Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНІ ОРГАНИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Библиотека, фонда кабинет всеобщей истории и международных отношений, персональный компьютер, лазерный проектор, историографические и исторические источники разных видов.

Программа составлена в соответствии с требованиями ФГОС ВПО по направлению «Международные отношения» 031900.62

Авторы: Смирнов Д.А., Черноперов В.Л.

Программа рассмотрена на заседании кафедры новой, новейшей истории и международных отношений от «__9__» сентября 2014 г., протокол № _1_

Программа одобрена на заседании Ученого совета исторического факультета от «___» сентября_ 2014 г., протокол № ___.

ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНІ ОРГАНИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Міждержавні відносини завжди, на кожному етапі роз­витку держав, характеризувалися як відповідний процес прийняття владних рішень. Отже, і дипломатія виступає своєрідним процесом прийняття таких рішень. Цей процес досить складний і багатогранний, оскільки в ньому беруть участь різні суб'єкти, наділені владними повноваженнями. До системи внутрішньодержавних органів, які беруть участь у дипломатичному процесі, треба зарахувати: парламент, главу держави, главу уряду та уряд, Міністерство закор­донних справ.

1. Парламент. За конституціями більшості держав, парламент як загальнодержавний представницький орган покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави. Однак сфери його компетенції різні і значною мірою залежать від державного ладу, розвитку демократії, існуючих традицій тощо. Сьогодні можна виді­лити дві основні тенденції в реалізації зовнішньополітич­ного курсу держав.

Перша тенденція виявляється у посиленні виконавчої влади за рахунок значного скорочення можливостей і впли­ву законодавчої влади (США, Фінляндія, ФРН, Росія тощо).

Друга тенденція виявляється в активізації ролі парла­менту у зовнішній політиці. Хоча за своїми темпами і мас­штабами вона значно відстає від першої (Швеція та Чехія).

Традиційними питаннями, які розв'язує сьогодні пар­ламент, є:

питання війни і миру;

територіальні зміни;

ратифікація міжнародних договорів та угод;

визначення видатків на зовнішньополітичні заходи тощо.

Згідно з Конституцією США, парламент має право "ого­лошувати війну, видавати каперські свідоцтва і дозволи на репресалії, встановлювати правила стосовно захоплень на суші та морі" (ст. 1

, розд. 8). Без санкції парламенту прези­дент може ввести війська у військові дії лише для відбиття, раптового нападу на країну і за надзвичайної ситуації. Од­нак на практиці до формального оголошення війни парла­мент США звертався лише у п'яти випадках (а їх понад 200). Рішення про застосування військової сили президент прий­мав одноосібно.

Японський парламент обговорює і ратифікує укладені урядом міжнародні договори та угоди, приймає закони, що регулюють політичні та економічні відносини держави з іно­земними державами. Він визначає і затверджує бюджетні асигнування на утримання дипломатичних органів як у кра­їні, так і за кордоном, затверджує витрати, пов'язані з на­данням фінансової підтримки національним монополіям у їх міжнародній діяльності.

Згідно з законом Японії про парламент і регламентами палат, усіма питаннями, що стосуються зовнішньополітич­ної і зовнішньоекономічної сфери, мають займатися комісії із закордонних справ, палати представників і палати рад­ників. Вони подають на затвердження у відповідні палати законопроекти про ратифікацію міжнародних договорів та угод, проекти резолюцій з різних питань зовнішньоеконо­мічної діяльності Кабінету Міністрів тощо.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парла­мент — Верховна Рада України. Вона визначає основну місію зовнішньої політики держави. Це здійснюється у фор­мі декларації з тих чи інших питань, звернень, заяв, поста­нов. Усі інші державні органи України, які конкретизують зовнішню функцію держави, зобов'язані проводити зовніш­ньоекономічні заходи згідно з принципами, визначеними Верховною Радою.

До повноважень Верховної Ради України у сфері зовніш­ньої політики належить:

визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнарод­ним організаціям, а також про одержання Україною від іно­земних держав, банків і міжнародних фінансових органі­зацій позик, не передбачених Державним бюджетом Украї­ни, здійснення контролю за їх використанням;

схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про скерування підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів зброй­них сил інших держав на територію України;

надання у встановлений законом строк згоди на обо­в'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

здійснення парламентського контролю у межах, ви­значених Конституцією.

Однією з форм контролю з боку Верховної Ради є обгово­рення доповідей парламентських делегацій, що брали участь у роботі міжнародних організацій, нарадах і переговорах з іноземними державами.

Ще однією формою участі парламенту в реалізації зов­нішньої політики України є діяльність Комітету у закор­донних справах і зв'язках з СНД.

Верховна Рада України широко контактує з парламен­тами інших держав у формі обміну парламентськими деле­гаціями, участі нашої делегації в роботі Парламентської Асамблеї Ради Європи тощо. У своїй діяльності ці групи є не просто групами депутатів, вони є тимчасовими органами Верховної Ради України і підпорядковуються їй.

Депутати Верховної Ради України здійснюють поїздки за кордон як члени делегацій і як спеціальні представники України. Вони мають право на дипломатичний паспорт і ко­ристуються правами, привілеями та імунітетами диплома­тичного представника держави.

Водночас парламент не може виступати органом, який би максимально ефективно здійснював зовнішню політику. Це зумовлено тим, що парламент функціонує сесійно, біль­шість депутатів не є професійно підготовленими з цих пи­тань. Через парламент інколи неможливо розв'язати питан­ня, що потребує негайного втручання. Саме тому важлива роль належить головним посадовим особам держави, що ма­ють великий вплив у дипломатичному процесі.

2. Глава держави. Порядок призначення й обсяг повно­важень глави держави визначаються Конституцією і полі­тичною системою кожної держави. Місце глави держави у дипломатичному процесі — це, передусім, багатовікова традиція, що склалася у відносинах між державами. У ми­нулому його постать уособлювалась із суверенітетом держа­ви та суб'єктом міжнародного права.

Залежно від державного ладу, який існує в тій чи іншій країні, главою держави може бути одноосібний (король, пре­зидент) або колективний орган (наприклад, Федеральна рада в Швейцарії, Президія Верховної Ради СРСР, яка впродовж тривалого часу виконувала цю функцію). Обсяг диплома­тичних функцій також може відрізнятися у різних держа­вах. Зокрема, монарх Великобританії відіграє у дипло­матичному процесі формальну роль, оскільки коло його повноважень досить вузьке. Президент США, і як глава дер­жави, і як глава уряду, наділений досить значними дипло­матичними функціями. Він приймає офіційні послання від іноземних держав і офіційно звертається до інших урядів з питань, що стосуються американської зовнішньої політи­ки. Він визначає визнання чи невизнання США іноземних урядів, приймає рішення про відмову у визнанні, розірванні або припиненні дипломатичних відносин.

Відповідно до Закону про національну безпеку 1947 р., президент є головою Ради національної безпеки, яка ство­рена при ньому як головний консультативний орган з пи­тань зовнішньої політики й її військових аспектів. Повно­важення президента значно розширюються в результаті за­стосування виконавчою владою т. зв. виконавчих угод, тобто таких, що затверджуються сенатом шляхом ратифікації договорів. Але з точки зору законодавства США вони ма­ють майже однакову з договорами юридичну силу.

Відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Найбільш повно його повноваження у дипломатичній сфері передбачені ст. 106 Конституції, яка встановлює, що Президент України:

забезпечує державну незалежність, національну без­пеку і правонаступництво держави (п. 1);

представляє державу в міжнародних відносинах, здій­снює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держа­ви, проводить переговори та укладає міжнародні договори України (п. 3);

приймає рішення про визнання іноземних держав (п. 4);

призначає та звільняє глав дипломатичних представ­ництв України в інших державах і при міжнародних органі­заціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав (п. 5);

вносить до Верховної Ради України подання про ого­лошення стану війни та приймає рішення про використан­ня Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19);

присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини (п. 24);

приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надан­ня притулку в Україні (п. 26).

Особливістю правового статусу глави держави, який бере участь у дипломатичному процесі, є те, що він завжди осо­бисто і безпосередньо може зустрічатися, вести переговори та листування з главами інших держав. Під час виконання цих функцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Компетенція глави держави у сфері міжнародних відносин базується на нормах звичаєвого права та конституції, відпо­відно до яких його владні функції є формою вираження волі держави, що породжує відповідні міжнародно-правові на­слідки.

У сфері дипломатичних відносин важливе місце нале­жить питанню про титул глави держави. Почесний титул присвоюється йому при усних та письмових зверненнях до нього або при визначенні його в офіційних актах. Найбільш поширеними титулами є король, імператор, емір, великий герцог тощо. Почесні титули чинять відповідний вплив на обсяг почестей під час поїздки глави держави за кордон, а також на форму звертання. У період здійснення своїх функцій за кордоном глава держави перебуває під захистом норм міжнародного права і користується всіма перевагами, привілеями та імунітетами. Сюди належать: право на пова­гу, тобто на святковий прийом та особливі почесті, які на­даються прапору глави держави; свобода відносин зі своєю та іншими державами за допомогою кур'єрів або шифрів; особиста недоторканність; вилучення з-під юрисдикції; не­доторканність особистих речей та приміщення (будинок, ко­рабель, вагон, літак).

Імунітети та привілеї поширюються також і на осіб, що супроводжують главу держави, зокрема на членів його сім'ї. Сьогодні з цього приводу вже склався міжнародний звичай і більшість держав неухильно дотримуються його на прак­тиці.

Будь-яке перебування глави держави на території іно­земної держави у мирний час, виключаючи поїздку "інког­ніто", має бути узгоджене з відповідним урядом іноземної держави. А тому образа, поранення чи вбивство глави дер­жави є міжнародним деліктом стосовно держави, представ­ником якої є потерпілий.

3. Уряд і Глава уряду. Уряд здійснює загальне політич­не та оперативне керівництво зовнішніми відносинами дер­жави. Він має неоднакову назву в різних державах, що зу­мовлено певними обставинами. У різних державах існує відповідний поділ компетенції парламенту, глави держави і глави уряду в сфері зовнішньої політики. У високорозви-нутих державах усі функції у сфері зовнішніх відносин зо­середжені переважно в руках уряду. Це характерно для Ве­ликобританії, США, Німеччини, Франції. Зокрема, у Ве­ликобританії і ФРН прем'єри відповідають за керівництво і реалізацію зовнішньої політики держави.

Якщо проаналізувати конституційне законодавство цілої низки провідних держав світу, можна виявити певну зако­номірність, яка полягає в тому, що у сфері зовнішніх відно­син з боку уряду відбувається поступове закріплення про­відної і визначальної його ролі, відсутня детальна регламен­тація компетенції уряду та обмеження форми контролю за його діяльністю у цій сфері з боку парламенту та його органів. А тому у практиці діяльності урядів цих країн наявні угоди, що приймаються у спрощеній формі, тобто такі, що не потребують схвалення парламенту.

Поширеною формою дипломатичної діяльності урядів є нота уряду, послання глави уряду, скерування та прийман­ня у себе урядових делегацій, переговори з ними та підпи­сання міжнародних угод і спільних заяв. Глава уряду має право вести переговори та укладати договори з іноземними державами як на території своєї держави, так і за кордоном без отримання спеціальних для цього повноважень. Деякі функції він виконує згідно зі своїм правовим статусом (ех officio).

У деяких державах функції глави держави і глави уря­ду виконує одна й та ж особа (США). Компетенцією у сфері зовнішніх відносин наділений не лише глава уряду, але й уряд як колективний орган, що здійснює загальне керів­ництво в управлінській сфері.

Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Мі­ністрів України:

забезпечує державний суверенітет і економічну са­мостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів Украї­ни, актів Президента України (п. 1);

організовує і забезпечує здійснення зовнішньоеконо­мічної діяльності України, митної справи (п. 8);

спрямовує і координує роботу міністрів, інших органів виконавчої влади (п. 9).

4. Міністерство закордонних справ (МЗС). МЗС є цен­тральним органом виконавчої влади, який забезпечує, відпо­відно до наданих йому повноважень, проведення зовнішньої політики держави, координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин. Цей орган має різні назви, наприклад, Форін Офіс (Foreign Office) у Велико­британії, Державний департамент у США, Міністерство зов­нішніх відносин у Франції, Міністерство зовнішніх зносин і культур в Аргентині. Але найбільш поширеною його назвою є міністерство або відомство закордонних справ. Зазначимо, що відмінності у назві не змінюють суті обов'язків і функцій цих відомств.

Уперше термін був вжитий у Франції 1589 р., хоча його витоки дещо давніші. Однак апарат, що відав питаннями зовнішніх справ, досить пізно виділився із канцелярії гла­ви держави. Зокрема, державний секретар з іноземних справ Англії згадується з 1253 р., у Франції "le clairque du secrite" (секретний писар) з'являється з 1318 р. і лише у 1589 р. виникає термін "міністр закордонних справ".

Місце МЗС у системі державного механізму реалізації зовнішньої політики зумовлене тим, що це професійний, постійно діючий орган держави у цій сфері. Правовий ста­тус МЗС України визначений у "Положенні про Міністер­ство закордонних справ України", затвердженому Указом Президента України від 3 квітня 1999 р.

Згідно з цим положенням, основними завданнями МЗС України є:

участь у забезпеченні національних інтересів і безпе­ки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідно­го співробітництва з членами міжнародного співробітництва;

сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторите­ту, поширенню у світі образу України як надійного і перед­бачуваного партнера;

створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнен­ня незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності Ук­раїни;

забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;

захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

сприяння розвитку зв'язків із зарубіжними україн­ськими громадами та надання цим громадам підтримки і за­хисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

Відповідно до покладених на нього завдань МЗС Украї­ни бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави, розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зно­син й у встановленому порядку подає їх Президентові Укра­їни, розробляє і надає Президентові та Кабінетові Міністрів пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та за­ходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами і міжнародними органі­заціями; розробляє та вносить на розгляд Президента Укра­їни пропозиції щодо визнання іноземних держав, встанов­лення дипломатичних відносин з іноземними державами; проводить роботу щодо підвищення ролі міжнародного пра­ва у міжнародних відносинах.

Крім цього, МЗС України сприяє: розширенню політич­них, економічних, науково-технічних, культурних, гумані­тарних та інших зв'язків з іноземними державами і міжна­родними організаціями; взаємодії органів виконавчої вла­ди з органами законодавчої і судової влади при здійсненні ними зовнішніх зносин та дотриманні міжнародних зобов'я­зань України; діяльності іноземних дипломатичних пред­ставництв та консульських установ, представництв міжна­родних організацій в Україні, а також здійснює контроль за дотриманням дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів.

У встановленому порядку МЗС вносить пропозиції щодо організації та діяльності дипломатичної служби України, забезпечує проведення єдиної кадрової політики і функціо­нування структур, пов'язаних з підготовкою, перепідготов­кою та підвищенням кваліфікації кадрів дипломатичної служби.

Через дипломатичні представництва та консульські уста­нови України за кордоном міністерство вживає заходів для поновлення порушених прав юридичних осіб і громадян своєї держави, забезпечує можливість користування у пов­ному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування та міжнародним правом.

У межах своєї компетенції МЗС України забезпечує ре­алізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті, у дипло­матичних представництвах, консульських установах України за кордоном, її представництвах при міжнародних органі­заціях.

МЗС має право одержувати у встановленому законодав­ством порядку від міністрів, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а та­кож підприємств, установ і організацій документи і матеріа­ли для забезпечення виконання покладених на нього зав­дань. Крім цього, міністерство має право утворювати від­повідні комісії та експертні групи, залучати на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодав­ства, здійснення їх експертизи і надання консультацій.

МЗС України очолює міністр, якого призначає і звільняє з посади Президент України у встановленому законодав­ством порядку. З питань, що належать до його конституцій­них повноважень, він підпорядковується безпосередньо Президентові. За посадою міністр входить до складу Ради національної безпеки і оборони України; без спеціальних повноважень представляє державу у зовнішніх зносинах на двосторонніх і багатосторонніх переговорах, підписує між­народні договори України. До його повноважень належать питання про присвоєння дипломатичних рангів від аташе до радника першого класу, затвердження кошторисів і штатних розписів дипломатичних представництв та кон­сульських установ України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях.

Згідно з чинним законодавством, він призначає на поса­ди та звільняє з посад працівників центрального апарату МЗС України, дипломатичних та консульських установ України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях, а також ректора Дипломатичної академії при МЗС України, керівників інших організацій та установ, що належать до сфери діяльності міністерства.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропо­зицій щодо головних напрямів розвитку зовнішньої політи­ки України, обговорення і вивчення найважливіших міжна­родних проблем у МЗС може утворюватися наукова рада з висококваліфікованих фахівців і вчених, склад якої за­тверджує міністр.

Правовий статус міністра закордонних справ відрізняєть­ся тим, що він, як і глава держави та глава уряду, може вести переговори без спеціальних повноважень і має право підписувати міжнародні договори. Під час поїздок за кор­дон він користується дипломатичними привілеями та іму­нітетами.

Найближчі співробітники міністра закордонних справ, якщо вони ведуть переговори з іноземним дипломатом у кон­кретній країні, вважаються такими, що виступають з доз­волу міністра закордонних справ. А тому, крім міністра, ніхто з відповідальних працівників міністерства без спеці­ального повноваження не може підписати договір з інозем­ною державою.

У всіх державах міністр закордонних справ, зазвичай, бере участь у проведенні переговорів з іноземними делега­ціями, підписує з ними договори, приймає дипломатичних представників у зв'язку з врученням ними вірчих грамот главі держави, бере участь у святкових прийомах диплома­тичних представників та іноземних зовнішньополітичних делегацій, дає дозвіл на опублікування угод та договорів з іноземними державами, призначає відповідних службових осіб для роботи за кордоном, завіряє вірчі, відкличні грамо­ти і консульські патенти, скріплює мандати та інші доку­менти уповноважених різних відомств за кордоном.

У всіх країнах МЗС складається із трьох груп відділів (управлінь): територіальні, функціональні та адміністративні.

Територіальні відділи здійснюють поточну оперативну роботу з вивчення політичного та економічного становища в окремих країнах. Відділи систематизують і узагальнюють звіти та зведення, які надходять від представництв за кор­доном. Тут пишуть від імені керівника міністерства інструк­ції для керівника відомства зі складання нот із різних пи­тань щодо країни, яка перебуває в центрі уваги тощо. До таких відділів належать: відділи координації та політич­них відносин щодо Європейського Союзу, ОБСЄ та Ради Європи, Південно-Західної та Північно-Західної Європи, світових міжнародних організацій. Зазвичай, співробітни­ки таких відділів є дипломатами, які побували в цій країні і мають досвід роботи в ній.

Функціональні відділи займаються загальними і конк­ретними питаннями міжнародних відносин, у яких зацікав­лена держава, питаннями міжнародних організацій, про­паганди, преси, консульських і договірних відносин тощо. Серед них можна назвати такі, як відділ міжнародно-пра­вових питань багатостороннього та двостороннього співро­бітництва, міжнародних договорів, державно-правових пи­тань, правових питань державних кордонів. Основне зав­дання функціональних відділів зводиться до підготовки та аналізу матеріалів для делегацій держави на міжнародних конференціях, до підготовки рішення або переговорів з кон­кретних питань будь-якої сфери міжнародних відносин. їх можна назвати оперативними дипломатичними відділами.

Адміністративні підрозділи виконують головним чином допоміжні функції, зокрема з обслуговування апарату МЗС та зарубіжних представництв. Сюди належать загальний секретаріат, управління кадрів, управління організаційно-технічного забезпечення, управління справами, управлін­ня дипломатичних установ. Безумовно, структура МЗС кож­ної держави відображає, передусім, традиції і наступність, що склались упродовж багатьох років зовнішньополітичної діяльності країни, її пріоритети у цьому напрямі тощо.

5. Інші міністри та їх відомства. За своїм спрямуван­ням Міністерство закордонних справ уповноважене здійсню­вати дипломатичні функції, однак останні не перебувають у його виключній компетенції. Сьогодні до процесу реалі­зації зовнішньої політики і дипломатії залучається широке коло спеціалізованих органів державного управління, які за загальним правилом займаються внутрішньоекономічни-ми, соціальними та культурними питаннями. Найчастіше такі функції виконують Міністерство фінансів, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство культури, Міністерство тор­гівлі тощо. Крім цього, можуть формуватися координаційні органи, завданням яких є координація діяльності цілої низки міністерств з метою визначення загальної політики при здійсненні дипломатичних функцій (наприклад, у США такими органами є Рада з питань зовнішньоекономічної політики, Комітет з питань торговельної політики). У ФРН відомство федерального канцлера безпосередньо виконує деякі функції МЗС. У Франції важливу роль відіграють створювані президентом ради і комітети — прем'єр-міні­стром.

Враховуючи викладене вище, варто зазначити, що служ­бові особи відповідних міністерств можуть брати участь у дипломатичному процесі шляхом надання їм повноважень для ведення переговорів, представництва на дипломатич­них конференціях, підписання міжнародних договорів тощо.

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ є складовою частиною державної служби взагалі. Вона здійснюється конкрет­ними державними органами та посадовими особами на засадах норм внутрідержавного та міжна­родного права. Дипломатична служба «призначена забезпечувати практику реалізації зовнішньої по­літики держави, представляти і захищати її інтереси у сфері між­народних відносин, а також її юри­дичних осіб та громадян за межа­ми країни». (1)

Державні органи, які покликані займатися проблемами зовнішніх зносин, можна умовно поділити на дві групи: на центральні органи зовнішніх зносин держави і закор­донні дипломатичні представницт­ва та консульські установи.

В свою чергу центральні орга­ни зовнішніх зносин держави за ха­рактером своїх функцій та право­вого обґрунтування поділяються ще на дві групи, а саме:

- органи зовнішньополітичного керівництва, статус яких визначається конституцією держави і які, як правило, виконують загальні зовнішньополітичні функції;

- органи спеціальних (галузевих, відомчих) зносин держави.
Органи спеціальних зносин - це так звана сфера «дипломатії спеціалістів», тобто фахівців, які працюють в різних міністерствах та відомствах і не є дипломатами в за­гальноприйнятому розумінні цьо­го слова, але їх діяльність, особли во під час підготовки документів до міжнародних дого­ворів та під час переговорів, все ж таки має певний дипло­матичний відтінок, тим більше що здійснюється вона за координацією міністерства закордонних справ. Відділи міжнародних відносин галузевих міністерств і відомств створюються, як правило, для забезпечення договірних зо­бов´язань держави і свої функції здійснюють в рамках та в порядку, що визначається самою державою. Зазвичай порядок роботи такого підрозділу фіксується положенням про міністерство, відомство, чи будь-який інший орган державної влади, наприклад облдержадміністрацію.

Але провідну місію у забезпеченні зовнішніх відносин держави виконують державні конституційні органи та по­садові особи: вищий законодавчий орган, що обирається громадянами, глава держави — одноосібний або колегі­альний, уряд і його глава (прем´єр-міністр), міністр за­кордонних справ.

У державах з республіканською формою правління ос­новним органом, що забезпечує зовнішньополітичний курс держави, є вищий законодавчий орган влади (парламент). Саме він вирішує питання війни і миру, територіальних змін, ратифікації міжнародних угод, визначає витрати на зовнішньополітичну діяльність. Парламенти періодично заслуховують звіти урядів з питань зовнішньополітичної діяльності, приймають відповідні рішення, в яких дається оцінка діяльності уряду у сфері зовнішніх зносин і всієї зовнішньої політики уряду. Часто практикуються запити депутатів з проблем зовнішньої політики до уряду, окре­мих його членів, зокрема міністра закордонних справ.

Згідно з Конституцією України (ст. 85) до повнова­жень Верховної Ради України належать: «визначення за­сад внутрішньої і зовнішньої політики» (п. 5); «затверд­ження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організа­ціям, а також про одержання Україною від іноземних дер­жав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснен­ня контролю за їх використанням» (п. 14); «схвалення рішень про надання військової допомоги іншим держа­вам, про направлення підрозділів Збройних Сил України До іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил Інших держав на територію України» (п. 23); «надання у встановлений законом строк згоди на обов´язковість міжна­родних договорів України» (п. 32). Безпосередньо питан­нями зовнішньої політики у Верховній Раді України опі­кується Комітет у закордонних справах.

Сучасні парламенти досить активно застосовують прак­тику міжпарламентських контактів,.як двосторонніх, так і багатосторонніх (зокрема в рамках Парламентської асам­блеї Ради Європи, Міжпарламентського союзу Співдруж­ності Незалежних Держав). Парламентські делегації відвіду­ють інші держави з метою активізації, в першу чергу міжпарламентських стосунків; відбуваються робочі зустрічі парламентських груп (наприклад, українсько-турецької, ук­раїнсько-польської і т. ін.); застосовуються інші форми міжпарламентських зв´язків (форуми, конференції, сим­позіуми і т. д.). Парламенти виступають із зверненнями до парламентів інших держав, ухвалюють резолюції і висту­пають із заявами з питань зовнішньої політики, оцінками тих чи інших важливих міжнародних подій.

Вищим органом зовнішніх зносин держави є глава дер­жави — одноосібний або колегіальний. Главою держави з республіканською формою правління є, як правило, пре­зидент. Він здійснює повсякденне керівництво зовнішні­ми зносинами держави. Це і зрозуміло, бо щоденне здійснення зовнішніх стосунків не може забезпечуватися парламентськими органами в силу специфіки їх діяльності (сесійний характер). Зовнішні зносини потребують не се­сійного, а повсякденного і цілодобового забезпечення.

Є ряд традиційних повноважень, які може здійснюва­ти лише глава держави, як, наприклад, призначати і звільняти послів і посланників своєї держави, приймати вірчі і відкличні грамоти акредитованих при ньому послів і посланників іноземних держав. Крім цього, глава дер­жави, навіть у випадках, коли його права в буквальному розумінні цього слова і не зафіксовані в конституції дер­жави, може мати безпосередні контакти з главами інших держав, вести листування з ними, брати участь у перего­ворах чи оформляти домовленості із зовнішньополітич­них питань, не потребуючи для цього спеціальних повно­важень.

Згідно з Конституцією Президент України як глава дер­жави має досить широкі повноваження в галузі здійснення зовнішньої політики. Так, відповідно до ст. 102 Конституції України «Президент України є главою держави і висту­пає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержан­ня Конституції України, прав і свобод людини і громадя­нина». Статус Президента України, визначений в цій статті Конституції, дає підстави вважати його уособленням дер­жавної влади в цілому, а не однієї з її окремих гілок, що обумовлено колом повноважень, роллю та місцем Прези­дента України у політичному житті держави. Як її глава Президент є вищою посадовою особою, і саме він на­діляється повноваженнями виступати від імені України, представляти її в усіх питаннях міжнародного життя. Як випливає із тексту зазначеної статті, Президент України діє як гарант Конституції щодо забезпечення відповідності внутрішньої і зовнішньої політики інтересам держави.

Ст. 106 Конституції України містить перелік конкрет­них повноважень Президента України в галузі здійснення дипломатичної діяльності та реалізації зовнішніх зносин. Так, Президент України «звертається з посланням до Вер­ховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України» (п. 2); «представляє державу в міжнародних відно­синах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяль­ністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України» (п. 3); «приймає рішення про визнан­ня іноземних держав» (п. 4); «призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав» (п. 5); «вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про вико­ристання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України» (п. 19); присвоює виші військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини» (п. 24).

Глава уряду в рамках своїх повноважень також пред­ставляє державу в зовнішніх зносинах і здійснює щоденну оперативну діяльність у цій галузі. Глава уряду може бра­ти участь у засіданнях Генеральної Асамблеї ООН і її спеціалізованих установ та інших міжнародних організацій без жодних додаткових спеціальних повноважень. Уряд та його глава не тільки розробляють в цілому основні напря­ми зовнішньої політики і вносять відповідні пропозиції на розгляд парламенту та глави держави, але і самі органі­зовують та контролюють хід виконання прийнятих з цих питань рішень.

Відповідно до п. 1 ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України «забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутріш­ньої і зовнішньої політики держави, виконання Консти­туції і законів України, актів Президента України». Без­посереднє керівництво зовнішньополітичними діями та дипломатичною службою держави уряд здійснює через Міністерство закордонних справ, керівникові якого уряд дає прямі доручення і контролює хід їх виконання.

Міністр закордонних справ — глава зовнішньополітич­ного відомства держави згідно зі своїми повноваженнями і функціями здійснює повсякденну оперативну діяльність у галузі зовнішніх зносин держави без будь-яких спеціаль­них на кожен випадок повноважень. Міністр закордонних справ може представляти свою державу і уряд на засідан­нях Генеральної Асамблеї ООН, Ради Безпеки ООН тощо.

Таким чином, глава держави, глава уряду і міністр за­кордонних справ виконують свої функції в галузі зовнішніх зносин без спеціальних повноважень на це (вони автома­тично випливають із їх статусу в державі). Ці високі державні особи при виїздах за кордон користуються всіма загальновизнаними правами і дипломатичними приві­леями, зокрема особистою недоторканністю, непідсудніс­тю, правом шифрованого листування і спеціального зв´язку та іншими почесними привілеями, наприклад піднесення прапора своєї держави над резиденцією, де вони зупиня­ються, на автомашинах і т. д.

Щоденна оперативна діяльність, пов´язана із зовніш­німи зносинами держави, здійснюється зовнішньополітич­ним відомством — міністерством закордонних справ. Це найбільш поширена у світі назва зовнішньополітичного відомства, хоча в різних країнах воно називається по-різно­му: у Великобританії — Форін офіс, в СІЛА — Державний департамент, у Швейцарії — Федеральний департамент закордонних справ, у Франції — Ке дорсе, у Бельгії, Арген­тині — Міністерство зовнішніх зносин, у Лівії — Народне бюро зовнішніх зносин тощо.

Незважаючи на різні назви, зовнішньополітичні відом­ства виконують аналогічні функції і, як правило, складаються з центрального апарату і закордонних установ, де останні поділяються на постійні і тимчасові.

До речі, термін міністерство (відомство) закордонних справ уперше було вжито у Франції в 1589 р., хоча так звані «клерк дю секре» (таємний писар) були відомі тут ще з 1318р. В історії відомі випадки, коли на чолі зовнішньополітичного відомства стояло два, а то й більше ке­рівників. Так, в Англії колись тривалий час було два секретарі закордонних справ — секретар північний і сек­ретар південний. Північний секретар займався справами зносин з Росією, Пруссією, Данією, Швецією, Польщею, Нідерландами і Ганзейським союзом. А південний відав справами зносин з Францією, Іспанією, Португалією, Іта­лією, Швейцарією, Туреччиною і країнами Північної Африки — Алжиром, Тунісом, Марокко тощо. Але посту­пово справи переходили в одні руки. З 1782 р. в Англії апаратом МЗС керує один міністр, який має заступників (часом у ранзі державного міністра) та помічників. В багатьох країнах при міністрі створюється рада або колегія з вищих посадових осіб відомства, вона, як правило, на­ділена консультаційними функціями. (2)

Отже, міністерство закордонних справ — це основна ланка механізму державного управління, яка безпосередньо займається поточними справами зовнішньої політики дер­жави. МЗС в першу чергу захищає інтереси своєї держави і її громадян за кордоном. Воно представляє на розгляд главі держави та урядові найважливіші документи зовніш­ньої політики, направляє директиви і дає вказівки дип­ломатичним представництвам і консульським установам своєї країни за кордоном, спрямовує і контролює їх діяльність.

Міністерство закордонних справ підтримує контакти з представництвами іноземних держав у своїй країні, з іно­земними делегаціями, готує проекти угод, концентрує та опрацьовує інформацію з міжнародної проблематики.

В багатьох країнах МЗС координують діяльність усіх відомств, які у своїй роботі стикаються з проблемами зов­нішньої політики та контактують з відповідними органами поземних держав, надають їм необхідну допомогу в реалі­зації цих функцій.

Крім цього, МЗС веде підготовку дипломатичних кадрів, працює в тісному контакті зі ЗМІ (як національними, так і закордонними), займається розробкою архівних матері­алів зовнішньої політики та виданням офіційних доку­ментів з питань зовнішньої політики.

Нормативним документом, що регулює діяльність Міністерства закордонних справ України, є «Положення про Міністерство закордонних справ України», яке було затверджене Указом Президента України від 3 квітня ї 999 р. № 357/99. Згідно з п. 1 цього положення «Міністерство закордонних справ України є центральним органом вико­навчої влади, який забезпечує відповідно до наданих йому повноважень проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин Ук­раїни».

У зазначеному положенні чітко сформульовані основні завдання МЗС України:

• участь у забезпеченні національних інтересів І без­пеки України шляхом підтримання мирного і взаємо­вигідного співробітництва з членами міжнародного спів­товариства;
• сприяння забезпеченню стабільності міжнародного ста­новища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передба­чуваного партнера;
• створення сприятливих умов для зміцнення незалеж­ності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України;
• забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України;
• захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
• сприяння розвиткові зв´язків із зарубіжними українсь­кими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинно­го законодавства України». (3)

Далі у цьому документі деталізується механізм реалі­зації цих завдань, а також чітко окреслюються права МЗС.

МЗС України, записано в положенні, «очолює міністр, якого призначає на посаду і звільняє з посади Президент України в установленому законодавством порядку». Міністр має заступників, «які виконують за дорученням міністра окремі його функції та замішають міністра в разі його відсутності або неможливості виконувати ним свої повно­важення». (4)

В Положенні чітко фіксуються основні складові робо­ти міністра:

1) здійснює керівництво МЗС України, його представ­ництвами на території України, Дипломатичною акаде­мією при МЗС України, іншими установами та організа­ціями, що відносяться до сфери його управління, а також забезпечує керівництво дипломатичними представництва­ми України за кордоном, консульськими установами Ук­раїни за кордоном, представництвами України при міжна­родних організаціях;

2)входить до складу Ради національної безпеки та обо­рони;

3)представляє МЗС України у взаємовідносинах з ор­ганами державної влади України, органами державної вла­ди іноземних держав, а також із міжнародними орга­нізаціями;

4)за власною ініціативою чи за дорученням Кабінету Міністрів України або Прем´єр-міністра України готує питання на розгляд Кабінету Міністрів України;

5)вносить у встановленому порядку пропозиції Пре­зидентові України про призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України, глав державних делегацій та про присвоєння вищих дипломатичних рангів України;

6)присвоює дипломатичні ранги радника першого кла­су, радника другого класу, першого секретаря першого класу, першого секретаря другого класу, другого секре­таря першого класу, другого секретаря другого класу, тре­тього секретаря, аташе;

7)за посадою без спеціальних повноважень представ­ляє Україну у зовнішніх зносинах, на двосторонніх пере­говорах, підписує міжнародні договори України;

8)виступає з офіційними заявами з питань зовніш­ньої політики України та з ініціативами міжнародного ха­рактеру;

9)є розпорядником коштів МЗС України;

10) в установленому порядку затверджує кошториси і штатні розписи дипломатичних представництв України за кордоном, представництв України при міжнародних організаціях;

11)згідно з чинним законодавством призначає на по­сади та звільняє з посад працівників центрального апара­ту МЗС України та дипломатичних установ України за кордоном, консульських установ України за кордоном,
представництв України при міжнародних організаціях, а також ректора Дипломатичної академії при МЗС Украї­ни, керівників інших організацій, що належать до сфери управління МЗС України;

12)організовує роботу колегії МЗС України і головує на її засіданнях;

13)представляє в установленому порядку працівників, які особливо відзначилися у роботі, до нагородження дер­жавними нагородами України і відзнаками Президента України;

14)здійснює інші повноваження, передбачені законо­давством». (5)

Заступники міністра керують роботою відповідних підрозділів міністерства, а також закріпленими за ними дипломатичними представництвами і консульськими ус­тановами за кордоном.

Для погодженого вирішення найважливіших питань роботи МЗС утворюється колегія у складі міністра, зас­тупників міністра, керівників підрозділів МЗС та ректора Дипломатичної академії.

Відповідно до конкретних завдань міністерством, сфор­мовано і його структуру: керівництво міністерства (міністр і заступники) та його секретаріати, Прес-служба міністра; Група послів з особливих доручень та Група головних рад­ників; Генеральна інспекція; департаменти; управління — територіальні (регіональні), функціональні, адміністратив­но-фінансові.

Департаментам підпорядковуються управління як те­риторіальні, так і функціональні та адміністративно-фінан­сові.

Так, наприклад, до складу Департаменту з питань полі­тики та безпеки входять Управління політичного аналізу та інформації, Управління Євроатлантичного співробіт­ництва, Управління ООН та інших міжнародних органі­зацій, Управління контролю над озброєнням та ВТС, До складу Департаменту європейської інтеграції, економіч­ного та гуманітарного співробітництва входять Управління Європейського Союзу, Управління економічного та науково технічного співробітництва, Управління культурного та гу­манітарного співробітництва.

Департамент двостороннього співробітництва включає всі територіальні управління. Департамент адміністратив­но-фінансових питань, документації та архіву— це За­гальний секретаріат, Управління справами, Управління дипломатичних установ, Валютне-фінансове управління, фінансове управління, Історико-архівне управління. Ок­ремо діють Департамент консульської служби та Право­вий департамент. Департаменти створені з метою чіткішої координації діяльності груп управлінь, які діють у певно­му напрямі вирішення функціональних, територіальних, правових чи адміністративно-фінансових проблем.

Територіальні управління відають питаннями відно­син з окремими країнами чи групами країн. В МЗС Ук­раїни — це Перше територіальне управління (Росія); Друге територіальне управління (країни Північно-Західної Європи, Південне-Західної Європи та Балтії); Третє територіальне управління (країни Центральної і Східної Європи, Балканські країни, країни Кавказу і Туреччина); Четверте територіальне управління (країни Північної і Латинської Америки та Карибського басейну); П´яте територі­альне управління (країни Азіатське-Тихоокеанського ре­гіону, Центральної та Південної Азії); Шосте територі­альне управління (країни Близького і Середнього Сходу та Африки).

Через територіальні управління проходять, в основно­му, всі питання, які стосуються країни чи групи країн, за які вони відповідають, тут зосереджується і аналізується оперативна інформація про ці країни, їх відносини з Ук­раїною та іншими державами, про внутрішнє становище, на основі цього аналізу готуються пропозиції про ті чи інші кроки з боку України, що мають на меті зміцнення політичних, економічних і гуманітарних контактів з парт­нерами, а у випадку недружніх кроків стосовно України — розробляються пропозиції щодо протидії таким акціям. В свою чергу територіальні управління поділяються на відділи. Очолює управління, як правило, досвідчений дипло­мат, який добре знає особливості регіону.

Заступник начальника управління — це також висо­кокваліфікований дипломат, який у межах управління може Детальніше займатися певним відділом (або відділами).

Завідуючий відділом -- старший дипломат (радник, перший секретар) забезпечує роботу безпосередньо за кон­кретним напрямком, організовує і направляє роботу дип­ломатів. Кожен дипломат у відділі займається проблема­ми однієї або кількох країн, в залежності від інтенсив­ності відносин з ними.

До функціональних підрозділів МЗС України належать: Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Управління державного протоколу, Управління Євроатлантичного співробітництва, Управління ООН та інших міжнародних організацій, Управління контролю над озброєнням та військово-технічного співробітництва, Управління Євро­пейського Союзу, Управління культурного та гуманітар­ного співробітництва, до складу якого входить і Секретарі­ат Національної Комісії у справах ЮНЕСКО, Історика-архівне управління.

Слід підкреслити, що структура МЗС та назви функціо­нальних підрозділів не є назавжди усталеними, а можуть перейменовуватись в залежності від зміни геополітичної си­туації чи зовнішньополітичного курсу держави, її стратегії і тактики. Так, у зв´язку з курсом України на інтеграцію з європейськими економічними структурами та структурами безпеки в останні роки виникли два нові управління: Євро­пейського Союзу та Євроатлантичного співробітництва.

Окремі функціональні управління, зокрема Департамент консульської служби, Правовий департамент, Управління політичного аналізу та інформації, Історико-архівне уп­равління, забезпечують спеціальні напрями роботи в загальноміністерському розрізі, надають практичну допомогу всім іншим підрозділам міністерства та закордонним ус­тановам. Так, Управління дипломатичного протоколу - це своєрідний політичний інструмент дипломатії, оскільки саме через нього посли та інші представники інозем­них держав встановлюють свої перші контакти з країною перебування і отримують першу інформацію про основи ЇЇ внутрішньої і зовнішньої політики. Через Управління державного протоколу керівництво МЗС має можливість доводити до дипломатичних представництв іноземних дер­жав ті чи інші нюанси внутрішньої і зовнішньої політики, стосунків з тією чи іншою країною у доступній і прий­нятній дипломатичній формі.

Найпершою турботою Управління державного прото­колу є зустріч нових послів, надання їм всілякої допомоги в облаштуванні і налагодженні діяльності посольства. До вручення послом вірчих грамот всі Його стосунки з МЗС та Іншими офіційними установами здійснюються лише че­рез протокольне управління.

Новоприбулий посол здійснює свій перший візит на­чальнику Управління державного протоколу, від якого довідується про порядок вручення вірчих грамот. Після цього він наносить візит міністру закордонних справ або його першому заступнику, щоб представитись і передати йому копії вірчих грамот, а також текст промови, яку він має виголосити під час вручення вірчих грамот Президенту.

Дуже урочисто проходить церемонія вручення вірчих грамот. До резиденції посла прибуває спеціальний авто­мобіль від глави держави, і начальник (або заступник) управління державного протоколу супроводжує посла до резиденції глави держави, де проходить церемонія вру­чення вірчих грамот. Перед резиденцією піднімаються прапори держави-господаря і держави, яку представляє посол, шикується почесна військова варта. Начальник вар­ти вітає посла, і вони разом обходять стрій, посол вітаєть­ся з почесною вартою.

Посол прибуває для вручення вірчих грамот в установ­леній формі (костюм, дипломатична уніформа, фрак) або в національному одязі. Посла супроводжують співробіт­ники посольства — радники, секретарі в темних костю­мах, а військовий аташе у парадному мундирі.

Вручення вірчих грамот відбувається у парадній залі резиденції глави держави (в Україні — Біла зала Марий­ського палацу) в урочистій обстановці. Після короткої промови посол вручає вірчі грамоти, а глава держави за­прошує його для фотографування і короткої бесіди. Після Церемонії вручення можливе (якщо це передбачено про­токолом) покладання квітів до одного з найшанованіших пам´ятників держави.

Акт вручення вірчих грамот вважається моментом офіційного початку виконання послом своїх обов´язків. Після цього він здійснює візити міністру закордонних справ та іншим офіційним особам, згідно з протокольними пра­вилами держави перебування. Паралельно він наносить візити ввічливості послам інших країн, акредитованим в країні перебування, починаючи із старійшини (дуайєна) дипломатичного корпусу.

Управління державного протоколу забезпечує постійний зв´язок посольств з міністром закордонних справ з усіх (як організаційних, так і політичних) питань, допомагає (або організовує безпосередньо) встановленню контактів з державними установами та громадськими організація­ми, сприяє влаштуванню дипломатичних прийомів, по­їздок дипломатів по країні, екскурсій, відпочинку членів дипломатичного корпусу. Протокольне управління допо­магає посольствам уникати будь-яких порушень встанов­лених в країні протокольних правил, вести свою діяльність, враховуючи специфіку країни.

Управління державного протоколу видає всім членам дипломатичного корпусу та їх сімей спеціальні диплома­тичні акредитаційні картки, своєрідні посвідчення особи дипломата, які забезпечують їм дипломатичні привілеї та імунітет. Весь дипломатичний корпус реєструється в уп­равлінні протоколу, яке періодично видає довідник-список всіх членів дипломатичного корпусу по кожному по­сольству, зокрема для інформаційного забезпечення по­сольств. Протокольне управління слідкує за дотриманням привілеїв дипломатичного корпусу згідно з міжнародним правом (особиста недоторканність і недоторканність при­міщень та майна дипломатичного представництва, вилучення членів дипкорпусу з-під карної, цивільної та адмі­ністративної юрисдикції країни перебування, податкові та митні пільги, право шифрувального листування та недо­торканності дипломатичної пошти, право підняття пра­пора над резиденцією і на транспортних засобах та інші церемоніальні привілеї в залежності від рангу дипломатів).

Управління державного протоколу забезпечує відповідні церемонії у зв´язку з візитами іноземних делегацій до своєї країни.

Таким чином, Управління державного протоколу МЗС — це оперативно-дипломатичний підрозділ мініс­терства, який безпосередньо займається питаннями пере­бування іноземного дипломатичного корпусу, візитами іно­земних делегацій різного рівня, проведенням різних про­токольних та інформаційних заходів для членів дипкор­пусу та іноземних делегацій, враховуючи характер і рівень відносин своєї держави з тією чи іншою державою світу Питаннями договірне-правового (юридичного) харак­теру МЗС займається Договірно-правовий департамент, що бере безпосередню участь у підготовці проектів дого­ворів та угод, у переговорах по їх підписанню, оформляє ці договори та угоди, веде їх облік та контроль за вико­нанням, як з боку своєї країни, так і партнерів.

При підготовці міжнародних документів Правовий де­партамент слідкує за тим, щоб у документах, які підпису­ються, уникати будь-яких моментів або деталей, які мог­ли б у даному конкретному випадку або в майбутньому, як прецедент, завдати шкоди зовнішньополітичним інте­ресам України.

Досить важливі функції в загальному плані роботи МЗС повинно виконувати Істерико-архівне управління: підго­товка різних довідок та історичних матеріалів для терито­ріальних та функціональних управлінь; наукова розробка зовнішньополітичних архівів; підготовка до публікації архівних дипломатичних документів; участь у видавничій діяльності.

Управління політичного аналізу та інформації забез­печує збір та аналіз інформації з посольств України за кордоном та засобів масової інформації (ЗМІ) інших країн і подання її керівництву міністерства та держави.

Завданням Управління політичного аналізу та інфор­мації є опрацювання та узагальнення порушених іншими підрозділами політичних проблем у глобальній проблема­тиці сучасних міжнародних відносин та їх відповідності визначеним напрямам зовнішньої політики. У цьому кон­тексті управління виступає як координуючий підрозділ МЗС, покликаний забезпечити всебічне опрацювання про­блем та врахування тих аспектів, які лежать за межами компетенції керуючого управління, щоб уникнути мож­ливих негативних наслідків суто прикладного підходу до комплексних питань зовнішньої політики. На це управлі­ння покладається завдання відслідковування тенденцій роз­витку зовнішньополітичних ситуацій в світі, окремих ре­гіонах і країнах (на основі інформації посольств та інших джерел) та аналіз діяльності МЗС в цілому, а також його окремих підрозділів та закордонних представництв, підго­товка пропозицій щодо реакції на зміни ситуації або дій окремих країн,

Управління політичного аналізу налагоджує контакти та бере участь у співробітництві міністерства з науковими та політичними центрами, громадськими організаціями, товариствами та іншими установами, діяльність яких має безпосереднє відношення до галузі зовнішньої політики або торкається її.

Управління культурного та гуманітарного співробітниц­тва розробляє та здійснює разом з відповідними міністер­ствами і відомствами зовнішньополітичну концепцію співробітництва України з зарубіжними країнами в куль­турній та гуманітарних сферах, що включає культуру, ос­віту, науку, інформацію, туризм, молодіжні і спортивні зв´язки, охорону здоров´я, соціальні проблеми. Управлін­ня забезпечує оформлення договірно-правової бази, бере участь у вирішенні важливих питань державної політики, таких, як захист прав української національної меншини у зарубіжних країнах, збереження її національної самобутності; повернення в Україну культурних цінностей, незаконно вивезених з її території; одержання гуманітар­ної допомоги із зарубіжних країн.

Управління здійснює зв´язки з ЮНЕСКО та іншими міжнародними і регіональними організаціями, забезпечує участь України в їх діяльності; використовує канали та можливості ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій для популяризації національної культури, науки, освіти, досягнень в соціальній та гуманітарній сферах. Воно та­кож підтримує оперативний зв´язок з дипломатичними представництвами України за кордоном з питань культурного та гуманітарного співробітництва, аналізує робо­ту по цих напрямах; підтримує контакти з дипломатичними установами зарубіжних держав в Україні; проводить роботу по отриманню від ЮНЕСКО фінансової та консультативної допомоги у здійсненні українськи­ми представництвами та організаціями заходів і проектів у сфері діяльності ЮНЕСКО.

Один з найбільших підрозділів МЗС — Департамент консульської служби — забезпечує за дорученням керів­ництва МЗС консульські відносини України з іноземними державами, захист прав та інтересів України, її громадян та юридичних осіб за кордоном. Департамент консульської служби: — активно сприяє в межах своєї компетенції органам виконавчої влади та місцевого самоврядування України, іншим установам та організаціям у встанов­ленні та розвитку ділових зв´язків з партнерами за кордоном;

—бере участь в межах своєї компетенції в реалізації заходів, передбачених актами Президента України і Кабінету Міністрів, що спрямовані на боротьбу з корупцією, організованою злочинністю та нелегаль­ною міграцією;

—бере безпосередню участь у реалізації законодавчих актів України з питань громадянства;

—бере участь у роботі по зміцненню зв´язків із спів­вітчизниками за кордоном;

—бере участь у підготовці проектів законодавчих та інших нормативних актів з консульських питань, за­безпечує паспортно-візове обслуговування українсь­ких громадян, візове забезпечення в´їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства, проводить робо­ту по витребуванню та легалізації документів.

Департамент консульської служби разом з іншими підрозділами міністерства забезпечує правильне стягнен­ня консульських зборів за здійснення консульських дій та надання консульських послуг, надання в окремих випад­ках матеріальної допомоги громадянам України, які зна­ходяться за кордоном.

Специфічну роль і завдання виконують інші функціо­нальні управління. Наприклад, Управління ООН та міжна­родних організацій займається політичними питаннями діяльності України в ООН та в інших міжнародних орга­нізаціях, аналізує ситуацію та вивчає позицію країн-членів ООН з метою інформації керівництва МЗС України. Уп­равління координує дії міністерств і відомств України, які беруть участь у діяльності міжнародних організацій, надає їм необхідну методичну, консультативну та інформаційну допомогу, погоджує у встановленому порядку директиви, вказівки та технічні завдання офіційним делегаціям, упов­новаженим брати участь в роботі сесій органів міжнарод­них організацій, конференціях, переговорах, консультаціях.

Управління відповідає за моніторинг і співробітництво з питань прав людини, в тому числі прав людини в інших країнах; функціональну взаємодію з механізмами системи ООН по забезпеченню прав людини, імплементацію до­кументів ООН у галузі прав людини.

Управління економічного та науково-технічного спів­робітництва забезпечує реалізацію завдань зовнішньої по­літики України в сфері економіки, науки і техніки; ефек­тивне використання та розвиток економічного та науко­во-технічного потенціалу; сприяння інтеграції України в міжнародний економічний та науково-технологічний простір.

Головним завданням Управління контролю над оз­броєннями та військово-технічного співробітництва є: забезпечення державної політики у сфері контролю над озброєннями та військово-технічного співробітництва Ук­раїни з іноземними державами, виходячи з національних інтересів України та укладених нею міжнародних угод; забезпечення координації зовнішньополітичної діяльності в галузі нерозповсюдження, експортного контролю, військово-технічного співробітництва, контролю над роз­зброєнням та озброєнням.

Управління Євроатлантичного співробітництва відпо­відає за забезпечення максимально ефективного співробіт­ництва України з ОБСЄ, РЄ, НАТО у зовнішньополітичній діяльності нашої держави, спрямованої на захист націо­нальних інтересів і реалізацію стратегічних завдань, а саме: забезпечення її суверенітету, незалежності, територіаль­ної цілісності, непорушності кордонів, утвердження Ук­раїни як демократичної правової держави, надійного і пе­редбачуваного партнера.

Управління забезпечує надання експертної допомоги та координує роботу міністерств і відомств України, участь її представників у заходах, пов´язаних з діяльністю захід­ноєвропейських структур безпеки, і співробітництво у за­ходах по запобіганню конфліктам, врегулюванню криз та постконфліктній реабілітації.

Компетенцією Управління Європейського Союзу є зов­нішньополітичне забезпечення стосунків України з Євро­пейським Союзом (ЄС), координація відносин органів виконавчої влади України з ЄС, надання інформаційної, методичної та організаційної допомоги учасникам зовніш­ньополітичних відносин у частині їх стосунків з ЄС.

До адміністративно-технічних підрозділів МЗС відно­сяться: Управління кадрів та навчальних закладів, Загаль­ний секретаріат, Управління розвитку та забезпечення дип­ломатичної служби, Управління інформаційних технологій, Валютно-фінансове управління, Фінансове управління, Курси іноземних мов.

Вже самі назви підрозділів свідчать про їх основні на­прямки роботи, але кожен з них має ще й свої специфічні особливості.

Загальний секретаріат забезпечує отримання і відправ­лення всієї кореспонденції міністерства, контроль за ви­конанням особливо важливих документів, взаємозв´язок між підрозділами МЗС,

Функції Управління кадрів і навчальних закладів мають в основному внутрішній характер; воно забезпечує підбір і підготовку кадрів дипломатичного і адміністративно-тех­нічного персоналу як для центрального апарату, так і для закордонних установ, підтримує тісний оперативний зв´я­зок у цьому плані з закордонними установами.

Управління розвитку та забезпечення дипломатичної служби займається вирішенням широкого кола політико-правових і організаційних питань, пов´язаних із створен­ням належних умов для відкриття і функціонування дип­ломатичних представництв України за кордоном; органі­заційно-господарського забезпечення центрального апа­рату.

Управління інформаційних технологій надає допомогу закордонним установам у плані обслуговування зв´язку та електронної техніки.

Валютно-фінансове управління забезпечує фінансову діяльність закордонних установ, а Фінансове управління — центрального апарату.

Отже, з вищезазначеного видно, що вся величезна і багатогранна зовнішньополітична діяльність держави як поточна, так і перспективна, досить чітко розподіляється між відповідними підрозділами міністерства, які стоять на сторожі зовнішньополітичних інтересів нашої держави, її зобов´язань щодо іноземних держав і зобов´язань останніх стосовно України; забезпечують міжнародне співробітни­цтво України в політичній, економічній, культурно-гума­нітарній, військовій та інших галузях, захищаються інте­реси держави в складних ситуаціях.

Загальне керівництво міністерством і спрямування його діяльності, розгляд загальних і конкретних міжнарод­них проблем, підготовка відповідних рекомендацій для вищого керівництва країни здійснюється міністром, його заступниками та іншими посадовими особами, які входять до складу керівництва зовнішньополітичного ві­домства.

Керівництво міністерства здійснює безпосередній вплив на щоденну діяльність підрозділів центрального апарату і закордонних представництв. Крім цих загальних функцій керівництво міністерства щоденно спілкується з послами держав, акредитованими в країні, бере участь в різних протокольних і офіційних заходах, веде переговори з пред­ставниками іноземних держав, відвідує міжнародні кон­ференції, симпозіуми, семінари і т. п.

Прийом послів, посланників і тимчасових повірених у справах складає досить значний напрямок роботи керів­ництва міністерством, оскільки під час таких бесід через своїх послів уряди країн, яких вони представляють, став­лять перед урядом країни перебування питання, які сто­суються взаємовідносин між державами з глобальних про­блем, а також двосторонніх відносин. Часто керівництво держави доручає міністру закордонних справ чи його за­ступнику передачу важливих повідомлень чи пропозицій для країн-партнері в через послів відповідних держав. Важливе значення при цьому має особисте спілкування з послами, бо саме під час таких зустрічей можна отримати детальнішу інформацію, ніж ту, яку можна отримати з офі­ційних документів. Кожній такій зустрічі передує велика підготовча робота. Визначається коло питань, які можуть розглядатися під час зустрічі, продумуються відповіді на них, прогнозуються неочікувані (але можливі) проблеми. Вся підготовча робота ведеться разом з відповідними управліннями МЗС, іноді із залученням спеціалістів з міжнародних питань в сфері науки, ЗМІ і т. п.