Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Інституційний механізм Євросоюзу

Читайте также:
  1. Вдосконалення методики економічного обґрунтування механізму управління на підприємстві
  2. Гальмування - механізм формування умовних рефлексів.
  3. Дайте загальну ха-ку системи виділення. Роль нирок у процесі виділення. Поясніть механізм сечоутворення
  4. Дайте характеристику нейрону,його будові,видам,функціям. Поясніть механізм закономірності передачі збудження в центральних синапсах
  5. Договірний механізм регулювання інтеграції в Європейському Союзі
  6. Економічний механізм підвищення конкурентоспроможності підприємства
  7. Економічний механізм функціонування ТНК
  8. Етапи формування правових основ соціальної політики та механізм її реалізації. Соціальне партнерство.
  9. Етнокультура, її складові та механізм функціонування
  10. Ефективність фінансового механізму залежить від цілеспрямованого вибору фінансових інструментів та дійовості їх впливу на окремі сторони соціально-економічного розвитку.
Помощь в написании учебных работ
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь

Особливості договірного механізму інтеграції, здійснюваної в Євросоюзі, знайшли відображення у характерних рисах інституційного механізму цього об'єднання. Інституційний механізм Євросоюзу являє собою систему органів Євросоюзу, а також актів, які ці органи ухвалюють. Він покликаний реалізувати цінності Євросоюзу, здійснювати його цілі, слугувати його інтересам, а також інтересам його громадян і держав-членів, забезпечувати послідовність, ефективність і наступність його політики і дій (ст. 13 ДЄС).

Інституційний механізм Євросоюзу має складну конструкцію, яка відображає поступовий характер розвитку європейської інтеграції. Основу його організаційної структури складають Європейський парламент, Європейська рада, Рада, Комісія, Суд, Європейський центральний банк, Рахункова палата. їх повноваження визначені в установчих договорах та актах про внесення змін і поправок до них.

Стаття 13.2 ДЄС закріплює положення, в якому зазначено, що кожен інститут діє в межах повноважень, наданих йому у Договорах відповідно до передбачених процедур, умов і цілей.

Європейський парламент Очолює систему інститутів ЄС. Основні функції Європарламенту включають законодавчу (разом з Радою), бюджетну (разом з Радою), політичного контролю і консультативну.

Незважаючи на претензійність своєї назви (до 1962 р. він іменувався Асамблеєю), Європарламент поки що не став справжнім парламентом, оскільки обмеженими залишаються його законодавча функція, контрольні повноваження, а також компетенція щодо прийняття бюджету Євросоюзу. Виникнення цього інституту передусім було пов'язано з необхідністю надати демократичного характеру інституційному механізму європейських співтовариств, діяльність якого практично була виведена з-під контролю національних парламентів.

Водночас треба мати на увазі, що Європарламент є тим інститутом Євросоюзу, який має найбільший потенціал щодо розширення повноважень у межах об'єднання.

Європарламент діє незалежно від держав-членів. Відповідно до положень ДЄС до його складу входять представники громадян, які обираються прямим, вільним та таємним голосуванням на п'ятирічний термін (ст. 14 ДЄС). Поки що члени Європарламенту обираються відповідно до національного законодавства держав-членів. За винятком Великої Британії, яка використовує мажоритарну систему виборів, вибори до Європарламенту в усіх інших державах-членах відбуваються за пропорційною системою. Однак передбачається, що Європарламент підготує пропозиції про вибори згідно з процедурою, однаковою для всіх держав-членів, або відповідно до принципів, спільних для цих держав.

Кількість парламентаріїв не повинно перевищувати 750 плюс Голова. Максимальний поріг представництва держави-члена не має бути більшим, ніж 96, а мінімальний - не меншим, ніж 6 депутатів.

Склад Європарламенту визначається рішенням Європейської ради, яка діє на основі принципу убуваючої пропорційності. Згідно з цим принципом співвідношення між представництвом у Європарламенті більш населених і менш населених держав-членів має бути меншим, ніж співвідношення між кількістю їх населення. Тобто у проміжку між встановленими в установчому договорі порогами (максимальний - 96 і мінімальний - 6) більше місць отримає держав-член, у якої більша кількість населення, за умови, що чим більша кількість населення держави-члена, тим більше мешканців представляє кожен з його депутатів.

Таким чином, в Європарламенті, який працюватиме у 2009-2014 рр., найбільшим буде представництво Німеччини - 96 парламентарів. Далі Франція - 74, Італія та Велика Британія - по 73, Іспанія - 54, Польща - 51, Румунія - 33, Нідерланди - 26, Греція, Португалія, Бельгія, Чеська Республіка, Угорщина - по 22, Швеція - 20, Австрія - 19, Болгарія - 18, Данія, Фінляндія, Словаччина - по 13, Ірландія, Литва - по 12, Латвія - 9, Словенія - 8, Естонія, Кіпр, Люксембург, Мальта - по 6 депутатів. Усього - 750 депутатів.

Проте за кількістю осіб, яких представляють депутати, перевагу мають невеликі держави-члени. Для порівняння: один депутат з Люксембургу представляв 68 000 осіб, а з Німеччини - 820 000 осіб.

Депутати Європарламенту можуть бути одночасно членами національних органів законодавчої, але не виконавчої влади. Поряд з цим, вони не повинні входити до складу Комісії або Ради.

Ще одним важливим чинником незалежності Європарламенту є об'єднання депутатів у політичні партії та фракції на загальноєвропейському рівні. Це розглядається як важлива передумова для формування європейської політичної свідомості і вираження політичної волі громадян Союзу (ст. 10.4 ДЄС).

Парламентарі засідають один раз на рік. Сесія триває 5-6 тижнів і відбувається у м. Страсбурзі в так званій Палаті Європи. Передбачені й позачергові сесії цього органу. Щодо роботи 17 постійних комітетів Європарламенту, то вона відбувається у Брюсселі. Комітети готують як чергові сесії цього органу, так і зустрічі політичних груп, які представлені в Європарламенті. Останній обирає голову з-поміж своїх членів. Його рішення, як правило, приймаються абсолютною більшістю голосів (ст. 231 ДФЄС).

У системі інституційного механізму європейської інтеграції Євро-парламент виконує низку важливих функцій. Так, окрім участі у нормотворчому процесі, здійснення політичного контролю за діяльністю інститутів Союзу, зовнішніх відносин, фінансування діяльності ЄС, він також є форумом для проведення демократичних дебатів.

Унікальною є роль Європарламенту як інституту з політичного лобіювання процесів європейської інтеграції. Завдяки тому, що він об'єднує представників політичних течій, груп та партій європейських країн, в яких проживають близько 500 млн населення, його ініціативи щодо напрямів подальшої співпраці важко не враховувати як органам держав-членів, так і іншим інститутам Євросоюзу. Так, Європарламент став одним з ініціаторів створення Євросоюзу яку концептуальному плані, так і в практичному, коли за його підтримки були скликані міжурядові конференції, на яких були вирішені питання створення економічного, валютного та політичного союзів. Два його представники брали участь у переговорах щодо підписання Лісабонських договорів, які заклали підґрунтя для подальшого розширення компетенції Європарламенту в усіх трьох сферах діяльності Євросоюзу.

Політичні дебати в Європарламенті суттєво впливають на визначення подальших кроків, спрямованих на поглиблення європейської інтеграції.

Щодо законодавчих повноважень Європарламенту, то вони поступово розширюються. Установчими договорами Європарламенту надано компетенцію у формулюванні положень та ухваленні актів вторинного законодавства Євросоюзу у тісній співпраці з іншими інститутами ЄС (статті 294, 295 ДФЄС).

Лісабонські договори суттєво збільшили кількість сфер, в яких постанови ухвалюються спільно Європарламентом і Радою на пропозицію від Комісії (ст. 294 ДФЄС).

Іншими формами співпраці Європарламенту та Ради у законодавчій сфері є ухвалення актів Європарламентом за участю Ради і Радою за участю Європарламенту (ст. 289.2).

Розвинутими є контрольні повноваження Європарламенту. Він вважається інститутом, який здатний здійснювати демократичний контроль над іншими структурами Євросоюзу.

Серед контрольних повноважень Європарламенту найбільше значення має право на оголошення вотуму недовіри Комісії. З такою пропозицією може виступити кожен член Європарламенту. У разі, якщо вотум недовіри підтримає подвійна більшість (дві третини поданих голосів, яка представляє більшість членів Європарламенту), усі члени Комісії колективно подають у відставку (ст. 234 ДФЄС). За всю історію існування Євросоюзу питання про вотум недовіри Комісії ставилося на голосування лише один раз. Це пояснюється тим, що до січня 1995 р. Європарламент не відігравав жодної ролі при призначенні членів Комісії, яке здійснювалось урядами держав-членів. Тому не було гарантії, що новий склад Комісії братиме до уваги бажання Європарламенту. З січня 1995 р. було запроваджено нову процедуру визначення складу Комісії, в межах якої Європарламент отримав право на затвердження її членів. І хоча контрольні повноваження щодо Комісії все ще послаблені завдяки тому, що Європарламент не може відправляти у відставку якогось окремого члена Комісії, все ж на шляху до виправлення цієї ситуації вже зроблено перший крок: Європарламент обирає і може відправляти у відставку шляхом винесення вотуму недовіри двома третинами своїх членів голову Комісії (ст. 14.1 ДЄС).

Для здійснення своїх контрольних повноважень щодо Комісії Європарламент широко використовує інститут інтерпеляції, коли Комісія відповідає усно чи письмово на запитання, поставлені депутатами. Крім того, Європарламент щорічно затверджує як програми діяльності Комісії на новий рік, так і загальні звіти про її роботу за рік, що минає (ст. 230 ДФЄС). Усі ці процедури свідчать про закладення основ політичної відповідальності Комісії перед Європарламентом.

Контроль Європарламенту за діяльністю Європейської ради та Ради є набагато вужчим. Так, Європейська рада та Рада заслуховуються Європарламентом відповідно до процедури, визначеної самими Радами (ст. 230 ДФЄС). Зокрема, правило 19 Процедури Ради передбачає можливість направляти голову або члена Ради для участі у сесіях Європарламенту. Починаючи з 1960 р., відповідно до практики, яка склалася, голова Ради робить перед Європарламентом усний звіт про діяльність очолюваного ним органу за рік, що минув.

Щодо Європейської ради, то вона зобов'язана інформувати Європарламент про хід своїх засідань та надавати йому щорічний письмовий звіт про результати своєї діяльності.

Для здійснення своєї контрольної функції Європарламент також наділений повноваженнями проводити розслідування. Так, на вимогу чверті його членів він може створити тимчасовий комітет з метою розслідування можливих порушень чи недоліків у впровадженні права Євросоюзу, за винятком випадків, коли такі виявлені факти розглядаються в Суді ЄС, і поки ця справа ще не вирішена (ст. 226 ДФЄС).

Європарламент на час його повноважень після кожних виборів призначає Європейського омбудсмена. Останній уповноважений отримувати скарги від будь-якого громадянина співтовариства, будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка мешкає або має зареєстрований офіс в одній з держав-членів, щодо порушень у діяльності інститутів та органів ЄС, окрім судових. Омбудсмен проводить розслідування правопорушень та інформує особу, яка подавала скаргу про результати такого розслідування. 228 ДФЄС).

Це означає, що на практиці навіть громадяни України, якщо вони мешкають або мають зареєстровані в державах-членах офіси, можуть звертатися до Омбудсмена, якщо їхні права порушують інститути, органи або установи Союзу, окрім Суду ЄС при виконанні ним своїх юрисдикційних функцій.

Установчими договорами передбачені різні форми участі Європарламенту у сфері зовнішніх зносин: від консультацій до надання згоди на ті чи інші дії у цій сфері. Так, угоди про створення асоціацій з однією чи більше державами або міжнародними організаціями, угоди про приєднання Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, угоди, які при організації процедур співпраці створюють інституційний механізм, угоди, які мають важливі бюджетні наслідки для ЄС, та угоди, що розповсюджують свою дію на сфери, стосовно яких застосовується звичайна чи спеціальна законодавча процедура, коли вимагається схвалення з боку Європарламенту, укладаються після отримання його згоди (ст. 218.6 ДФЄС).

Європарламент також надає згоду на початок переговорів про прийняття держав до Євросоюзу або про вихід з нього (статті 49 та 50 ДЄС).

Згода Європарламенту необхідна і для дій проти держав-членів, які допускають суттєві умисні порушення цінностей, на яких заснований Союз (ст. 7 ДЄС).

У разі укладання всіх інших міжнародних угод, окрім торгівельних, Європарламент надає консультації. З Європарламентом повинні консультуватися й у разі внесення змін до установчих договорів (ст. 48 ДЄС).

Європарламент також залучений до проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Він консультує Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки з приводу головних аспектів і основоположних пріоритетів СЗППБ і СПБО, а також може звертатися з питаннями до Ради та Високого представника чи давати їм рекомендації. Європарламент організовує щорічні дискусії про стан справ у цих сферах (ст. 36 ДЄС).

Європарламент має важливі повноваження у бюджетній сфері. На відміну від більшості міжнародних організацій, бюджет Євросоюзу фінансується переважно з власних ресурсів. Європарламент дає згоду на ухвалення Радою заходів з реалізації системи власних ресурсів Союзу (ст. 311 ДФЄС).

Хоча бюджет готує Комісія, Європарламент має право змінювати проект бюджету. Йому також належить останнє слово у прийнятті або відхиленні бюджету (ст. 314 ДФЄС). В останньому випадку повністю повторюється процедура прийняття бюджету. Слід зазначити, що в минулому Європарламент неодноразово відхиляв запропонований Комісією і Радою проект бюджету. Європарламент налає Комісії дозвіл стосовно виконання бюджету (ст. 319 ДФЄС).

Бюджетні повноваження дають можливість Європарламенту впливати на всю політику Євросоюзу.

Європарламент може звертатися з позовами до Суду ЄС стосовно законності актів Союзу (ст. 263 ДФЄС). Він також має право на звернення до Суду ЄС, щоб отримати від нього висновок стосовно відповідності проекту міжнародної угоди положенням Договору про заснування ЄС (ст. 218.11 ДФЄС).

Європейська рада Є органом стратегічного планування розвитку європейської інтеграції. Вона з'явилася в результаті практики як реакція на необхідність формалізувати зустрічі у верхах держав-членів ЄС, що почали відбуватися з 1961 р. Додатковим імпульсом для створення Європейської ради стало дедалі більше усвідомлення державами-членами важливості європейського вектора їх політичного життя в процесі просування європейської інтеграції. Свій юридичний статус Європейська рада отримала в межах Єдиного європейського акта у 1967 р. Договір про Євросоюз 1993 р. остаточно затвердив роль цього органу як джерела політичних ініціатив та форуму для вирішення суперечностей між державами-членами, які не може вирішити Рада. Спільна зовнішня політика стала механізмом, який дозволив гармонізувати дипломатичні кроки держав-членів і виступати єдиним фронтом. Тривалий час Європейська рада посідала окреме місце в системі інституційного механізму європейської інтеграції. Цього органу не було у переліку інститутів Європейського співтовариства і Євросоюзу (ст. 5 ДЄС, ст. 7 Договору про заснування Європейського співтовариства).

Лісабонські договори віднесли Європейську раду до інститутів Союзу і розширили її повноваження.

Договір про Євросоюз підкреслює, що Європейська рада дає Союзу необхідні імпульси для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири і пріоритети (ст. 15.1).

До складу Європейської ради входять керівники держав або урядів держав-членів, її голова та голова Комісії. За домовленістю їх можуть супроводжувати по одному міністру і один з членів Комісії. У її роботі бере участь Високий представник Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки.

Європейська рада збирається на свої чергові засідання принаймні двічі на півроку. Передбачені також позачергові засідання цього органу. Відповідна ініціатива може належати голові Європейської ради, одному з її членів або Комісії.

Свої рішення Європейська рада приймає консенсусом (ст. 15.4 ДЄС). Установчі договори також передбачають ухвалення постанов Європейською радою одноголосно, кваліфікованою більшістю, простою більшістю. У голосуванні не беруть участь голова Європейської ради і голова Комісії. Одноголосне ухвалення постанов стосується організаційних питань та зовнішньополітичної діяльності. У таких випадках голоси тих, хто утримався, не враховуються. Проста більшість використовується при ухваленні постанов з питань процедури, а також при ухваленні Європейською радою свого внутрішнього регламенту. Кваліфікована більшість застосовується при вирішенні питання про перелік інших складів Ради, окрім тих, що передбачені Договором про Євросоюз, а також питання про головування у складах Ради, крім Ради закордонних справах. У ній головує Високий представник Союзу.

При ухваленні Європейською Радою постанов кваліфікованою більшістю діють такі самі процедури, що й у випадках їх ухвалення Радою.

На кожному засіданні Європейської ради виступає голова Європарламенту. У свою чергу, Європейська рада надає Європарламенту доповідь про хід кожного засідання і щорічний письмовий звіт про результати своєї діяльності (ст. 4 Договору про Євросоюз). Голова Європарламенту, однак, може бути запрошений Європейською радою для заслуховування звіту (ст. 235.2 ДФЄС).

Голова Європейської ради обирається кваліфікованою більшістю членів цього інституту терміном на два з половиною роки. Він керує роботою Європейської ради, забезпечує координацію її співпраці з головою Комісії, інформує Європарламент про підсумки кожного засідання Європейської ради. Голова також представляє Союз у міжнародних відносинах з питань СЗППБ.

Основні напрями діяльності Європейської ради стосуються стратегічного планування розвитку Союзу, зовнішньополітичної сфери, ухвалення постанов, а також урегулювання суперечок між державами-членами ЄС.

Для здійснення своїх функцій Європейська рала наділена широкими повноваженнями з ухвалення постанов. Більшість її постанов ухвалюється у формі рішень. Вони мають обов'язковий характер, проте не можуть бути законодавчими актами, ухвалюватись з метою уніфікації чи гармонізації внутрішнього законодавства держав-членів.

Європейська рада може виробляти загальні політичні пріоритети і орієнтири розвитку Союзу. Вони містяться у висновках, що не мають обов'язкової сили. їхній пріоритет обумовлений тим, що вони ухвалюються вищими посадовими особами держав-членів і тому мають бути імплементовані іншими інститутами ЄС.

Більшість повноважень Європейської ради зосереджена у зовнішньополітичній сфері. Своїми рішеннями вона встановлює стратегічні інтереси, фіксує цілі і визначає загальні орієнтири Союзу у сфері СЗППБ та інших сферах, які належать до зовнішньополітичної діяльності (статті 22 та 26 ДЄС).

Європейська рада вирішує організаційні питання. Вона встановлює квоти держав-членів при виборах до Європарламенту (ст. 14.2 ДЄС), визначає порядок ротації держав-членів при призначенні членів Комісії (ст. 244 ДФЄС), висуває кандидатуру на посаду голови Комісії (ст. 17.7 ДЄС), призначає Високого представника Союзу із зовнішніх справ і політики безпеки (ст. 18.1 ДЄС), поширює повноваження Європейської прокуратури на тяжкі злочини транскордонного характеру (ст. 86.4 ДФЄС).

Під керівництвом Європейської ради здійснюється перегляд положень установчих договорів (ст. 48 ДЄС).

Європейська рада визначає критерії вступу до Союзу (ст. 49 ДЄС), а також орієнтири для переговорів про вихід з ЄС (ст. 50.2 ДЄС).

Європейська Рада може вирішувати суперечки між державами-членами, пов'язані з небажанням когось з них підтримати рішення, ухвалені кваліфікованою більшістю Ради (ст. 31.2 ДЄС).

Рада продовжує залишатися єдиним інститутом об'єднання, який наділений широкою компетенцією для регулювання інтеграційних процесів у межах усіх сфер діяльності Євросоюзу.

Рада є представницьким органом держав-членів. До її складу входить по одному представнику від кожної держави на міністерському рівні (ст. 16.2 ДЄС).

Залежно від предмета обговорення та схвалюваних актів формуються різні склади Ради. У Договорі про ЄС згадуються тільки два склади Ради - із загальних питань та з питань зовнішньої політики. Рада із загальних питань забезпечує послідовність роботи різних складів Ради, готує зустрічі Європейської ради і слідкує за виконанням її постанов. Рада з питань зовнішньої політики готує зовнішньополітичні дії Союзу на основі стратегічних орієнтирів, встановлених Європейською радою, і забезпечує послідовність таких дій (ст. 16.6 ДЄС). Перелік інших складів Ради затверджується Європейською радою. До набрання чинності Лісабонськими договорами в складах Ради засідали міністри зовнішніх зносин, внутрішніх справ, економіки, сільського господарства, торгівлі тощо. При цьому міністри закордонних справ, як правило, брали участь в обговоренні всіх важливих політичних питань.

Функції колективного голови Ради виконують представники одразу трьох держав-членів, які обіймають цю посаду впродовж вісімнадцяти місяців. Вони розподіляють між собою свої обов'язки (ст. 16.9 ДЄС). Європейська рада визначає голів різних складів Ради за виключенням Ради з питань зовнішньої політики. Нею керує Високий представник із зовнішніх справ і політики безпеки (ст. 236 ДФЄС).

Рада проводить свої засідання кілька разів на місяць. Голова скликає Раду за власною ініціативою або на вимогу одного з її членів чи Комісії (ст. 237 ДФЄС).

Свої постанови Рада ухвалює одноголосно або більшістю голосів - як простою, так і кваліфікованою. У більшості сфер своєї компетенції Рада ухвалює постанови кваліфікованою більшістю. В інших випадках, передбачених установчими договорами, Рада голосує одноголосно чи простою більшістю.

Одноголосне ухвалення постанов передбачається при вирішенні питань розширення Євросоюзу за рахунок нових членів (ст. 49 ДЄС), деяких суттєвих для держав питань, таких як податкова сфера (ст. 113 ДФЄС) тощо.

Проста більшість застосовується Радою при вирішенні організаційних питань, ухваленні правил процедури чи свого внутрішнього регламенту (ст. 240.2, З ДФЄС), визначенні статуту комітетів, передбачених Договором (ст. 242 ДФЄС), тощо.

При визначенні кваліфікованої більшості мають враховуватися приписи Протоколу про перехідні положення. Згідно з цим документом при прийнятті рішень кваліфікованою більшістю кожна держава-член отримує певну кількість голосів, причому чим більшою є країна, тим більше голосів вона має. До 31 жовтня 2014 року голоси між представниками держав-членів розподіляються таким чином: Франція, Німеччина, Італія та Велика Британія мають по 29 голосів, Іспанія та Польща - по 27, Румунія - 14, Голландія - 13, Бельгія, Греція, Угорщина, Чеська Республіка та Португалія - по 12, Австрія, Болгарія та Швеція - по 10, Фінляндія, Данія, Словаччина, Литва та Ірландія - по 7, Латвія, Естонія, Кіпр, Люксембург та Словенія - по 4, Мальта - 3 голоси. Тобто всього 345 голосів.

Прийнятими вважаються постанови, за яких подано 255 "зважених" голосів "за", коли вони приймаються за пропозицією від Комісії, в інших випадках - не менш ніж 255 голосів "за", поданих двома третинами членів.

При цьому у випадках, коли рішення в Раді ухвалюється кваліфікованою більшістю, будь-який член цього інституту може запросити підтвердження того, щоб кваліфікована більшість становила не менше, ніж 62% населення Євросоюзу. При порушенні цієї вимоги акт не ухвалюється.

Існують випадки, коли згідно з установчими договорами у голосуванні беруть участь не всі члени Ради. Йдеться про посилене співробітництво групи держав-членів чи співпрацю держав-членів, валютою яких є євро. Тоді кваліфікована більшість визначається як та частка зважених голосів, що становить не менше ніж 55% членів Ради, яку представляють держави-члени, і в яких мешкає щонайменше 65% населення цих держав. Блокуюча меншість має включати у крайньому разі мінімальну кількість членів Ради, які представляють 35% населення держав-учасниць плюс один член.

У випадках, коли постанова ухвалюється Радою не на основі пропозиції від Комісії чи Високого представника Союзу, кваліфіковану більшість становить не менш ніж 72% членів Ради, що представляють 65% населення цих держав-учасниць (ст. 238.3 ДФЄС).

З 1 листопада 2014 р. установчими договорами передбачені зміни у процедурах голосування кваліфікованою більшістю (статті 16.4 ДЄС та 238.2 ДФЄС).

У Ради є кілька допоміжних структур. При Раді працює Генеральний секретаріат. Його очолює Генеральний секретар, який призначається Радою (ст. 240.2 ДЄС).

Важливу роль у структурі допоміжних органів Ради відіграє Комітет постійних представників (КПП). Він був створений у 1958 р. відповідно до ст. 151.2 Договору про заснування ЄЕС та ст. 121 Договору про заснування Євроатому.

До складу Комітету входять постійні представники держав-членів у ранзі послів, які є главами постійних делегацій цих країн при Євросоюзі, а також співробітники різних відомств, що виступають у ранзі експертів. Комітет відповідає за підготовку роботи Ради та виконання завдань, покладених на нього Радою. Він може ухвалювати процедурні рішення у випадках, передбачених внутрішнім регламентом Ради (ст. 240.1 ДФЄС).

У межах СЗППБ цей орган функціонує як Комітет з питань політики і безпеки. Він контролює міжнародну ситуацію у сфері СЗППБ, а також сприяє визначенню політики, офіційно висловлюючи свою думку Раді на прохання останньої, на запит Високого представника або за власною ініціативою. Крім того, він стежить за ходом реалізації вже узгодженої політики (ст. 38 ДЄС).

Комітет з питань політики і безпеки здійснює політичний контроль і стратегічне керівництво операціями з врегулювання криз. Для цього він може ухвалювати рішення у разі надання йому відповідних повноважень Радою.

Рада відіграє ключову роль як у вирішенні проблем внутрішнього життя об'єднання, так і в регулюванні його діяльності. До першої сфери належать: фінансування Союзу, організаційні та кадрові питання. Друга сфера більш багатогранна і охоплює внутрішню політику, громадянство ЄС, вільне пересування товарів, осіб, послуг та капіталів, транспорт, конкуренцію, спільну валюту, торгівлю, митне співробітництво, соціальну політику, освіту, культуру, промисловість, дослідження і технологічний розвиток, навколишнє середовище, співробітництво заради сприяння співпраці, зовнішню політику, зовнішні зносини з іншими суб'єктами міжнародного права тощо.

Рада здійснює свої функції самостійно або разом з іншими інститутами: разом з Європарламентом виконує законодавчу і бюджетну функції, самостійно - визначення політики і координаційну.

У сфері прийняття постанов Рада має найширші повноваження серед інших інститутів Союзу. Вона спрямовує діяльність ЄС, ухвалюючи самостійно або у співпраці з іншими інститутами і органами Союзу законодавчі і незаконодавчі акти. Як правило, при прийнятті постанов Рада співпрацює з кількома органами: Європарламентом, Комісією, Комітетом постійних представників (КПП), Економічним і соціальним комітетом, Європейським інвестиційним банком, Комітетом регіонів тощо.

Але деякі положення установчих договорів дозволяють Раді приймати нормативні акти незалежно від інших органів (ст. ДФЄС).

Установчі договори також надають Раді повноваження приймати постанови у випадках, коли дії з боку Союзу є необхідними для досягнення однієї з його цілей, і якщо установчі Договори про Євросоюз дають для цього необхідні повноваження (ст. 352 ДФЄС). Це так звана дорозуміла компетенція Союзу.

У межах ДЄС Рада розробляє СЗППБ і ухвалює рішення з метою визначення і здійснення цієї політики (ст. 26.2); ухвалює рішення, що визначають позицію Союзу з окремих питань географічного чи тематичного характеру (ст. 29); ухвалює постанови стосовно визначення цілей, меж і загальних умов здійснення цивільних і військових місій Союзу (ст. 43); керує діяльністю Європейської оборонної агенції (ст. 45.1); надає право зацікавленим державам-членам встановлювати між собою більш тісну співпрацю, ніж та, що передбачається на основі установчих договорів та актів щодо його імплементації (ст. 46), тощо.

У рамках ДФЄС Рада розробляє головні орієнтири економічної політики держав-членів і Союзу (ст. 121.2); рекомендує орієнтири стосовно політики зайнятості (ст. 148.2); укладає міжнародні угоди з третіми країнами і міжнародними організаціями (ст. 218); здійснює призначення на посади в інститутах і органах Союзу (статті 240.2, 252, 286.2) тощо.

Комісія Є інститутом, який виступає захисником інтересів Союзу в цілому.

До складу Комісії входять 27 чиновників, яких називають комісарами. Членами Комісії можуть бути тільки громадяни держав-членів. При цьому вона не може включати більше двох громадян від однієї країни (ст. 17.4 ДЄС). Члени Комісії призначаються на п'ять років з правом перепризначення на новий термін (ст. 17.3 ДЄС).

Формування Комісії починається з визначення кваліфікованою більшістю Європейської ради особи для призначення на посаду голови Комісії. Таке призначення затверджується Європарламентом і має враховувати результати виборів до цього інституту, тобто на вибір кандидатури на голову Комісії впливає розстановка сил в Європарламенті. Потім Рада за погодженням з головою Комісії затверджує інших комісарів з кандидатів, запропонованих державами-членами. Європейський парламент схвалює таке призначення членів Комісії як колективного органу. Після цього голова і члени Комісії остаточно призначаються Європейською радою кваліфікованою більшістю голосів.

З 1 листопада 2014 р. склад Комісії має включати таку кількість членів, яка відповідає двом третинам від кількості держав-членів Союзу. Європейська рада одноголосно може змінювати такий кількісний склад Комісії. Відбір кандидатів має здійснюватися на засадах рівноправної ротації між державами-членами, яка дозволяє врахувати демографічний і географічний діапазон усіх держав-членів (ст. 17.5 ДЄС та ст. 244 ДФЄС).

Окрім компетентності і європейської відданості, головною вимогою до комісарів є їх незалежність при виконанні ними своїх обов'язків. Така незалежність забезпечується передусім тим, що комісари не повинні отримувати інструкції від будь-якого уряду чи іншого органу, а держави-члени зобов'язані поважати цей принцип. Ще однією гарантією незалежності комісарів є заборона займатися, перебуваючи на посаді, будь-якою іншою діяльністю за винагороду чи без неї. Більш того, від них також вимагається поводитися чесно та розсудливо і при розгляді пропозицій щодо призначень чи винагород після закінчення терміну їх перебування на посаді.

У разі порушення цих зобов'язань Рада або Комісія мають право звернутися до Суду ЄС з поданням про звільнення порушника або про позбавлення його права на пенсію та інші винагороди, які її замінюють (статті 245 та 247 ДФЄС).

Передбачена також колективна відставка всього складу Комісії. Це може мати місце у випадку, якщо до Європарламенту подається клопотання про недовіру у зв'язку з діяльністю Комісії. І якщо за вотум недовіри проголосує більшість у дві третини поданих голосів, яка представляє більшість Європарламенту, то члени Комісії колективно подають у відставку (ст. 234 ДФЄС). За багаторічну історію функціонування Євросоюзу був тільки один випадок колективної відставки членів Комісії. У 1999 р. у зв'язку зі звинуваченнями кількох комісарів у хабарництві членів Комісії змусили піти у колективну відставку після голосування в Європарламенті.

Комісія проводить свої засідання раз на тиждень у Брюсселі. Для того щоб дії Комісії вважалися дійсними, необхідна присутність більшості членів цього інституту. Як правило, постанови Комісії приймаються більшістю голосів (ст. 250 ДФЄС).

Роботою Комісії керує її голова. Він визначає орієнтири для роботи комісарів; встановлює внутрішню організацію Комісії з метою забезпечення послідовного, ефективного і колегіального характеру її діяльності; здійснює призначення віце-голів, окрім Високого представника; може вимагати відставки окремих членів Комісії.

Особливим у Комісії є статус Високого представника. Його призначення здійснюється Європейською радою після погодження з головою Комісії. За аналогічною процедурою Європейська рада може його звільнити.

Високий представник задіяний у двох інститутах Комісії і Раді. Він є одним з віце-голів Комісії, відповідає за обов'язки, покладені на цей інститут у сфері зовнішніх зносин, координує інші аспекти зовнішньополітичної діяльності Союзу. Він також головує у Раді з питань зовнішньої політики і є уповноваженим Ради у сфері СЗППБ і СПБО Союзу (ст. 18.2,3 ДЄС).

Високий представник має широкі повноваження у сфері зовнішньої політики Союзу. Він разом із Комісією може готувати для Ради спільні пропозиції з питань СЗППБ та інших питань зовнішньополітичної діяльності (ст. 22.2 ДЄС). Високий представник і держави-члени виконують рішення Європейської ради і Ради з питань СЗППБ (ст. 24.1 ДЄС). Він може ініціювати ухвалення рішень у сфері СЗППБ; представляє Союз у питаннях, пов'язаних із СЗППБ; веде діалог з третіми країнами і міжнародними організаціями; висловлює позицію Союзу у міжнародних організаціях і на міжнародних форумах. При виконанні наданих йому повноважень він спирається на Європейську службу зовнішньополітичної діяльності (ст. 27 ДЄС). Він також організовує координацію дій держав-членів у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях; отримує інформацію від держав-членів про діяльність міжнародних установ; консультується з Європарламентом з питань СЗППБ і СПБО, а також інформує його про розвиток цих напрямів діяльності Союзу (ст. 34 ДЄС).

Апарат Комісії складається з департаментів - генеральних дирекцій. Кожен комісар відповідає за конкретну сферу діяльності ЄС - економічну або фінансову політику, сільське господарство, зовнішні зносини, юридичні питання, наукові дослідження, питання конкуренції тощо. Кожен комісар очолює одну або кілька генеральних дирекцій і відповідає за спільну політику та загальне адміністрування у своїй галузі. Генеральні дирекції залучають до своєї діяльності численні робочі органи, в яких представлені професійні об'єднання, що діють, як правило, на загальноєвропейському рівні.

Вважається, що, на відміну від секретаріатів міжнародних організацій, чиновники всіх рівнів, які працюють у Комісії, мають незалежність при виконанні своїх обов'язків. Але, як свідчить практика, така незалежність дещо уявна. Річ у тому, що відбір та призначення кандидатів на вищі службові посади в Комісії перебуває у веденні тих інстанцій, які найбільше зацікавлені у впливі на Комісію, тобто урядів держав-членів. Те ж саме стосується і переобрання членів Комісії на новий термін. Відомі випадки, коли французький уряд відмовляв у призначенні членів Комісії, які, на його думку, не захищали достатньою мірою інтереси Франції. Це особливо стосується середньої ланки чиновників, яких поряд з корупцією часто звинувачують у лояльності до своїх держав.

Основні функції Комісії полягають у просуванні загальних інтересів Союзу і наданні відповідних ініціатив, спостереженні за реалізацію положень права ЄС під контролем Суду ЄС, виконанні бюджету і управлінні програмами, здійсненні координаційної, виконавчої та управлінської функції, представництві Союзу на міжнародній арені за виключенням СЗППБ, ініціюванні програм Союзу з метою досягнення міжінституційних угод (ст. 17.1 ДЄС).

Комісія виявляє загальні інтереси ЄС та ініціює ухвалення актів, які забезпечують подальший розвиток Союзу і поглиблення європейської інтеграції. При цьому преважна кількість актів інститутів Союзу може ухвалюватись тільки на пропозицію від Комісії (ст. 17.2 ДЄС). Це і є однією з її головних функцій. Комісія ініціює та готує переважну більшість пропозицій, з яких Європарламент та Рада приймають постанови, тобто є необхідним співавтором на стадіях нормотворчого процесу. Комісія може втручатися у законотворчий процес у межах ЄС на всіх його стадіях, щоб полегшити досягнення компромісу між Радою та Європарламентом. При цьому вона може змінювати свої пропозиції (ст. ДФЄС).

Водночас було б перебільшенням вважати, що без пропозицій Комісії Європарламент і Рада практично не можуть приймати постанови. Проти цього свідчать положення установчих договорів, які надають Європарламенту чи Раді таке право (ст. 92 ДФЄС). Більш того, у деяких випадках Комісія навіть зобов'язана готувати пропозиції для Ради (ст.241 ДФЄС).

Повноваження, надані Комісії державами-членами Євросоюзу, забезпечують їй активну роль у сфері контролю за належним виконанням положень установчих договорів, актів інститутів ЄС. У випадках порушень норм прав ЄС з боку держав-членів або інститутів Союзу Комісія може звертатися з позовом до Суду ЄС (ст. 258 ДФЄС). При цьому для такого звернення не вимагається отримання попередньої згоди від порушників.

Найбільш вагомими є повноваження Комісії у галузях, в яких держави-члени передали ЄС значну частку своєї компетенції. До них належать передусім антимонопольне законодавство, спільна торгівельна політика тощо. Зокрема, у сфері, яка стосується правил конкуренції на внутрішньому ринку, Комісія стежить за дотриманням принципів конкуренції і в разі їх порушення може приймати постанови про запровадження санкцій у вигляді штрафів чи платежів або визнавати угоди, укладені з порушенням правил конкуренції, недійсними (ст. 105 ДФЄС). Постанови Комісії, які накладають фінансові зобов'язання на особи інші, ніж держави, є обов'язковими і підлягають впровадженню в примусовому порядку згідно з цивільно-процесуальними нормами, які діють у державі, на території якої вони здійснюються (ст. 299 ДФЄС). Угоди між підприємствами, що підпадають під дію правил конкуренції, мають бути зареєстровані у Комісії. Незареєстровані угоди визнаються недійсними. Однак Комісія може позбавляти сили і вже зареєстровані угоди. Якщо угода, визнана недійсною або скасована Комісією, продовжує діяти, то Комісія може приймати постанови, які містять положення про санкції.

Суд ЄС Контролює застосування Комісією своїх повноважень стосовно запровадження штрафних санкцій і може їх змінювати або скасовувати (ст. 261 ДФЄС).

Договір про заснування ЄС встановлює також загальні положення, які стосуються отримання Комісією від держав-членів інформації та проведення будь-яких перевірок щодо виконання покладених на неї завдань (ст. 337 ДФЄС).

Більш конкретні повноваження можуть бути покладені на Комісію актами Ради.

Комісія відповідає за виконання бюджету Союзу та управління програмами, що здійснюються всередині ЄС та за його межами і фінансуються з боку Союзу (наукові, освітні, програми допомоги третім країнам, включно з фінансовою). Вона готує звіт про виконання бюджету ЄС для затвердження Європарламентом (ст. 318 ДФЄС).

Координаційна, виконавча та управлінська функції Комісії передбачають здійснення делегованих повноважень (ст. 290 ДФЄС), схвалення виконавчих актів (статті 105,291 ДФЄС), координацію дій держав-членів у сфері охорони здоров'я (ст. 168.2 ДФЄС), збір інформації (ст. ДФЄС), здійснення перевірок (ст. 337 ДФЄС), проведення досліджень (ст. 241 ДФЄС), організацію консультацій (ст. 156 ДФЄС) тощо.

Представництво Союзу на міжнародній арені охоплює підготовку пропозицій для Ради з питань зовнішньополітичної діяльності за виключенням СЗППБ (ст. 22.2 ДЄС); ведення переговорів щодо укладання міжнародних угод (ст. 207.3 ДФЄС). Вона відповідає за підтримання відносин з міжнародними організаціями (ст, 220 ДФЄС).

Ініціювання програм Союзу з метою виконання міжінституційних угод стосується підготовки Комісією пропозицій з координації діяльності інститутів ЄС (ст, 17.1 ДЄС).

Інші повноваження Комісії включають надання висновків Раді стосовно можливості більш тісної співпраці у цій сфері між окремими державами-членами (ст. 329.1 ДФЄС); у сфері, яка стосується забезпечення нормального функціонування Євросоюзу, Комісія може виступати перед Радою з поданнями щодо порушень основних принципів, на яких базується Євросоюз (ст. 7.1 ДЄС).

Суд ЄС включає Суд, Загальний суд і спеціалізовані суди (ст. 19.1 ДЄС). Між ними існують відносини субординації. Окрім судів, вирішенням суперечок в ЄС займаються також Європейська рада та Комісія.

Суд засідає в Люксембургу. В його складі представлені по одному судді від кожної держави-члена та 8 генеральних адвокатів (статті 19 ДЄС, 252 ДФЄС). Усі вони призначаються терміном на 6 років з правом бути переобраними шляхом угоди між урядами держав-членів після консультацій з комітетом, що визначає відповідність кандидатів цим посадам. Вибір здійснюється з-поміж осіб, які забезпечують будь-які гарантії своєї незалежності і які мають кваліфікацію для призначення на найвищі судові посади у своїх країнах, або є юристами з визнаною компетенцією. Кожні три роки відбувається часткова заміна суддів та генеральних адвокатів (ст. 253 ДФЄС).

На відміну від суддів, обов'язком генеральних адвокатів є підготовка та представлення на судовому засіданні мотивованого висновку по справах, які розглядає Суд, з метою допомогти Суду у виконанні його завдань (ст. 252 ДФЄС).

Установчі документи не мають положень щодо національної приналежності суддів або генеральних адвокатів чи їх пропорційного представництва, однак на практиці склалося так, що в Суді засідає по одному представнику від кожної держави-члена. Частина генеральних адвокатів представляють найбільші з цих держав: по одному генеральному адвокату від Великої Британії, Франції, Німеччини, Італії, Іспанії. Генеральш адвокати від інших держав-членів призначаються на основі ротації. За зверненням Суду кількість генеральних адвокатів може бути доведена до 11. У цьому випадку один із генеральних адвокатів буде представляти Польщу (Декларація стосовно статті 222 ДФЄС про кількість генеральних адвокатів).

Судді обирають зі свого складу голову Суду терміном у три роки з правом переобрання.

Суд засідає у повному складі (пленумом), але може також формувати палати: Велику палату, до складу якої входять з 13 суддів, та палати, до яких входять від трьох до п'яти суддів. Вони не є спеціалізованими, їх завдання полягає як у проведенні попередніх розслідувань, так і у винесенні рішень з певних категорій справ.

Суд засідає у Великій палаті на вимогу держави-члена або інституту ЄС, який є стороною в процесі розгляду справи (ст. 16 Протоколу про Статут Суду ЄС).

У повному складі Суд засідає, як правило, для розгляду справ про звільнення з посади Омбудсмена (ст. 228.2 ДФЄС), члена Комісії (статті 246 та 248 ДФЄС), члена Рахункової палати (ст. 286.6 ДФЄС), або якщо він вважає, що надана йому на розгляд справа має виняткову важливість (ст. 16 Протоколу про Статут Суду ЄС).

Судове провадження складається з двох частин - письмового та усного. Для дійсності рішення Суду вимагається, щоб в його ухваленні брала участь непарна кількість суддів (ст. 17 Протоколу про Статут Суду ЄС).

Суд ЄС задуманий як незалежний орган. Це забезпечується порівняно тривалим терміном служби, формальною незалежністю від держав-членів, імунітетами та привілеями суддів, забороною виконання одночасно з діяльністю у Суді інших функцій, а також можливістю усунення з посади лише шляхом одноголосного рішення Суду та генеральних адвокатів у разі невідповідності займаній посаді (статті 2-4, 6, 8 Протоколу про Статут Суду ЄС). Однак принцип одноголосності держав-членів при призначенні або переобранні суддів залишається досить сильним засобом для того, щоб тиснути на них.

Суд ЄС є вищою судовою інстанцією Євросоюзу, яка покликана забезпечувати дотримання законності при тлумаченні та застосуванні положень установчих договорів (ст. 19.1 ДЄС).

У своїй діяльності Суд ЄС виконує функції міжнародного, конституційного, частково адміністративного та цивільного суду.

Як міжнародний суд він вирішує суперечки між державами-членами, які стосуються об'єкта установчого договору (ст. 273 ДФЄС), а також між державами-членами та інститутами ЄС чи між останніми.

До держави-члена, яка не виконує рішень Суду ЄС, останній може застосовувати санкції у формі одноразових виплат або штрафів (ст. 260 ДФЄС).

Виконуючи роль конституційного суду, Суд ЄС розглядає законність законодавчих актів, прийнятих спільно Європарламентом і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій і висновків, а також актів Європарламенту і Європейської ради, що мають правові наслідки для третіх сторін. З цією метою з позовами до Суду можуть звертатися держави-члени, Європарламент, Рала та Комісія на підставі відсутності компетенції, порушення суттєвої процедурної вимоги, порушення установчого договору або іншої норми, що стосується його застосування або зловживання владою. Таку саму юрисдикцію Суд має щодо позовів, з якими до нього можуть звертатися Рахункова палата, Європейський центральний банк і Комітет регіонів з метою захисту своїх прерогатив (ст. 263 ДФЄС).

У випадках задоволення позову Суд ЄС проголошує акт, що оскаржується, нікчемним, або вказує на ті наслідки анульованого акта, які залишаються чинними (ст. 264 ДФЄС).

Суд ЄС також уповноважений робити висновки щодо відповідності міжнародних угод, які укладаються між ЄС та однією чи більше державами чи міжнародними організаціями (ст. 218.11 ДФЄС). Якщо передбачувана угода не відповідає положенню ДФЄС, то її укладання вимагає внесення змін до установчих договорів.

Суд ЄС може вирішувати суперечки, пов'язані з незаконною бездіяльністю (відсутністю проекту постанови або ухваленого акта) Європарламенту, Європейської ради, Ради, Комісії чи Європейського центрального банку (ст. 265 ДФЄС). З позовом щодо бездіяльності можуть звертатися до Суду ЄС держави-члени чи інститути ЄС.

Окрім цього, Суд ЄС уповноважений давати належне тлумачення установчих договорів та актів органів ЄС.

Виконуючи функції адміністративного суду, Суд ЄС має юрисдикцію в будь-якому спорі між ЄС та його службовцями (ст. 270 ДФЄС), а також у випадках вирішення спорів стосовно відшкодування збитків, заподіяних інститутами ЄС чи його службовцями при виконанні ними своїх обов'язків (ст. 340 ДФЄС).

Суд також може надавати висновки стосовно арбітражних застережень, вміщених у контракті, укладеному ЄС або від його імені (ст. 272 ДФЄС).

Він також розглядає апеляції на рішення Загального суду (ст. 256.2 ДФЄС).

Правом звертатися до Суду ЄС наділені держави-члени, інститути ЄС та фізичні і юридичні особи. При цьому для звернення з позовом до Суду ЄС не треба згоди іншої сторони спору, окрім випадків, коли спір між державами-членами щодо предмета установчих договорів подається на розгляд Суду ЄС за особливою згодою між сторонами. За всю історію існування об'єднання держави-члени зверталися до Суду ЄС зі скаргою на іншу державу-член лише кілька разів. Найчастіше до Суду ЄС звертаються інститути Союзу.

Здатність фізичних та юридичних осіб звертатися до Суду ЄС обмежена випадками: 1) коли вони оскаржують законність актів, які мають пряме й безпосереднє відношення до таких осіб; 2) коли вони оскаржують регламентарні акти, які їх стосуються і які не вимагають виконавчих заходів (ст. 263 ДФЄС); 3) або коли йдеться про бездіяльність інститутів у формі неприйняття щодо таких осіб актів обов'язкового характеру (ст. 265 ДФЄС).

Фізичні та юридичні особи можуть також звертатися з позовом до Суду ЄС проти актів, прийнятих спільно Європарламентом та Радою або самою Радою, які надають Суду необмежену юрисдикцію стосовно санкцій, зазначених у таких актах (ст. 261 ДФЄС). Зокрема, Суд ЄС може скасувати, збільшити або зменшити суми штрафів та платежів, що накладаються на правопорушника.

До Суду ЄС можуть також звертатися національні суди держав-членів з проханням винести преюдиціальне рішення стосовно тлумачення установчих договорів, дійсності і тлумачення актів інститутів ЄС, тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради (ст. 267 ДФЄС). У разі такого звернення судовий розгляд справи у відповідному національному суді призупиняється до винесення рішення Судом ЄС. Після отримання преюдиціального рішення Суду ЄС національний суд приймає остаточне рішення у справі.

При цьому слід мати на увазі, що Суд ЄС може вирішувати тільки питання права, які передані йому на розгляд. Він не уповноважений вирішувати які-небудь питання факту, а також застосовувати право до фактів. Це належить до компетенції національних судів, як і тлумачення внутрішнього права. Суд ЄС може заявити, що та чи інша самостійна норма має характер прямої дії, а також що право Євросоюзу має пріоритет стосовно внутрішнього права держав-членів, але він не може вирішувати, чи суперечить якесь конкретне положення внутрішнього права праву Євросоюзу, і тим більше оголошувати відповідне положення внутрішнього права недійсним. Це мають робити національні суди.

Національні суди, однак, можуть відмовитися від звернення до Суду ЄС, заявивши, зокрема, що відповідні положення права ЄС є чіткими та зрозумілими і не вимагають тлумачення Судом ЄС. Така відмова має своє юридичне обґрунтування в доктрині "act clair", яка визнана Судом ЄС. Тим самим існує можливість застосовувати акти національних властей, що суперечать праву Євросоюзу.

Але в цілому право Суду ЄС виносити рішення у преюдиціальному порядку забезпечує однакове тлумачення і застосування права Євросоюзу в усіх державах-членах.

Винятково важливу роль відіграє Суд ЄС у розвитку права Євросоюзу. У цьому зв'язку слід насамперед згадати доктрини примату та прямої дії норм права Євросоюзу, яка дістали обґрунтування у рішеннях Суду ЄС.

Для нормального функціонування судової системи Союзу важливим стає розподіл компетенції між судовими установами ЄС - Судом, Загальним судом, спеціалізованими судами. Такий розподіл передбачений Протоколом про Статут Суду ЄС.

Зокрема, для Суду зарезервованими є позови від держав-членів щодо правомірності актів чи бездіяльності Європейського парламенту, Ради або актів, ухвалених ними спільно (статті 263, 265 ДФЄС), за виключенням заходів, схвалених Комісією щодо зловживання державною допомогою (ст. 108.2 ДФЄС); актів Ради щодо захисту торгівлі (ст. 207 ДФЄС); актів Ради щодо виконання виконавчих повноважень (ст. 291.2 ДФЄС), а також актів чи бездіяльності Комісії щодо поглибленого співробітництва (ст. 331.1 ДФЄС). Крім того, до зарезервованих належать позови, передбачені у цих статтях, з якими звертаються інститути проти актів чи бездіяльності Європарламенту, Ради, або актів, схвалених ними спільно, чи Комісії, так само, як позови інститутів проти актів чи бездіяльності ЄЦБ (с. 51 Протоколу про Статут Суду ЄС)

Загальний суд Замінив Суд першої інстанції, створений у 1989 р. з метою розвантаження Суду ЄС, який не встигав вчасно розглядати велику кількість позовів, що накопичувались роками. Він займався вирішенням окремих категорій справ з правом апеляції до Суду ЄС з питань права (ст. 225.1 Договору про заснування ЄС). Після набрання чинності Ніццьким договором він став незалежним судовим органом. Було значно розширено його склад та компетенцію. Згідно з Лісабонськими договорами Загальний суд став складовою судової системи ЄС.

До Загального суду входить по одному судді від кожної держави-члена. Вимоги до кандидатів у судді ті самі, що й у випадку формування складу Суду. Судді також призначаються за спільною згодою урядів держав-членів на шість років з правом бути переобраними повторно.

Як і Суд, Загальний суд може засідати у повному складі (пленумом) або створювати палати з трьох чи п'яти суддів. Правила процедури передбачають також проведення засідань у Великій Палаті для вирішення основних категорій справ (ст. 50 Протоколу про Статут Суду ЄС).

Передбачено також можливість вирішення суддями нескладних справ одноосібно у випадках їх невідкладного характеру, коли немає труднощів щодо питань права або фактів.

У Загальному суді немає генеральних адвокатів. їх функції можуть виконувати судді при розгляді справи на пленарному засіданні (ст. 49 Протоколу про Статут Суду ЄС).

Загальний суд наділений юрисдикцією розглядати та виносити рішення у судових справах першої інстанції або у справах, які стосуються законності актів, ухвалених інститутами ЄС (ст. 263 ДФЄС), розгляду звернень держав-членів, інститутів ЄС, фізичних чи юридичних осіб про бездіяльність інших інститутів, органів чи установ об'єднання (ст. 265 ДФЄС), вирішення певних категорій спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків у випадку позадоговірної відповідальності Союзу (ст. 268 ДФЄС), спорів за участю службовців Євросоюзу (ст. 270 ДФЄС), надання висновків на основі арбітражного застереження (ст. 272 ДФЄС), за виключенням тих, які передані спеціалізованим судам, та тих, які Статутом про Суд ЄС зарезервовані для Суду.

Рішення, винесені Загальним судом у цих категоріях справ, можуть піддягати апеляції до Суду ЄС на підставі питань права (ст. 256 ДФЄС). Апеляція повинна базуватися на основі відсутності компетенції у Загальному суді, на порушенні процедури, яка негативно вплинула на інтереси заявника, на порушенні Загальним судом права співтовариства (ст. 58 Протоколу про Статут Суду ЄС). Якщо апеляцію задоволено, Суд ЄС може скасувати рішення Загального суду або повернути йому справу для перегляду (ст. 61 Протоколу про Статут Суду ЄС).

Загальний суд має юрисдикцію щодо винесення преюдиціальних рішень відповідно до ст. 267 ДФЄС. Такі рішення можуть переглядатися Судом ЄС, якщо існує загроза цілісності і узгодженості права Євросоюзу (ст. 256.3 ДФЄС).

Загальний суд має юрисдикцію тільки в межах ДФЄС.

Спеціалізовані суди можуть створюватися при Загальному суді за рішенням Європейського парламенту та Ради для розгляду в першій інстанції певних видів справ у спеціальних сферах. Члени спеціалізованих судів призначаються Радою з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів та які мають необхідну компетентність для зайняття судових посад (ст. 257 ДФЄС).

Рішення спеціалізованих судів можуть підлягати апеляції до Загального суду як на підставі питань права, так і з питань факту. Винесені у цьому зв'язку рішення Загального суду можуть підлягати перегляду Судом ЄС (ст. 257 ДФЄС).

Юрисдикція спеціалізованих судів обмежується ДФЄС, оскільки їх діяльність пов'язана із Загальним судом.

Із спеціалізованих судів уже функціонує тільки Трибунал зі справ публічної служби ЄС.

Європейський центральний банк Почав діяти у 1998 р. як один з органів Євросоюзу, який відповідав за європейську валютну політику. З набуттям чинності Лісабонськими договорами ЄЦБ отримав статус інституту Союзу. Йому надали додаткові повноваження і наділили правосуб'єктністю.

Європейський центральний банк тісно співпрацює з національними банками держав-членів Союзу. Разом вони утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). Управління системою покладено на керівні органи ЄЦБ - Раду управляючих і Дирекцію. До складу Ради управляючих входять члени Дирекції і управляючі національними центральними банками держав-членів, грошовою одиницею яких є євро. Членів Дирекції призначає Європейська рада кваліфікованою більшістю голосів з осіб, які є громадянами держав-членів і мають визнаний авторитет і професійний досвід у грошовій і банківський сферах. Термін їхнього перебування на своїх посадах становить 8 років без права перепризначення (ст. 283 ДФЄС).

При виконанні своїх повноважень члени керівних органів ЄЦБ і національних центральних банків не можуть запитувати чи отримувати інструкції від інститутів, органів і установ Союзу та урядів держав-членів (ст. 130 ДФЄС).

Установчі договори визначають цілі, завдання і функції ЄСЦБ і ЄЦБ. Головною метою ЄСЦБ є підтримка стабільності цін. Окрім цього, ЄСЦБ надає підтримку загальній економічній політиці Союзу.

Завдання ЄСЦБ полягають у визначенні грошової політики Союзу, проведенні валютних операцій, зберіганні офіційних валютних резервів держав-членів і управлінні ними, сприянні нормальному функціонуванню платіжних систем.

ЄЦБ здійснює управлінську, виконавчу, оперативну, консультативну та контрольну функції.

ЄЦБ може ухвалювати регламенти, рішення, рекомендації та висновки. Він також вирішує питання про необхідність опублікування своїх рішень, рекомендацій і висновків (ст. 132 ДФЄС). Щодо регламентів ЄЦБ, то вони підлягають опублікуванню в "Офіційному віснику Європейського Союзу" разом з іншими незаконодавчими актами.

Банк може накладати штрафи на підприємства у випадках невиконання його регламентів і рішень (ст. 132.3 ДФЄС).

Європейський центральний банк уповноважений санкціонувати емісію євро. Разом з національними центральними банками він може випускати євро. Держави-члени можуть це робити за умови схвалення обсягу емісії з боку ЄЦБ (ст. 128 ДФЄС).

Європейський центральний банк консультує інститути Союзу та національні органи. Звернення за консультаціями передбачено у випадках підготовки актів інститутами ЄС, здійснення національними органами проектів регулювання у сферах компетенції Банку тощо (ст. 127.4 ДФЄС). Банк може надавати висновки інститутам, органам і установам Союзу і національним органам; може укладати міжінституційні угоди (ст. 287.3 ДФЄС); може звертатися до Суду ЄС з позовами проти інститутів Союзу з метою захисту своїх прерогатив, а також проти національних центральних банків у випадках порушення ними зобов'язань, встановлених установчими договорами (ст. 271 ДФЄС).

Європейському центральному банку допомагає Економічно-фінансовий комітет. До його складу входять особи, призначені державами-членами, Комісією і ЄЦБ. Цей комітет формулює висновки на запити від Ради чи Комісії або за власною ініціативою; сприяє підготовці роботи Ради; наглядає за економічною і фінансовою ситуацією у сфері пересування капіталів і свободи платежів (ст. 134.2 ДФЄС).

Рахункова палата Була створена у 1975 р. Вона має забезпечувати перевірку рахунків Союзу.

У складі Рахункової палати 27 членів, які призначаються Радою після консультації з Європарламентом. її членами можуть бути особи, які належали у своїх країнах до органів зовнішнього аудиту, або ті, хто має спеціальну кваліфікацію для обіймання цієї посади. Термін призначення членів Рахункової палати - 6 років з правом переобрання на повторний строк.

При виконанні своїх обов'язків члени Рахункової палати не повинні отримувати жодних інструкцій від будь-якого уряду чи будь-якого органу, вони також не можуть бути задіяними в будь-якій іншій діяльності. Вони користуються привілеями та імунітетами, аналогічними тим, що застосовуються до суддів Суду ЄС.

На вимогу Рахункової палати Суд ЄС може звільняти окремих її членів у випадках, якщо вони порушують свої посадові обов'язки або не відповідають умовам зайняття своїх посад (ст. 286 ДФЄС).

Основні повноваження Рахункової палати охоплюють: перевірки звітів про всі доходи та видатки ЄС; розгляд звітів про всі доходи та видатки всіх органів ЄС; підготовку щорічних звітів після закінчення кожного фінансового року; підготовку спеціальних звітів щодо певних питань; надання висновків на вимогу інститутів ЄС; допомогу Європарламенту та Раді у здійсненні ними повноважень щодо контролю за виконанням бюджету ЄС (ст. 287 ДФЄС).

Рахункова палата має право звертатися з позовом до Суду ЄС у разі порушення її повноважень (ст. 263 ДФЄС).

Рахункова палата може укладати угоди з ЄЦБ і Комісією щодо доступу до інформації Банку (ст. 127.3 ДФЄС).

Окрім інститутів, у системі інституційного механізму Євросоюзу задіяна велика кількість допоміжних органів і установ. З-поміж них найбільш впливовими є Економічний і соціальний комітет та Комітет регіонів.

Економічний і соціальний комітет (ECK) Складається з представників організацій роботодавців, найманих працівників та інших суб'єктів, які належать до громадянського суспільства. Зокрема, це можуть бути об'єднання, які функціонують у соціально-економічній, громадській, професійній, культурній та інших сферах. Усього в ECK можуть засідати не більше 300 членів. Вони призначаються на 5 років з числа осіб, запропонованих державами-членами.

Свої постанови ECK ухвалює після консультації з Комісією (ст. 302 ДФЄС).

ECK збирається на засідання на запит від Європарламенту, Ради чи Комісії, а також за власною ініціативою.

У випадках, передбачених установчими договорами, Європарламент, Рада чи Комісія консультуються з ECK. Останній може готувати висновки за власною ініціативою (ст. 304 ДФЄС).

Комітет регіонів Представляє в Євросоюзі інтереси регіональних і місцевих спільнот, які мають виборчий мандат у межах політико-територіальних утворень чи несуть відповідальність перед виборчими зборами. До його складу входять до 350 членів, які призначаються державами-членами на 5 років.

Комітет регіонів збирається на засідання на запит від Європарламенту, Ради чи Комісії, а також за власною ініціативою.

У випадках, передбачених установчими договорами, Європарламент, Рада чи Комісія консультуються з Комітетом регіонів. Він може готувати висновки за власною ініціативою (ст. 307 ДФЄС).

Комітет регіонів може звертатися з позовом проти інститутів Союзу з метою захисту свої прерогатив (ст. 263 ДФЄС). Як правило, такі звернення можуть стосуватися неправомірності актів, ухвалених інститутами Союзу без проведення передбачених установчими договорами консультацій з Комітетом регіонів, а також при порушенні принципу субсидіарності (ст. 8 Протоколу про застосування принципів субсидіарності і пропорційності).

На постійній основі функціонують інші органи і установи ЄС.

Органи Союзу Сприяють роботі інститутів ЄС. їхня діяльність має допоміжний характер. Вони виконують переважно консультативні функції. Органи Союзу включають Комітет з соціального захисту, Європейського контролера із захисту даних, Європейське відомство з боротьби з шахрайством, Європейську прокуратуру тощо.

Установи Євросоюзу Є юридичними особами. їх статус передбачає наявність елементів автономії. Серед установ Союзу можна виділити Європейський інвестиційний банк, Європейське оборонне відомство, Європол, Євроюст, Європейську агенцію з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів Європейського союзу, Європейське відомство з поліпшення умов праці, Європейське відомство з підготовки, Європейську агенцію з повітряної безпеки, Відомство з гармонізації на внутрішньому ринку, Агенцію Європейського Союзу з основних прав тощо.

Доверь свою работу кандидату наук!
1500+ квалифицированных специалистов готовы вам помочь



Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.12 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав