Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Витрати, пов’язані з розглядом справи. Критерії визначення РОЗМІРУ витрат, пов’язаних з розглядом справи

1. Витрати на правову допомогу — це витрати сторін та третіх осіб, які вони несуть у зв'язку із оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, котрі беруть участь у справі.

Про поняття правової допомоги, адвоката та фахівця у галузі права див. коментар до ст. ст. 12, 56 ЦПК.
Коментована стаття передбачає можливість надання стороні безоплатної правової до­помоги, тобто допомоги, яка не оплачується стороною. Якщо правова допомога надається оплатно, але вона оплачується на стороною, а будь-якою іншою особою (наприклад, за ра­хунок благодійної організації, адвокатського об'єднання, зацікавленою особою), незалеж­но від її участі у справі, така правова допомога вважатиметься наданою стороні безоплат­но, а отже до судових витрат не включається.

1. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між сто­роною і особою, яка надає правову допомогу.

Відповідно до ст. 33 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.99 р., єдиною допустимою фо­рмою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту є гонорар. Гонорар, отримуваний адвокатом за надання правової допомоги, повинен бути законним за формою і порядком внесення і розумно обґрунтованим за розміром.
При визначенні обґрунтованого розміру гонорару, беруться до уваги наступні фактори:

1. обсяг часу і роботи, що вимагаються для належного виконання доручення; ступінь складності та новизни правових питань, що стосуються доручення; необхідність досвіду для його успішного завершення;
2. вірогідність того, що прийняття доручення перешкоджатиме прийняттю адвокатом інших доручень або суттєво ускладнить їх виконання в звичайному часовому режимі;
3. необхідність виїзду у відрядження;
4. важливість доручення для клієнта;
5. роль адвоката в досягненні гіпотетичного результату, якого бажає клієнт;
6. досягнення за результатами виконання доручення позитивного результату, якого бажає клієнт;
7. особливі або додаткові вимоги клієнта стосовно строків виконання доручення;
8. характер і тривалість професійних відносин даного адвоката з клієнтом;
9. професійний досвід, науково-теоретична підготовка, репутація, значні професійні здібності адвоката.

Жодний з цих факторів не має самодостатнього значення; вони підлягають врахуван­ню в їх взаємозв'язку стосовно до обставин кожного конкретного випадку.
Розмір гонорару і порядок його внесення мають бути чітко визначені в угоді про на­дання правової допомоги. Засади обчислення гонорару (фіксована сума, погодинна опла­та, доплата гонорару за позитивний результат по справі тощо) визначаються за домовлені­стю між адвокатом та клієнтом і також мають бути закріплені в угоді.
Відповідно до ст. 34 Правил адвокатської етики адвокат має право, окрім гонорару, стягувати з клієнта кошти, необхідні для покриття фактичних витрат, пов'язаних з вико­нанням доручення, якщо обов'язок клієнта з погашення цих витрат визначено угодою. В угоді про надання правової допомоги мають бути визначені види передбачуваних фак­тичних витрат, пов'язаних з виконанням доручення (оплата роботи фахівців, чиї висновки запитуються адвокатом, транспортні витрати, оплата друкарських, копіювальних та інших технічних робіт, перекладу та нотаріального посвідчення документів, телефонних розмов тощо): порядок їх погашення (авансування, оплата по факту в певний строк і т. ін.) та мо­же бути визначений їх обсяг.
За аналогією, вищезазначені положення Правил адвокатської етики можна поширити й на інших фахівців у галузі права.

Таким чином, до складу витрат, пов'язаних із оплатою правовою допомогою, включа­ються витрати на оплату праці адвоката або іншого фахівця у галузі права (гонорар), а та­кож відшкодування витрат, зумовлених наданням правової допомоги (наприклад, витрати у зв'язку із відрядженнями, нотаріальним посвідченням документів, перекладом; витрати, пов'язані із виконанням процесуальних дій по справі (наприклад, збір доказів, копіювання документів). Усі ці витрати повинні перебувати у безпосередньому причинному зв'язку із наданням правової допомоги у конкретній справі, а їх розмір повинен бути розумним. То­му до складу витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги не включаються витрати на придбання комп'ютерної техніки, інформаційно-пошукових систем та баз даних по за­конодавству, спеціальної юридичної літератури.
3. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до пред­мету доказування по справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані до­говір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчить про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (наприклад, квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). При цьому не­допустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам, наприклад, особис­ті розписки адвоката про одержання авансу.
До складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною або її представни­ком (а не будь-ким) витрати. В постанові від 01.10.2002 р. по справі № 30/63 Верховний Суд України звернув увагу, що судові витрати за участь адвоката при розгляді справи під­лягають сплаті лише в тому випадку, якщо вони сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документа­ми. Стягнення ж суми в рахунок майбутньої їх оплати у вигляді судових витрат, чинним законодавством не передбачено30. Не зважаючи на дату цього рішення, його мотиви і на даний час залишаються визначальними.
Якщо умовами договору з адвокатом передбачено сплату авансу і частини гонорару, наприклад, після постановлення рішення та набрання ним законної сили, то до складу ви­трат, пов'язаних із оплатою правової допомоги у справі включаються лише фактично сплачена сума авансу та інші фактично понесені до постановлення рішення витрати. Сума гонорару, який буде сплачено в майбутньому, відшкодуванню не підлягає, оскільки ці платежі ще не проведені, а отже не призвели до витрат сторони. Тому, визначаючи умови оплати гонорару, адвокатам слід звертати увагу клієнтів, що з метою повного відшкоду­вання витрат та правову допомогу, в їх інтересах сплатити всю суму гонорару авансом.
Витрати на правову допомогу відшкодовуються лише у тому випадку, якщо правова допомога реально надавалася у справі тими особами, які одержали за це плату. Самі лише докази укладення угоди про надання правової допомоги і її оплати не можуть бути підста­вою для відшкодування цих витрат, якщо адвокат в судових засіданнях участі не брав.
Відповідно до ч. 2 коментованої статті граничний розмір компенсації витрат на право­ву допомогу встановлюється законом. Вказівка законодавця на обмеження розміру ком­пенсації витрат на правову допомогу законом свідчить, що ці витрати не будуть відшкодо­вуватися у повному розмірі, якщо вони перевищуватимуть певну суму.
Оскільки закону, про який йдеться у ч. 2 коментованої статті на даний час не має, роз­мір такої компенсації з урахуванням обставин конкретної справи повинен визначити суд. При визначені розміру компенсації, суду слід враховувати (а сторонам доводити) розум­ність витрат, тобто відповідність понесених стороною витрат складності, обсягу та харак­теру наданої адвокатом (іншим фахівцем) допомоги. На доведення обсягу наданої право­вої допомоги суду може бути надано як доказ докладний письмовий звіт адвоката по конкретній справі, адресований клієнту.
Витрати на правову допомогу повинні бути підтверджені документально. Тому інші засоби доказування цих обставин, крім письмових, є недопустимими.

1. Слід наголосити, що Пленум Верховного Суду у своїх правових позиціях висловив­ся щодо оплати послуг адвоката наступним чином: присуджуючи на підставі статей ЦПК стороні, на користь якої постановлено рішення за позовом немайнового характеру, з другої сторони — витрати по оплаті допомоги адвоката, суд має виходити з того, що відповідно до ст. 12 ЗУ від 19 грудня 1992 року № 2887-XII «Про адвокатуру» ця оплата здійснюється на підставі угоди між громадянином або юридичною особою й адвокатським об'єднанням чи адвокатом. Разом з тим суд може, враховуючи обсяг допомоги адвоката й витрачений ним час, зменшити розмір відшкодування цих витрат31.

1. Однією з найбільш гострих проблем під час визначення розміру компенсації є спі- вмірність витрат на правову допомогу з ціною позову. Правового значення це співвідно­шення набуло у зв'язку із ст. 76 ЦПК УРСР, в якій було зазначено, що стороні, на користь якої постановлено рішення, суд присуджує з другої сторони витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у справі, в розмірі до п'яти процентів від задоволеної частини позовних вимог, але не більше встановленої таксою суми. Отже, максимальний розмір відшкодування у справах, що підлягають грошовій оцінці, не міг перевищувати 5 % ціни позову, але міг бути і меншим. При цьому складність справи, обсяг виконаної адвока­том роботи та інші обставини враховувалися судом в межах зазначених 5 %.

В Господарському процесуальному кодексі України аналогічної норми не має. Однак, на співмірність, як ознаку справедливого гонорару адвоката, вказував і Вищий господар­ський суд України. Так, у п. 11 інформаційного листа № 01-8/155 від 13.02.2002 р. «Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів та внесення змін і доповнень до деяких інформаційних листів» суд роз'яснив, що, вирішуючи питання про розподіл витрат, які підлягають сплаті за послуги адвоката, гос­подарський суд має враховувати, що розмір відшкодування названих витрат не повинен бути неспіврозмірним, тобто явно завищеним. За таких обставин суд з урахуванням мате­ріалів конкретної справи, зокрема ціни позову, може обмежити цей розмір з огляду на ро­зумну необхідність судових витрат для даної справи.
Не зважаючи на оціночний характер таких понять як «явно завищений» та «розумна необхідність», господарські суди активно застосовують це роз'яснення для обмеження відшкодування судових витрат на правову допомогу без їх конкретизації. Наприклад, у постанові від 03.02.2004 р. у справі № 36/207 Верховний Суд України зазначив, що, задо­вольняючи позов в частині судових витрат, пов'язаних з оплатою послуг адвоката [було присуджено 100000 гривень. — В. К.], суди першої і апеляційної інстанцій не звернули увагу, що сума судових витрат на оплату адвоката значно перевищує суму позову, при цьому не з'ясували, наскільки обґрунтовані ці витрати з розглядом справи32. При цьому за неписаними правилами справедливим вважається відшкодування у розмірі 5 % задоволе­них вимог (за аналогією до ст. 76 ЦПК УРСР).
Таким чином, за існуючою практикою, котра сформувалася за час дії ст. 76 ЦПК УРСР, для правильного вирішення питання про компенсацію витрат на правову допомогу суду слід досліджувати співрозмірність гонорару з ціною позову. Це означає, що, фактич­но, робота адвоката оцінюється судом в залежності від одержаного ним результату.
Однак, на нашу думку, існуюча практика є необґрунтованою і саме тому законодавець відмовився від обмеження витрат на оплату допомоги адвоката 5 % від задоволених вимог, як це було раніше.
Якщо стати на позицію адвоката, то очевидно, що умови виконання конкретного дору­чення залежать, насамперед, від фактичних обставин справи, наявних доказів, правової ква­ліфікації спору та процесуального становища клієнта. Обсяг правової допомоги, який необ­хідно виконати, найменше залежить від ціни позову, хоча вона звичайно враховується теж.
Тому справедливішим, на наш погляд, є застосування граничного розміру компенсації правової допомоги залежно від обсягу такої допомоги у справі. Для цього можна викорис­товувати погодинну ставку адвоката або звичайну погодинну ставку на такі послуги у да­ній місцевості (наприклад, за даними міської колегії адвокатів). Такий принцип визначен­ня компенсації не залежить від категорії справ (майнові чи немайнові) і, як наслідок, ціни позову, враховує реально виконану роботу у справі, яку суддя бачить.

Коментована стаття до витрат сторін та їх представників, пов'язаних із явкою до суду, відносить:

1. витрати, пов'язані із переїздом до іншого населеного пункту;
2. витрати, пов'язані із найманням житла;
3. добові;
4. компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять.

1. Розгляд цивільної справи передбачає участь сторін (їх представників), для чого во­ни повинні з'явитися у призначений час в приміщенні суду. Від їх особистої явки до суду залежить реалізація більшості інших процесуальних прав.

Коментована стаття до витрат сторін та їх представників, пов'язаних із явкою до суду, відносить:

1. витрати, пов'язані із переїздом до іншого населеного пункту;
2. витрати, пов'язані із найманням житла;
3. добові;
4. компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять.

Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із явкою сторін та їх представників в судове засідання на даний час Кабінетом Міністрів, не встановлений. Однак, це не означає, що ці витрати відшкодуванню не підлягають до прийняття відповідного нормативного ак­та. Тому при вирішенні цього питання можна використати інше законодавство, що регу­лює подібні відносини (аналогію закону), а саме постанову Кабінету Міністрів України від 23.04.99 р. № 663 «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» і Інструкцію про службові відрядження в межах України та за кордон, за­тверджену наказом Міністерства фінансів України № 59 від 13.03.98 р. (із наступними змінами).

1. Витрати, пов'язані із переїздом сторони та її представника до іншого населеного пункту.

Відповідно до п. 1.7 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кор­дон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України № 59 від 13.03.98 р. (із наступ­ними змінами), витрати на проїзд до місця відрядження і назад відшкодовуються в розмірі вартості проїзду повітряним, залізничним, водним і автомобільним транспортом загально­го користування (крім таксі) з урахуванням усіх витрат, пов'язаних із придбанням проїз­них квитків і користуванням постільними речами в поїздах, та страхових платежів на транспорті.
Відрядженому працівникові відшкодовуються витрати на проїзд транспортом загаль­ного користування (крім таксі) до станції, пристані, аеропорту, якщо вони розташовані за межами населеного пункту, де постійно працює відряджений, або до місця перебування у відрядженні.
Відповідно до п. 8 постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.99 р. № 663 «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» у разі від­рядження за кордон на службовому автомобілі витрати на пально-мастильні матеріали відшкодовуються відповідно до діючих норм за кілометр пробігу та затвердженого мар­шруту.
Крім того, на нашу думку, до скалу цих витрат слід відносини витрати на проїзд осіб, які супроводжують інваліда, якому за медичними показаннями такий супровід є необхідним.

1. Витрати, пов'язані із наймом житла. Відповідно до п. 1.6 Інструкції про службові відрядження, підприємство за наявності підтвердних документів (в оригіналі) відшкодо­вує витрати відрядженим працівникам на наймання жилого приміщення в розмірі факти­чних витрат з урахуванням побутових послуг, що надаються в готелях (прання, чистка, ла­годження та прасування одягу), за користування холодильником, телевізором, телефоном (крім витрат на телефонні переговори) тощо.

Працівникові, відрядженому в межах України, відшкодовується плата за бронювання місця в готелях у розмірі не більш як 50 відсотків його вартості за одну добу, згідно з по­даними підтвердними документами в оригіналі.
Витрати на наймання жилого приміщення за час вимушеної зупинки в дорозі, що під­тверджуються відповідними документами, відшкодовуються в порядку й розмірах, перед­бачених цим пунктом.
У п. 1.9 зазначено, що у разі тимчасової непрацездатності відрядженого працівника йому на загальних підставах відшкодовуються витрати на наймання жилого приміщення (крім випадків, коли відряджений працівник перебуває на стаціонарному лікуванні) і сплачуються добові протягом усього часу, поки він не може за станом здоров'я приступити до виконання покладеного на нього службового доручення або повернутися до місця свого постійного проживання, але на строк не більше двох місяців.
Тимчасова непрацездатність відрядженого працівника, а також неможливість за ста­ном здоров'я повернутися до місця постійного проживання повинні бути засвідчені в установленому порядку.

1. Добові — це витрати на харчування, міський проїзд та інші витрати, пов'язані і пере­буванням в іншому населеному пункті.

Відповідно до Інструкції про службові відрядження добові виплачуються за кожний день (включаючи день від'їзду та приїзду) перебування працівника у відрядженні в межах України, враховуючи вихідні, святкові й неробочі дні та час перебування в дорозі (разом з вимушеними зупинками).
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 23.04.99 р. № 663 «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» встановлено насту­пні граничні норми добових витрат:
а) у разі коли до рахунків на оплату вартості проживання у готелях не включаються витрати на харчування, для відряджень у межах України — 25 гривень, для відряджень за кордон — 280 гривень;
б) у разі коли до рахунків вартості проживання у готелях включаються витрати на:

• одноразове харчування, для відряджень у межах України — 20 гривень, для відря­джень за кордон — 224 гривні;
• дворазове харчування, для відряджень у межах України — 15 гривень, для відря­джень за кордон — 154 гривні;
• триразове харчування, для відряджень у межах України — 10 гривень, для відря­джень за кордон — 98 гривень.

Визначення кількості днів відрядження для виплати добових проводиться з урахуван­ням дня вибуття у відрядження й дня прибуття до місця постійної роботи, що зарахову­ються як два дні.
При відрядженні працівника строком на один день або в таку місцевість, звідки пра­цівник має змогу щоденно повертатися до місця постійного проживання, добові відшкодо­вуються як за повну добу.

1. Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представникові сплачується іншою стороною компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. По­рядок реалізації цієї норми законом не визначено.

На практиці питання про компенсацію втраченого заробітку майже не постає. Сторони думають, насамперед, про позитивний для себе результат розгляду справи, а не про витра­ти. Не сприяє реалізації цієї норми й те, що не визначено механізм її застосування. Разом з тим, покладення на сторону, яка заявила безпідставний спір обов'язку компенсувати втра­чений заробіток може бути чи не єдиним реальним засобом протидії безпідставним позо­вам і недобросовісним позивачам.
Слід мати на увазі, що явка до суду є поважною причиною відсутності на роботі і заро­бітна плата на цей час за працівником зберігається. Ці витрати лягають на роботодавця і йому не відшкодовуються. Тому, якщо сторона є найманим працівником, компенсацію втраченого заробітку вона вимагати не може, оскільки заробіток не втрачено.
Право на одержання компенсації за втрачений заробіток мають самозайняті особи (письменники, артисти, художники, лектори, лікарі, адвокати, приватні нотаріуси, аудито­ри, оцінщики, архітектори тощо) та підприємці, які забезпечують себе роботою, а отже і заробітком самостійно.
Заробіток може бути втрачено, якщо він був. Компенсація за втрачений заробіток об­числюється пропорційно від розміру середньомісячного заробітку. Тому для компенсації втраченого заробітку суду слід надати докази, які підтверджують середньомісячний заро­біток сторони. При цьому та обставина, що його втрачено, презюмується. Іншими словами, якщо, наприклад, відповідач-нотаріус, який 3 дні протягом місяця брав участь в судових засіданнях, одержав у цьому місяці дохід, який перевищує його середньомісячний заробі­ток, то це не означає, що він заробітку не втратив, адже можна припустити, що у ті 3 дні, коли він був в суді, він теж міг одержати дохід.
Порядок визначення середньомісячного заробітку передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. № 100 «Про затвердження Порядку обчислення серед­ньої заробітної плати». В контексті коментованої норми, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують по­дії, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислю­ється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється вихо­дячи з виплат за попередні два місяці роботи. Час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігав­ся заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.
Відповідно до п. 8 вищезгаданого Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, перед­бачених чинним законодавством — календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавст­вом, — на число календарних днів за цей період.
Наприклад, якщо середньомісячний заробіток нотаріуса з два останніх місяці становить 40 000 гривень, а в суді нотаріус перебував загалом 6 годин протягом трьох днів, то для ви­значення розміру компенсації за втрачений заробіток слід визначити розмір годинного заро­бітку (40 000 гривень /48 робочих днів/ 8 годин (тривалість робочого дня нотаріуса за гра­фіком = 104,17 гривень) та помножити його на кількість годин, витрачених у зв'язку із явкою до суду (6 годин). Таким чином, сума компенсації буде складати 625,02 гривень.
Якщо явка до суду мала місце у різні місяці, компенсацію, на наш погляд, слід розра­ховувати окремо за кожний місяць, оскільки середньомісячний заробіток змінюється (він, нагадаємо, береться за два останніх місяці).
Час, витрачений у зв'язку із явкою до суду, складається з часу, протягом якого сторона не могла займатися діяльністю, яка дає їй заробіток, зокрема часу, проведеного в судовому засіданні. Цей час можна визначити шляхом додавання часу тривалості усіх судових засі­дань, в яких сторона брала участь. До цього часу слід додати і час чекання початку судових засідань, якщо вони почалися із запізненням. До цього часу можна додати також час, необ­хідний для доїзду в приміщення суду. Однак цю обставину сторона, яка заявляє про ком­пенсацію втраченого заробітку, повинна довести.
Враховуючи те, що саме сторона зацікавлена у компенсації втраченого заробітку, вона й повинна подати суду необхідні докази: документи про середньомісячний заробіток, під­сумок часу, проведеного в судових засіданнях, розрахунок компенсації за втрачений заро­біток. Зрозуміло, що суд вищенаведених розрахунків здійснювати з власної ініціативи не буде.
Якщо сторона, на користь якої постановлено рішення не працює і не має самостійного доходу, вона має право одержати компенсацію за відрив від звичайних занять — пропор­ційно від розміру мінімальної заробітної плати. Порядок розрахунку цієї компенсації ана­логічний, з відмінністю лише в тому, що замість середньомісячного заробітку до уваги бе­реться мінімальна заробітна плата, що діяла на час, коли відбувалася явка до суду.
6. Для застосування коментованої норми важливо розмежовувати осіб, які надають правову допомогу (адвокатів та інших фахівців) і представників. Витрати, пов'язані із оплатою правової допомоги компенсуються стороні (див. коментар до ст. 84 ЦПК), а не особі, яка надає таку допомогу.
Натомість, якщо адвокат бере участь у справі як представник, правова допомога, яку він надає, стороні не компенсується, але адвокат набуває право на компенсацію втраченого заробітку.
Враховуючи наведене, суд може відмовити у компенсації витрат на правову допомогу, надану адвокату, якщо він брав участь у справі як представник, а не як особа, котра надає правову допомогу.

1. Свідки, спеціалісти, перекладачі, експерти, залучені до участі у справі, витрат у зв'язку з участю у справі нести не повинні. Ці витрати несе сторона, яка заявила відповід­не клопотання про виклик цих осіб або проведення експертизи.
2. Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи.

У ст. 143 ЦПК передбачено, що суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі. Звертаємо увагу на два моменти. По-перше, формальною підставою для призначення експертизи є заява, а не клопотання. Разом з тим, вже у ст. 145 ЦПК зазначе­но, що призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призна­чення експертизи обома сторонами. Тому в даному випадку заяву і клопотання слід вва­жати синонімами.
По-друге, з такою заявою можуть звертатися не лише сторони, а будь-які особи, які беруть участь у справі. В такому випадку постає питання, хто повинен нести витрати на її проведення, адже у коментованій статті чітко зазначено, що витрати несе сторона.
На наш погляд, у суду не має правових підстав покладати витрати на проведення екс­пертизи на сторону, якщо вона не заявляла клопотання про проведення експертизи. Хто клопотав, той і повинен нести витрати. Тут слід застосовувати аналогію закону.
Особою, яка клопоче про проведення експертизи слід вважати особу, яка бере участь у справі, і першою заявила відповідне клопотання суду в усній або письмовій формі. Таке клопотання може бути заявлено одночасно із поданням позовної заяви, в попередньому судовому засіданні або під час судового розгляду справи. Клопотання вирішується судом після з'ясування думки інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому, та обставина, що ці особи не заперечують проти призначення експертизи або підтримують таке клопотання, не є підставою для покладення на них витрат, пов'язаних із її проведенням.
Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. Про такий порядок оплати експертизи повинно бу­ти зазначено в ухвалі суду.
Якщо на одній стороні беруть участь кілька співучасників і всі вони заявляють клопо­тання про проведення судової експертизи, то необхідні витрати несуть усі співучасники порівну. При цьому між ними розподіляється лише половина витрат, якщо клопотання заявлено також і відповідачем.
На нашу думку, правило про покладення витрат з проведення експертизи на сторону, яка заявила відповідне клопотання, не є імперативним. Суд може покласти ці витрати й на іншу сторону, якщо вона сама про це просить, з цим погоджується або якщо сторони до­мовилися про конкретний порядок оплати експертизи (наприклад, порівну). Це може бу­ти пов'язано із неплатоспроможністю сторони, яка заявляє відповідне клопотання; нама­ганням запобігти затягуванню розгляду справи цією стороною (умисна неоплата) та іншими обставинами.
У коментованій нормі не передбачено, як саме вносять кошти на оплату експертизи: на рахунок суду чи експертної установи. Вважаємо, що ці кошти можуть вноситися безпосе­редньо на рахунок експертної установи на підставі виставленого нею рахунку, адже суд, призначаючи експертизу, не може визначити її вартість.
Сторонам виставляються окремі рахунки на оплату. Слід звернути увагу, що строк оплати витрат на проведення експертизи встановлюється судом. Оскільки, призначаючи експертизу, суд не може точно знати, коли буде визначена вартість експертизи та виставлено рахунки на її оплату, строк оплати доцільно визначати не конкретною календарною датою, а певною кількі­стю днів після одержання рахунку. Строк оплати встановлюється ухвалою суду.
Законом передбачено лише один можливий наслідок неоплати вартості експертизи у встановлений строк — скасування ухвали. При цьому не допускається стягнення зі сторо­ни вартості експертизи, або покладення обов'язку з її оплати на іншу сторону, або прове­дення експертизи з наступним стягненням її вартості. Разом з тим, за клопотанням сторо­ни або іншої особи, на підставі ст. 73 ЦПК суд вправі продовжити строк оплати експертизи у разі його пропуску з поважних причин.
Суд не контролює своєчасність та повноту оплати експертизи. Про неоплату він дізна­ється, як правило, від експертної установи, яка повертає без виконання матеріали, що на­давалися для експертизи. Після повернення матеріалів, суд ухвалою відновлює прова­дження, якщо воно зупинялося, і лише потім скасовує ухвалу про призначення судової експертизи. Якщо без з'ясування питань, що ставилися експерту, вирішення справи не можливе, і вони не можуть бути встановлені іншими засобами доказування, замість скасу­вання ухвали суд може покласти її оплату на іншу сторону за її згодою.
3. Відповідно до коментованої статті до складу судових витрат включаються:
1) витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, пе­рекладачів, експертів;

1. витрати, пов'язані із найманням ними житла;

1. добові (у разі переїзду до іншого населеного пункту);

1. компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціа­лістам, перекладачам, експертам.

Витрати, зазначені у п. 1 — 3, несуть сторони, зацікавлені в участі у справі свідка, пере­кладача, спеціаліста або експерта. Компенсація сплачується стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення. Фактично, у коментованій статті встановлено правило розподі­лу витрат за результатами розгляду справи, а не порядок їх авансування. Іншими словами, законом не передбачено обов'язку сторони щодо сплати компенсації втраченого заробітку чи за відрив від звичайних занять свідку, спеціалісту, перекладачу або експерту під час розгляду справи.
Компенсація за втрачений заробіток обчислюється пропорційно від розміру середньо­місячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно від роз­міру мінімальної заробітної плати. У такому самому порядку компенсуються витрати на оплату послуг експерта, спеціаліста, перекладача.

1. Якщо у справах окремого провадження виклик свідків, призначення експертизи, за­лучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у випадках звільнення від сплати судових витрат або зменшення їх розміру, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.

1. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціаліс­тів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

1. Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчи­ненням інших дій, необхідних для розгляду справи, включають в себе:

• витрати на проїзд суду та осіб, які беруть участь у справі, до місцезнаходження доказів;
• витрати на фотографування, відеозапис, копіювання;
• витрати на вчинення інших дій, які необхідні для розгляду справи. Необхідність тих чи інших дій визначається судом, а не сторонами. Витрати у зв'язку із діями, які вчиня­ються сторонами самостійно, без суду, до складу судових витрат не належать.

Зазначені витрати несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання заявлено іншими особами, які беруть участь у справі (представник, третя осо­ба, яка не заявляє самостійних вимог), то витрати несе та сторона, яка підтримала заявле­не клопотання.
Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну. Якщо одна сторона заявила клопотання, а інша ви­словила лише свою думку щодо цього клопотання і підтримала його, то витрати на цю сторону не покладаються.

1. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встанов­люється постановою Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації ви­трат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенса­ції за рахунок держави» і не може перевищувати 50 % розміру мінімальної заробітної пла­ти за сукупність дій, необхідних для розгляду справи.

Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави

{Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ
№ 127 від 22.02.2012}

Відповідно до статей 85-88 Цивільного процесуального кодексу України, статей 91-95 Кодексу адміністративного судочинства України Кабінет Міністрів України постановляє:

{Вступна частина в редакції Постанови КМ № 127 від 22.02.2012}

1. Затвердити граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, згідно з додатком.

2. Установити, що:

коли обидві сторони у цивільній справі звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави Державною судовою адміністрацією в їх фактичному розмірі, але не більше від граничних розмірів компенсації таких витрат, згідно з додатком;

коли виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів у адміністративній справі здійснюється з ініціативи суду або у разі звільнення від сплати судових витрат чи зменшення їх розміру, такі витрати компенсуються за рахунок держави Державною судовою адміністрацією у їх фактичному розмірі, але не більше від граничних розмірів компенсації таких витрат, згідно з додатком;

компенсація судових витрат особам, які їх зазнали, здійснюється шляхом перерахування коштів на їх поточні рахунки в банківських установах;

підставою для компенсації судових витрат є судове рішення.

3. Внести до постанови Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710 "Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів" - із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 869 (Офіційний вісник України, 2001 p., № 31, ст. 1396), такі зміни:

у вступній частині постанови слова і цифри "статті 71 Цивільного процесуального кодексу України" виключити;

в Інструкції, затвердженій зазначеною постановою:

у пункті 1 слова і цифри "стаття 71 Цивільного процесуального кодексу України" виключити;

пункт 8 виключити.

4. Державній судовій адміністрації та Міністерству фінансів передбачати в межах визначеного зазначеній Адміністрації граничного обсягу видатків за відповідними бюджетними програмами кошти для компенсації судових витрат у цивільних та адміністративних справах.

ГРАНИЧНІ РОЗМІРИ
компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ

Статті 88, 89 ЦПК України

У такому ж порядку судові витрати стягуються з третіх осіб із самостійними вимогами.

Підхід законодавця до цього питання можна побачити у ч. 2 ст. 88 ЦПК: якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, во­ни компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, у разі звільнення позивача від судових витрат порядок їх відшкодування зале­жить від результатів розгляду справи. Якщо позов задоволено повністю (позивач виграв), то витрати стягуються з відповідача. Якщо позов задо­волено частково, то витрати стягуються пропорційно до задоволеної частини вимог. Якщо у позові відмовлено, то витрати не стягуються.

При повному або частковому задоволенні позову, поданого до кількох відповідачів од­ним або кількома позивачами, звільненими від сплати державного мита, стягнення його провадиться за рішенням суду окремо з кожного відповідача, виходячи з присудженої йо­му суми позову. Якщо такий позов подано кількома позивачами до одного відповідача, державне мито стягується з відповідача, виходячи із загальної суми позову.
У випадках притягнення судом іншої особи як другого відповідача, якщо при цьому позивач звільнений від сплати державного мита, мито обчислюється із загальної задово­леної суми позову і стягується з кожного відповідача пропорційно розміру присудженої з нього суми позову.
У випадку, коли позивач, звільнений від сплати державного мита, не наполягає на своїх вимогах внаслідок добровільного повного або часткового задоволення їх відповіда­чем після поданого позову, сума мита підлягає стягненню з відповідача за ухвалою суду.

Стаття 82 ЦПК України

Суд, враховуючи майновий стан сторони, може своєю ухвалою відстрочити або розстрочити сплату судового збору, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі.

Якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть оплачені, заява відповідно до статті 207 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли оплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.