Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Книгодрукування

Читайте также:
  1. Розвиток освіти та початок книгодрукування

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень.

Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши з Москви до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою небагатих міщан заснував друкарню і впродовж 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.

Проте і в Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина Острозького.

Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581 р.), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. – перша друкована Біблія слов’янського світу.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було вже чимало друкарень. У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-полемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, словники-лексикони («Граматика словенскої мови» Лаврентія Зизанія).

Література. Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність людської індивідуальності. Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичну латину.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад із болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр. Сьогодні зберігається в Національній бібліотеці ім. М. Вернадського. У бібліотечному фонді Сумського державного університету є факсимільне видання «Пересопницького Євангелія».

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв’язок із Реформацією. Через це особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI – першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З другої половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література XVI – XVIІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Поштовхом до полеміки стала книга члена віденської єзуїтської колегії П. Скарги «про єдність церкви Божої» (1577 р.).

Українські літератори створюють низку визначних релігійно-публіцистичних творів: «Ключ царства небесного» Г. Смотрицького (1587 р.), «О єдиной істінной православной вьрь» В. Суразького (1588 р.), «Казання святого Кирила» С. Зизанія (1596 р.), «Апокризис» X. Філалета (1597 р.), Послання І. Вишенського (1588–1614 рр.), «Тренос» М. Смотрицького (1610 р.), «Книга про правдиву єдність православних християн» 3. Копистенського (1623 р.), «Катехізис» Л. Зизанія (1627 р.), «Протес­тація», «Аполлія» Йова Борецького.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Виконували кобзарі. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність і відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких, як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

3. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.

Переважна більшість архітектурних пам’яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі (романському стилі). Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення – дерев’яні та кам’яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам’янці, Львові, Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п’ятикутника, як, наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з’явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем’яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам’яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам’янці-Подільському. Серед кам’яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння. У цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувалися та розширювалися міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. У 30–40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд уже виразно простежуються риси бароко.

У XVI–XVII ст. в Україні поширився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній із центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 –90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок – «Чорна кам’яниця» (1588–1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі –флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591–1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572–1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578–1591 рр., П. Красовський), які разом утворюють унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав із Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам’ятки кінця XVI – початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів.

Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

Нові віяння, ідеї, суспільні ідеали позначились і на іконописі. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набуває рис простих людей.

Обличчя святих набувають більшої виразності, живості, навіть елементів портретності, рухи стають більш природними. При збереженні канону ікони монументальні розписи набувають певної витонченості, глибокої, стриманої емоційності.

По праву шедеврами живопису вважаються іконостаси Успенської та П’ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М. Петрахновича. У них гармонійно поєдналися традиції давнього іконопису з впливами гуманістичного ренесансного мистецтва. Відомий мистецтвознавець П. Жолтовський відмічає, характеризуючи ряд зображень апостолів П’ятницького іконостасу: «У кожному з них виступають образи мудрих, освічених, високоморальних і разом з тим близьких народу людей. Ці демократичні образи своєрідно відобразили реальну дійсність тих часів. Художнику підказували їх живі представники тогочасного українського міщанства». Крім іконопису, розвивається портрет. Майстри прагнули увічнити на полотні не лише зовнішні риси, але й характер, якості портретованих. Обмежуючи деталі, митці зосередили увагу на обличчі.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI–початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХIV–першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв’язок із гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

 

4. У XIV – першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв’язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов’язаний із мистецтвом скоморохів, у якому тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. У козацькому середовищі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і входили до західноєвропейських збірників органної музики того часу.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який у кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

У XVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, «жартівливо-гумористичні» тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам’янець-Подільському, на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, у їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету.

Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру був пов’язаний із виступами скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичній характер.

В останній чверті XVI ст. разом із появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI – першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики.

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків української народнопоетичної творчості.

Отже, в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. Україна пережила культурно-національне піднесення, воістину великий духовний злет. В Україні відбувається великий культурний прогрес, який ніс на собі печать реформаційних гасел. Період другої половини XVI – першої половини XVII ст. займає унікальне місце в історії духовного розвитку українства. Йому притаманний небачений понад 200 років перед тим розквіт культури, освіти й літератури.

Аналіз культурно-духовного розвитку дає повну можливість стверджувати, що під впливом європейської ренесансної думки в Україні сформувалася в цей період культура нового типу; оригінальна культура, в якій рельєфно виявилися світоглядні та мистецькі гуманістичні й реформаційні явища.

У добу Ренесансу українська культура в полемічних творах, витворах мистецтва втілила національні духовні цінності, національну ідею і духовно підготувала, створила ту суспільну атмосферу, в якій розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, яка завершилася відновленням Української держави.

Специфікою Ренесансу в українській культурі є прагнення звільнитися від польської культурної опіки, формування культури національного відродження, що виявилося у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

 




Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 56 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав