Читайте также:
|
КОМПЕНСАЦІЙНІ ВИПЛАТИ
ЗА НАДАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ
Стаття 23. Фізичні особи, які мають право на компенсацію
Фізичним особам, які надають соціальні послуги окремих видів у формі соціального патронажу або соціального обслуговування, може призначатися і виплачуватися матеріальна компенсація.
Переважне право на отримання компенсації за надання соціальних послуг мають фізичні особи, що є членами сім’ї фізичних осіб, які є отримувачами соціальних послуг, і здійснюють догляд за ними за рахунок робочого часу.
Компенсація фізичним особам, які надають соціальні послуги, призначається з розрахунку на кожного отримувача, за яким здійснюється догляд.
Стаття 24. Порядок отримання компенсаційних виплат
Порядок призначення і здійснення виплат компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги на постійній чи регулярній основі, встановлюється Кабінетом Міністрів України, а її граничні розміри визначаються спеціально уповноваженим на це Кабінетом Міністрів України центральним органом виконавчої влади, можуть бути змінені ним не частіше одного разу на рік.
Стаття 25. Обмеження на виплату компенсації
Компенсація не виплачується фізичним особам, які надають соціальні послуги громадянам, яким відшкодовуються витрати на надання послуг по догляду відповідно до Законів України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14), "Про психіатричну допомогу" (1489-14), "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" (2109-14), та у разі наданя фізичною особою соціальних послуг на платній основі.
2.До переліку галузей інфраструктури відносять транспорт, енергетику, освіту, наукові заклади, охорону здоров'я, гідротехнічні споруди, водне господарство, спортивні й культурні споруди, урядові установи.
У національній економіці будь-якої країни існує поділ на дві непересічні групи галузей - базові галузі матеріального виробництва і галузі інфраструктури. До "базових" відносять галузі промисловості, сільського господарства, будівництва. Окрім названих, решта галузей матеріального виробництва, які не створюють продукт в натурально-речовій формі, а також галузі невиробничої сфери, відносять до інфраструктури. Звідси інфраструктуру визначають ще як сукупність галузей, функціонування яких спрямоване на задоволення всього комплексу потреб в послугах.
Коли йдеться про "інфраструктуру", то можливий її розгляд на національному (народногосподарчому), регіональному та одиничному (мікроекономічному) рівнях. При народногосподарчому підході функціональне призначення цього величезного і провідного сектора економіки - створення умов для розвитку базових галузей і забезпечення життєдіяльності населення. Для усієї економіки - це капітальні споруди загальнонаціонального призначення, використання яких громадянами і фірмами забезпечує держава (залізниці, автомагістралі, мости, міські системи водопостачання, аеропорти). У структурі господарства будь-якого регіону в зв'язку з його специфікою може бути виділено і регіональну інфраструктуру. Зрештою, для окремої фірми можуть бути виділені служби і споруди необхідні їй для виробничої діяльності. Створення їх власними силами обійшлося б їй надто дорого, а тому забезпечується державою або іншими фірмами (водопостачання, електропостачання, перевезення вантажу, вивіз виробничих відходів, науково-дослідні і проектні роботи, фінансове і банківське обслуговування).
Економічна категорія "інфраструктура" виражає виробничі відносини з приводу виробництва, надання та споживання послуг.
За допомогою матеріального капіталу інфраструктури (згадувані залізниці, автомагістралі, спортивні та культурні споруди, матеріально-речове обладнання лікарень, освітніх установ, наукових закладів) здійснюється "випуск" продукції цього величезного сектора національної економіки. Послуги інфраструктури можуть являти собою проміжний продукт для вироблення приватних благ і послуг, кінцеву продукцію, або неречові блага (освіта, наука, охорона здоров'я).
Залежно від того, як саме використовуються послуги, які надаються інфраструктурою, її поділяють на такі, що можуть бути використані продуктивно (підприємствами у виробничих цілях), або для споживчих цілей (домашні господарства). Оскільки численні послуги важко віднести до того чи іншого виду, питання про поділ інфраструктури є дискусійним.
Тривалий час в науці панував її поділ на виробничу і соціальну інфраструктури. Пізніше весь комплекс цього сектора економіки було поділено на три групи галузей: ті, що обслуговують процес виробництва матеріальних і нематеріальних благ; ті, що задовольняють потреби держави; і ті, які задовольняють культурно-побутові, соціальні і особисті потреби населення. У деяких роботах пропонується поділ інфраструктури на виробничу, соціальну та інституційну.
У контексті вивчення курсу "Соціальної економіки" особливого значення набуває та сфера інфраструктури в цілому, що обслуговує населення, тобто соціальна інфраструктура.
Відповідно до тих функцій (освіта, охорона здоров'я, житло, торговельні чи транспортні послуги), які надаються окремими галузями соціальної інфраструктури, в ній можуть бути виділені певні функціональні блоки: освітній (дошкільні заклади - шкільна освіта - подальша освіта - наука); оздоровчий (охорона здоров'я - спорт - туризм - охорона навколишнього середовища); побутовий (житлове господарство - комунальне господарство - побутове обслуговування); торговельний (оптова торгівля - роздрібна торгівля - громадське харчування); комунікативний (міські комунікації - громадський транспорт - зв'язок - реклама - громадська інформація). У зв'язку з тим, що принципово різниться характер послуг, які надаються населенню, доцільно поділити всю сферу соціальної інфраструктури на соціально-побутову (об'єднує об'єкти, які створюють певні матеріальні умови життєдіяльності людей) і соціально-культурну (сукупність об'єктів, що забезпечують надання духовних, тобто неречових послуг).
Тоді до соціально-побутової інфраструктури увійдуть такі галузі: житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, торгівля й громадське харчування, пасажирський транспорт, зв'язок (у частині надання послуг населенню).
До закладів і установ соціально-культурної інфраструктури увійдуть заклади освіти, культури і мистецтва, установи охорони здоров'я, заклади фізичної культури і спорту, установи соціального забезпечення.
У якомусь розумінні соціальна інфраструктура за своїм економічним змістом і призначенням дублює поняття сфери послуг і обслуговування. Водночас до сфери послуг, окрім речових об'єктів, зараховують також і зайнятих тут працівників, тоді як соціальна інфраструктура - це лише ті підприємства, установи й заклади, які надають населенню різного роду послуги. Цілком зрозуміло, що сам склад соціальної інфраструктури дуже різниться в кожній конкретній країні: він дуже зале-. жить від природних, національних, культурологічних, екологічних та інших умов розвитку кожної конкретної країни. Соціальна сфера пропонує специфічну "продукцію" - освіту, здоров'я, культурні цінності і т.ін. Тривалий час вважалося, що ця сфера самостійного механізму руху не має. З часом, однак, становище кардинально змінилося. Поступово соціальна сфера стає на рівну ногу з економічною, починає долатися невиправдане розмежування економічної і соціальної сфер. Зрештою з'являється поняття "соціальної ефективності", співставиме з економічною. Єдиний підхід до економічної і соціальної ефективності відкриває шлях переводу соціальної сфери на рейки активного саморозвитку. Стає можливим вирахування суспільних збитків від недорозвиненості соціальної сфери або неефективного її діяння. Прикладом можуть бути втрати від низької якості базової освіти, вад духовного чи фізичного виховання. їх можна усувати додатковими витратами на медичне, фізичне, культурне оздоровлення, педагогічні заходи, але все це потребує матеріальних коштів.
Економічні і соціальні збитки від т.зв. "неотриманої" або "втраченої" вигоди, виникають при будь-якому нерівномірному розвитку. Це виражається у цілком конкретних вартісних величинах. Суспільні втрати обчислюються кількісним виміром, і є, так би мовити, "спільним знаменником" оцінки соціальних і економічних потреб. Отже, економічна оцінка збитків від незадоволення об'єктивних соціальних потреб - це ключова категорія орієнтації господарства на ефективний і пропорційний розвиток.
У період динамічного розвитку економіки духовна сфера зростає такою мірою, що її надбання для суспільства набагато перекриваються відносно меншою продуктивністю названих сфер.
Взагалі, питання щодо продуктивності названих сфер до цього часу є дискусійним. Останнім часом різко зросла фондоозброєність численних галузей освіти, сфери послуг, культурних установ. Значна частка приросту "виробітку" працівників цих сфер не може бути відбита у загальноприйнятих показниках ефективності, а для інтелектуальної і творчої праці взагалі потрібні інші критерії виміру. Адже при сучасних засобах інформації працівники мистецтва, науки, освіти, культури (йдеться про артистів, музик, письменників, телевізійних шоу-менів, журналістів тощо), які спілкуються одночасно з величезною масою населення, мають найвищу безпосередню продуктивність навіть з урахуванням усіх споріднених витрат.
Сьогодні все більшого значення набувають нові підходи до показників оцінок ефективності, які включають співвідношення приросту і відозміни потреб з додатковими виробничими можливостями, сумарне врахування внутрішнього і зовнішнього ефектів, взаємини виробників і споживачів. Для того, щоб зрозуміти нове для нас поняття "суспільних благ" треба згадати, що окремий товар, призначений для індивідуального споживання, має ту істотну ознаку, що він є ділимим, тобто складається з численних дрібних одиниць, які може придбати кожний споживач. На цей товар поширюється також принцип "виключення": той, хто не може, або не бажає платити за товар, не отримує від нього ніякої користі
або вигод.
Існує, однак, велика група товарів і послуг колективного користування, тобто таких, в споживанні яких беруть участь всі громадяни даного суспільства або велика їх кількість (скажімо, мешканці певного міста, регіону чи селища). Йдеться про т.зв. "суспільні блага", відмітними рисами яких є їхня "неділимість" і непоширення на них принципу "виключення". Коли такий товар вже виготовлений, виробник не може позбавити кого-небудь можливості ним користуватися, навіть тим, хто за це нічого не сплатив. "Суспільними благами" національної оборони, охорони громадського порядку, державного управління, єдиної енергетичної системи, національної мережі комунікацій і таким іншим користується кожний член даного суспільства. Є в цьому користуванні, безумовно, і певний регіональний або груповий аспект. Якщо, скажімо, національна оборона поширюється на все населення країни, республіканський парламент обслуговує всіх громадян республіки, то місцеві органи влади вже надають свої послуги переважно мешканцям даного району чи регіону, а міський водопровід постачає воду в основному міському населенню.
Таким чином, головне призначення "суспільних благ" - задовольняти ті потреби населення, які не можуть бути задоволені і надані, так би мовити, індивідуально. Тут треба вказати ще на одну особливість "суспільного товару" порівняно з "приватним": він дістається споживачам приблизно порівну. Армія чи поліція не може захищати одного чи групу громадян у більшій мірі, аніж інших.
Оскільки механізм ринку дозволяє людям задовольняти лише ті потреби, які виражаються через індивідуальний попит, надання населенню громадських благ (товарів і послуг колективного призначення) стає важливою функцією держави в соціальній економіці.
Щодо виробництва, відтворення і надання "суспільних благ" в соціальній економіці складається ситуація, яка суттєво відрізняється від традиційних економічних відносин на ринкових засадах. "Суспільні блага" не можуть продаватися на ринках, оскільки вони мають специфічні властивості виробничого характеру і пропозиції, або ж споживання й попиту на них. Зрозуміло, що в реальному житті навряд чи існує якесь благо, котре має усі ці особливості в сукупності, а тому межа між благами індивідуального і суспільного користування досить рухома, а іноді ледь помітна.
Поняття "суспільного блага" досить розпливчасте. Оскільки потенційні споживачі отримують користь від суспільного товару, незалежно від того чи платили вони за нього, чи ні, важко виявити їх споживчі уподобання та інтенсивність використання блага. Так, майже неможливо обрахувати межі інтенсивності використання парку, в якому одночасно перебуває велика кількість людей. Оскільки споживачі добровільно не платять за користування суспільним благом, виходить, що показників ринкового попиту на такі блага або не існує, або вони суттєво занижені. Тому попит на такі блага не створює доходу, достатнього, щоб покрити витрати виробництва, хоча колективна вигода від цього блага може дорівнювати відповідним економічним витратам або навіть перевищувати їх. В реальному житті - житті суспільства - надання "суспільних благ" та їх фінансування лягає на центральний і місцевий (регіональний) бюджети. Цим займається спеціальний сектор в національній економіці.
Тема 7 Современные технологии супервизии
Супервизия буквально означает "надзор", или, в более мягком варианте — наставничество. В идеале супервизия — неотъемлемая часть подготовки психотерапевтов. Однако института супервизорства у нас в стране до сих пор нет, и супервизоров у нас не готовят. Поэтому, как правило, в роли супервизоров выступают психотерапевты-педагоги либо опытные психотерапевты. Супервизия важна для расширения профессионального уровня, профессиональных знаний и умений и просто для личностного роста психотерапевта.
Понятие супервизии ввели в обиход психоаналитики. Иногда это становилось взаимодействием двух опытных аналитиков, двух учителей, один говорил о теории, обучал каким-то знаниям, а второй работал как врач-психотерапевт, как аналитик с пациентом. А иногда эти роли объединялись, и на одних встречах это был разговор о психоанализе, о разных его концепциях, темах, вопросах, а на других кто-то из них двоих говорил о своих проблемах, то есть выступал в роли пациента.
Чуть позднее супервизия стала необходимой частью работы и для психотерапевтов, работающих в рамках других терапевтических подходов.
Супервизору все время приходится выбирать между двумя позициями. С одной стороны, супервизия — обучение, учебная ситуация. А с другой стороны — терапевтическая, потому что все время идет работа в личностном контексте, возникают какие-то личностные проблемы и одновременно соблазн не только увидеть эти проблемы, но и попытаться провести коррекцию, поработать над ними, чтобы они не мешали самому психотерапевту в его работе с пациентами. И тем не менее, крен все время должен быть в сторону учебной ситуации. Супервизия — это не терапия и не личный анализ, хотя, безусловно, способна выполнять и какие-то терапевтические, корректирующие функции.
Супервизия может быть как индивидуальной, так и групповой. В последнем случае член группы психотерапевтов выносит на обсуждение проблемы, которые он хочет решить в своей работе с клиентом.
В индивидуальном режиме супервизия существует в различных вариантах. Это может быть подробный разбор полетов по записям. Такой разбор неминуемо предполгает и элементы личной работы супервизора и терапевта. Также это может быть и сеанс работы с трудным клиентом, на котором супервизор присутствует в качестве наблюдателя или даже в качестве котерапевта. После такого сеанса тоже необходим анализ действий терапевта и анализ причин, затрудняющих процесс.
Суть процесса супервизии состоит в выделении двух взаимосвязанных систем:
- терапевтическая система, главными элементами которой являются терапевт и клиент, соединенные терапевтическим контрактом и общей целью;
- супервизорская система, главными элементами которой являются супервизор и супервизируемый терапевт, соединенные супервизорским контрактом и общей целью.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 29 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |