Читайте также:
|
Аж до кінця XII в. судовий процес, як це було раніше у франків, зберігав в основному обвинувальний характер. Велике поширення отримує судовий поєдинок, який проводився при взаємній згоді на те сторін або ж у випадку, коли одна з них обвинувачувала супротивника у брехні. Правові звичаї детально регламентували процедуру судової дуелі.
При розгляді справ селян у сеньоріальних судах поряд з традиційними доказами ще в XI в. стали застосовуватися тортури, і процес втрачає свій колишньої змагальних характер. До цього часу розшукова (інквізиційна) форма процесу, називалася ще римсько-католицької, стверджується у церковних судах, а з XIII в. поступово вводиться в судах короля і великих феодалів. Аж до XV ст. розшукової та обвинувальний процеси існували як би паралельно, але останній поступово почав виходити з ужитку у зв'язку зі скасуванням важливих традиційних видів доказів («божого суду») – ордалій і судового двобою [22].
Остаточне закріплення розшукової процесу відбувається з утвердженням абсолютизму шляхом видання серії королівських актів: ордонанса 1498 року, едикту 1539 року і Великого кримінальної ордонанса 1670 року. Щоправда, спочатку цей процес іменувався екстраординарних, але саме він застосовувався в більшості важливих кримінальних справ. Саме в цей період набула поширення практика, коли для тюремного ув'язнення людини вимагалося лише вписати його ім'я в порожній бланк королівського наказу на арешт (lettres de cachet).
Першою стадією розшукової процесу було дізнання, тобто збір попередньої і таємної інформації про злочин і злочинці. Судова справа порушується на підставі звинувачення королівського прокурора, а також доносом і скарг, зміст яких залишалося невідомим для обвинуваченого. Потім судовий слідчий збирав письмові докази, допитували свідків і обвинуваченого, проводив очні ставки. При розшукової процес має на увазі винність обвинувачуваного, тому показань одного свідка було достатньо для застосування тортур. Мета її полягала в тому, щоб вирвати визнання обвинуваченого, яке розглядалося як «цариця доказів».
Саме судовий розгляд справи проходило в закритому засіданні, причому вирішальне значення приділялося матеріалів, зібраних в ході слідства. Повноцінним доказом вини обвинуваченого були, крім власного визнання, показання двох «заслуговують довіри» свідків, листи самого обвинувачуваного, протоколи, складені на місці злочину тощо. Хоча ордонанс 1670 року передбачив розподіл доказів на виправдувальні і звинувачувальні, суд основну увагу приділяв саме останнім. У разі відсутності достатніх звинувачувальний доказів суддя міг розпорядитися про повторному проведенні тортури.
До XIII ст. судові вироки вважалися остаточними і не підлягали оскарженню. Особа, незадоволені рішенням суддів, могло викликати їх на судовий двобій і послідовно битися з кожним із них. Оскарження до суду вищого сюзерена було можливо тільки у випадку помилки в праві.
З XIII в. поступово визнається право оскаржити будь-яку справу з сеньоріального суду в королівський суд. У свою чергу в королівських судах допускалося звернення з апеляцією в більш високу інстанцію. Вищим апеляційним судом по цивільних і кримінальних справах з часом стає Паризький парламент. Наявність великої кількості апеляційних інстанцій, особливо в передреволюційний період, робило судові процеси затяжних і дорогими.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 28 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |