Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Поняття безпосередньої і представницької демократії

Читайте также:
  1. I. Поняття зворотної дії в часі закону про кримінальну відповідальність.
  2. III. Поняття комунікації, комунікаційного процесу, методи його удосконалення
  3. Адміністративні стягнення: поняття та види
  4. В) період військової демократії.
  5. Види тлумачення норм права: поняття, мета
  6. Визначення поняття
  7. Визначте поняття держави. Проаналізуйте класифікацію держави за формою правління та устрою, за політичними режимами.
  8. Відмінності між поняттями „виключення” і „ви­хід” учасника з ТзОВ
  9. Відпустки:поняття та види.
  10. Відпустки:поняття та види.

Страхування ризику - це передача певних ризиків страховій компанії, яка складає договір майнового страхування та страхування від нещасних випадків. Майнове страхування має багато різноманітних форм, зокрема:

- страхування ризику підрядного будівництва;

- страхування морських вантажів;

- страхування устаткування, що належить підрядчику.

Страхування ві нещасних випадків передбачає:

- страхування загальногромадянської організації;

- страхування професіональної відповідальності.

Зауважимо, що в останні роки в Україні ринок страхових послуг досить активно розвивається і це створює відповідні передумови щодо страхування проектних ризиків.

 

Резервування засобів

Резервування коштів на покриття непередбачених витрат - один із дієвих способів боротьби з ризиками. Він передбачає встановлення певного співвідношення між потенційними ризиками, що впливають на вартість проекту, і величиною витрат, необхідних для створення резервів з метою недопущення негативних наслідків ризиків.

Зауважимо, що частина резерву завжди повинна знаходитись у розпорядженні менеджера проекту, а іншою частиною розпоряджаються згідно контрактів інші учасники.

 

Метод окремих ризиків

Під окремими розуміють ризики, пов'язані з реалізацією окремих етапів (робіт), які прямо впливають на проект. Можливі заходи щодо їхньої нейтралізації базуються на експерній оцінці з урахуванням детальної інформації про проект в цілому (графіки, основні учсасники, вартість ресурсів для окремих робіт тощо).

Даний метод реалізується такою послідовністю кроків:

1) визначають ризик, який є найбільш істотним для проекту;

2) визначають перевитрату коштів з урахуванням імовірності настання несприятливої події;

3) розробляють перелік можливих заходів, спрямованих на зниження ризику (зменшення його ймовірності або небезпеки);

4) визначають додаткові витрати на реалізацію запропонованих заходів;

5) порівнюють витрати на реалізацію запропонованих заходів з можливою перевитратою коштів унаслідок настання ризикової події;

6) приймають рішення щодо вжиття протиризикових заходів;

7) аналогічний аналіз повторюється для наступного за значимістю ризику.

 

Ризики, пов'язані з фінансуванням

При розробці фінансового плану проекту слід враховувати такі види ризиків:

- нежиттєздатності проекту;

- податковий;

- несплати заборгованостей;

- незавершення будівництва.

Ризик нежиттєздатності проекту несе певні загрози для потенційних інвесторів. Останні хочуть бути впевненими, що очікуваних прибутків від проекту буде достатньо, аби покрити витрати, виплатити заборгованості й забезпечити окупність капіталовкладень. Цей вид гарантій вимагає максимальної гнучкості при плануванні проекту і особливої ретельності на стадії техніко-економічного обґрунтування. Саме якість робот з обґрунтування та подальшого планування проекту дозволяє суттєво знизити ймовірність даного виду ризику.

Податковий ризик виникає через неможливість використання з якихось причин податкових пільг, передбачених чинним законодавством; внаслідок зміни податкового законодавства або внаслідок тих чи інших рішень податкової служби, що призводять до зменшення податкових переваг.

Зазвичай захист інвесторів від податкового ризику здійснюється шляхом включення в угоди та контракти відповідних гарантій.

Ризик несплати заборгованостей виникає в ситуаціях, пов'язаних з тимчасовим зниженням доходів. Це відбувається через короткочасне падіння попиту на продукцію проекту або зниження цін на неї. Захиститися від подібного можливо за умови, що плановані щорічні доходи від проекту перекриватимуть максимальні річні виплати по заборгованостях. Для досягнення цього використовують такі заходи, як формування резервних фондів, створення можливості додаткового фінансування проекту, відрахування певного процента прибутку від реалізації продукції.

Ризик незавершення будівництва. Інвесторів турбує ризик додаткових витрат, пов'язаних з несвоєчасним завершенням будівельної фази проекту через інфляцію, коливання курсів валют, екологічні негаразди, урядові постанови, що вимагають якихось змін. Тому перед початком будівництва учасники проекту повинні дійти згоди щодо гарантій його своєчасного завершення. Аналітиками проекту розробляється план (у тому числі фінансовий), а також бюджет проекту, що враховує сукупність відповідних ризиків.

 

3.2 Управління якістю проекту

3.2.1 Концепція управління якістю

 

В управлінні якістю проекту виділяють два аспекти цієї проблеми - техніко-технологічний та організаційно-економічний. Технологічні засоби забезпечення якості - це предмет вивчення спеціальних технологічних дисциплін. Тому зипинимось більш детально на організаційно-економічних аспектах забезпечення якості проекту, які належать до важливих функцій проектного менеджера.

Забезпечення належного рівня якості актуальне на всіх фазах життєвого циклу проекту. На кожній з них існують свої специфічні методи її досягнення, які ґрунтуються на таких принципах:

· якість - невід'ємна складова проекту в цілому, а не відокремлена функція управління;

· якість - це сукупність вимог споживача, а не виробника;

· реальне підвищення якості потребує застосування нових технологій;

· забезпечення належного рівня якості досягається зусиллями всіх працівників (всієї команди);

· завжди ефективніше контролювати процес, а не результат (продукцію);

· політика щодо якості повинна бути частиною загальної політики підприємства.

Одним із найбільш популярних методів системного управління якістю є метод, відомий на Заході під назвою Total Quality Management (TQM). Він передбачає встановлення єдиної схеми розробки та впровадження системи управління якістю проекту (зазвичай ці роботи виконують спеціалізовані фірми за контрактом з підприємством). Даний метод реалізується через такі процедури:

- обстежують виробництво і готуюьб спеціальну доповідь;

- на основі обстеження й аналізу фактичного стану виробництва вибирають систему управління якістю й розробляють програму якості;

- розробляють технологію реалізації програми якості, де розкривають сутність механізму функціонування системи управління якістю;

- на спеціальній нараді за участю фірми-консультанта обговорюють деталі, термін і організацію виконання програми якості;

- вносять корективи і приймають рішення (у тому числі з питань навчання й атестації персоналу);

- заходи з програми вносять у загальний план реалізації проекту;

- програму якості запускають у виробництво; при цьому спеціалізована фірма здійснює періодичні перевірки, документально оформлює їх результати і вносить у зазначені документи необхідні уточнення й корективи.

У процесі реалізації програми спеціалізована фірма-консультант здійснює підтримку системи і захищає інтереси підприємства.

Суть роботи проект-менеджера в рамках системи полягає в порівнянні поточного рівня якості із запланованим, рис. 3.1. Основою для такого порівняння є інформація, одержана в результаті аналізу заходів та витрат, пов'язаних із забезпеченням якості.

 

 


Рисунок 3.1 - Порівняння поточного рівня якості із запланованим

 

Витрати, пов'язані із забезпеченням якості, класифікують відповідно до їх функцій, виділяючи такі групи:

· попереджувальні витрати - призначені для задоволення вимого замовника щодо виробництва якісної продукції; це витрати на забезпечення якості проекту, навчання персоналу тощо;

· інформаційні витрати - пов'язані з бажанням замовники (споживача) переконатися в тому, що процес розвивається в потрібному напрямку (витрати на інспекційні перевірки, лабораторний і оперативний контроль);

· внутрішні витрати - спрямовані на усунення дефектів, пов'язаних з внутрішніми проблемами (витрати на відбракування, ремонт), з метою коригування процесу виготовлення продукції, прийнятної для замовника;

· зовнішні витрати - спрямовані на усунення дефектів, пов'язаних з вимогами замовника, які не були належним чином дотримані (витрати на повернення продукції, задоволення скарг споживачів, необхідні заходи у відповідь).

Системне управління якістю на основі методології TQM дозволяє скоротити загальні витрати на забезпечення відповідного рівня якості та змінює структуру витрат. Зокрема знижується частка інформаційних, внутрішніх та зовнішніх витрат та зростає частка попереджувальних витрат (рис.3.2).

Процес управління якістю значною мірою комп'ютеризований. За допомогою обчислювальної техніки вирішуються такі завдання:

- розподіл витрат на управління якістю у часі та за видами продукції;

- визначення видів і вартості продукції (проектів), що потребують підвищених витрат;

- відслідковування динаміки зміни зобівартості продукції;

- визначення ступеня задоволення споживачів продукцією проекту.

 

 
 

 

 


Рисунок 3.2 - Зміна структури і обсягу витрат на забезпечення управління якістю проекту

 

 

3.2.2 Норми і стандарти в управлінні якістю проекту

 

Більшість робіт, пов'язаних із забезпеченням якості, ґрунтуються на застосуванні стандартів Міжнародної організації зі стандартизації (ISO), створеної у 1947 році. У колишньому СРСР , як національні, ці стандарти було визнано у 1988 році. У системах управління якістю використовують серію стандартів ISO 9000 і еквівалентні їй. Неурядову організацію ISO зі штаб-квартирою у Женеві (Швейцарія) було створено з метою розробки світових стандартів, які б сприяли поліпшенню міжнародних зв'язків і кооперації, а також прискореному розвитку збалансованої та рівноправної міжнародної торгівлі. Майже 100 країн світу сьогодні приєдналися до складу ISO і орієнтуються на систему стандартів цієї організації.

Питання якості в ISO курує технічний комітет, який координує розробку стандартів і впровадження їх у системи контролю за якістю продукції. Цьому технічному комітету підпорядковані стандарти серії ISO 9000 "Системи якості". Стандарти ISO 9000 - 9004 найбільш поширені у світі і є одними з найважливіших серед стандартів якості. Вони прийняті більшістю промислово розвинених країн світу і відіграють важливу роль у Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС).

Стандарти ISO 9001 і EN 29001 призначені для забезпечення якості проектування, розробки, виробництва, монтажу та обслуговування. Елементами цих стандартів є:

- система якості;

- аналіз контрактів;

- управління проектуванням;

- управління потоком інформації;

- закупівлі (матеріально-технічне забезпечення проектів);

- вироби, які поставляє замовник;

- ідентифікація виробу;

- управління процесом створення продукції;

- контроль і випробування;

- устаткування для контролю, втмірювання і випробувань;

- статус контролю і випробувань;

- оформлення продукції, що не відповідає вимогам стандартів;

- внесення змін;

- збереження, упаковка і постачання;

- документація з якості;

- відповідальність керівників і навчання персоналу;

- обслуговування;

- статистичні методи.

Стандарти ISO 9002 та EN 29002 призначені для забезпечення якості у процесі виробництва продукції, а стандарти ISO 9003 та EN 29003 - для контролю та випробування кінцевої продукції.

Система нормативних документів України для управління інвестицій-ними проектами, зокрема у галузі будівництва, перебуває на стадії становлення. До неї входять державні нормативні документи (будівельні норми та правила, рекомендаційні нормативні документи, державні стандарти України), адміністративно-територіальні нормативні документи (територіальні будівельні норми, правила та інструкції) і виробничо-галузеві стандарти та норми (будівельно-технологічні норми, галузеві та відомчі стандарти, стандарти підприємств, об'єднань і науково-технічних товариств, технічні умови), рис.3.3.

 
 

 


Рисунок 3.3 - Структура системи нормативних документів України для управління інвестиційними проектами

 

Особливістю нових нормативних документів у галузі будівництва є перехід до сучасних методичних принципів, запозичених з практики будівельного нормування і стандартизації технічно розвинутих країн. Традиційний, так званий описовий, або розпорядчий, підхід потребував, щоб у нормативних документах наводився докладний опис конструкцій, методів розрахунку, застосовуваних матеріалів і т.ін. Нові ж будівельні норми і стандарти повинні містити, у першу чергу, експлуатаційні характеристики будівельних споруд і виробів, засновані на вимогах споживача, тобто на першому плані мають бути цілі, а не методи їхнього досягнення.

Загальна тенденція у розвитку нормативної документації полягає у скороченні прямих жорстких вказівок щодо проектування і будівництва та зростанні обсягу відповідних вимог, в першу чергу, щодо експлуатаційних характеристик. Обов'язковими є вимоги щодо гарантій безпеки життя і здоров'я громадян, охорони довкілля, надійності та довговічності будинків і споруд, сумісності і взаємозамінності продукції та застосовуваних у будівництві технічних рішень.

Обсягово-планувальні, конструктивні, технологічні та інші технічні рішення, що раніше регламентувались нормами, мають носити лише рекомендаційний характер. Рішення повинні прийматися з урахуванням конкретних умов відповідних виробництв, природно-кліматичних, соціальних та економічних особливостей різних регіонів України.

Нова система стандартів і норм ґрунтується на методичних та організаційний принципах, що відповідають міжнародним стандартам (ISO, EN). Передбачається гармонізація нормативних документів системи управління якістю з міжнародними стандартами в галузі будівництва й будівельним законодавством інших країн, а також збереження загальної нормативної бази будівництва країн СНД у вигляді міждержавних нормативних документів.

 

3.2.3 Забезпечення якості в управлінні проектами

 

Одним з найважливіших чинників, які визначають ефективність проекту, є якість виконання робіт, пов'язаних з його реалізацією. Основними елементами управління якістю проекту прийнято вважати:

· основні положення управління якістю або "філософію" системи управління якістю;

· забезпечення якості - комплекс управлінських заходів щодо забезпечення необхідних характеристик якості;

· контроль якості - комплекс технічних і технологічних заходів щодо перевірки, аналізу та внесення необхідних коригувальних змін.

Ще недавно питання якості вирішувалися без узгодження з системою управління проектом в цілому, поза рамками календарного графіка. Це призводило до поділу учасників проекту на відповідальних і таких, що не несуть відповідальності за якісні параметри, а отже значна частина виконавців робіт проекту практично не відповідала за їх якість. Якість, таким чином, ставала проблемою тільки того підрозділу, що відповідав за її забезпечення. Ось чому важко було домогтися належної якості проекту в цілому, і саме тому й з'явилась концепція системного управління якістю, в основу якої було покладено принцип: "кожний учасник проекту відповідає (у конкретних межах) за якість проекту в цілому".

Забезпечення якості проекту та її контроль - важлива функція менеджера проекту. Він може доручити частину роботи (або всю її) зі створення й виконання програми забезпечення якості спеціалізованим фірмам, проте відповідальність за забезпечення якості проекту загалом зберігається за ним (рис. 3.4).

 

 

Рисунок 3.4 - Організація контролю якості за фазами проекту

 

Повноваження й відповідальність окремих осіб і організацій, діяльність яких впливає на якість проекту, мають бути чітко визначені та закріплені документально. Це робиться в межах спеціальної програми забезпечення якості проекту, яку затверджує замовник.

Програма забезпечення якості проекту містить стратегію, розроблену на початковому етапі його виконання, задовго до розміщення замовлень на закупівлю й постачання устаткування. Ця програма визначає заходи, спрямовані на забезпечення якості виконання робіт за проектом, у тому числі щодо контролю якості.

Упрограмі має бути описана організаційна структура, у межах якої вона реалізовуватиметься. Ця програма передбачає чіткий розподіл відповідальності та рівнів повноважень окремих осіб, груп і організацій, що беруть участь у розв'язанні проблеми якості.

Діяльність учасників проекту щодо забезпечення його якості має передбачати як вжиття практичних заходів для досягнення необхідних показників якості, так і виконання управлінських функцій: доведення програми забезпечення якості проекту до виконавців і організацію її виконання; перевірку процесу виконання намічених програмою заходів контролю.

Особи й організації, що мають забезпечувати якість, повинні бути уповноважені:

- формулювати проблеми якості;

- розробляти і пропонувати рішення;

- перевіряти виконання рішень;

- припиняти постачання (або монтаж) устаткування, конструкцій і матеріалів, що не задовольняють обумовлені вимоги.

Такі повноваження й організаційні права мають надаватися офіційно рішенням керівництва проекту (підприємства, фірми).

Залежно від типу проекту програма забезпечення якості може мати різноманітні організаційні форми. Затверджується вона замовником, а керівник проекту зобов'язаний регулярно перевіряти процес виконання програми й точність її дотримання. Персонал, який здійснює заходи щодо забезпечення якості проекту, має бути достатньо кваліфікований, а в разі необхідності слід забезпечити підвищення його кваліфікації.

Контроль якості проекту реалізується через відповідні форми і методи контролю, класифікація яких наведена на рис. 3.5.

 

 
 

 

 


Рисунок 3.5 - Класифікація видів і методів контролю якості

 

 

Програма контролю якості проекту передбачає такі заходи:

· контроль розробки проектної документації;

· контроль поставок устаткування, конструкцій та матеріалів;

· початкова інспекція;

· перевірка готовності до випробувань;

· метрологічний контроль, перевірка коннтрольно-вимірювальної апаратури;

· перевірка складування та зберігання;

· контроль процедур проведення інспекцій, випробувань та приймання;

· виявлення непридатного устаткування, конструкцій і матеріалів;

· коригувальні заходи;

· реєстрація заходів щодо забезпечення якості;

· проведення ревізій (по можливості - сторонніми спеціалістами).

Важливою складовою контролю якості проекту є технічна інспекція. Здійснюють її як на підприємстві-постачальнику, так і безпосередньо на місці виконання робіт. Для цього в розвиток програми забезпечення якості проекту на основі специфікації необхідного устаткування доцільно розробити спеціальний план з розподілом необхідних ресурсів відповідно до встановлених пріоритетів такої інспекції залежно від дефіцитності кожної позиції.

План технічної інспекції призначений для інспектування підприємств, які виконують замовлення на виробництво й постачання устаткування. Він визначає в деталях види й засоби всіх перевірок і випробувань. У плані технічної інспекції виокремлюють критичні процеси, зазначають умови обслуговування й використання нестандартних матеріалів, необхідний рівень контролю силами постачальників та інші аспекти.

Перед проведенням технічної інспекції замовлення на постачання устаткування класифікують на так звані критичні, основні й малозначні. До критичних замовлень належить основне технологічне устаткування, до основних - допоміжне. Малозначні замовлення містять зазвичай номенклатуру виробів так званого місцевого постачання.

Розробляючи план інспекцій, визначають обсяги вибірки, інструментальне оснащення, періодичність і детальність перевірок. Ці параметри вибирають залежно від характеру замовлення. Після підготовки плану технічної інспекції для її здійснення призначають кваліфікованих інспекторів (їх кваліфікацію визначають тестуванням).

Інспекторів може призначати замовник або підрядчик, а також направляти спеціалізована фірма. Більшість проектів має головних інспекторів або керівників відділів технічного контролю, які відповідають за здійснення технічної інспекції на підприємствах. Крім загальних навичок зазначеної діяльності інспектори повинні володіти методиками технічного контролю конкретних виробів проекту.

До важливих видів діяльності інспекторів належать:

- технічна взаємодія й аналіз технічних характеристик;

- оцінка постачальника (його досвіду) і повноти умов контракту;

- визначення типу контролю й особливих інструкцій для інспекторів;

- ліквідація забракованих виробів або устаткування;

- складання звітів.

Умови контролю часто пов'язані з необхідністю здійснення випробувань. Вони мають бути зазначені в технічних умовах на постачання. Інспектор повинен пересвідчитись, що всі перевірки й обумовлені випробування здійсненні та зрозумілі.

Для дефіцитних матеріалів і устаткування технічна інспекція вимагає від постачальника подати на розгляд план забезпечення якості, в якому має бути намічена організація постачальником контролю якості загалом, детально описана кваліфікація персоналу й методика здійснення контролю якості.

Після одержання розпорядження на здійснення технічної інспекції інспектор повинен вивчити замовленя на закупівлі й технічні умови, після чого розробити індивідуальний план інспекції. Зазвичай технічна інспекція передбачає такі заходи:

- перевірку ефективності методів контролю якості, які застосовує постачальник;

- оцінку стандартів якості постачальника;

- випробування з руйнуванням та без нього;

- визначення робочих характеристик;

- аналіз документальних даних щодо раніше проведених випробувань;

- огляд поверхонь і перевірку розмірів.

За досягнення належного рівня якості продукції відповідає постачальник, а інспектор має сприяти виявленню умов, що негативно впливають на якість продукції, викликають неполадки чи затримують виробничий процес.

Залежно від рівня технічного контролю витрати на нього можуть становити 0,5-1% загального бюджету проекту. Їх можна знизити, якщо здійснювати контроль за устаткуванням і усувати виявлені дефекти на місці виробництва. Дефекти устаткування, виявлені на місці матеріалізації проекту, коштують на порядок дорожче, ніж інспекція та виправлення цих дефектів на підприємстві-виробнику. Після завершення технічної інспекції інспектор видає дозвіл на відвантаження устаткування.

Технічна інспекція на місці виконання робіт є також важливим чинником забезпечення якості проекту загалом. Підрядчики відповідають за те, щоб у прийнятому устаткуванні не було дефектів, і воно відповідало проекту за якістю. Дії підрядчиків - це ще одна ланка в захисті від незадовільної якості.

Якщо ж на місці виконання робіт виявляються дефекти матеріалів чи устаткування, що не були виявлені під час технічної інспекції на підприємстві, інспектору слід вжити заходів для запобігання дефектів у наступних партіях. Приймаючи вантажі, слід також перевіряти їх маркування. За цілісність отриманих матеріалів і устаткування відповідають спеціалісти виконавця робіт.

До складу контрольної групи мають входити кваліфіковані інспектори для перевірок на місцях. Зазвичай вони перевіряють якість зварювання, здійснюють неруйнівний контроль, перевіряють правильність встановлення приладів, електрообладнання, засобів телекомунікації.

В даний час система контролю якості в Україні представлена незалежними контрольними органами на рівні підприємств або галузей. Методичне керівництво їх діяльністю здійснюють Держстандарт, Держбуд і Держтехнагляд України.

 

 

Ґ ґ ґ ґ

План

1. Поняття безпосередньої і представницької демократії.

2. Вибори.

3. Референдум.

4. Народна ініціатива.

Поняття безпосередньої і представницької демократії

Одним із головних принципів реалізації прав і свобод людини є принцип народного суверенітету, згідно якого джерелом і носієм влади є народ. Наприклад, у ст. 5 Конституції України 1996 р. зазначено, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", у ст. 3 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. - "проголошується суверенітет народу, який є єдиним джерелом влади", а в п. 3 ст. 1 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. закріплено, що "ніяка частина народу, політична партія чи інша організація, державна установа або окрема особа не може привласнити здійснення народного суверенітету". Подібні положення містяться і в ст. 3 Конституції Французької Республіки 1958 р., ст. 3 Конституції Португальської Республіки 1976 р., в основних законах постсоціалістичних і пострадянських країнах. Наприклад, у ч. 1 ст. 3 Конституції Республіки Білорусь 1994 р. визначено, що "єдиним джерелом державної влади у Республіці Білорусь є народ. Народ здійснює свою владу безпосередньо та через представницькі органи у формах і межах, визначених Конституцією".

Починаючи з XVIII ст. , коли в різних країнах Європи поглибився процес формування національних держав, народний суверенітет визначають як національний суверенітет. Так, у ст. 3 Декларації прав людини і громадянина 1789 р. встановлено, що "джерело суверенітету сутнісно віднесене до нації. Жодна корпорація, жоден індивід не може бути наділений владою, котра не походить вочевидь з цього джерела".

Термін "національний суверенітет" безпосередньо пов'язаний з народом як сукупності громадян або як сукупності виборців. Іншими словами - це поняття поєднує державну владу та її носія. Наприклад, у ч. 1 ст. 3 Конституції Французької Республіки 1958 р. зазначено, що "національний суверенітет належить народу...", а в п. 2 ст. 1 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. визначено, що "носієм національного суверенітету є іспанський народ, джерело державної влади". Подібним чином визначений носій джерела влади і в конституціях Бельгії, Люксембурга, Польщі, Туреччини.

У багатьох мусульманських країнах національний характер держави засвідчує її офіційне визначення як арабської. При цьому в основних законах Бахрейна, Єгипта, Йорданії, Йемена, Катара, Кувейта, Лівії, Марокко, Об'єднаних Арабських Еміратів, Омані, Сирії зазначено, що народи цих країн є "частиною арабської нації". Наприклад, у ст . 1 Конституції Арабської Республіки Єгипет 1971 р. проголошено, що "єгипетський народ - частина арабської нації...", у ч. 1 ст. 1 Конституції Королівства Марокко 1996 р. встановлено, що "...Королівство Марокко є частиною Великого Арабського Магриба".

Отже, визначення "національний" часто виступає як синонім визначенню "народний", що вказує на політичну (а не етнічну) природу нації, яка є відповідним об'єктом конституційного регулювання.

Конституційне закріплення принципу народного суверенітету передбачає створення механізму його реалізації (способів організації і здійснення державної влади), який охоплюється поняттями "безпосередня демократія" і "представницька демократія".


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 42 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2022 год. (0.034 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав