Читайте также:
|
Термін „лірика” з’явився та почав застосовуватися приблизно у ІІІ-ІІ ст. до н.е. Ліричні твори у давній Греції співались під музику. Грецьке віршування, засноване на особливостях мови – довгих та коротких голосних, що супроводжувалися підвищенням та пониженням тону, „лише умовно може бути відтворене сучасними європейськими мовами” [35, с.38].
Більшість ліричних жанрів виникли ще за часів античності, а потім зазнали суттєвої трансформації.
Ліричний вірш (лат. versus) нам добре відомий. У ньому виражені неповторні переживання ліричного героя.
Інші ліричні жанри можна за емоційною насиченістю, жанровою модальністю представити у порівняльній таблиці.
| Ода(з грец. ode – пісня) – хвалебний вірш, який присвячений уславленню видатних подій (перемог) та осіб (правителів, воїнів, талановитих поетів тощо). На початку функціонування (за часів античності, напр., у Горація) цей жанр мав різноманітну тематику. Так, існувала анакреонтична ода*, сапфічна ода* тощо. „В добу Відродження і бароко в Європі поняття оди вживалося щодо патетичної лірики, яка була орієнтована на античні взірці” [17, с. 379]: оди італійця Л. Аріосто, французів П. Ронсара та Ж. дю Белле. За часів класицизму (XVII ст.) ода вважалася „високим жанром”, але починаючи з XVIII ст., в літературі романтизму* цей жанр уже був „пристосований” не лише для оспівування: з’явилися „псевдооди” („Ода зубному болю” Р.Бернса, соціально-критична „Ода авторам білля проти руйнівників верстатів” Дж. Байрона тощо). | Сатира (з лат. satura – суміш) – віршований твір, мета якого – висміяти певні соціальні чи загальнолюдські недоліки. В епоху пізньої античності виникає жанр сатури, який зображує повсякденне життя простих людей. Сатури моралізаторського змісту пізніше трансформувалися в сатири. Талановитими сатириками античності були Луцилій, Ювенал, Лукіан та ін. Розвиток європейської сатири відбувається з урахуванням традицій сатири античної. Зразки цього жанру знаходимо у творчості вагантів*, класицистів (М. Реньє, Н. Буало), гуманістів* (С.Брант), представників бароко (С. Баталер), романтизму (О. Барб’є) тощо. |
| До жанру одиблизькі такожпанегірик(грец. logos panegyrikos – похвальне слово на урочистих зборах)та дифірамб(грец.dithyambos – урочиста хорова пісня на честь богів). У сучасній європейській поезії означають величальні, похвальні вірші, присвячені якійсь особі чи події. | |
| Мадригал (з італ. madrigale – пісня рідною мовою) – невеликий вірш комплементарного характеру, присвячений жінці. З’являється в епоху Відродження (Ф.Петрарка, Дж. Боккаччо). Представлений у творчості Дж. Маріно, Д.Донна, Г. Герберта. | Епіграма (грец. Epigramma – напис) – коротенький комічний, дотепний вірш, присвячений конкретній людині, написаний на випадок. Спочатку, в часи античності – напис на зброї воїна, статуях, культових предметах, надгробках (!) тощо. Брак місця вимагав від цього жанру лаконізму, виразності, афористичності, дидактизму. Основоположник – Симонід Кеоський, жанрова модель сформувалась у творчості Марціала. Епіграми були популярні за доби Відродження, у літературі бароко та класицизму (Ф. Малерб, Н. Буало, Ж. де Лафонтен). Однак її розквіт відбувається в епоху Просвітництва. Г.Е.Лессінг вказує на дві основні риси епіграми: на початку вона створює ефект напруженого очікування, а у фіналі дає парадоксальний* висновок. Майстрами епіграми були Вольтер, Ж.Ж. Руссо та ін. В процесі подальшого розвитку літературного процесу цей жанр поступово втрачає свою популярність. |
| Епітафія(з грец. epitaphios – надгробне слово) – коротенький віршований надпис на пам’ятникові. Цікаво, що спочатку епітафія сприймалася як різновид епіграми. Існує жартівлива (переважно сатирична) епітафія. Епітафію самому собі написав Ф. Війон. | |
| Елегія (походить від грец. слова – „очерет”, оскільки саме з очерету виготовляли флейти, під гру на яких співали відповідні твори) – у сучасному літературознавстві це вірш, сповнений настроями смутку та журби. Хоча в часи античності, коли цей жанр виник, він мав героїко-патріотичний, філософський зміст. Елегіями називали поезії, написані особливим розміром – елегійним двовіршем*. Однак, вже у Давньому Римі з’явилася любовна елегія, де інтимна тема поєднувалася з розпачливим настроєм. Європейська поезія успадкувала цю традицію: у літературі сентименталізму* (XVIII ст.) та романтизму (І п. XIX ст.) цей жанр набув великої популярності. Майстрами елегії вважають Е. Юнга, О. Голдсміта, Ф. Міллера, Й.В. Гьоте, Дж. Байрона та інш. | Гімн (грец. hymnos – хвала) – урочиста, радісна пісня. За часів античності гімни виконувались на честь богів, в добу Середньовіччя – на честь Христа, святих (духовні гімни). Пізніше зявивилися світські та державні гімни. До жанру гімна зверталися такі видатні майстри слова як Ф. Шіллер, Б. Шеллі, Новаліс та інш. |
Також виділяють такі ліричні жанри як послання або епістола (вірш, який має конкретного адресата), пісня, що ж до стансів та сонетів, то сучасні літературознавці розглядають їх як строфічні, а не жанрові форми.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 43 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |