Читайте также:
|
Єгипет. Відомості, що дійшли до нас, про сади й парки Єгипту відносять до 2780-2550 і 2160-1788 р. до н.е.
Провідне місце в садах належало архітектурі, що характеризувалася своєю грандіозністю.
Єгипет вважається однією з перших країн, де виникло мистецтво створення садів і парків. Через повені в долині р. Ніл можна було вирощувати тільки сільськогосподарські культури. На піднесених місцях, куди Ніл не доносив своїх вод під час розливів, у Древньому Єгипті влаштовували терасові сади. Поруч із садами розводили виноградники.
Сад, як правило, мав прямокутну форму. Високі дерева розміщалися по периферії, низькі — у середині саду. Подібним чином планувалися й священні сади, розташовані біля храмів. Уздовж каналів тяглися алеї з тінистих дерев. Часто усередині саду влаштовувалися прямокутні квіткові клумби, на яких росли троянди, конвалії, левкої, нарциси, маки, волошки й інші квіти. Особливою славою користувалися пишні сади єгипетської цариці Клеопатри. Тут висаджувалися фінікові пальми, інжир, гранат, акація, плодові дерева. Сади оточували масиви деревних рослин. Єгипетські сади були садами рівнин, у яких у силу природно-кліматичних умов видне місце займали басейни, ставки, канали.
Ассиро-Вавілонія. На території нинішнього Іраку в межиріччя Тигру і Євфрату жили ассірійці, вавілоняни, індійці і євреї. Їхні сади були невеликими по розміру й розташовувалися між житловими будинками. Сади охоронялися високими неприступними стінами, прикрашалися творами мистецтва у вигляді басейнів, скульптур, альтанок, пергол, картин. У садах висаджувалися квіти, розводилися гарні птахи.
Кращою прикрасою берега Євфрату були «висячі сади». Це спорудження пов'язане з ім'ям ассірійської цариці Семіраміди. Довжина сторін підстави терас «висячих садів» становила 48 м, тераси були чотирикутної форми, догори вони звужувалися. Головний сад був розбитий на верхній терасі. Тераси поєднувались між собою крученими сходами. Зовнішні частини терас служили галереями, внутрішні — гротами, прикрашеними кольоровим кахлем і фресками, які дійшли до наших днів.
Древня Греція характеризувалася такими типами озеленення, як геррони (священні гаї), філософські сади й приватновласницькі сади. Геррони носили чисто меморіальний характер: скульптури, архітектурні спорудження, лісові масиви із джерелами. Священні гаї носили меморіальний характер, згодом вони перетворилися в спортивні парки. Для вчених бесід створювали філософські сади. Міські площі озеленювали рядовими посадками уздовж доріг. Приватновласницькі сади носили утилітарний характер, квіткові рослини - їхнє основне озеленення.
Сади в ландшафтному дизайні Древньої Греції були строго пропорційні. Для їхнього створення використовували принципи рівноваги, ритму й симетрії. У давньогрецьких садах, на відміну від Єгипту, використовували терасування. На терасах висаджували більші дерева, квіти, улаштовували фонтани. Тут вбачається більш вільна композиція, декоративність, накопичення зелених мас, кручені сходи, багато прикрас.
Древній Рим. Садово-паркове мистецтво в Древньому Римі розцвітало з 1 в. до н.е. до 1 в. н.е. Цьому розквіту сприяє м'який клімат, достаток води, гір, будівельного матеріалу, наявність багатої флори.
Тут формуються такі сади, як священні гаї, суспільні сади, сади при віллах, сади-іподроми, сади-перестилі. В обсязі житлового будинку перебували внутрішні двори, оточені колонадою. Вони оформлялися квітами, чагарниками, скульптурою, забезпечувалися водою. Більшість садів улаштовувалися на терасованих схилах, їх прикрашали квітами, скульптурою, різними архітектурними спорудженнями й фонтанами. Саме в ландшафтному дизайні Древнього Рима з'явилися перголи, алеї, топіарне мистецтво (фігурна стрижка).
2. Стилі середньовіччя.
Середньовічний сад був невеликих розмірів, як правило, регулярний, з розбивкою ділянки на квадрати й прямокутники.
Сади того часу були переважно утилітарного призначення. У садах вирощували лікарські рослини й плодово-ягідні культури. У відомій мірі їх можна вважати прообразом ботанічних садів. У плануванні з'являється нова деталь - лабіринти - мережа звивистих і доріжок, що переплітаються. Цей планувальний мотив знайшов застосування не тільки в садах Середньовіччя, але й у садах більш пізніх часів.
При замках великих феодалів створюються більш великі сади не тільки утилітарного призначення, але й для відпочинку. З'являються такі декоративні елементи, як квітники, трельяжі, перголи й ін.
Наприкінці Середньовіччя в садах з'явилися павільйони, альтанки, басейни.
Монастирський тип садів. Планування двориків носило регулярний характер, в основу яких була покладена прямолінійність. У монастирських садах розводили плодові дерева, виноград, овочі, квіти, лікарські рослини. Основною рисою монастирського типу садів були їхня усамітніність, тиша, утилітарність.
Феодальний тип садів. Феодальні сади на відміну від монастирських минулого, меншого розміру, розташовувалися усередині замків і фортець. В них улаштовувалися криті алеї з винограду, розарії, вирощувалися яблуні, а також квіти, що висаджують у клумби по спеціальних малюнках.
Мавританський тип садів. На початку VII сторіччя в Європі з'явилися мавританські сади. Вони походили на древньоарабські, але несли в собі більше добірності й відрізнялися від них сміливістю задуму, витонченою граціозністю форм. Мавританські сади підрозділялися на зовнішні й внутрішні. Зовнішні сади не відрізнялися розкішшю й були призначені для господарських потреб. Вони засаджувалися плодовими деревами й шовковицею. У центрі кожного зовнішнього саду влаштовувався фонтан.
Внутрішні сади з усіх боківоточувалися будинками й гарними прибудовами у вигляді аркад і галерей, які іноді були у два яруси. Дерева й чагарники, висаджені в садах, не піддавалися стрижці. До найбільш характерних садів цього типу відноситься Генераліф.
Обгороджені кріпосними стінами, середньовічні монастирі, замки й міста з їхніми обнесеними територіями не сприяли влаштуванню великих садів.
3. Особливості стилю декоративного садівництва епох відродження.
Сад починався від будинку вілли. Будинки мали симетрично розташовані виступи й арки. Тераси з'єднувалися сходами. Підпірні стіни між терасами мали виступи, колонади й обмежувалися алеями, які обрамлялися живою ізгороддю. На терасах симетрично розташовувалися звивисті лабіринти, гаї, групи, рядові посадки. На терасах були альтанки, пташники, павільйони, скульптури, басейни, храми, пам'ятники, мармурові лави, фонтани, гроти, площадки для відпочинку. По терасах прокладалися прогулянкові маршрути. Квітники розбивалися в арабському стилі. Городи були поза садом. Галявини розміщалися за будинками й обсаджувалися живою ізгороддю. На галявинах улаштовувалися невеликі струмки й річки, висаджувалися плодові дерева. Алеї обрамлялися шпалерами із плетистих троянд і винограду, гранатами, айвою, ліщиною й т.д. Біля самого житла влаштовувалися квітники й водойми.
Для архітектури й садового мистецтва XVI в. характерні нові прийоми, за допомогою яких створюється враження єдності. Будинок ставиться в певний композиційний взаємозв'язок з ландшафтом, велике поширення одержують архітектурні сади.
4. Особливості художнього садівництва Китаю та Японії.
Китай. Перші відомості про сади в цій країні, що дійшли до нас у письмових джерелах, малюнках і інших зображеннях, відносять до XII в. до н.е.
Влаштування садів у Китаї мало два напрямки. Одне з них характеризувалося наявністю мініатюрних садів на невеликих ділянках землі. До них відносяться численні сади в Сучжоу й Шанхаї. У цих садах деревам додані карликові форми.
Характерною рисою другого напрямку було використання під сади й парки великих ділянок землі із влаштуванням водойм, об'єднаних у єдину композицію.
Особливості садово-паркового мистецтва цих двох напрямків полягають у наступному: основою створення садів і парків служать природні пейзажі країни; для паркового пейзажу використані образи, узяті з живопису; рельєф оброблений з такою старанністю, що сприймається як створений природою; найважливішим елементом саду є вода; сади наповнені всілякими спорудженнями, порцеляновими й бронзовими виробами у вигляді урн, ліхтарів, скульптурних зображень птахів і тварин; асортименти дерев у садах дуже різноманітний.
Японія. Поява японських садів відноситься до правління імператора Суіко (592—628 р. н.е.). При створенні садів японці широко використовували пейзажі, зображені на картинах. Головними сюжетами були гори, пагорби, камені й вода. Сад по-японськи називається «тен-сай», що означає «гора й вода». Іноді в садах немає конкретного зображення пагорбів, джерел або рік, а є лише натяк на їхню форму — символ. Тоді виникає так званий «сухий пейзаж», що прагне передати красу долин і ущелин, гірських потоків без застосування води. У таких садах основну роль грає камінь. У Японії є сади, що складаються лише з каменів і піску.
Одним з характерних садів цього типу вважається сад Ріосанджи в Кіото. Сад має форму прямокутника. Плоска його поверхня посипана білим піском, на якому перебуває 15 каменів різної форми. Білий пісок оброблений бамбуковими граблями для створення ілюзії морських хвиль. Тут немає рослинності, але завдяки пропорціям і митецькому розташуванню каменів цей сад є видатним твором садового мистецтва Японії.
З рослинності найпоширеніші в японських садах листяні й хвойні вічнозелені дерева. Особливою популярністю користується щільнокольорова сосна, відбита багатьма художниками в гравюрах і малюнках. Характерною рисою японського саду є карликові дерева, вирощені в горщиках. Дерева ці закручені й зігнуті з такою майстерністю, що створюється враження, що не рука людини, а природа додала їм ці дивні форми.
Квіти в японських садах зустрічаються рідко, але в ставках майже завжди вирощуються іриси, лотос, лілії.
Характерна риса японського саду - пейзаж з елементами символіки, сформований розраховуючи на уяву людини, що повинна домислити, той або інший пейзаж. Наприклад, якщо на ділянці немає водного дзеркала, його заміняють гладким піском, а гори символізує композиція зі скель і каменів.
Японський сад або парк в основному буває трьох типів: плоский сад без водойми, плоский сад з водоймою й острівцями й сад з пагорбами й водоймою.
В Японії популярне створення мініатюрних «парків», що вміщаються в керамічній вазі, але вражаючою цілковитою подібністю карликових дерев з їхніми дійсними прототипами. Мистецтво створення таких садів називається «бансай». Воно виникло в Японії біля семи століть тому.
5. Англійський ландшафтний стиль садівництва.
Регулярні парки створювалися в XVIII в. у всіх країнах Європи. У середині й особливо наприкінці XVIII в. регулярні прийоми планування парків почали зазнавати критики головним чином за те, що ці прийоми радикально змінили природне середовище. З'являється прагнення наблизитися в паркових композиціях до природної природи. Так у садово-парковому мистецтві виникає новий напрямок - пейзажне. Цьому сприяло поява в європейській літературі описів пейзажного планування китайських садів і, зокрема, книга англійського архітектора В. Чемберса про східне садове мистецтво (1772 р.).
Основоположником ландшафтних парків в Англії був Вільям Кент. В 1725-1735 р. він заклав в Англії кілька садів, які завоювали велику популярність. Самим вдалим вважається парк Дармера. У цьому парку в мальовничому безладді на пагорбах розміщалися групи з дерев і чагарників. Значні площі займали газони. Струмки в природних руслах ізвивалися серед зелені. Доріжки розташовувалися вільно. Ландшафт парку й навколишньої місцевості зливався в одне ціле.
Розвиток пейзажного напрямку в ландшафтному мистецтві, саме в Англії, можна пояснити насамперед природними особливостями країни.
Основою пейзажного парку стає наслідування природній природі. На зміну лінійним посадкам приходять групові, з'являються галявини вільних обрисів, водойми у звивистих берегах, криволінійні доріжки. У той же час у парках розміщають павільйони, альтанки, трельяжі, іноді влаштовують фонтани. Отже, пейзажний парк - це не просто ділянка природної природи, а своєрідний архітектурно-планувальний комплекс.
6. Декоративне садівництво періоду другої половини XIX – к началу XX ст.
У цей період уже й у Франції створюються пейзажні парки, тобто панують ландшафтні парки. Головне їхнє достоїнство - це рослинність. Сади збагачуються новими деревами й чагарниками. У США ж навпаки відбувається занепад художнього смаку. Тут улаштовують рослинні глобуси, килимових клумб, сонячні годинники. Це ніяк не вписується в природність пейзажного парку.
7. Етапи розвитку й особливості вітчизняного декоративного садівництва.
Археологічні дослідження засвідчують, що в Україні деревні дикорослі рослини почали вводити в культуру близько 4 тис. років до н.є. переважливо з метою отримання продуктів харчування. Цим була започаткована зміна природного ландшафту на культурний.
Певний вибух в окультуренні ландшафту на території України відбувся в XVIII - XIX ст., коли було завезено багато деревних видів з інших країн і континентів та почали закладати ботанічні сади, дендропарки, дендрарії в Харкові (1804), Краснокутську (1809), Ніжині (1820), Києві (1839), Львові (1852), Одесі (1867), Чернівцях (1877), Асканії-Новій (1885), Устимівці (1893) та інших населених пунктах. Однак справжніми перлинами садово-паркового мистецтва, якими й нині пишається Україна, є дендропарк «Софіївка» в Умані (1796), дендропарк «Олександрія» у Білій Церкві (1793), Тростянецький дендропарк у Чернігівській області (1834) та Нікітський ботанічний сад в Автономній Республіці Крим (1820). Ці осередки інтродукції рослин з роками стали джерелом деревних видів для декоративних насаджень.
Декоративні насадження відіграють дуже важливу роль у міському будівництві та благоустрої населених пунктів. Вони є одним з найефективніших шляхів покращання умов проживання мешканців міст, селищ та сіл. Завдяки декоративним насадженням у населених пунктах поліпшуються архітектурно-художній вигляд і мікроклімат, знижується забруднення та іонізується повітря, зменшується шум.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 63 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |