Читайте также:
|
Оглянувши місце поняття буття у сучасній філософії та ставлення до нього в різні історичні періоди історії філософії, маємо все ж зупинитись на тому, як визначається поняття буття та які уявлення пов’язуються з ним у філософії. Ще у давній філософії виникла ціла низка спроб визначити зміст поняття буття. Той факт, що це поняття виходить за межі будь-яких конкретних сущих, речей та явищ, не співпадає з жодним з них та навіть з усіма ними, разом узятими, привів до ототожнення буття із небуттям (пустотою) в давній східній філософії. Буття як таке, що не схоже ні з чим реально сущим, є нічим, порожнечею, пустотою. Відповідно, все реальне розумілось як «зіткане» з пустоти, таке, що має під собою порожнечу, а тому постає чимось примарним («майя» в давньоіндійській думці). На відміну від такого розуміння в античній філософії буття від самого початку розглядалось як дещо позитивне, навіть якщо воно не підлягало чіткому визначенню, як-от, наприклад, «апейрон» в Анаксимандра. Поступово з поняттям буття почали пов’язувати такі якості, як абсолютна однорідність, простота, незмінність (оскільки всюди є буття, у нього немає можливості перетворюватись в щось інше, воно переходить тільки в себе самого, отже залишається незмінним), незнищуваність, тяглість, вічність та ін. Отже, буття постало як своєрідний загальний та всеохопний простір, здатний породжувати із себе будь-що, проте ні з чим не ототожнюватись. Звідси виникло твердження про два роди буття – створене і нестворене. Створене колись виникло, отже, воно є мінливим (спочатку його не було, потім воно виникло), проте якби існувало тільки створене буття, то світ міг би вже давно зникнути; отже, має існувати нестворене буття, що гарантує існування світу. Саме таке буття за своїми, вище окресленими характеристиками, постає тотожним абсолюту. Якби там не було, але важливо зафіксувати те, що розуміння буття так чи інакше орієнтувалось на реальне та спостережуване суще і на осмислення його через вихідну для всякого сущого основу, що не співпадає ні з чим конкретним. Ці два розуміння основних аспектів буття могли співпадати, але могли й протистояти одне одному. Наприклад, І.Кант наполягав на тому, що буття як загальне поняття не має ніякого реального змісту і нічого не додає до змісту конкретних понять; тобто, якщо ми кажемо «дерево», а потім додаємо «дерево є», то ось це «є» нічого не додає до простого поняття дерева. Буття І.Кант визначив як фіксацію факту простої присутності (наявності) чогось в полі зору людини. Але до буття може бути віднесено те, що відійшло в історичне минуле, хоча воно актуально не наявне в нашому спостереженні. Так само немає в нашому спостереженні того, що позначається парадоксальними твердженнями, як-от «квадратне коло» та ін. Проте вони є як елемент наших інтелектуальних процесів.
Сперечаючись з І.Кантом, Г.Гегель вперше подав буття як поняття, зміст якого утворюється через синтез категорій. Позицію Г.Гегеля інколи помилково подають як доволі бідну за змістом, оскільки в нього у праці «Наука логіки» стверджується, що буття як таке, як перша категорія міркувань, є настільки беззмістовним, що дорівнює ніщо. Звідси роблять висновок: у Г.Гегеля буття є ніщо. Проте насправді буття є першою категорією саме тому, що всі інші базуються на ньому, уточнюють його та конкретизують. Схематично хід думок філософа виглядає так: буття в єдності з ніщо постає як становлення, потім – як дещо, потім як якість, кількість, міра, сутність та ін. Отже, у кінці розгортання усіх своїх визначень буття, навпаки, постає як найбагатше поняття, саме як поняття, а не як категорія. Таким чином, у філософії Г.Гегеля буття постає єдиним та загальним началом для будь-яких виявлень та визначень реальності, а, точніше, уся реальність постає як різні виявлення буття. Тому слід розрізняти буття як поняття та як категорію: як категорія, буття постає протилежним небуттю,таким, що переходить в інші категорії, але у підсумку із синтезу усіх категорій утворюється такий зміст, що дозволяє характеризувати буття вже як поняття. Буття як поняття – це за сутністю усе можливе в єдності, синтезі та в усе можливому багатстві проявів. Звідси слідує, що ми маємо розрізняти буття як поняття та буття як категорію, але також буття як універсалію та буття як трансценденталію. Універсаліями називають дуже абстрактні поняття, що поширюються на велику кількість явищ (наприклад, людяність); вони утворюються шляхом абстрагування та узагальнення. А поняття-трансценденталії передбачають включення змісту того, на що вони поширюються, у власний зміст; явіть собі, що ми включили в одне поняття усе, що нам відомо про світ, про дійсність; тоді таке поняття буде найбагатшим за змістом. Буття як категорія постає універсалією, а як поняття є трансценденталією або трансцендентальним поняттям.
Усі зазначені наголоси та нюанси розуміння буття були здобуті в історії філософії, тому екскурс в історію філософії є важливим для осмислення буття. Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв’язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення. Весь цей рух думки фіксується у категоріальних визначеннях буття. У такому разі категорії постають логічними віхами, певними розумовими перехрестями в русі думки на шляху осмислення феномену буття. У певному сенсі можна стверджувати, що категорії визначають ті моменти людського мислення, минаючи які про буття взагалі не можна мислити, незалежно від того, хто про нього мислить і коли. Разом усі ці категорії і дають змогу згрупувати ознаки буття при підході до нього з певних рівнів та спрямувань як усвідомлення, так і життєдіяльності.
Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії «усе». Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З іншого боку, як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. «Усе» межує з «нічим», тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських «Вед» та у «гномах» (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців («софо сів») загальнозначущі сентенції формулювались із використанням зазначених категорій: «Усе моє – зі мною», «Нічого понад міру», «Все обдумуй заздалегідь». Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій. Виразнішу форму категоріальних визначень вони набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що «все [утворюється] з води». Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття «першого начала всього» («архе»). Цим засвідчувалось, що в самому бутті (в усьому) вже вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості його з’явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є»... За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні – буття для думки). Звідси випливають тези філософа про те, що буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Цю думку підхопили Демокрит, Платон, Анаксагор, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя. Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та нестійкого) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними, а людина могла би припускати, що як завгодно прожите життя ніколи не отримає належної оцінки, тобто ні винагороди, ні покарання, оскільки врешті все може зникати безслідно.
Найбільш розвинені концепції буття розробили Платон та Аристотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, всі речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до вічного світу ідей (до Єдиного). Тому власне буття – це ідеї, тобто буття існує як особлива ідеальна та вічна сутність, а будь-яке суще, щоби бути, повинно перебувати у відношенні до буття як такого. Така позиція згодом отримала визначення «Буття є предикатом» (те, що можна приписувати речам). За Аристотелем же, річ та Єдине (ідея) тотожні. Тому розуміння сущого, за Аристотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Реально бути для Аристотеля тотожно тому, щоби із чогось складатися та певним чином діяти. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція. Позиція Аристотеля кваліфікується як «буття не є предикатом», тобто воно не існує за межами самих речей і нічого не додає до їх реального змісту.
Подальша антична філософія належним чином оцінила ідеї своїх попередників: зокрема, Л.А.Сенека (римський стоїк) із приводу поняття «буття» писав: «Це і є перший та найдавніший із родів, найбільш, так би мовити, всезагальний... Всезагальний рід – «те, що є» – нічого вищого від себе не має. Він – початок речей, у ньому – все». Сенека перелічує шість основних значень поняття буття, де фігурує і Єдине, і «те, що існує взагалі». Тобто в цій класифікації зроблено спробу поєднати між собою буття, як вічне й незмінне, з тим, що реально розкривається перед нами в контактах з дійсністю.
У Середні віки буття постає в окресленні Абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі іншого – через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє (не створене) та породжене (створене), перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що мають певну міру буттєвості. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція не потребує нічого для свого існування, тобто, це вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей. Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропомірних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня «іскра Божа» – частинка найпершого та справжнього буття.
Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. – людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної повноти та енергії) та еволюції – сходження від простого до складного та вищого, від одиничного до свого найпершого кореня.
Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового начала фактично було передумовою та засадою наукового дослідження світу; воно набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р.Декарт, Б.Спіноза, Г.Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням понять «субстанція – атрибут – акциденція – модус». Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б.Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани проявів субстанції, під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності.
У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуація, розвиток. Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в той час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язкові внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес.
Водночас розуміння субстанції (особливо у ХІХ ст.) наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї ліній наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія поєдналась з політичними конфліктами (наприклад, у вченні марксизму в середині XIX ст.). Тоді ж з’явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення названих позицій у субстанціалізмі. З’являється некласична філософія, а з нею і нове розуміння буття. Некласична філософія звернула увагу на те, що всі і всілякі розмови про буття мають сенс лише в межах усвідомлення дійсності. Слід визнати, що як про реальність ми маємо підстави вести розмову про те, що і як нам надане в контактах із дійсністю, а не про буття як таке (якого ніхто ніколи не бачив і не сприймав). Звідси випливає принципово нова теза: буття є ніщо інше, як інтенція свідомості, тобто її спрямованість на будь-який зміст. Тобто буття у некласичній філософії є першою і необхідною умовою будь-якого людського усвідомлення, будь-якого відношення до будь-чого. Свідомість завжди є усвідомленням чогось, а тому і першою визначеністю будь-яких актів свідомості є фіксація цього «чогось» у статусі буття, і лише в такому статусі свідомість може працювати з будь-чим. Тому поза свідомістю (поза нашим усвідомленням) ніякого буття не існує; принаймні, про нього ми нічого не знаємо і сказати нічого не можемо. Буття є внутрішньою умовою самоздійснення, самореалізації людського інтелекту в актах. Свідомість принципово не може функціонувати через відношення до ніщо: не можна мислити, не маючи жодного предмету думки; пустота думки перетворює її на безглуздя.
Розвиваючи далі таку лінію розуміння буття, Е.Гуссерль та А.Бергсон виявили, що, постаючи інтенцією, буття постає ще й у часовому вимірі. З одного боку, ніяка свідомість неможлива без неперервної тривалості своїх здійснень, а з іншого, ця тривалість передбачає рух, зміни, проте неперервні. М.Гайдеггер, наслідуючи ідеї Е.Гуссерля, порівнює таке виявлення буття з горизонтом, який нібито окреслений конкретними предметами, але під час руху виявляється завжди тим, що перебуває поза предметами. Отже, буття – це тривалість, неперервність, націленість свідомості на зміст і змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мінливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні філософи надавали їм різного конкретного визначення. А.Шопенгауер, Ф.Ніцше, А.Бергсон, В.Дільтей називали це життям з його самопродукуванням, змінами форм, внутрішньою енергетикою. Е.Гуссерль та М.Гайдеггер окреслювали буття як горизонт людської предметності, М.Шелер, М.Аббаньяно – як екзистенціальну зустріч людини з найпершим із всього, наданого нам, із Буттям «з великої літери». У будь-якому варіанті буття постає внутрішньою умовою свідомості перебувати у відношенні до чогось, вибудовувати свій зміст. Проте тут відкривається ще один ракурс некласичного тлумачення буття, що його особливо переконливо розробив М.Гайдеггер. Свідомість вибудовує свій зміст, але не кожен зміст виправдовує себе в межах реального життя. Тому не кожне утворення, пройшовши крізь інтенцію свідомості, набуває характеристик тривалості; дещо постає лише в окресленнях зникання, в окресленнях руху, трансформації певних форм в інші. На думку М.Гайдеггера, виправдовує себе лише така думка, яка, окреслюючи межу між буттям та небуттям, здатна утриматись у тривалості становлення, а не зникнення. Такий хід думки М.Гайдеггер називає «правильним мисленням». Сьогодні онтологію М.Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою. Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М.Гартман. Він назвав своє вчення «критичною онтологією» і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. М.Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне, реальне та ментальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що у будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межі, а воно не зазначає ніяких змін. Реальне буття безмежно різноманітне, проте неспростовне у своїй переконливості, а ментальне постає поєднанням того та іншого. Окрім того, М.Гартман виділяв рівні проявів буття, включаючи сюди: неорганічне буття, органічні процеси, життя та психічна процеси, соціально-історичне і духовне буття.
Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:
- на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все більш точним змістом та багатим змістом;
- на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів буття наукою;
- на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснення свідомості та мислення.
Якщо тепер підсумувати здійснений історико-філософський екскурс, то можна вибудувати таку сукупність категорій, що окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: усе – ніщо – першопочаток; стале – мінливе, єдине – множинне; корінь сущого – будова речей; абсолют – причетність – ієрархія; субстанція – акциденція – модус; інтенція – наданість – екзистенціальна зустріч; тривалість – час – правильне мислення. Названа сукупність категоріальних визначень буття має системний характер, оскільки останнє визначення – «правильне мислення» – відправляє нас до початку, тобто до визнання, що за умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити «все» та «ніщо», звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття «першопочатку», через яке дійсність постане у виявленнях «сталого» та «мінливого» і т.ін. За такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу, який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю, а потім – навпаки, як процес визначення буття свідомістю. Отже, це єдиний процес, у якому відбувається самопоглиблення свідомості і самовиявлення буття. Універсальність цього шляху полягає у тому, що ми можемо застосовувати його у будь-яких сферах пізнання та людського самоздійснення і матимемо орієнтири для спрямування своїх інтелектуальних і практичних дій. Але головне, напевно, полягає у тому, що за такого розуміння буття ні людину, ні її свідомість уже не розглядають як щось відсторонене від світу та буття; навпаки, тепер людина, її інтелект та мислення постають фундаментальними умовами виявлення буття як такого.
Дата добавления: 2015-01-05; просмотров: 336 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |