Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Система соціальних ризиків за законодавством України

Система соціальних ризиків не є сталою, вона динамічно змінюється із розвитком суспільства та проголошеними ним цінностями. Сучасний перелік соціальних ризиків, що зу­мовлюють право особи на соціальне забезпечення, визнаний міжнародним співтовариством (Загальна декларація прав людини (1948), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966), Європейська соціальна хартія (1961), Конвенції Міжнародної організації праці) та закріп­лений у національному законодавстві (ст. 46 Конституції України).

З огляду на організаційно-правову форму соціального забезпечення, соціальні ризики можна класифікувати на страхові, тобто ті, які забезпечуються в рамках системи соціального (державного та недержавного) страхування, та нестрахові — які забезпечуються за програмою соціальної державної підтримки. Така класифікація все ж є умовною, оскільки один і той самий ризик може бути як страховим, так і нестраховим.

Юридичне значення має поділ юридичних ризиків за їх змістом. Тут виокремлюють такі ризики: непрацездатність, безробіття (часткове безробіття), втрата годувальника та малозабезпеченість.

Ризик непрацездатність доволі часто зустрічається в національному законодавстві при визначенні суб'єктів права на той чи інший вид соціального забезпечення. Законодавче визначення непрацездатних громадян вперше було закріплено у Законі України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. У статті 1 цього Закону не­працездатними громадянами визначаються особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. Щодо визначення поняття непрацездатності, то, очевидно, існує необхідність до­даткового аналізу усіх обставин, які зумовлюють виникнення цього соціального ризику.

Передусім непрацездатність може бути наслідком різних за природою юридичних фактів:

1) загальносоціальних. Вони притаманні кожній людині, оскільки зумовлені її фізіологічною та соціальною природою (наприклад, старість, вагітність та пологи, травма, не пов'я­зана з виробництвом, та ін.);

2) професійних. Вони є наслідком чи пов'язані з трудовою діяльністю, яку виконувала особа (нещасний випадок на ви­робництві, професійне захворювання);

3) публічних. Вони пов'язані з наслідками економічних, технічних, соціальних подій у конкретній державі (техно­генні катастрофи, військові конфлікти, стихійні лиха тощо).

Отже, непрацездатність — це такий соціально-фізіологічний стан людини, що зумовлений втратою чи зменшенням природних функцій організму або зниженням професійної кваліфікації та неможливістю здійснення трудової діяль­ності відповідно до суспільно значимих вимог.

Розрізняють об'єктивно-фізіологічну непрацездатність, тобто за станом здоров'я чи при неповнолітті, та об'єктивно-юридичну, коли на законодавчому рівні дозволяється не пра­цювати з досягненням певного віку.

За тривалістю в часі непрацездатність можна поділити на: постійну, стійку та тимчасову. Юридичним фактом, що лежить в основі постійної непра­цездатності особи, є досягнення нею пенсійного віку або, з огляду на його соціальну природу, — старість.

Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі старості (ч. 2 ст. 46). Тим не менше, медична наука не виробила критеріїв правильного нормуван­ня чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану і біологічної активності людини. Дослідження доводять, що ступінь старіння (відповідно, рівень здоров'я) суттєвим чи­ном залежить від різноманітних соціальних чинників: різниці у рівні та якості життя міського і сільського населен­ня; належності до певної соціальної групи; ставлення особи до свого здоров'я; особливості харчування тощо. Фізіоло­гічний та медико-біологічний стан визначається індивіду­альними темпами старіння організму, психологічний — самооцінкою особи. А отже, старість — це природний стан організму, який часто не збігається з календарним віком особи. Саме тому виникнення в особи права на соціальне забезпечення пов'язують із настанням такого юридичного факту, як пенсійний вік.

Пенсійний вік можна диференціювати на загальний та спеціальний.

Загальний пенсійний вік відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» становить 60 років для чоловіків.

Підвищення пенсійного віку для жінок буде здійснюватися поступово за такою схемою:

"до досягнення віку, встановленого абзацом першим цієї статті, право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку:

55 років - які народилися до 30 вересня 1956 року включно;

55 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня 1957 року;

56 років - які народилися з 1 квітня 1957 року по 30 вересня 1957 року;

56 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1957 року по 31 березня 1958 року;

57 років - які народилися з 1 квітня 1958 року по 30 вересня 1958 року;

57 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року;

58 років - які народилися з 1 квітня 1959 року по 30 вересня 1959 року;

58 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1959 року по 31 березня 1960 року;

59 років - які народилися з 1 квітня 1960 року по 30 вересня 1960 року;

59 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1960 року по 31 березня 1961 року;

60 років - які народилися з 1 квітня 1961 року по 31 грудня 1961 року";

Спеціальний пенсійний вік встановлюється окремими за­конами для призначення пенсії з більш раннього періоду у зв'язку з виконаннями особою певного виду робіт або за ста­ном здоров'я. Це стосується, зокрема, осіб, які працювали на підземних роботах з особливо шкідливими і особливо важки­ми умовами праці за Списком № 1. Тут пенсійний вік стано­вить 50 років для чоловіків та 45 для жінок. А для осіб, які виконували роботи, що визначені Списком № 2, пенсійний вік встановлено 55 років для чоловіків та 50 для жінок. За спеціальними правилами обчислюється пенсійний вік для інвалідів зору 1 групи (сліпих) та інвалідів з дитинства 1 гру­пи, для жінок, які народили п'ятеро дітей та виховували їх до 8-річного віку, тощо.

Законодавством також передбачено збільшення пенсійного віку для призначення державних допомог особам, які не мають права на пенсію. Зокрема, право на таку допомогу мають чо­ловіки при досягненні 63-річного віку та жінки — 58-річного.

Спеціальний пенсійний вік може визначатися у так звано­му пенсійному контракті, яким регулюється призначення пенсії у недержавній пенсійній системі. Тут пенсійний вік визначається учасником недержавного пенсійного фонду, але при цьому він не може бути меншим за загальний пенсійний вік або перевищувати його більше як на 10 років.

При підготовці пенсійної реформи в Україні висловлюва­лося чимало пропозицій про необхідність підвищення загаль­ного пенсійного віку. Економісти, наприклад, вбачали в цьому протидію тенденції до посилення диспропорцій у спів­відношенні працівник — пенсіонер (у 1996 р. на 1000 осіб працездатного віку було 405 пенсіонерів, а за прогнозами на 2026 р. буде 561). При цьому вони посилаються на те, що шляхом збільшення пенсійного віку йде більшість за­рубіжних держав. За взірець переважно бралися Німеччина, де пенсійний вік збільшено до 65 років незалежно від статі, Італія, де для чоловіків встановлено 65 років, а для жінок — 60 років, та СІЛА, де пенсійний вік становить 67 років. У Франції очікується, що до 2041 р. пенсійний вік підви­щиться з 60 років до 61-62 років. Фактично, Програма пенсійної реформи в Україні пішла іншим шляхом. Замість збільшення пенсійного віку передбачається запровадження матеріального заохочення виходу на пенсію у пізнішому віці.

Непрацездатність може бути і стійкою. Вона визначається медико-соціальними експертними комісіями на відповідний термін або безстроково.

Юридичними фактами, що визначають настання стійкої втрати працездатності особи, є:

1) встановлення групи інвалідності;

2) встановлення групи інвалідності та ступеня втрати про­фесійної працездатності;

3) встановлення ступеня втрати професійної працездат­ності.

Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (ст. 2) передбачено, що інвалідом є осо­ба зі стійким розладом функцій організму, зумовленим за­хворюванням, наслідком травм або з уродженими дефекта­ми, що призводить до обмеження життєдіяльності, та потре­бує соціальної допомоги і захисту.

Інвалідністю вважається соціальна недостатність (дез­адаптація) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціаль­ного захисту і допомоги. При цьому соціальна недостатність (дезадаптація) визначається як нездатність людини викону­вати звичайну для її становища роль у суспільстві. Вона мо­же бути зумовлена обмеженням життєдіяльності з урахуван­ням віку, статі, місця проживання, освіти тощо. Особа стає нездатною до самостійного проживання, позбавляється мож­ливості налагоджувати соціальні зв'язки, потребує допомоги інших осіб та матеріальної підтримки.

Життєдіяльність людини — це правова категорія. Основ­ними її критеріями законодавство України визначає:

1) здатність до самообслуговування: можливість ефектив­но виконувати повсякденну побутову діяльність і задоволь­няти потреби без допомоги інших осіб;

2) здатність до пересування: можливість ефективно пере­суватися у своєму оточенні (ходити, бігати, долати перепони, користуватися особистим та громадським транспортом);

3) здатність до орієнтації (системами орієнтації є зір та слух за умови нормального стану психічної діяльності та мо­ви) — можливість самостійно орієнтуватися у просторі та ча­сі, мати уяву про навколишні предмети;

4) здатність до спілкування (комунікативна здатність) — можливість установлювати контакти з іншими людьми та підтримувати суспільні взаємозв'язки (усна мова, читання, письмо, невербальна мова, порушення спілкування, пов'я­зані з розладом психічної діяльності, тут не розглядають­ся);

5) здатність контролювати свою поведінку: можливість поводитися у відповідності з морально-етичними і правови­ми нормами суспільного середовища;

6) здатність до навчання: можливість сприймати, засвою­вати та накопичувати знання, формувати навички й уміння (побутові, культурні, професійні та ін.) у цілеспрямованому процесі навчання; можливість до професійного навчання — здатність до оволодіння теоретичними знаннями і практич­ними навичками та уміннями конкретної професії;

7) здатність до трудової діяльності — сукупність фізичних та духовних можливостей людини, яка визначається станом здоров'я, що дає змогу їй займатися різного роду трудовою діяльністю.

Інвалідність у повнолітніх осіб визначається шляхом екс­пертного обстеження медико-соціальними експертними комісіями, підпорядкованими Республіканському в Авто­номній Республіці Крим, обласним та міським у містах Києві та Севастополі центрам (бюро) медико-соціальної екс­пертизи (МСЕК).

Направлення хворого до МСЕК з метою його огляду здійс­нюють лікарсько-консультативною комісією (ЛКК) ліку­вально-профілактичних закладів за місцем проживання або лікування за наявності стійкого чи незворотного характеру захворювання, а також у тому разі, коли хворий був звільне­ний від роботи протягом чотирьох місяців з дня настання тимчасової непрацездатності чи протягом 5 місяців у зв'язку з одним і тим самим захворюванням за останні 12 місяців, а при захворюванні на туберкульоз — протягом 10 місяців з дня настання непрацездатності.

Відповідно до Положення про медико-соціальну експерти­зу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83, медико-соціальна експертиза по­винна здійснюватися після повного та всебічного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, визначення клініко-функціонального діагнозу, соціально-психологічного стану, професійно-трудового прогнозу, отримання резуль­татів відновного лікування, соціально-трудової реабілітації та інших даних, що підтверджують стійкий або необоротний характер захворювання. Хворого, який направляється на медико-соціальне експертне обстеження, представляє лікар, який лікує, або голова лікарсько-консультаційної комісії лікувально-профілактичного закладу. Для вирішення со­ціальних питань запрошуються представники власника під­приємства, установи, організації, де працює хворий, або уповноваженого ним органу та профспілкового комітету.

З метою об'єктивної оцінки стану здоров'я і ступеня обме­ження життєдіяльності при огляді у МСЕК в кожному випад­ку проводиться комплексне обстеження хворого: опитуван­ня, вивчення необхідних документів, комісійний огляд усіма членами МСЕК та оцінка стану всіх систем організму, вивчення всіх необхідних даних лабораторних та функціональних методів дослідження.

Рішення про інвалідність ґрунтується на оцінці комплексу клініко-функціональних, соціально-педагогічних, соціально-побутових та професійних факторів. При цьому враховуються характер захворювання, ступінь вираження поруше­них функцій організму, в тому числі тих, що значно вплива­ють на професію, ефективність лікування та реабілітаційних заходів, стан компенсаторно-адаптаційних можливостей ор­ганізму; клінічний та трудовий прогноз, здатність до соціаль­ної адаптації, потреба в різних видах реабілітації та соціаль­ної допомоги, особисті установки, конкретні умови і зміст праці, освіта та професійна підготовка, вік, необхідність і можливість працевлаштування.

Залежно від ступеня втрати здоров'я законодавством пе­редбачено встановлення трьох груп інвалідності: І, II і III.

Підставою для встановлення І групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в ор­ганізмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження жит­тєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговуван­ня і викликають потребу в постійному, що не регулюється, сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.

До І групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю нездатні до самообслуговування, потребують повного постійного стороннього догляду, допомоги або на­гляду, абсолютно залежні від інших осіб або частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування, по­требують постійного стороннього догляду, допомоги або на­гляду, залежні від інших осіб у забезпеченні життєво важли­вих соціально-побутових функцій.

Підставою для встановлення II групи інвалідності є стій­кі, вираженої важкості функціональні порушення в орга­нізмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життє­діяльності людини, при збереженій здатності до самообслу­говування, та не викликають потреби в постійному сторон­ньому нагляді, догляді чи допомозі.

До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві або більше хвороби, які призводять до інва­лідності, наслідки травми або уроджені дефекти та їх комбінації, що в сукупності функціональних порушень призводять до значного обмеження життєдіяльності людини та її працездатності.

Друга група визначається інвалідам з дитинства (учням, студентам закладів освіти І-ІV рівнів акредитації) за наяв­ності ознак інвалідності на період навчання; після закінчен­ня навчального закладу надається довідка про придатність їх до роботи внаслідок набуття професії.

Інваліди II групи можуть виконувати ту чи іншу роботу в спеціально створених умовах: в спеціальних для інвалідів цехах, де забезпечується організація особливого режиму праці (скорочення робочого дня, індивідуальні норми ви­робітку, додаткові перерви у роботі, суворе дотримання санітарно-гігієнічних норм, медичний нагляд і систематична лікарська допомога та ін.), на спеціально створених робочих місцях, в надомних умовах з індивідуальним ритмом роботи без обов'язкових норм виробітку, з доставкою в необхідних випадках сировини додому та прийманням вдома готової продукції.

Інваліди II групи можуть виконувати не протипоказані їм види праці, в тому числі і висококваліфікованої, у будь-яких установах і на підприємствах різних форм власності, де адміністрація забезпечує спеціальні умови (наприклад, ненормований робочий день, невеликий обсяг роботи, не­обхідні перерви в роботі, режим харчування, окремі примі­щення та ін.).

Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної тяжкості функціональні порушення в орга­нізмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або уро­дженими дефектами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності, в тому числі працездатності, які потребують соціальної допомоги і соціального захисту.

Помірно виражене обмеження життєдіяльності визна­чається частковою втратою можливостей до повноцінної тру­дової діяльності (втрата професії, значне зниження квалі­фікації або зменшення обсягу трудової діяльності; значне утруднення в набутті професії чи в працевлаштуванні): знач­не зменшення (більше ніж на 25 %) обсягу трудової діяль­ності; втрата професії чи значне зниження кваліфікації; значне утруднення в набутті професії чи у працевлаштуванні в осіб, які раніше ніколи не працювали та не мають професії.

Датою встановлення інвалідності вважається день надхо­дження до МСЕК документів, необхідних для огляду хворо­го. Інвалідність встановлюється до першого числа місяця, наступного за місяцем, на який призначено черговий пере­огляд хворого.

Періодичний огляд інвалідів проводиться через 1-3 роки.

Законодавством передбачено три випадки, коли інвалід­ність встановлюється без зазначення терміну переогляду:

1) чоловікам старше 60 років і жінкам старше 55 років;

2) інвалідам, у яких строк переогляду настає у чоловіків після досягнення 60 років, у жінок — 55 років; 3) при ана­томічних дефектах і прирівняних до них станах, стійких не­оборотних змінах та порушеннях функцій органів і систем організму, неможливості відновлення соціальної адаптації.

Встановлення групи інвалідності на визначений термін (чи безстроково) не позбавляє права особу пройти освідування у МСЕК достроково. Переогляд інвалідів раніше вказаних строків, а також громадян, інвалідність яким встановлено без зазначення строку переогляду, проводиться при зміні стану здоров'я і працездатності або при виявленні фактів зловживань чи помилок, допущених у встановленні групи інвалідності.

Одночасно зі встановленням інвалідності МСЕК встанов­лює її причину. Причина інвалідності визначає вид соціаль­ного забезпечення, умови та порядок його надання. Такими причинами є:

1. Нещасний випадок на виробництві (трудове каліцтво).

2. Професійне захворювання.

3. Поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов'язані із виконанням особою обов'язків військової служби.

4. Захворювання та травми, пов'язані з аварією на ЧАЕС.

5. Загальне захворювання чи травма, не пов'язані з вироб­ництвом; інвалідність з дитинства.

Законодавством України можуть бути встановлені й інші причини інвалідності.

Залежно від причини настання розрізняють три види інва­лідності:

1) внаслідок трудового каліцтва,

2) внаслідок професійного захворювання,

3) внаслідок загального захворювання.

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який зумовив втрату працездатності, стався за обставин та умов, які безпо­середньо пов'язані з виконанням особою трудової діяльності. Трудовою діяльністю вважаються всі види роботи, які зара­ховуються до трудового (страхового) стажу особи відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на вироб­ництві та професійного захворювання, які спричинили dтрату працездатності» (статті 8, 11).

Нещасний випадок — це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть.

Нещасний випадок вважається таким, що стався на вироб­ництві, коли він настав під час:

1. Виконання трудових (посадових) обов'язків, у тому чис­лі під час перебування у відрядженні.

2. Перебування на робочому місці, на території підпри­ємства або в іншому місці роботи протягом робочого часу, по­чинаючи з моменту приходу на роботу на підприємство, в установу, організацію до виходу, який повинен фіксуватися відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, у тому числі протягом робочого та надурочного часу, або за до­рученням роботодавця в неробочий час, під час відпустки, у вихідні та святкові дні.

3. Приведення в порядок знарядь виробництва, засобів за­хисту, одягу, а також виконання заходів особистої гігієни, пересування по території підприємства перед початком робо­ти та після її закінчення.

4. Проїзд на роботу чи з роботи на транспортному засобі підприємства або на іншому транспортному засобі, наданому роботодавцем.

5. Використання власного транспортного засобу в інтере­сах підприємства з дозволу або за дорученням роботодавця відповідно до встановленого порядку.

6. Проведення дій в інтересах підприємства, на якому пра­цює потерпілий, тобто дій, які не належать до трудових обов'язків працівника.

7. Ліквідації аварій, наслідків надзвичайної ситуації тех­ногенного і природного характеру на виробничих об'єктах і транспортних засобах, що використовуються підприємством.

8. Надання підприємством шефської допомоги.

9. Перебування на транспортному засобі або на його сто­янці, на території вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина нещасного випадку пов'язана в виконанням трудових (посадових) обов'язків або з дією небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або середовища.

10. Прямування до (між) об'єкта (об'єктами) обслуговуван­ня за затвердженими маршрутами або до будь-якого суб'єкта за дорученням роботодавця.

11. Прямування до місця відрядження та в зворотному на­прямку відповідно до завдання про відрядження.

12. Раптового погіршення стану здоров'я працівника або його смерті внаслідок гострої серцево-судинної недостатності під час перебування на підземних роботах чи після виведення працівника на поверхню з ознаками гострої серцево-судинної недостатності, що підтверджено медичним висновком.

13. Вчинення самогубства, яке пов'язане з перевищенням строку перебування у рейсі, обумовленого колективним дого­вором, або настання природної смерті внаслідок впливу пси­хофізіологічних, небезпечних та шкідливих виробничих факторів на суднах морського, річкового та рибопромислово­го флотів.

Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на ви­робництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованою мамою.

Процедура проведення і обліку нещасних випадків на ви­робництві визначається Порядком розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і ава­рій на виробництві, що було затверджене постановою Кабіне­ту Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112.

Кожний нещасний випадок оформляється актом про нещасний випадок на виробництві за формою Н-1. Акт скла­дається щодо кожного потерпілого окремо.

Професійне захворювання як причина інвалідності особи також пов'язане з виконанням нею трудових обов'язків. Од­нак, на відміну від нещасного випадку, воно не є раптовим, але може виникнути в особи внаслідок виконання певного виду робіт.

Інвалідність вважається такою, що настала внаслідок про­фесійного захворювання, якщо захворювання, яке її зумови­мо, визнається професійним, тобто воно виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється ви­нятково або переважно впливом шкідливих речовин і певних нидів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Про­фесійне захворювання є соціальним страховим випадком незалежно від часу його настання чи виявлення. Воно вважа­тиметься таким і за умови, якщо трудові відносини з робото­давцем, під час яких було спричинено захворювання, вже припинені.

Перелік професійних захворювань закріплено у постанові Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку професійних захворювань» від 8 листопада 2000 р. Про­фесійний характер захворювання визначається експертною комісією у складі спеціалістів лікувально-профілактичного закладу, якому надано таке право Міністерством охорони здоров'я. У разі необхідності до роботи експертної комісії залучаються спеціалісти (представники) роботодавця, робо­чого органу виконавчої дирекції Фонду, профспілкової орга­нізації, членом якої є потерпілий. Віднесення захворювання до професійного проводиться відповідно до Порядку встанов­лення зв'язку захворювання з умовами праці.

Зв'язок професійного захворювання з умовами праці працівника визначається на підставі клінічних даних і сані­тарно-гігієнічної характеристики умов праці, яка складається відповідною установою (закладом) державної санітарно-епідеміологічної служби за участю спеціалістів (представ­ників) підприємства, профспілок та робочого органу виконав­чої дирекції Фонду. У спірних випадках для остаточного вирішення питання про наявність професійного захворюван­ня хворий направляється до Інституту медицини праці Ака­демії медичних наук (м. Київ), рішення якого у разі незгоди хворого або роботодавця щодо встановлення діагнозу і зв'язку захворювання із впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу оскаржується в судовому порядку.

Ступінь втрати професійної працездатності потерпілому від нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання встановлюється МСЕК за участю Фонду со­ціального страхування від нещасних випадків на вироб­ництві та професійних захворювань України. МСЕК встанов­лює ступінь обмеження професійної працездатності потер­пілого, визначає професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, причину, час настання та групу інвалідності у зв'язку з ушкодженням здоров'я.

Ступінь втрати професійної працездатності, що встанов­люється МСЕК потерпілому, визначається у відсотках про­фесійної працездатності, яку він мав до ушкодження здоров'я.

При встановленні втрати професійної працездатності МСЕК керується постановами Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про медико-соціальну екс­пертизу» від 22 лютого 1992 р. № 83, «Про затвердження По­ложення про індивідуальну програму реабілітації інваліда» під 23 травня 2007 р. № 757, «Про затвердження Порядку ор­ганізації та проведення медико-соціальної експертизи втра­ти працездатності» від 4 квітня 1994 р. № 221 та наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження Порядку встановлення медико-соціальними експертними комісіями ступеня втрати професійної працездатності у відсотках працівникам, яким заподіяно ушкодження здо­ров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків» від 22 листопада 1995 р. № 212.

Для військовослужбовців причиною інвалідності можуть бути:

1) поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов'язані із захистом Батьківщини;

2) поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, пов'язані з перебуванням у партизанському загоні;

3) поранення, контузії або каліцтва, пов'язані з бойовими діями у період Великої Вітчизняної війни (або з наслідками бойових дій);

4) поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, отримані при виконанні обов'язків військової служби;

5) захворювання, отримане в період проходження війсь­кової служби;

6) поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, отримані при виконанні інтернаціонального обов'язку;

7) поранення, контузія, травма, каліцтво, захворювання, отримані при виконанні обов'язків військової служби під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, інших ядерних об'єктах та випробуваннях ядерної зброї.

Для осіб, інвалідність яких пов'язана з аварією на Чорно­бильській АЕС, причинами інвалідності називають: 1) за­хворювання, травма, каліцтво, пов'язані з роботами під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та інших ядерних об'єктах; 2) захворювання, пов'язане з впливом аварії на Чорнобильській АЕС.

Ще однією причиною інвалідності вважається загальне захворювання особи. Воно хоч і є найбільш поширеною причи­ною, але визначається за залишковим принципом: якщо інвалідність не стала наслідком жодної із раніше наведених причин, то її причиною визнається загальне захворювання.

До загального захворювання належать також каліцтво особи, що не пов'язане з нещасним випадком на виробництві: травми, у тому числі отримані внаслідок заподіяних тілес­них ушкоджень іншою особою, отруєння, самогубства, опі­ки, обмороження, утоплення, ураження електричним стру­мом, блискавкою, травми, отримані внаслідок стихійного лиха, контакту з тваринами тощо, які призвели до ушко­дження здоров'я потерпілих (Порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, затвер­джений постановою Кабінету Міністрів України від 22 бе­резня 2001 р. № 270).

До загального захворювання прирівнюється також і інвалідність з дитинства. Вона встановлюється у дітей за на­явності патологічних станів, які виникають при вроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Перелік медичних показань, що дають право на одержання держав­ної соціальної допомоги на дітей-інвалідів віком до 18 років, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства фінансів України від 8 листопада 2001 р.

Медичні показання для визнання дитини (до 18 років) інвалідом встановлюються ЛКК дитячих обласних, багатопрофільних міських лікарень, спеціалізованих лікарень, диспансерів, де діти перебувають на диспансерному обліку та спеціалізованому лікуванні, Української дитячої спеціалізо­ваної лікарні «Охмадит», Українського центру медичної реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи, клінік науково-дослідних установ МОЗ України та Академії медичних наук України після стаціонарного й амбулаторно­го обстеження.

Ще одним соціальним ризиком є тимчасова непрацездат­ність особи. Вона передбачає неспроможність особи здійсню­вати трудову діяльність внаслідок короткотривалих обста­вин об'єктивного характеру.

Юридичні факти, що зумовлюють тимчасову непраце­здатність громадянина, можна поділити на три групи.

До першої групи входять обставини, що зумовлюють фізичну нездатність особи виконувати трудові обов'язки. Сюди належать:

1) хвороба особи (загальне або професійне захворювання);

2) травма, що пов'язана або не пов'язана з нещасним ви­падком на виробництві;

3) вагітність та пологи.

До другої групи належать обставини, що зумовлюють не­можливість виконання роботи через необхідність догляду за іншим членом сім'ї, а саме:

1) за хворою дитиною;

2) за хворим членом сім'ї;

3) за дитиною віком до трьох років або дитиною-інвалідом піком до 16 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною;

4) за дитиною до трьох років.

Останню групу складають обставини, викликані певними діями державних органів. Прикладом може бути тимчасова непрацездатність особи внаслідок карантину, що накла­дається органами санітарно-епідеміологічної служби.

Порядок видачі документів, які засвідчують тимчасову непрацездатність, визначено Інструкцією про порядок вида­чі документів, іцо засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, яка була затверджена Наказом МОЗ України від 13 листопада 2001 р.

Основним документом, що засвідчує тимчасову непраце­здатність особи, є листок непрацездатності. Він видається лі­куючим лікарем державних і комунальних закладів охорони здоров'я; стаціонарів протезно-ортопедичних підприємств системи Міністерства праці та соціальної політики України, туберкульозних санаторіїв, а також фельдшером у місцево­стях, де відсутній лікар чи на плаваючих суднах. Не мають права видавати листки непрацездатності лікарі туристичних баз, станції швидкої медичної допомоги, санітарно-профі­лактичних закладів, закладів судово-медичної експертизи, станцій переливання крові, приватних закладів охорони здо­ров'я тощо.

Листок непрацездатності у разі захворювання чи травми видається на весь період тимчасової непрацездатності, до її відновлення або до встановлення групи інвалідності МСЕК. Лікуючий лікар в амбулаторно-поліклінічних закладах мо­же видавати листок непрацездатності особисто терміном до 5 календарних днів (з наступним продовженням до 10 кален­дарних днів) або спільно із завідувачем відділення — до 30 днів. Лікарсько-консультативна комісія продовжує лис­ток непрацездатності надалі з періодичністю комісійного огляду хворого не рідше одного разу на 10 днів, але не більше терміну, встановленого для направлення до МСЕК.

У разі лікування в стаціонарі листок непрацездатності видається за весь період стаціонарного лікування, а в разі про­тезування в стаціонарі протезно-ортопедичного підприємства листок непрацездатності видається на час протезування та проїзду до стаціонару і назад.

У разі тимчасової непрацездатності громадянам, які шукають роботу, і безробітним, враховуючи період їх профе­сійної підготовки та перепідготовки, а також особам, які проходять обстеження в лікувально-профілактичних закла­дах за направленням військових комісаріатів, видається довідка довільної форми.

Листок непрацездатності у зв'язку з вагітністю та полога­ми видається за місцем спостереження за вагітною жінкою з 30 тижнів вагітності воднораз на 126 календарних днів (70 календарних днів до передбачуваного для пологів і 56 — після); для жінок, які належать до І-ІV категорії постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС — з 27 тижнів вагітності три­валістю 180 календарних днів.

Якщо жінка не перебувала під наглядом з приводу вагіт­ності до дня пологів, листок непрацездатності видається з дня пологів на період тривалості післяпологової відпустки (на 56 календарних днів).

У разі передчасних пологів до 30 тижнів вагітності, якщо жінка виписується з живою дитиною, листок непрацездат­ності видається лікувально-профілактичним закладом, де відбулися пологи, на 140 календарних днів (70 днів — у ви­падку смерті дитини).

У зв'язку з операцією штучного переривання вагітності листок непрацездатності видається за бажанням жінки на З дні з урахуванням дня операції. У випадках переривання вагітності з інших причин (за медичними або соціальними показаннями) листок непрацездатності видається з дня госпіталізації жінки на весь період непрацездатності.

Для догляду за хворим членом сім'ї листок непрацездат­ності видається лікуючим лікарем одному з працюючих членів сім'ї або іншій особі, що фактично здійснює догляд. Термін листка непрацездатності залежить від суб'єкта, за яким здійснюється догляд:

— для догляду за дорослим членом сім'ї та хворою дити­ною, старшою 14 років при лікуванні в амбулаторно-профілактичних умовах — до 3 днів (як виняток, за рішенням ЛКК — до 7 календарних днів);

— для догляду за хворою дитиною до 14 років — не більше 14 календарних днів; якщо дитина постраждала внаслідок

аварії на ЧАЕС — на весь період хвороби, включаючи санаторно-курортне лікування; на двох і більше дітей, які хворіють, одночасно видається один листок непрацездат­ності;

— у разі стаціонарного лікування: дітей віком до 6 ро­ків — весь період перебування в стаціонарі разом з дитиною; важкохворих дітей 6-14 років — період, коли дитина потре­бує індивідуального догляду (про це видається довідка довільної форми, засвідчена підписом головного лікаря та печаткою лікувально-профілактичного закладу);

— у разі хвороби матері (опікуна, іншого члена сім'ї, який перебуває у відпустці для догляду за дитиною віком до З років, виховує дитину-інваліда віком до 18 років) — період, коли вона за висновками лікаря не може здійснювати догляд за дитиною.

Якщо мати або інша працююча особа, яка доглядає за хво­рою дитиною, перебуває у цей час у щорічній відпустці, відпустці у зв'язку з навчанням або у творчій відпустці, у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку чи без збереження зарплати, листок непраце­здатності видається з дня, коли ця особа стане до роботи.

На період тимчасового відсторонення від роботи осіб, робо­та яких пов'язана з обслуговуванням населення і які перебу­вали в контакті з інфекційними хворими або є бактеріо- носіями, у разі неможливості здійснення тимчасового пере­ведення за їх згодою на іншу роботу, не пов'язану з ризиком поширення інфекційних хвороб, листок непрацездатності видається інфекціоністом або лікуючим лікарем згідно з висновком лікаря-епідеміолога територіальної СЕС.

Створення у державі ринкового механізму господарюван­ня привело до формування ринку праці, який супрово­джується появою нового соціального ризику — безробіття.

Визначення безробіття як соціального ризику ні в законо­давстві, ні в науковій літературі не подається. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» замість поняття «безробіття» легалізує інший термін — «втрата роботи з незалежних від за­страхованих осіб обставин».

Незалежними від особи обставинами припинення трудово­го договору визнаються:

— за угодою сторін;

— у зв'язку із призовом або вступом на військову службу;

— за ініціативою працівника у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання роботодавцем умов колективного чи трудового договору;

— розірвання строкового договору з ініціативи працівни­ка в разі хвороби або інвалідності, які перешкоджають вико­нанню роботи за договором;

— у зв'язку з змінами в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства, перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників;

— у зв'язку з виявленою невідповідністю працівника зай­маній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я, які перешкоджають продов­женню роботи;

— у зв'язку з нез'явленням на роботу протягом більш як 4 місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не враховуючи відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами;

— внаслідок поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу.

У Законі України «Про зайнятість населення», щоправда, подається визначення безробітних. Зокрема, такими вважа­ються особи працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи (ст. 2).

Отже, безробіття як соціальний ризик, що має самостійне правове значення, полягає у відсутності у працездатної особи працездатного віку роботи з об'єктивних причин. Факт без­робіття констатується на підставі Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 р. № 219.

Реєстрація та облік громадян, які звертаються за сприян­ням у працевлаштуванні, здійснюється Державною службою зайнятості за місцем постійного проживання за умови подан­ня паспорта і трудової книжки, а у разі потреби — військово­го квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють. Іноземні громадяни чи особи без громадянства можуть бути зареєстровані як безробітні за умови їх постій­ного проживання в Україні.

Громадяни, що зареєстровані як безробітні, отримують до­помогу як в системі загальнообов'язкового державного соціального страхування, так і в системі державної підтрим­ки. Тому безробіття є страховим і нестраховим соціальним ризиком.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне со­ціальне страхування на випадок безробіття» вперше на зако­нодавчому рівні закріпив часткове безробіття як один із видів соціальних ризиків. Таким вважається вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законо­давством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру через тим­часове припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структур­ного характеру.

Перелік причин тимчасового припинення виробництва, що призводять до часткового безробіття, затверджений На­казом Міністерства праці та соціальної політики України 7 лютого 2009 р. № 45.

Соціальні виплати, які пов'язані із втратою годувальни­ка, спрямовуються для підтримки непрацездатних членів сім'ї померлого годувальника. За правилами, визначеними у Сімейному кодексі України, до складу сім'ї належать особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, робо­тою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дити­на належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Непрацездатними членами сім'ї померлого годувальника вважаються:

1. Діти, які не досягли 16 років (сюди також належить ди­тина померлого, яка народилася протягом не більше 10-місячного строку після його смерті); діти з 16 до 18 років, які не працюють або які старші за цей вік, але через вади фізично­го чи розумового розвитку самі неспроможні заробляти; діти, які є учнями, студентами (курсантами, слухачами, стажи­стами) денної форми навчання — до закінчення навчання, але не більше як до досягнення ними 23 років.

2. Жінки, які досягли 55 років; чоловіки, які досягли 60 років, якщо вони не працюють.

3. Інваліди — члени сім'ї потерпілого на час інвалідності.

4. Неповнолітні діти, на утримання яких померлий випла­чував або був зобов'язаний виплачувати аліменти.

5. Непрацездатні особи, які не перебували на утриманні померлого, але мають на це право.

6. Один з подружжя або один з батьків померлого чи інший член сім'ї, якщо він не працює та доглядає дітей, братів, сестер або онуків померлого, які не досягли 8-річного віку.

Члени сім'ї померлого вважаються такими, що були на йо­го утриманні, якщо вони перебували на його повному утри­манні або одержували від нього допомогу, яка була для них постійним і основним джерелом засобів до існування, або ж мали на день його смерті право на одержання від нього тако­го утримання. Не вважаються такими, що перебували на утриманні, члени сім'ї, які мали самостійні джерела засобів для існування (одержували зарплату, пенсію тощо). Останніми роками соціально-економічна ситуація в Ук­раїні докорінно змінила життя її громадян. Перебудова еко­номічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, роз­шарування суспільства за рівнем доходів та появи якісно но­вого соціального ризику, при настанні якого громадяни по­требують підтримки суспільства — малозабезпеченості.

Вперше поняття «малозабезпеченість» отримало законо­давче закріплення у Законі України «Про державну соціаль­ну допомогу малозабезпеченим сім'ям» від 1 червня 2000 р.

Малозабезпеченість як соціальний ризик визначає не­спроможність особи чи сім'ї з огляду на об'єктивні чинники забезпечити середньомісячний сукупний дохід на рівні про­житкового мінімуму в державі.

Середньомісячним сукупним доходом сім'ї вважається об­числений у середньому за місяць дохід усіх членів сім'ї з усіх джерел надходжень протягом 6 місяців, що передують міся­цю звернення за призначенням державної соціальної допомоги. Правила та порядок його обчислення визначаються Методикою обчислення сукупного доходу сім'ї для всіх видів соціальної допомоги¹.

Рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантова­ний мінімум) для призначення допомоги малозабезпеченим сім'ям визначається Законом про Державний бюджет на відповідний рік.

Малозабезпеченість є не страховим соціальним ризиком, оскільки фінансується за рахунок асигнувань, які враховані в розрахунках розміру коштів, передбачених з Державного бюджету України до бюджетів Автономної Республіки Крим, обласних, міст Києва і Севастополя у вигляді дотацій та нор­мативів відрахувань від загальнодержавних податків та зборів (ст. 11 Закону).

Так виглядає загальна характеристика основних соціаль­них ризиків, що виступають підставами виникнення права особи на той чи інший вид соціального забезпечення.

Література: 1. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення та розвиток в Україні.

2.Пилипенко П. Д. «Право соціального забезпечення» (Навч. посібник)