Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема урока

Читайте также:
  1. I. Организация начала урока
  2. II. Ход урока
  3. III. Постановка темы урока.
  4. V. Методические рекомендации к сценарию проведения урока
  5. Анализ урока в обществоведческом курсе
  6. АНАЛИЗА УРОКА
  7. Аналіз тексту на уроках розвитку зв'язного мовлення
  8. Виды занятий и их особенности на уроках изобразительного искусства в общеобразовательной школе
  9. Гровые технологии на уроках географии (Из опыта работы Захаровой О.Б.,учителя географии МКОУ Поваровская СОШ)
  10. Демонстрации, выполняемые учителем на уроках художественного труда. Методика показа.

 

Обидва аспекти інформаційної безпеки як складової національної безпеки України відповідної уваги.

 

Категорія “національна безпека” виникла не як правова, а як зовнішньополітична і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рівні поняття “національна безпека” було використано у 1904 р. в посланні тодішнього президента США Теодора Рузвельта Конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки. [237, 197 – 198]

 

Саме відтоді національна безпека стала об’єктом досліджень у сфері спочатку політичної науки, а трохи згодом, коли цей термін з політичного лексикону перекочував у нормативно-правові акти, увійшла і до юридичної науки. Відокремленим, напрямком розробки проблем національної безпеки можна вважати так звані “стратегічні дослідження”, тобто аналіз зовнішньополітичної та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об’єктивних та суб’єктивних факторів, що здійснюється спеціальними установами на замовлення центральних органів державної влади, і результати якого використовуються останніми для прийняття політичних рішень, та стають підставою правотворчої діяльності.

 

Повертаючись до “чистої” американської концепції національної безпеки, слід відзначити, що вона базується на теорії “національних інтересів” і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтересів. Саме така модель на сьогоднішній день отримала широке визнання. Вперше названа модель була запропонована американцем У. Липпманом. Серед дослідників цієї проблеми також варто виділити такі особистості як Б. Броуді, М. Гальперін, Г. Кан, Г. Кіссенджер, Г. Ласвел, Г. Моргентау, Дж. Шлессінджер. Ще однією особливістю американської школи слід назвати розробку двох принципових підходів, один з яких зв’язує національну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпеки, а інший ставить на перше місце міжнародне співробітництво як створення умов забезпечення національної безпеки. Відповідно і акценти робляться на правове регулювання яке спирається на національне законодавство чи на норми міжнародного права.

 

Розглядаючи історію введення в науковий обіг термінів “національна безпека” та “національні інтереси” не можна оминути певний негативний аспект їх застосування. Від самого початку, як це видно з наведеного нами прикладу, ці поняття стали використовуватися для обґрунтування принципово протиправних та антидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого та правозастосовчого аспектів щодо даних категорій. Ці категорії, що несуть певний відбиток найвищості та харизматичності, перетворилися на зручний інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики. Виникнення їх саме в міжнародній сфері також має своє пояснення. На початок ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

 

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші розробки в цій сфері з’явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, таку ситуацію можна пояснити тим, що СРСР мав власні, засновані не на праві, а на комуністичній ідеології, методи обґрунтування своїх, часто протиправних, дій.

 

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосередньо пов’язаний з проведенням державної політики, в рамках якої і здійснюються конкретні заходи їхньої реалізації. Зокрема, існує думка про те, що “національна безпека – це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його члена” [235, 316].

 

Але все ж таки з останнім висловлюванням погодитися важко. У будь-якій інтерпретації поняття “безпека” та “небезпека” пов’язані з умовами існування певного об’єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної або потенційної загрози. А політика – тобто певна система заходів відповідної спрямованості, виступає в якості інструменту, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об’єкта, повертаючи вектори розвитку в бік зменшення або збільшення загрози.

 

У наш час ми можемо говорити про зростання правових важелів конструювання політики і наявність конкретних елементів, що складають систему безпеки, до яких відносять: теорію (норми і принципи), доктрину (концепцію), стратегію і тактику забезпечення безпеки; сукупність міжнародних, національних державних і громадських (недержавних) інститутів і організацій, які забезпечують безпеку особистості, суспільства і держави; засоби, способи і методи забезпечення безпеки.

 

Безпосередній зв’язок поняття “безпека” з конкретним об’єктом і його умовами існування робить цей об’єкт головним критерієм класифікації.

 

У залежності від об’єктного складу (особи, суспільства або держави, що є об’єктом загрози) ми можемо визначити: міжнародну безпеку (безпеку багатьох держав), безпеку окремої держави, особисту безпеку (безпеку конкретної особи) та суспільну безпеку (безпека невизначеного кола осіб). У залежності від сфери суспільних відносин, що є об’єктом загрози, ми можемо виділити: інформаційну, військову, економічну, політичну, екологічну та інші види безпеки. Хоча буває дуже важко відділити один вид безпеки від іншого, або безпеку одного суб’єкта від безпеки інших суб’єктів.

 

Взагалі, якщо звернутися до проблеми просторового буття держави, то сучасні процеси глобалізації призводять до певного стирання меж між внутрішньодержавними та міжнародними проблемами. Будь-які критичні ситуації в одній окремій державі, будь-то порушення прав людини, екологічна або економічна криза, соціальні, національні або військові конфлікти миттєво позначаються на стабільності та розвитку цілих регіонів і здатні перетворитися в міжнародні.

 

Реалії сьогодення не оминули і таку досить консервативну сферу як національна безпека. Причому, ця трансформація торкнулася не загальних цілей, які є певного роду догмою для будь-якої держави, а насамперед засобів, якими ці цілі досягаються.

 

Домінуючими в цій трансформації стали два фактори. По перше, у зв’язку зі зникненням СРСР та закінченням „холодної війни” зникла, або значно зменшилась загроза глобального військового конфлікту. По-друге, сьогоднішній Світ, принаймні його розвинута частина, охоплений процесами глобалізації та інтеграції. Все це обумовило певний зсув векторів у національних системах, а саме включення в них елементів глобалізації. Згідно з рядом сучасних концепцій “національна безпека” до деякої міри втрачає свій державний або блоковий характер, перетворюючись на глобальне явище, що значною мірою залежить не від потужності держави чи блоку або угруповання держав, а від процесів міждержавного та міжнародного співробітництва.

 

Подібними міркуваннями продиктована і поява специфічного терміна “кооперативна безпека”. Згідно з думкою Д. Дьюіта, основами цієї нової системи кооперативної безпеки стають три елементи:

спрямованість не на залякування агресора, а на створення твердих гарантій попередження агресії;

альтернативність політиці союзів або, у крайньому разі, співіснування поруч з ними;

просування в галузі не лише військової, але й невійськової безпеки.[376]

 

Характерними її рисами стає зменшення військових зовнішніх загроз на тлі розвитку ряду негативних процесів як глобального, так і регіонального характеру, що негативно впливають на внутрішню безпеку. Серед таких чинників: нові громадянські та міжнаціональні, міжконфесійні конфлікти та масові порушення прав людини, зростання насильства, розповсюдження наркотиків, тероризму, епідемії та екологічні проблеми. Саме просування векторів небезпеки від військових до невійськових і обумовлює необхідність для кожної держави приділяти увагу поліпшенню своєї внутрішньої безпеки.

 

Зі зсувом основних загроз у невійськову площину безпосередньо пов’язане деяке протиставлення індивідуальної безпеки та безпеки держави. Цікавою в цьому аспекті є думка колишнього міністра закордонних справ Канади Ллойда Ексвордсі, який вважає, що попри підсилення міжнародної безпеки, безпека людей стає менш гарантованою в силу зростаючої кількості внутрішніх конфліктів. Автор вважає, що саме ці внутрішні конфлікти та вже згадані нами негативні чинники, з якими держава або не може або не бажає боротися, спростовують гіпотезу, згідно з якою безпека особи залежить від безпеки держави. Л. Ексвордсі пов’язує зміцнення безпеки, особливо безпеки людини, в сучасному Світі із впровадженням принципово нової наднаціональної стратегії кооперативної безпеки, яка включає шість складових:

система індивідуальної безпеки потребує енергійного втручання для захисту людського життя, включаючи застосування примусових мір, в тому числі санкції та військове втручання, як це мало місце в Боснії та Косові;

важливо оцінити людські “витрати” стратегій безпеки – як міжнародних, так і пов’язаних з безпекою окремої держави;

політика безпеки повинна бути тісно інтегрована у стратегію підтримки прав особистості, демократії та розвитку;

зважаючи на складний характер сучасних викликів безпеці індивідів, ініціативи в цій області повинні бути звернуті до суб’єктів світової спільноти, включаючи держави, багатосторонні організації та групи громадянського суспільства, а оскільки проблеми безпеки особистості мають транснаціональну природу, лише багатостороннє співробітництво дозволить знайти ефективні рішення;

результативність цих рішень буде залежати від підсилення операційної координації, тобто чітко погоджених дій різних суб’єктів, включаючи учасників політичних переговорів, “блакитні шоломи”, спостерігачів за правами особи та відповідальних за гуманітарну допомогу;

зростаючу роль у концепції безпеки грають неурядові організації – органи громадянського суспільства, які в багатьох випадках були у вищій мірі ефективними партнерами в зусиллях по захисту безпеки людей. [365, 333]

 

Інформаційний чинник для кожної з цих складових набуває особливого значення.

 

В цілому, політика національної безпеки держави спрямована на зменшення та уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави у відповідності з її цілями і є частиною національних інтересів держави. Характеризуючи поняття національних інтересів, необхідно усвідомлювати, що інтерес взагалі – це об’єктивна підстава діяльності людини, соціальної групи, суспільства в цілому, спрямованої на досягнення мети. Ми маємо можливість визначити таку структуру інтересу: конкретні об’єктивні умови існування суб’єкта цього інтересу, суб’єктивна система цінностей, яка обумовлює конкретні завдання та необхідність їх досягнення і, нарешті, конкретна ціль (завдання), що стоїть перед суб’єктом.

 

Таким чином, поняття національної безпеки виражається у стані захищеності держави, її громадян від різного роду загроз, що юридично закріплене. Поняття національних інтересів відбиває зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства і держави на конкретно-історичному етапі розвитку, які набувають правового оформлення.

 

Державна політика завжди виражає і представляє певний суспільний інтерес. У формуванні державної політики виражаються інтереси держави та суспільства в цілому (національні інтереси) та інтереси окремих фізичних та юридичних осіб. [166, 229]

 

Категорія національних інтересів носить системний характер у тому розумінні, що, з одного боку, вона є основою для визначення цілей і напрямків державної політики та діяльності органів публічної влади і політичної системи в цілому, а, з іншого боку, в тому, що сам зміст національних інтересів формується у процесі розвитку держави і суспільства під впливом зовнішніх і внутрішніх об’єктивних факторів; у формуванні змісту національних інтересів беруть участь всі інститути держави, суспільства, окремі громадяни. Подібна ситуація вимагає комплексного підходу до формування національних інтересів та характеризує його як досить складний процес, оскільки при визначенні єдиної загальнонаціональної системи потреб (інтересів) необхідно врахування інтересів і потреб різних за характером суб’єктів (держави в цілому, її органів та інститутів, суспільства, суспільних груп, індивідів). Нерідко подібні інтереси можуть бути радикально протилежні і вступати в конфлікт. Для уникнення таких конфліктів і необхідне існування базових національних та державних цінностей, які, як правило, формалізуються в нормах головних законодавчих актів держави.

 

Ми вже відзначали політичне походження категорій національної безпеки та національних інтересів, які, набуваючи конкретного суспільного і державного змісту і значення, знаходять свій формальний вираз у нормах законодавства.

 

Слід зважати, що таке політичне походження призвело до того, що національні інтереси та національна безпека перетворилися на “гумові” категорії, якими можна пояснити будь-які дії держави, що в правовому розумінні створює потенційну небезпеку. Така ситуація надає важливого значення розвиткові правового регулювання сфери національної безпеки. На нашу думку, основним завданням права в цьому аспекті є чітко визначити сферу застосування таких категорій як національні інтереси та національна безпека та встановити дієві і контрольовані механізми їхнього захисту, щоб, з одного боку, забезпечити демократичний розвиток держави та суспільства, а, з іншого, дійсно створити безпечні умови цього розвитку.

 

Вперше в законодавчій практиці України питанню національної безпеки та національних інтересів було приділено увагу в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. [50] Ця декларація містить у собі: Розділ VII. Екологічна безпека та Розділ IX. Зовнішня і внутрішня безпека. Визначення самого поняття “безпека” в Декларації немає, але принциповою є позиція щодо виділення питань екології в окрему, відмінну від питань державної безпеки, категорію. Крім того, виходячи зі змісту Розділу ІХ Декларації можна зрозуміти, що сфера внутрішньої та зовнішньої безпеки обмежується питаннями діяльності силових структур: Збройних сил, внутрішніх військ та органів державної безпеки.

 

Крім того, цей розділ містить норму, що визначила основні напрямки розбудови системи національної безпеки України після здобуття незалежності, а саме те, що: Україна урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Встановивши ці орієнтири, українські законодавці, тим самим, визначили основні напрямки розвитку зовнішньополітичної доктрини нашої країни – позаблоковість, нейтралітет.

 

Таким чином, ми можемо прийти до висновку, що в поняття національної безпеки авторами концепції включалися проблеми оборони держави, забезпечення громадського порядку та основи зовнішніх зносин. Сама безпека поділялася за вектором своєї спрямованості на внутрішню та зовнішню. Питання екологічної безпеки виносилися за межі національної безпеки і розглядалися як окрема специфічна категорія.

 

Наступний нормативно-правовий акт, який буде згадано, є в сучасній українській історії найяскравішим та доленосним прикладом реалізації національних інтересів за допомогою правових методів. Йдеться, безумовно, про Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. [6] Цей документ оперує такими поняттями як безпека, інтереси українського народу, право нації на самовизначення тощо. На нашу думку, варто проаналізувати першу частину цього акта, яка представляє собою обґрунтування прийнятого рішення, щоб зіставити вагу цих мотивів. Незалежність України та створення самостійної української держави проголошується:

 

Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення на Україні,

виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України.

 

Неважко побачити, що першим згадується такий фактор як “смертельна небезпека, що нависла була над Україною”, тобто іншими словами – загроза національній безпеці, що носила критичний для нашої держави характер. Згадана “тисячолітня традиція державотворення в Україні” відтворює історичне прагнення українського народу, тобто є посиланням на один з найважливіших національних інтересів українського суспільства, який став об’єктом загрози і який захищається прийняттям цього документа. Наступні два пункти, стосуються “права на самовизначення, передбаченого уставом ООН та іншими міжнародно-правовими документами” та Декларації про державний суверенітет України і в даному випадку представляють собою посилання на конкретні норми міжнародного та національного права, які надають право на здійснення відповідних дій щодо реалізації національних інтересів та захисту національної безпеки.

 

Саме виконання таких умов як відповідність прийнятого акта інтересам українського суспільства, що було підтверджено Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р., та дія в межах відповідних міжнародно-правових і національних правових норм і створили умови для легітимності Акта проголошення незалежності України та забезпечили її міжнародне визнання. Крім того, прийняття цього акта та його підтвердження на Всеукраїнському референдумі можна розглядати як приклад роботи загальнонаціонального механізму захисту національних інтересів та національної безпеки, що складається з органів публічної влади та всього українського народу як єдиного джерела влади та носія суверенітету.

 

Названі правові акти – Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України ми можемо вважати максимально успішними прикладами забезпечення національних інтересів та національної безпеки, оскільки вони стали переломними та рішучими кроками до реалізації основного завдання будь-якої нації – створення та утвердження власної держави. Ще одним аспектом, на якому ми б хотіли загострити увагу, є те, що ці два правові акти є продуктом діяльності законодавчої влади і народилися за часів існування на теренах України суто парламентської республіки. А виходячи з того, що ідеї державного суверенітету України були підтримані на референдумі 17 березня 1990 р., а наступний крок – проголошення незалежності було затверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р., ми можемо пояснити успішність та легітимність цих правових актів їхньою повною відповідністю інтересам українського народу. В цих випадках Верховна Рада дійсно довела свій представницький характер і підтвердила значення парламентаризму як основи демократії.

 

Спеціального нормативно-правового акту, присвяченого питанням національної безпеки Україні, довелося чекати цілих сім років, протягом яких відбулися докорінні трансформаційні процеси практично в усіх сферах суспільного життя. Ним стала прийнята Верховною Радою 16 січня 1997 р. Постанова Верховної Ради “Про концепцію (основи державної політики) національної безпеки України” (далі – Концепція національної безпеки), яку було розроблено вже на основі нової Конституції України. У цьому документі вперше в законодавчій практиці України було встановлено визначення самих понять “національна безпека” та “національні інтереси”, а також окреслені основні сфери, завдання, напрямки та механізми їхнього захисту. Характерною, на нашу думку, є сама назва цього документу – Концепція (основи державної політики) – (виділено нами. – Б.К.) національної безпеки. Тобто від самого початку питання національної безпеки безпосередньо пов’язується з державною політикою, з певними політичними процесами, що відбуваються в державі.

 

Але далі починаються запитання. Так, згідно з цією Концепцією “національна безпека України як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей” [242]. Ця принципова позиція стала основою формування подальшого бачення основних напрямків і загроз національній безпеці, і не тільки в межах цієї Концепції. Так, майже без змін подібне визначення було відтворено і в створеному на базі Концепції Законі України „Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р., в нормах ст. 1 якого зазначається, що „національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам” [90].

 

При аналізі цих норм виникають певні зауваження. По-перше, ведучи мову про життєво важливі інтереси, не можна оминути такий аспект, що ці життєво важливі інтереси повинні відповідати закону. Та і сам по собі захист інтересів особи, суспільства, держави, іншими словами національних інтересів не завжди веде до зміцнення національної безпеки. Так, наприклад, життєво-важливим інтересом Німеччини в 1930 – 1940 рр. вважалося захоплення життєвого простору на сході. Але реалізація цього інтересу призвела до початку другої світової війни, результатом якої стали мільйони людських жертв і повна поразка Німеччини.

 

По-друге, на нашу думку, національна безпека повинна, насамперед, розглядатися як необхідна умова існування української держави та народу України, а вже потім як умова „сталого розвитку суспільства” або „збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей”.

 

Подібні зауваження, на нашу думку, виникають у силу того, що ані в Концепції, ані в Законі не була врахована складна система взаємодії категорій національна безпека – національний інтерес. Більш прийнятною, на нашу думку, є теза, що зміст національної безпеки полягає не в захищеності національних інтересів, а в захищеності держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, стійкості до несприятливих впливів ззовні, в забезпеченні такого існування держави, яке гарантує нормальні умови для розвитку суспільства, життєдіяльності його громадян. [222, 63]

 

Тобто, національна безпека полягає не в захисті інтересів, а в захисті нормальних, сприятливих умов існування держави, суспільства та особи. Безпечні умови існування є тією базою, на основі якої можливий розвиток держави, суспільства і окремих особистостей, спрямований на досягнення їхніх цілей і задоволення потреб, які не суперечать законам як внутрішньодержавним так і міжнародним. Забезпечення системою національної безпеки сприятливих умов існування є необхідною умовою реалізації національних інтересів.

 

 

Національна безпека співвідноситься з національним інтересом як частина і ціле. Безпечні умови існування представляють собою одну з базових потреб як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, а звідси і держави як територіальної організації суспільства.

 

Для визначення місця і ролі такого фактора як безпека в житті особи та суспільства і його впливу на легітимність державної влади дуже корисною є ієрархічна теорія потреб американського психолога А. Маслоу. У рамках цієї теорії виділяють два типи потреб – базисні (постійні) та похідні (ціль-потреби). Базисні потреби знаходяться у чіткій ієрархії, яка складає перехід від нижчих до вищих, що включає п’ять рівнів: фізіологічний, безпека, любов, самоствердження та самоактуалізація (творчість). В той же час похідні (ціль-потреби) є рівнозначними, наприклад, потреби в справедливості, добробуті, порядку тощо.

 

Як ми бачимо, потреба у безпеці як такій входить до найнижчих потреб людини, і знаходиться у цій ієрархії лише на сходинку вищою після фізіологічної потреби у їжі та воді. То чи є справедливим оголошення потреби в безпеці практично найвищою ціллю і завданням держави і суспільства?

 

На нашу думку, забезпечення національної безпеки є одним з багатьох інтересів держави і ніяким чином не може розглядатися як стан захищеності інтересів. “Безпека” за певних обставин: війна, революція, боротьба за незалежність може виходити на перший план в діяльності держави, але це лише один з аспектів, якщо говорити про розвиток держави в цілому. І намагання звести всі напрямки діяльності української держави: політику, економіку, екологію, науку, інформацію, соціальну сферу до питання захисту національної безпеки виглядає абсолютно хибним і нераціональним.

 

Так, автори згаданого нами Закону України „Про основи національної безпеки України ”[90] пропонують в рамках національної безпеки поєднати безпеку всіх трьох можливих національних суб’єктів (української держави, українського суспільства та окремих його членів). Саме такий підхід викладено в нормах ст. 3 цього Закону, згідно яких об’єктами національної безпеки є:

 

людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

 

суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

 

держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

 

Захист національної безпеки, згідно цього Закону, повинен відбуватися в таких сферах як: політична, економічна, соціальна, воєнна, екологічна, науково-технологічна, інформаційна тощо.

 

Тобто, чітко простежується намагання охопити поняттям “національна безпека” практично всі сфери державного і суспільного життя. Ця ідея “всеохопності” не є чимось принципово новим в практиці державно-правового будівництва. Більше того, у випадку зі створенням Концепції національної безпеки України та наступного Закону України „Про основи національної безпеки” відбулося пряме запозичення досвіду сусідньої з нами Російської Федерації.

 

Так, ч. 1 ст. 1 Закону Російської Федерації “Про безпеку” визначає що: “Безпека – стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від внутрішніх та зовнішніх загроз”, а згідно ч. 2 тієї ж статті 1 основними об’єктами безпеки є: “особа – її права і свободи; суспільство – його матеріальні та духовні цінності; держава – її конституційний лад, суверенітет і територіальна цілісність”.[107]

 

При зіставленні українського та російського законодавчих актів відразу впадає у вічі практична ідентичність підходів їхніх авторів до розуміння проблем безпеки.

 

Правда в російському нормативно-правовому акті фігурує термін “безпека”, в той час коли в українському – “національна безпека”. При формальному аналізі, “безпека” сама по собі є просто відповідним станом діяльності об’єкта і у залежності від цього об’єкта поділяється на декілька окремих категорій. В той час як термін “національна безпека” вже представляє собою певну надкатегорію, що об’єднує всі інші у єдину систему. Але виходячи зі змісту російського Закону “Про безпеку” ми бачимо намагання створити таку ж саму всеохоплюючу систему безпеки. Так, зокрема, ч. 1 ст. 4 названого Закону встановлює, що: “Безпека досягається проведенням єдиної (виділено нами. – Б.К.) державної політики в області забезпечення безпеки системою заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, адекватних загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави”.

 

Різницю в термінології, на нашу думку, можна пояснити розбіжностями в державному устрої, бо Україна є унітарною державою, в той час коли Росія – федеративною державою з різко вираженою багатонаціональністю.

 

Побудову системи безпеки Росії на принципах федералізму підкреслює і Д.Н. Бахрах, який, зокрема, зазначає, що “...пункт “м” ст. 71 Конституції Російської Федерації відніс оборону та безпеку до предметів відання федеральних органів державної влади. Однак це не так. Є всі підстави вважати, що в контексті вказаної норми мова йде, перш за все, про зовнішню, міжнародну, державну безпеку Росії.”[4, 3] Доводячи це твердження автор посилається на ч. 1 ст. 72 Конституції РФ, яка визначає предмети спільного відання зі змісту чого “... безспірно витікає право органів державної влади суб’єктів Російської Федерації приймати правові акти, що не суперечать федеральним законам, з питань забезпечення регіональної безпеки, яким названі суб’єкти, до речі, користуються вже достатньо широко”. [4, 3]

 

Ще одним аспектом, на який варто звернути увагу, є той факт, що проблеми економічної безпеки в російському законодавстві також розглядаються окремо, за межами згаданого нами закону про безпеку. Підтвердженням цього є наявність окремого нормативно-правового акта з питань економічної безпеки – указу Президента РФ Про державну стратегію економічної безпеки Російської Федерації (основних засадах).[338]

 

Таким чином, з формальної точки зору, ми можемо говорити про те, що в російському варіанті аспекти безпеки, що входять до виключної компетенції центральних органів державної влади і можуть бути кваліфіковані як “національна безпека”, обмежені обороною, державною безпекою та зовнішніми зносинами.

 

Такий розклад повноважень відповідає вже не Концепції національної безпеки України, а тому варіанту, що було закріплено Декларацією про державний суверенітет. Так який же з варіантів “широкого” або “вузького” трактування терміна національна безпека є більш прийнятним в українських умовах?

 

Якщо, як ми вже зазначали, сам термін “національна безпека” було вперше застосовано в державно-політичному житті Сполучених Штатів, то варто визначити, що саме розуміє під ним законодавство США.

 

Правовою основою забезпечення національної безпеки США є Закон про національну безпеку 1947 р. – The National Security Act of 1947. На жаль він безпосередньо не визначає терміна “національна безпека”. Але згідно з указом президента США “Про класифіковану інформацію з національної безпеки” – Classified National Security Information (Частина 1, секція 1.1.) “Національна безпека” означає національну оборону або зовнішні відносини Сполучених Штатів. [368] Подібний підхід ми можемо простежити практично в усіх нормативно-правових актах США з питань національної безпеки. Крім того, так би мовити, зовнішня спрямованість національної безпеки в її американському розумінні підкреслюється існуванням двох специфічних нормативно-правових актів – вже згаданого нами Закону „Про національну безпеку” 1947 р. та Закону „Про внутрішню безпеку” 1951 р. – The internal security act of 1951.

 

Події 11 вересня 2001 р. звісно справили величезний вплив на розуміння питань національної безпеки в Сполучених Штатах. Це проявилося і у виникненні нового терміну „homeland security” який фактично є варіацією на тему внутрішньої безпеки і стосується, насамперед, попередження терористичних атак на території США. Цей термін запроваджено Законом „Про безпеку вітчизни” 2002 р. – Homeland Security Act of 2002, який трактує терміни „American homeland” та„homeland” як Сполучені Штати або територія Сполучених Штатів.[379] Але навіть в цьому випадку такі питання як наприклад, екологія та соціальна сфера, до питань національної безпеки не включаються, на відміну від того, що пропонують автори Концепції національної безпеки України.

 

Власне кажучи, як широке, так і вузьке трактування терміна “національна безпека” має свої переваги і недоліки. І по своїй суті вибір між цими двома трактуваннями можна розглядати в контексті дискусії щодо кількості і обсягу функцій, що повинна виконувати держава, іншими словами – питання щодо меж втручання держави в життя суспільства. Тут також існують два діаметрально протилежні підходи – це ідеї мінімальної та максимальної держав.

 

В будь якому з цих випадків роль грають не межі державного втручання в життя суспільства, а його зміст і методи, тобто, важливо не що робиться для захисту національної безпеки, а як це робиться.

 

Взагалі, на нашу думку, аналізуючи проблеми національної безпеки конкретної держави, слід дуже обережно підходити до використання зарубіжного досвіду, виходячи з суто індивідуального щодо кожної держави змісту та характеру її безпеки. Маючи на меті однакові функціональні завдання щодо захисту власної безпеки, різні держави, виходячи, передусім, з наявних геополітичних реалій, ставлять перед собою принципово різні завдання та обирають різні способи та методи їх реалізації.

 

Конкретний зміст національної безпеки має діалектичну природу і визначається характером наявної чи можливої загрози чи загроз, тим самим актуалізуючи окремі її складові. Проблема національної безпеки конкретної держави носить індивідуальний характер і безпосередньо залежить не лише від нинішнього геополітичного становища країни, але й від історичних, політичних та правових аспектів виникнення та розвитку її протягом всього існування. Подібні аспекти включають в себе характер та зміст основної національної ідеї, наявність історичних загроз та противників у вигляді сусідніх країн тощо. Для прикладу можна навести Францію, частина ядерних „сил стримування” якої була націлена на територію Федеративної Республіки Німеччини, що вважалась одним з найбільш вірогідних противників до початку 90-х рр., і це не дивлячись на те, що з середини 50-х рр. обидві країни були членами НАТО, Європейського Економічного Союзу і не мали територіальних претензій. Або якщо звернутися до вітчизняного досвіду, то важливим аспектом діяльності української держави є боротьба з наслідками Чорнобильської катастрофи, що стало одним з факторів, які спричинили включення до вже згаданої нами Декларації про державний суверенітет України окремого розділу “Екологічна безпека”.

 

Але саме виходячи з особливостей державно-політичного розвитку та положення України, вбачається цілком очевидною непридатність ані російської ані американської концепцій національної безпеки для України, оскільки ці дві країни володіють значно вищим як економічним, природо-ресурсним, так і військовим потенціалом, включаючи ядерну зброю, і звідси відіграють принципово відмінну роль в міжнародних відносинах.

 

Подібна ситуація не є новою, адже на протязі всіх років незалежності, та і навіть під час визвольних змагань 1917 – 1921 рр., перед Україною завжди стояли три варіанти розвиту: орієнтація на захід, орієнтація на схід або пошук власного українського шляху. Якщо дивитись на існуючу Концепцію національної безпеки України можна говорити саме про намагання знайти свій “третій” шлях. Але одночасно впадає у вічі намагання авторів Концепції національної безпеки України охопити терміном “національна безпека” практично всі аспекти діяльності української держави і суспільства. Питання в тому, наскільки оптимальним є цей шлях. Адже він, наприклад, суперечить ідеям, що були закладені в Декларації про державний суверенітет України.

 

Крім того, виникає одна, здавалося б теоретична колізія, яка насправді може мати далекосяжні практичні наслідки. Справа ось в чому.

 

Офіційна українська концепція, трактуючи національну безпеку в широкому розумінні і визначаючи її як стан захищеності такої досить аморфної категорії як “національні інтереси”, таким чином охоплює нею практично всі аспекти діяльності держави.

 

Так, згідно ст. 1 Закону України „Про основи національної безпеки України”[90] національні інтереси – це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. Але, разом з тим, залишається відкритим питання про конкретні механізми та принципи визначення змісту національних інтересів.

 

Так, в ст. 6 цього Закону використовується термін „ пріоритети національних інтересів”, серед яких називаються:

гарантування конституційних прав і свобод людини;

розвиток громадянського суспільства;

захист державного суверенітету;

зміцнення політичної і соціальної стабільності в суспільстві;

забезпечення розвитку і функціонування української мови;

створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки;

збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу;

забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства;

розвиток духовності, моральних засад, інтелектуального потенціалу фізичного здоров’я Українського народу;

інтеграція України в європейські та в євроатлантичні структури тощо.

 

Виникає питання, наскільки об’єктивним і відповідним є такий підхід. Подібне широке трактування категорій “національні інтереси” та “національна безпека” фактично призводить до підміни ними такої визнаної категорії як “функція держави”. Адже саме функції держави розглядаються в якості “головних соціально значущих напрямів її діяльності на конкретно-історичному етапі розвитку суспільства”.[308, 68]

 

Таке дублювання напрямків національної безпеки і функцій держави ставить ряд запитань. Наприклад, держава реалізує свої функції в рамках діяльності органів публічної влади, в той же час нормами ст. ст. 4, 9 та 10 Закону України „Про основи національної безпеки України” передбачено існування певної системи забезпечення національної безпеки, до якої включено ті ж самі органи публічної влади, загальне керівництво якою здійснюється Президентом України. Тобто, по суті створюється певна структура паралельна конституційній системі розподілу влад, до компетенції якої входять практично усі сфери державного життя. Віднесення широкого кола питань до сфери національної безпеки порушує сам по собі принцип розподілу влад, оскільки зміщує акценти у бік виконавчої гілки влади, що фактично суперечить як діючим конституційним принципам, так і змісту та духу конституційної реформи, що проводиться в Україні.

 

Так, наприклад, Рада національної безпеки і оборони України згідно ст. 107 Конституції України є “координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України”, який “координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”.[142]

 

А от, Закон України “Про Раду національної безпеки і оборони України” ці повноваження значно розширює. Детальний аналіз повноважень цього органу буде проведено в наступних розділах, спеціально для цього призначених, але ми зупинимось лише на одному аспекті, який є актуальним саме в контексті питань, що розглядаються. Так, згідно зі ст. 4 Закону “Про Раду національної безпеки і оборони України”, Рада національної безпеки і оборони України (далі – РНБ): “розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони та подає пропозиції Президентові України щодо: визначення стратегічних національних інтересів України (виділено нами – Б.К.)...”[98] Враховуючи визначення національних інтересів, встановлене законодавством, на яке є пряме посилання в цитованому нами законодавчому акті, можна сказати, що до компетенції РНБ віднесено розробку та розгляд питань та подання пропозицій Президентові України щодо життєво важливих матеріальних, інтелектуальних і духовних цінностейУкраїнського народу.

 

Навіть відкидаючи аргументацію на зразок здорового глузду або демократичних принципів, жодному з яких така правова норма не відповідає, необхідно згадати норми ч. 2 ст. 6 Конституції України, згідно яких органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Але ст. 107 Конституції ніяким чином не передбачає права РНБ, яка, до речі, не є представницьким або виборним органом, ані визначати національні інтереси, ані виступати від імені українського народу.В даному випадку ми маємо справу з невідповідним Конституції розширенням повноважень одного з підзвітних Президенту органів.

 

Не можна не відзначити, що на сьогоднішній день, цілий ряд фахівців з відповідних структур, що покликані займатися проблемами національної безпеки України, не тільки виправдовують такий протиправний підхід, але й намагаються в своїх рекомендаціях піти ще далі. Так, в резюме збірки матеріалів міжнародної науково-практичної конференції “Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти”, яка проводилася Радою національної безпеки України та Національним інститутом стратегічних досліджень, є одна дуже цікава в контексті даного питання пропозиція. Її автори, розглядаючи перспективи національної безпеки, зазначають, що:

 

“Стратегія національної безпеки на перспективу має задати базові орієнтири в усіх сферах зовнішньої політики, окреслити шляхи і механізми імплементації в життя базових національних інтересів. За визначенням така стратегія повинна мати активний характер. У ній мають бути задіяні механізми цілеспрямованої побудови у масовій свідомості, а через неї і в реальному житті, бажаної моделі майбутнього, тобто того, що сьогодні називають соціальною інженерією або плануванням майбутнього.”[304, 187]

 

На наш погляд, наведена цитата повинна поставити багато запитань щодо того куди ж прагнуть привести Україну автори подібних пропозицій. При чому, ці пропозиції є не просто думками тієї або іншої особи, а рекомендаціями органів, напряму покликаних розробляти питання, що виникають у зв’язку із захистом національної безпеки України. Що, наприклад, повинна означати фраза щодо “бажаної моделі майбутнього”? Бажану ким модель майбутнього пропонується будувати у масовій свідомості? Наскільки така пропозиція відповідає нормам ст. 15 Конституції України, які, зокрема, встановлюють, що “Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”, а “Жодна ідеологія на може визнаватися державою як обов’язкова”? Необхідно зазначити, що дуже дивним виглядає, крім того, теза щодо “механізмів цілеспрямованої побудови у масовій свідомості” та “соціальної інженерії”. Тобто, мова йде не про пропаганду, а про певні механізми впливу або маніпулювання масовою свідомістю. Ми зосереджуємось на цьому аспекті, тому що питання впливу на масову свідомість є одним з ключових елементів інформаційної безпеки будь якої нації. Вже досить давно було викладено цілий ряд теорій щодо можливості створення нового типу авторитарного правління – інфократії, яка саме і побудована на інформаційних інструментах впливу на масову свідомість. Одним з аспектів конституційних гарантій ідеологічної багатоманітності, що містяться в ст. 15 Конституції України, є те, що: “кожен громадянин, кожне об’єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні та інші настанови, які вони вважають правильними”.[133, 55] Тож наскільки “соціальна інженерія” з метою “побудови в суспільній свідомості бажаної моделі майбутнього” гарантує можливості свідомого вибору ідеологічних та моральних настанов?

 

Нажаль, це питання залишається риторичним, оскільки пропозиції щодо захисту суспільної свідомості та свідомості окремої людини від різних технологій маніпулювання на зразок “чорного PR” і тому подібного все ще залишаються на рівні окремих теорій і не стали предметом правого регулювання. Але аналіз цього питання повертає нас до того, про що вже йшла мова раніше – до певної анти демократичності такої категорії як “національна безпека”. Значне розширення сфери її застосування, може привести до перебирання владних функцій органами виконавчої влади або президентськими структурами, надає цим органам потенційні можливості щодо втручання практично в усі сфери державного життя, мотивуючи свої дії питаннями національної безпеки, що, в свою чергу, може мати негативні наслідки для демократичного розвитку України.

 

Така ситуація вимагає негайного пошуку відповідей на ряд запитань, а саме:

В чому полягає зміст національних інтересів України?

В чиїй компетенції визначати ці інтереси?

Які аспекти державного і суспільного життя повинні відноситися до питань національної безпеки?

 

Безперечно, що суб’єктом національних інтересів повинен виступати саме український народ, який складають громадяни України всіх національностей. Таке твердження, зокрема, базується на нормі ст. 5 Конституції України, яка встановлює, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Український народ реалізує свої інтереси у відповідності зі встановленими Конституцією та законами України правами та обов’язками.

 

Для формування певного національного інтересу необхідний пошук балансу між інтересами народу або нації та інтересами окремої людини. Оскільки легальність цього національного інтересу обумовлюється його відповідністю нормам міжнародного та національного законодавства та його реалізації за допомогою законних методів, то баланс між інтересами нації та окремої людини так само обумовлюється балансом між правами нації та правами людини. Між цими категоріями існує діалектичний зв’язок, який обумовлюється тим, що “забезпечення... права кожному члену певної національної спільності є водночас і забезпеченням відповідних прав всієї цієї спільності. Та й навпаки, забезпечення прав нації в цілому дозволяє, ясна річ, кожному її представникові здійснювати... права.”[273, 20] Подібна конструкція висуває вимогу наявності комплексного підходу та досягнення консенсусу щодо визначення конкретних національних інтересів, передбачає урахування багатьох політико-правових, економічних, історичних, моральних факторів. Основою національних інтересів, як вже говорилося вище, є триєдина система, що включає в себе національну ідею, головні цілі та прагнення (потреби) суспільства.

 

Важливим фактором, що впливає на визначення того органу публічної влади, який повинен відображати зміст національних інтересів, є той факт, що будь-яка держава є “організацією політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві”[273, 30]. Таким чином, державна влада знаходиться в руках певної найвпливовішої соціальної групи – партії, блоку, угруповання, олігархічного клану тощо, яка і реалізовує свої інтереси за допомогою механізму держави. Але наявність домінуючої частини населення передбачає і наявність відповідної меншості, яка також має свої власні інтереси, і яка за умов демократії також повинна мати право та можливість їх реалізувати. Визначення національного інтересу як інтегрального виразу інтересів всього суспільства, окремих його членів як раз і передбачає наявність рівних можливостей для виразу та захисту цих інтересів шляхом досягнення певного консенсусу. Формальним виразом цього суспільного консенсусу виступає, насамперед, право, що погоджує суспільні інтереси суб’єктів через механізм державної влади з метою досягнення рівноваги і розв’язання суспільних суперечностей.

 

Таким чином, зміст національних інтересів повинен відбиватися в правових нормах. Але компетенцією створювати акти, що є джерелами права, наділений широкий спектр органів держави як законодавчих, так і виконавчих, і навіть, в залежності від типу правової системи – судових. Однак, в цьому аспекті необхідно виділити роль законодавчої влади, парламенту, який можна назвати “владою прямого загальнонародного представництва”[296, 106]. В механізмі держави лише органи законодавчої гілки влади, завдяки своїй представницький сутності, здатні виступати як інститут, що створює безпосередні умови для досягнення консенсусу інтересів різних соціальних груп.

 

Враховуючи вищезгадане, ми можемо відзначити, що існуючі в українському національному законодавстві визначення національної безпеки і національних інтересів не повністю відповідають їх дійсній сутності і значенню для українського народу та держави. На нашу думку, національний інтерес являє собою інтегральний вираз життєво важливих інтересів всіх громадян, які реалізуються законними засобами в рамках функціонування політичної системи.

 

Конкретний зміст національних інтересів повинен відбиватися та закріплюватися в національному законодавстві що, зокрема, обумовлює легітимність останнього.

 

Проблема механізму визначення національних інтересів будь-якої держави неодмінно тягне за собою іншу, більш глобальну проблему легітимності самої влади. Україна, на жаль, в цьому аспекті виступає одним з негативних прикладів.

 

Легітимні законодавчі акти виступають в якості нормативно-правового виразу цілей і прагнень українського народу. Основним, базовим документом тут, безперечно, є Конституція України, яка, в даному випадку, виступатиме в якості суспільного договору. В преамбулі Конституції зокрема сказано, що Верховна Рада України приймає цю Конституцію – Основний Закон України, “від імені Українського народу, громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (виділено нами.– Б.К.), піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями”. Цю заяву ми можемо розглядати як визначення головних державних і суспільних цінностей, які також знайшли своє закріплення в інших правових нормах Основного Закону.

 

Гідні умови життя можна розглядати в якості тих самих необхідних умов існування, забезпечення яких для своїх громадян і є функцією держави по забезпеченню національної безпеки. Але, разом з тим, характерним є відокремлення таких категорій як права і свободи від умов існування, що зайвий раз показує обмеженість сфери національної безпеки і помилковість включення до неї відповідних інтересів, цілей тощо.

 

Захист суверенітету і територіальної цілісності, державної безпеки, економічної безпеки та інформаційної безпеки (ст. 18 Конституції) визначаються в якості одних з найважливіших функцій держави, і таким чином, можуть розглядатися як частина національного інтересу українського народу. Характерним є також винесення в окрему категорію питань екологічної безпеки та рівноваги (ст. 17 Конституції), так само як і згадування про планетарний масштаб наслідків Чорнобильської катастрофи. На нашу думку, це свідчить про те, що проблемі екологічної безпеки надається глобальний, наднаціональний характер, і вона повинна розглядатися за межами питань національної безпеки, оскільки в цьому випадку загальним джерелом небезпеки виступають не дії інших держав або внутрішніх сил, а загальнолюдські проблеми планетарного масштабу. Крім того, екологічні проблеми не знають державних кордонів та юрисдикцій.

 

Разом з тим,необхідно поставити запитання наскільки ефективними є різного роду концепції, стратегії, тактики національної безпеки, національних інтересів та окремих їх елементів, про необхідність визначення і розробки яких можна почути від науковців та політиків? Адже національні інтереси України, основні напрямки її національної безпеки визначені в Декларації про державний суверенітет, в Акті проголошення незалежності України, підтверджені Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року, детально розроблені в нормах Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року.

 

Але, нажаль, в практиці національної безпеки має місце певне приниження ролі законодавства. Наприклад, при розгляді функцій парламенту в захисті національної безпеки йдеться про “формування законодавчої бази у сфері національної безпеки”, як це визначено в ст. 9 Закону України „Про основи національної безпеки України”.

 

Така постановка питання означає, що парламент лише встановлює певні правила діяльності органів виконавчої влади щодо захисту національної безпеки, а напрямки та зміст цієї діяльності віддано цим органам. Але ж це не відповідає нормам українського законодавства.

 

Так, пункт 17 ст. 92. Конституції України однозначно встановлює, що: “Виключно законами України визначаються... основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку.”Тож, правильніше говорити про Верховну Раду як про орган, що визначає основні завдання та напрямки діяльності держави щодо захисту національної безпеки. Згадана конституційна норма цілком підтверджує вже висловлену нами тезу щодо того, що лише український народ, громадяни України всіх національностей, який є єдиним джерелом влади, через відповідні політичні механізми має визначатися зі змістом своїх інтересів і своєї безпеки, що вже було зроблено у вищезгаданих нормативно-правових актах. Звісно така теза має більше формально-теоретичний характер. На практиці цю функцію реалізує політична, зокрема юридична, еліта держави. У більшості розвинутих країн така еліта значною мірою представляє інтереси суспільства, чи, принаймні, декларує таке представництво.

 

Негативні думки щодо доцільності створення різного роду програм і стратегій національної безпеки є досить поширеними як в теорії, так і практиці. Так, наприклад, за словами Джеймса Шера, дослідника Королівської Військової Академії “...в період після холодної війни Великобританія не має стратегії національної безпеки. Те, що ми маємо, є бачення того, яку Європу ми хочемо побачити і погляди щодо певної політики, яка може допомогти реалізувати це бачення....Але ми часто повертаємось із враженням, що в Україні переважаюче бачення безпеки є перевернутим з ніг на голову: що безпека бачиться продуктом “програм”, “стратегій”, членства у міжнародних органах та, врешті, аналізів міжурядових договорів. Ми часто залишаємось із враженням, що Україна більше зацікавлена в інтеграції з Європейськими структурами, чим в запровадженні конкретних інституціональних змін, які нададуть змогу Україні інтегруватися в Європу”[390, 12 – 13]. Знову ж таки ми бачимо посилання на такі негативні характеристики української влади як виняткова декларативність вирішення тих чи інших проблем, та небажання проведення інституціональної реформи владної системи.

 

В сфері національної безпеки така аморфність та невизначеність може дуже дорого обійтися в разі постання перед нашою державою реальних загроз, на які треба відповідати діями, а не деклараціями. Тому одним з базових запитань є, що ж саме ми повинні захищати, коли мова йде про національну безпеку. Адже прив’язка змісту національної безпеки до аморфної категорії „інтереси” негативно відбивається на ефективності державної діяльності щодо підтримання безпеки та не надає чітких критеріїв оцінки цієї діяльності.

 

 

На базі аналізу, проведеного в цьому розділі, ми можемо визначитись зі змістом поняття “національна безпека”, який би, на нашу думку, найбільш чітко відображав сутність тих завдань, що стоять перед державою щодо забезпечення безпеки існування суспільства та окремих громадян.

 

Національна безпека представляє собою стан захищеності гарантованих законодавством умов життєдіяльності держави, суспільства та окремої особи від внутрішніх та зовнішніх загроз.

 

Підтримання національної безпеки є важливим напрямком державної діяльності, що актуалізується в залежності від наявності та ступеня відповідних загроз.

 

Ще одним аспектом, який є критичним для визначення основних напрямків політики національної безпеки України, повинна бути адекватність цієї політики реальному місцю і ролі України в світових політичних та економічних процесах. Головною вадою існуючих теоретичних підходів до питання національної безпеки, на наш погляд, є намагання пристосувати виміри національної безпеки “наддержави” до України. Суть цього явища полягає в тому, що як американські, так і російські концепції безпеки базуються, в першу чергу, на певному “колективному безсвідомому”, що заставляє масову свідомість народів обох країн ідентифікувати себе “наддержавністю”. Тим самим обумовлюється глобалізація і самозростання всього, що пов’язано з національними інтересами, національною безпекою, створюється тенденція домінування інтересу збереження цієї “наддержавності” порівняно з особистими інтересами. Створюються сприятливі фактори для переваги схеми “народ для держави”.

 

Шукаючи свої власні виміри національної безпеки Україні слід орієнтуватися на країни іншого порядку, такі, що можуть бути зіставлені з Україною у відповідності до їх місця і ролі в світових процесах. Останнім часом нерідко наголошується на певній схожості геополітичного становища України та Канади. Це, передусім, проявляється в сусідстві з наддержавою – в одному випадку США, в іншому Росією. Це сусідство характеризується, крім іншого, відповідною мовною та культурною дифузією з сусідньою наддержавою, що виступає важливим фактором, передусім, в сфері інформаційної безпеки. В той же час ми можемо побачити істотні відмінності в концептуальному підході до питань безпеки між США та Канадою.

 

Так, згідно Закону „Про розвідувальну службу безпеки Канади” (Canadian Security Intelligence Service Act) 1984 року, під питаннями, що відносяться до безпеки Канади розуміються:

 

a)шпіонаж або саботаж, спрямовані проти Канади або такі що є шкідливими для інтересів Канади чи діяльність, спрямована на підтримку такого шпіонажу або саботажу,

 

b)діяльність, що здійснюється під зовнішнім впливом всередині або по відношенню до Канади, яка є шкідливою для інтересів Канади і є таємною або оманною, або включає загрозу для будь-якої особи,

 

c)діяльність всередині або по відношенню до Канади, спрямовану на підтримку загрози або використання актів серйозного насильства проти осіб або майна з метою досягнення політичних цілей всередині Канади або іноземної держави,

 

d)діяльність, спрямована на підрив шляхом таємних протиправних дій, чи таку що має намір в кінці призвести до руйнації чи повалення шляхом насильства конституційно заснованої системи державного управління в Канаді,

 

але не включає законні адвокатський захист, протест або незгоду, якщо це не здійснюється у поєднанні з діяльністю, віднесеною до параграфів від (a) до (d)” [366]

 

Як ми бачимо, у порівняння з вже згадуваним нами трактуванням національної безпеки, що його використовує законодавство США – “Національна безпека означає національну оборону або зовнішні відносини Сполучених Штатів”[368], в канадському варіанті сфера питань національноїбезпеки значно звужена і охоплює лише питання, критично необхідні для забезпечення нормальних умов існування держави. При чому, обидві концепції є абсолютно актуальними і адекватними для відповідної держави, але ця актуальність та адекватність обумовлюється, передусім, відповідністю цих концепцій геополітичним, економічним та соціальним реаліям та основним цілям і завданням держав, яким вони належать. Саме цього, на нашу думку бракує українській концепції, запозиченій з практики сусідньої Росії.

 

Виходячи з того, що у відповідності до базових нормативно-правових актів, що заклали основи розбудови української державності, одними з головних параметрів існування України називаються позаблоковість, нейтральність, без’ядерний статус тощо; українським цілям і українським реаліям більше за все відповідає як раз “мінімальний” варіант концепції національної безпеки. Обсяги та сфера заходів, спрямованих на захист національної безпеки, повинні в повному обсязі покривати лише наявні загрози, а щодо загроз потенційних повинен використовуватися принцип розумної достатності, який, на нашу думку, для України, полягає, передусім в урахуванні економічних можливостей держави та доцільності зосередження ресурсів саме в цій сфері.

 

Тобто, національна безпека це не самоціль, а лише засіб попередження чи подолання загроз реалізації цілей держави. В такому ж ракурсі повинна розглядатись сутність її інформаційного чинника.

 

Інформаційна безпека виступає невід’ємною складовою національної безпеки. Але, розглядаючи проблему інформаційної безпеки, необхідно брати до уваги той факт, що вона є досить специфічним видом безпеки.

 

Ця специфіка пов’язана, передусім, зі специфічним предметом цього роду безпеки – інформацією, субстанцією, сутність і природа якої ще й досі залишається предметом дискусій.

Тема урока

Цель урока:

обучающая

воспитывающая

развивающая




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 40 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.055 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав