Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Тема. Парадигми землезнавства

Читайте также:
  1. IV. Эндокринная система.
  2. Административно-командная экономическая система.
  3. Административное право как отрасль права: понятие, предмет и система.
  4. Банковская система.
  5. Бюджетная система. Принципы организации бюджетной системы России.
  6. В. СЕРДЕЧНОСОСУДИСТАЯ СИСТЕМА.
  7. ВЕГЕТАТИВНАЯ (АВТОНОМНАЯ) НЕРВНАЯ СИСТЕМА.
  8. Вегетативная нервная система.
  9. Вегетативная нервная система. Строение и функции
  10. ВЕНОЗНАЯ СИСТЕМА. КОЛЛАТЕРАЛЬНОЕ КРОВООБРАЩЕНИЕ

План

1. Поняття про парадигми

2. Хорологічна парадигма

3. Систематична парадигма

4. Модельна парадигма.

5. Системна парадигма

6. Екологічна парадигма

1. Парадигма – це система вихідних положень певної науки, що її приймають більшість учених як дещо дане, безсумнівне, що не має сенсу на цей час далі обговорювати.

Парадигма містить концепцію (тобто спосіб бачення об'єкта й предмета дослідження), закони, теорії, методи та засоби оцінок ре­зультатів наукового пізнання. Автор цього терміна Т.Кун сформу­лював парадигму як «визнані всіма наукові досягнення, котрі про­тягом певного часу визначають науковцям модель постановки проблеми та способи їх розв'язання».

Зміст парадигми землезнавства історично змінювався. Причому траплялися (й досі є) такі ситуації, коли водночас співіснували кілька парадигм, з яких кожна визначає певний стиль наукового пізнання і спричиняє формування певної наукової школи.

Наприклад, у сучасному землезнавстві співіснують і змагаю­ться класична описова історико-генетична парадигма (так умовно її називають) га аполітична системно-фупкцюнальна парадигма.

Перше-ліпше наукове дослідження спирається – явно чи неявно – на поняття, що вже існують, адаптовані даною наукою.

Адаптація здійснюється поступово через запровадження нових термінів, теорій тощо. Цей процес вважають чи не найважчим, бо кожне нове поняття має бути органічно поєднане з існуючими, не суперечити їм (інакше виникає певна криза або ж революція в нау­ці) і змістовно доповнювати чи вточнювати наявну систему знань, тобто сприяти подальшому розвитку науки.

Так, поняття географічної оболонки, запроваджене на початку 30-х років, набуло статусу загальноприйнятого лише наприкінці 40-х років нашого століття – але й то лише в науковій літературі СРСР. У світовій літературі воно не має досі аналога.

Уявлення, що вже адаптовані даною наукою, становлять зміст:

• загальних та галузевих енциклопедій, термінологічних словників, довідників тощо;

• в класичних праць географів, що вважаються за взірець досліджен­ня й викладу у відповідних галузях, напрямах і стосовно певних методів землезнавства: порівняльно-географічні описи екзотичних країн О.Гумбольдта, зонально-географічні характеристики В.В.Докучаєва, Л.С.Берга, А.М.Краснова, теоретичні виклади A.О.Григор'єва, М.І.Будико, С.В.Калесника, С.І.Рудницького;

• ґрунтовне визначення методів польового дослідження ланд­шафтів, а також його окремих компонентів на комплексній осно­ві В.В.Докучаєва, К.І.Геренчука, Л.Г.Раменського, М.А.Солнцева, Г.П.Міллера; біосферні та біогеохімічні класичні твори B. І.Вернадського тощо;

• підручників, посібників, іншої науково-методичної літератури, де звичайно відфільтровано найвидатніші теорії, поняття тощо, тим самим закладено підвалини науки для подальшого вдосконалення її наступниками, що поки лише опановують знання;

• доробку конгресів, симпозіумів, наукових нарад, діяльності комі­сій з проблем науки;

• безпосереднього спілкування з авторитетними і визначними представниками науки, що здійснюється різнобічно – через про­відні заклади освіти, спеціалізовані ради із захисту дисертацій тощо, де саме й визначаються доцільні напрями подальших досліджень, відбувається експертиза нових результатів та оці­нюється внесок науковців у розвиток географічної науки; через таке спілкування початківців з корифеями науки, внаслідок якого й утворюються наукові товариства-школи, у свідомості майбутніх фахівців накопичується відповідна сума знань, формуються по­гляди й наукова інтуїція.

Нижче розглянемо характеристики лише кількох парадигм, звернувши увагу на три обставини:

1) ці погляди викладаються у підручнику вперше, вони не є за­гальноприйнятими, здебільшого відповідають авторському тлума­ченню проблеми, зручному для впорядкування наявного світу гео­графії та визначення шляхів її розвитку;

2) вони не є вичерпними;

3) парадигми в чистому вигляді майже ніколи не проявляються в конкретних дослідженнях; їх маємо виділяти аналітичне.

 

2. Упродовж довгого часу географія розвивалась у рамках переваж­но хорологічної парадигми.

Хорологічна парадигма – це намагання опанувати розташування різних об'єктів і устрій земної поверхні: визначити й документува­ти взаємне положення суходолу й моря, чергування певних географічних утворень, що ніби заповнюють географічний простір у без­ладді (і, звичайно, так і описуються).

За сучасними уявленнями, в основу хорологічної парадигми по­кладено функцію місця, тобто таку певну позицію, що їй відповідає географічний або інший об'єкт і від чого залежить його життєздат­ність, темп розвитку чи відмирання і т. п.

Класичними творами, що репрезентують хорологічну парадиг­му, є описи мандрівок А. Нікітіна, М. М. Пржевальського та ін.

У сучасному ландшафтознавстві чимдалі ширше застосовується термін «геохора» для позначення найменшої ділянки земної по­верхні, що зберігає якості геосистеми, тобто тієї «цеглинки», що є найдрібнішою складовою її будови.

Свого часу було зроблено спробу обмежити географію лише рамками хорології. Ця ідея належить видатному німецькому теоре­тику А. Геттнеру, котрий надав хорографії статус наукової доктри­ни географії. А. Геттнер запровадив класифікацію наук: система­тичні (як математика чи фізика, що викладаються за законами), іс­торичні (історія, геологія, де за основу береться послідовність подій, явищ чи обстановок), та хорологічні (географія, бо в її осно­ві полягає знання місцеположення). Вульгаризація уявлень А. Геттнера, достатньо логічних, втім не абсолютних, призвела до певного знецінення й критики хорологічної концепції та відкидання її вза­галі, з чим не можна погодитись. Адже специфічність хорологічних знань полягає саме в тому, що вони забезпечують право географії на існування в середовищі наук про Землю.

Зауважимо, що за географа вважають фахівця, досвід якого насамперед більш спирається на саме хорологічні знання: він до­сконало вивчив загальну картину земної поверхні та орієнтується у взаємному положенні й просторових розмірах географічних об'єктів, читає карту і вміє користуватися нею.

Галуззю географії, що найбільшою мірою має хорологічний зміст, тобто відповідає хорологічній парадигмі, є країнознавство, а специфічним мовним засобом хорології є карта.

У сучасній географії є напрями наукової діяльності, що цілком відповідають цій парадигмі: різні види польового картографування та дистанційних спостережень, засоби вивчення сусідства, позицій­ного аналізу тощо. Ще раз наголосимо: хорологічне знання – чи не єдина з екологічних ніш, де в географії немає конкурента.

Недосконалістю хорологічної парадигми є звичайно низький рі­вень наукового опрацювання відомостей про розміщення геогра­фічних об'єктів, через що велика частина її здобутків, отримана не­спеціалістами, містить багато недостовірного й погано впорядкова­ного матеріалу, що взагалі принижує статус географії.

 

3. Систематична парадигма в межах географії формувалася пара­лельно з хорологічною, ніби в її затінку. З погляду систематичності головною метою дослідження є віднесення нових знань до певно­го, вже відомого класу чи таксону явищ. За необхідності дослідни­ки створювали нові класи, таксони чи відкривали нові закони.

Найбільш вагомим прикладом прояву систематичної парадигми є відкриття закону світової (географічної) зональності. Адже зони безпосередньо на місцевості не визначаються.

Людина, що, наприклад, мандрує вздовж меридіана тери­торією України, спостерігає чергування певних ландшафтів, схожих на півночі й на півдні. Лише за певної абстракції, вивча­ючи територіальні сполучення таких ландшафтів та цілу низку історико-географічних, геофізичних та геохімічних явищ, за­фіксованих на картах, можна визначити на тому відрізку меридіа­на лісову, лісостепову та степову географічні зони з відповідними підзонами.

Взірцем систематичного дослідження та апогеєм в опануванні закону світової зональності є відкриття Періодичного закону геогра­фічної зональності Григор'єва Будико, подібного за структурою до Періодичної системи хімічних елементів Д. І. Менделєєва.

У землезнавстві проявами систематичної парадигми є, крім сис­теми географічних, кліматичних, рослинних поясів та зон, типоло­гія, районування територій, виділення певних еталонів, що є засо­бом упорядкування знань та спрощення інформації для її ефектив­нішого використання.

Основні засоби реалізації систематичної парадигми в землезнавстві

1. Формулювання законів, кожний з яких відображує стійкий типовий прояв певних зв'язків між явищами, що має загальний характер у межах географічної оболонки; дода­мо, що в землезнавстві деякі закони утворюють групи, споріднені за об'єктом, предметом і способом їх визначення.

Такими групами географічних законів є:

• співвідношення суходолу й моря залежно від будови земної кори;

• рівняння радіаційного та теплового балансу, вологообігу;

• залежність біопродуктивності від співвідношення тепла й во­логи (гідротермічного коефіцієнта або радіаційного індексу сухості);

• саморегулювання планетарних географічних процесів тощо.

2. Класифікація об'єктів, явищ, процес і в тощо полягає у зведенні розмаїття сукупностей конкретних об'єктів до обмеженого переліку типів, класів виявленням у них подібності, спорідненості або ж формальним зіставленням.

Підхід, що ґрунтується на заміні індивідуальних об'єктів їхніми типологічними аналогами, тобто пригніченні розбіжностей заради підкреслення ознак подібності, називається в географії номотетичним.

Рис. 1. Класифікація (а) та району­вання (б) однієї території; однотипні ділянки повторюються, наприклад, за типом 1, а райони складаються з різнотипних ділянок

В основу географічної класифікації (рис. 1, а) покладено, як правило, такі властивості об'єктів, що вважаються за природно іс­нуючі: 1) всі явища природи однозначно піддаються класифікації; 2) часто вважають, що класи явищ існують і взаємодіють як спіль­ноти (при дослідженні, наприклад, просторово-часових співвідно­шень у геосистемах); 3) певні одиниці класифікації залежать від тих ознак, за якими вони визначаються, тому одне й те саме явище за різними класифікаціями опиняється в різних таксонах.

3. Районування (рис. 1, б) є специфічним для геогра­фічних наук засобом упорядкування знань про території шляхом здійснення принаймні двох дослідницьких дій: 1) виявлення й під­креслення властивостей, за якими частини даної території більш схожі між собою, ніж з сусідніми, тобто можуть бути від них відме­жовані; 2) встановлення меж, що окреслюють дану територію, або таксон.

Географічний підхід, що спирається на підкреслення індивіду­альності кожного таксона районування відносно інших таксонів, зветься ідіографічним.

Основою районування є такі постулати, що явно або ж неявно маються на увазі:

• земну поверхню в цілому можна однозначно поділити на певні території як дослідницькі або ж фізично реальні об'єк­ти;

• усередині кожної такої території відмінності вважають на­стільки несуттєвими, що ними можна нехтувати; для опису кожної такої території обирається еталон – типова ділянка, а її індивідуальним характеристикам надається типологічне значення (в геології є поняття стратотипу геологічного роз­різу);

• між сусідніми однорідними територіями відмінності вважа­ються такими суттєвими, що це дає підставу вважати їх дис­кретними, окремо існуючими об'єктами природи;

• кожний таксон нерозривний і неповторюваний.

 

4. Модельна парадигма ґрунтується на виявленні та використанні в наукових побудуваннях характеристик і властивостей (ізоморфізмів), спільних для багатьох географічних об'єктів. Наведемо деякі найзагальніші характеристики географічних об'єктів у цілому:

• територіальність, причому об'єкти мають певну гео­графічну розмірність, відмінну від розмірності астрономічних, гео­фізичних та геологічних об'єктів (що відповідно й вивчаються су­міжними науками);

• гетерогенність (різнорідність), бо об'єкти містять складові різної природи – неживої й живої на відміну, наприклад,

• від біологічних або ж геологічних, що мають відповідно біотичну та абіотичну природу;

• здебільшого відсутність чітких границь, бо об'єкти не є фізичними тілами на відміну від зазначених вище біо­логічних та геологічних об'єктів, в основі вивчення котрих лежить виділення саме таких тіл;

• взаємодія між собою через обмін речовиною, енер­гією й інформацією, причому тим активніше, чим більші відмінно­сті їм властиві.

Принципи, які покладено в основу модельної парадигми, дають змогу будувати ізоморфні та гомоморфні об'єкти, через які дослід­ницький об'єкт замінюється його моделлю.

Ізоморфними співвідношеннями називають такі, коли два чи біль­ше об'єктів (зокрема – об'єкт і його модель) подібні настільки, що можуть взаємно заміщувати один одного (кажуть, що ці об'єкти симетричні за якостями).

Прикладом ізоморфних співвідношень є подібність двох рі­чок, близьких за розміром, швидкістю течії, будовою русла та живленням. Звичайно такі річки відносять до одного й того само­го гідрологічного типу й надалі, вивчаючи одну з них, поширю­ють результати й на іншу. Так само діють при вивченні територій-аналогів, що дає змогу заощадити зусилля, кошти й час. Вза­галі, такий засіб вивчення покладено в основу типологічної характеристики території.

Ізоморфні співвідношення широко вивчаються в географії. Ще на початку дослідження географ намагається типізувати територію, скласти типологічну карту й згодом обмежується систематичним вивченням лише тих типів виділень, що винесено до легенди кар­ти. Наприклад, якщо картографічне виділено 200 окремих контурів (ареалів), а за класифікацією встановлено, що вони належать до 10 типів, то надалі задача дослідження спроститься до вивчення таких 10 типів шляхом вибору відповідної кількості типових, характерних або репрезентативних ділянок. Існують спеціальні засоби перевірки репрезентативності об'єктів.

Водночас недосконалими аспектами ізоморфізмів є неможли­вість перенести, наприклад, хоч би частково, дослідження в лабо­раторні умови, бо ці об'єкти мають зберегти характерність розмірів і тотожність часових масштабів досліджуваного процесу.

Гомоморфними співвідношеннями називають такі, коли один з об'єктів може за певною ознакою або ж сукупністю ознак заміщу­вати інший повніше означений об'єкт. Утім, зворотне співвідно­шення, як правило, неможливе (тобто ці об'єкти несиметричні за властивостями). Гомоморфні співвідношення припускають істотніші розбіжності між об'єктами. Порівнювані об'єкти можуть відрізнятися за приро­дою (наприклад, один штучний, інший – природний), поведін­кою, швидкістю та тривалістю процесів, розмірами, системоутворювальним співвідношенням тощо. Ці відмінності суттєво обмежу­ють ступінь подібності, водночас розширяючи можливості заміни одного об'єкта іншим. Наприклад, часто динаміку підземних вод вивчають на електричних моделях, хоча зрозуміло, що ці об'єкти зовсім відмінні, подібність між ними лише в тому, що одні й ті са­мі процеси в різних середовищах описуються однаковими матема­тичними рівняннями.

Подібність гомоморфних об'єктів звичайно доводиться строго за правилами теорії подібності (її основи було закладено ще Леонардо да Вінчі близько 500 років тому).

Звичайно один із гомоморфних об'єктів (повніший за характе­ристиками) вважають по суті об'єктом пізнання, тоді як інший бе­руть за його модель, тобто, як було зазначено вище, ці співвідно­шення несиметричні, або необоротні.

Гравітаційні моделі використовують для характеристики й до­слідження деяких географічних об'єктів: міст, промислових цент­рів, річок тощо. Дифузійна модель застосовується в гідрології для дослідження закономірностей поздовжнього профілю русла, а в економічній географії – для пояснення поширення новацій у господарстві тощо.

Модельна парадигма свого часу (у 70-80-ті роки) відіграла по­мітну революційну роль у географії, бо дала змогу використати теорію подібності й технічні засоби (аналогові та цифрові обчис­лювальні машини) для моделювання географічних явищ, що їх не можна досліджувати безпосередньо або через їх величезні розміри (глобальні явища, наприклад), непомірну тривалість чи надвисоку швидкість процесів.

Недосконалістю модельної парадигми є вірогідність зробити по­милки через неврахування певних властивостей, що здавалися не­суттєвими, але насправді виявилися значущими, а також недостат­ня розробка формальних методів оцінки об'єктів.

Водночас сьогодні відомі галузі знань, що майже цілком здо­бувають фактичний матеріал для своїх висновків за рахунок моде­лювання. Це астрофізика, фізика Землі та деякі інші. Вони сфор­мували строгі методи моделювання й критерії оцінки, тому дося­гають відчутних результатів за обмалі первинного емпіричного матеріалу. Географії, що, навпаки, «втопає» в безлічі безладної ін­формації, є чому вчитися в таких витончених представників нау­кової аристократії, як фізика, наприклад, та засвоювати фізичні напрями досліджень.

 

5. Паралельно з модельною парадигмою та в тісному взаємозв'язку з нею розвивається системна парадигма. Вона поділяється, в свою чергу, на системно-структурну, в основі якої – визначення струк­тури (інваріанту) системи, та структурно-функціональну, що відпо­відає в системі насамперед за погодженість процесів.

Згідно з системною парадигмою, світ є впорядкованою систе­мою (Космос із доантичної міфології), що складається з великої, але скінченної кількості дрібніших систем, які й утворюють ієрар­хію (підпорядковану багатоярусну структуру) (рис. 2). Розрізня­ють системні принципи:

• пошук і вивчення реальних систем, що є метою теорії сис­тем;

• характеристику в формі систем об'єктів, що не є такими по суті (наприклад, сузір'я на небі не є системами у прямому розумінні, але з давнини описуються як системи); це є засо­бом пізнання складних сукупностей явищ чи процесів за до­помогою системотехніки – специфічних методів та прийо­мів вивчення системних об'єктів.

Рис. 2. Ієрархія геосистем за рівнями І<ІІ<ІІІ:

а – інтеграція систем нижчих рівнів у системи вищих рівнів; б – диференціація на підсистеми

Дійсно, границя між тими та іншими достатньо прозора, бо в кожному разі поєднуються реальні та умовні властивості об'єктів, що вивчаються як системи. Відомо кілька методів дослідження системних об'єктів. Як уже зазначалося, все починається з визначення поняття даної системи, що потребує виявлення того критерію, котрий обирається мірилом належності до системи. Його називають системоутворювальним співвідношенням.

На рис. 3 зображено приклад системного аналізу природної системи – водного балансу безстічного озера, що саморегу­люється. Системоутворювальним співвідношенням є рівність F + + Р Е = 0, що виражає нульовий баланс води й відповідну ста­більність маси й рівня води. Регулятором балансу є площа по­верхні озера, котра залежить від рівня (1, 2, 3) і визначає випаро­вування Е.

Рис. 3. Модель природної системи саморегулювання (на прикладі без­стічного озера – Каспійського моря): а – натуральна модель; б – формалізація системи (додатний або від'ємний спосіб саморегулювання); в – загальна площа Каспію (422 тис.км); г – зменшення площі (до 371 тис. км )

 

Багато з систем є реальними «організмами природи», подібни­ми до живої істоти, мають усталену систему зв'язків, співвідно­шень, реакцій тощо. Саме цим природні системи відрізняються від моделей що конструюються довільно за ознаками, які наперед задаються дослідником.

Водночас системи, як природні утворення, не проявляються безпосередньо як цілісні «організми» (на відміну від того як спо­стерігається цілісність живих організмів – переважно вона не потребує навіть доказу, бо це зрозуміло само собою). Тому виділення систем є відповідальним і важливим актом, що передує їх дослідженню.

Нагадаємо: навіть поняття географічної оболонки як природної системи, що в ній живе людство, і те з'явилося через 2 тис. років після появи географії, оскільки не було засобу збагнути той феномен, поєднавши докупи виразніші окремі геосфери за ознакою наскрізності процесів енергомасообміну.

Велику роль відіграло визначення та­ких синтетичних можливостей розгляду природи, що їх забезпечує системний підхід як наукова методологія. Так, поняття саморегулювання та самоорганізації стосовно утворень неживої та мішаної (біокосної) природи протягом тривалого часу заперечувалися, бо вважалося, що доцільною може бути поведінка лише вищих живих істот. Втім, географічні системи, по суті не живі істоти, водночас характеризуються такими самими якостями.

Системний підхід породив системотехніку як сукупність засобів пізнання системних об'ємів. Один з відомих засобів системотехні­ки розвинутий кібернетикою, - це метод «чорного ящика».

«Чорний ящик» - це така система, знання про яку обмежуєть­ся лише її входами та виходами, тобто зовнішніми впливами та ре­акціями системи на них.

Вхідні впливи – це дії зовнішнього середовища на систему, ви­хідні впливи (та дії) – реакції системи на вхідні впливи, що мо­жуть бути надзвичайно різними (рис. 4). Приклади географічних систем, що розглядаються на рівні «чорного ящика»:

1) засвоєння сонячної радіації земними покривами (з фізич­ного погляду описується детальніше, ніж у географії, оскільки географ, як правило, абстрагується від механізму процесу, врахо­вуючи деякі опосередковані показники або ж середні (чи типові) значення, що входять до структури енергетичного балансу); за­своєння географічним ландшафтом світла, тепла, вологи доскона­ло диференціюється протягом навіть доби, але в географічних працях описується на рівні середніх багаторічних значень;

Рис. 4. Система у зовнішньому середовищі – модель «чорний ящик»: 1 – зовнішні впливи на систему; вхідні (2) та вихідні (3) енергоречовинні потоки через відкриту систему

 

2) утворення системи циркуляції повітря, що складається з безлічі окремих дрібних комірчин, але разом має вигляд як упо­рядковане суцільне перенесення повітря між різними широтами;

3) формування географічних зон, що відбувається через склад­не поєднання геофізичних, геохімічних, біогеографічних та інших явищ протягом тривалого часу, в суперечливих взаємозв'язках, що їх неможливо відтворити, наприклад, експериментально.

У деяких випадках у процесі пояснення функціювання геосистем у географії використовують модель «сірого ящика», тобто част­кову інформацію щодо сутності процесів, проте не розкриваючи повністю їхній механізм.

Наприклад, цій моделі відповідають характеристики:

1) геохімічних бар'єрів (знаємо, які взагалі параметри середо­вища та саме мігруючої субстанції здатні впливати на накопичен­ня певних сполук);

2) географічних теплових машин (можна визначити принцип процесу, що відбувається, й побудувати його модель);

3) самоочищення забруднень (навіть використовуємо штучні засоби самоочищення – наприклад, міські очисні споруди, бо вони відтворюють природні властивості) тощо.

Як бачимо, моделі «сірого ящика» використовують у тих випад­ках, коли йдеться про геохімічні та геофізичні характеристики ком­плексних географічних явищ.

На рис. 3 також розглянуто модель «сірого ящика». Там пока­зано процес саморегулювання, не враховуючи такі параметри, як температура, відносна вологість повітря, режим вітрів тощо, котрі насправді можуть суттєво впливати на процес випаровування. Крім того, темп випаровування – з одного боку, та стік – з іншого, як правило, змінюються в часі несинхронно; отже, рівність стоку та випаровування може бути лише вкрай приблизною. Тоді наведена схема більшою мірою характеризує кінематику, а не динаміку про­цесів.

Нарешті, в окремих випадках географи намагаються досконало описати процес взаємодії в геосистемі, використовуючи стаціонар­ні спостереження. В таких випадках створюють мережу спосте­режень, опоряджують її датчиками, контрольно-реєструвальними приладами, комп'ютером тощо, і це дає змогу безпосередньо спо­стерігати процеси взаємодії в геосистемах.

В екологічних дослідженнях саме так створюють системи моні­торингу навколишнього середовища, АСУ якістю води тощо. Вони працюють як слідкуючі системи, тобто безперервно або ж через ко­роткі проміжки часу «спостерігають» за процесами й дають можли­вість своєчасно у них втручатися.

Основні положення системної парадигми:

1. Система завжди складається з елементів.

2. Елементи перебувають у різноманітних взаємозв'язках. Пря­мий зв'язок є причинно-наслідковим. Зворотний зв'язок є реактив­ним (тобто визначає реакцію системи на відповідний прямий зв'я­зок). За прямими зв'язками здійснюється обмін речовиною та енергією. За зворотними зв'язками відбувається саморегулювання систем.

3. Зв'язки бувають позитивними та негативними: перший сприяє підсиленню впливу входу системи за умови зростання її виходу; другий відповідає обставинам, коли збільшення виходу системи лі­мітує вхід.

Використовуючи засади класифікації, викладені у пп. 2 та З, можна створити чотириступінчасту класифікацію зв'язків між еле­ментами системи: прямі позитивні, прямі негативні, зворотні по­зитивні та зворотні негативні.

4. Більшість складних природних систем здатні до саморозвит­ку, в результаті якого вони стають ще складнішими, удосконалю­ються за рахунок використання ресурсів навколишнього середови­ща.

5. Природні системи утворюють ієрархію.

Це далеко не повний, але достатньо суттєвий перелік властиво­стей систем, що їх можна поширити й на геосистеми.

 

6. Екологічна парадигма охопила спочатку біологічні науки, а вже потім науки про Землю, і протягом останніх 30-ти років стала поступово міждисциплінарною галуззю знань та особливо – певної непрофесійної діяльності (в тому числі й політичної). В її підвали­ни покладено уявлення про те, що в сучасному світі проблема збе­реження середовища життя на Землі має глобальне значення, і йо­го за своєю важливістю можна порівняти з проблемами збережен­ня миру, запобігання ядерній війні та забезпечення людства харчуванням.

Загальним принципом, на якому базується екологічна парадиг­ма, є розподіл предмету вивчення на дві складові, нерозривно по­в'язані між собою (бо одна не існує поза іншою), але водночас протистоять одна одній. Складову, що вважають за головну, на­зивають хазяїном, або об'єктом. Решта, що її оточує, живить, приймає відходи тощо, називають середовищем. Систему впливу хазяїна на середовище називають звичайно природокористуванням, а зворотний вплив – екологічною реакцією.

Залежно від галузі знань фахівці різного профілю по-різному розуміють, що є хазяїном, а що – середовищем.

Представники класичної біологічної еколог і ї традиційно вважають за хазяїна живу складову природних систем, а середовищем – абіогенну природу та людське суспільст­во. Охорона природи, за їхніми уявленнями, – це охорона живої природи за допомогою обмеження впливу суспільства на природні системи (аж до відмови від технічного прогресу).

Представники новітньої геоекології вважають за «хазяїна» природні системи, не поділяючи останні на біотичну та абіотичну частини, їх уболівання спрямовані на збереження гео­графічних ландшафтів, котрі розуміють як цілісні поєднання ком­понентів природи, пов'язані між собою обміном речовини та енер­гії (як побачимо далі, абіогенні процеси на кілька порядків переви­щують процеси біогенні, тоді як останні певною мірою виконують роль регулятора). Географи та геоекологи (а це найчастіше одні й ті самі фахівці) слушно вважають, що без збереження абіотичної природи живі організми (і людину як біологічну істоту) врятувати неможливо.

Представники соціальної екології (соціоекології), що відроджена нещодавно після тривалого періоду забуття, вважа­ють за хазяїна людське суспільство, а за середовище – решту, в то­му числі й біоту. Вони ставлять за мету збереження людства через доцільніше використання ресурсів природи.

У середовищі фахівців існують і конкурують різні аспекти еко­логічної парадигми.

Представники біоекології вважають за суб'єкт відносин, що вивчаються, вплив середовища як умови існування, пристосування чи перетворення живих істот чи їхніх угруповань (відповідно до то­го є екологія виду (аутекологія), популяції (популяційна екологія), біоценозу (синекологія) тощо). Тобто це – біоцентричний погляд на взаємини груп живого з неживим та людством (остання група розглядається переважно як збурюючий та лімітуючий фактор, тобто переважно в негативному значенні).

Безпосередньо дослідження суб'єкта біоекології – різного рангу чи структури угруповання організмів – здійснюється низкою біо­логічних наук.

Геоекологи наближаються до розуміння предмету досліджень, коли за суб'єкт відносин вважають природний комплекс, або гео-систему, а за об'єкт – його оточення, що містить: також природ­ний комплекс – вищого рангу; людство (чи його частину), що впливає на природний комплекс, взаємодіючи з ним в процесі природокористування (рис. 5).

Рис. 5. Екологія як система знань про відносини між суб'єк­том й об'єктом: а – суб'єктно-об'єктні відносини; б – співвідношення екологічних дисциплін; ▲, ● – перехідні дисципліни

Погляд на людство в геоекології менш агресивний, аніж у біо­екології, оскільки природокористування розглядається як необхід­на передумова життя людей та сфера діяльності. Певне місце в гео­екології посідає вдосконалення (антропоцентрично) природного середовища засобами меліоративної географії (оптимізація природ­ного середовища), збереження цінних об'єктів і контроль стану та якості середовища (моніторинг) стосовно, переважно, безпеки людства тощо.

Безпосередньо суб'єкт геоекології вивчається географічними на­уками.

Складові екологічних дисциплін

У соціоекології за суб'єкт відносин править людство, за об'єкт – природне оточення (довколишнє природне середовище).

Останнім часом спостерігають тенденцію до поширення пред­мета соціоекології на визначення відносин всередині людства (еко­логія етносу за Л. М. Гумільовим; екологія культури за А. Д. Лихачовим тощо).

З наведеної схеми (рис. 5) можна зробити кілька важливих ви­сновків, нехтування якими призводить до непорозумінь між різними групами екологів.

1. Людство опиняється щоразу в новому становищі в системі еко­логічних співвідношень. У біоекології воно є збурюючою складовою відносин об'єкта, тобто протистоїть суб'єктові, котрим є біота. Тому представники біоекології найчастіше й найбільш вороже ставляться до людської діяльності.

Водночас зауважимо, що представники біоекології не є найпослі­довнішими прихильниками інтересів людства, хоча вони є найактив­нішими захисниками природи (котру, однак, розуміють біоцентрично).

У геоекології людство виступає як партнер у процесі природоко­ристування, тобто в складних взаєминах між суб'єктом (природним комплексом) та об'єктом (довкіллям). Причому людська діяльність розглядається як позитивно (меліорація, збереження природних ком­плексів, збільшення їхньої різноманітності через утворення антропо­генних та техногенних ландшафтів тощо), так і негативно – через надлишкові впливи, що насамперед пов'язані з архаїчними технологіями та екстенсивним господарюванням. Ці питання розглядатимемо в останніх главах підручника.

Соціоекологія – система знань, безперечно антропоцентрична. За нею біота й геом – суб'єкти біо- та геоекології – опиняються в межах середовища, створюючи лише необхідні умови для розвитку людства. Соціоекологія стримує людську діяльність лише в межах, які б гарантували екологічну безпеку людства. Офіційна охорона дов­кілля – це насамперед Соціоекологія, хоч як засіб досягнення мети вона використовує і захист біоти та природних комплексів, оскільки інакше не буде повноцінного відтворення середовища та відновлюва­них ресурсів.

2. Повсякчас спостерігаємо непорозуміння через змішування інтересів біо-, соціо- та геоекологів.

Біоеколог, як зазначалося, не може бути безпосереднім прихиль­ником інтересів людськості, тому його участь у політичній діяльності в цьому напрямі обмежена.

Соціоекологові професійно далекі проблеми збереження природ­них систем – бо це для нього лише середовище для прискореного розвитку людства. Професійно він враховує інтереси людства чи його частини, але не має засобів конструктивно вирішувати проблеми.

Нарешті, геоеколог, може, найбільш зважливо повинен розробля­ти проблему, тобто використовувати певні засоби поліпшення, оптимізації (розумного компромісу співвідношень) та контролю за станом територій (сукупності комплексів), а не лише об'єктів впливу, кон­струювання антропогенних ландшафтів, відновлення «механізмів» відтворення середовища та ресурсів.

На жаль, геоекологія недостатньо використовує здобутки кон­структивної географії, намагаючися досягти самостійності.

3. Через невизначеність відносин у науці й практиці досить часто спостерігаємо намагання захопити чужу «екологічну нішу» існування.

Гадаємо, доцільно вважати екологами фахівців, що вивчають від­повідні відносини між суб'єктом та об'єктом, а не безпосередньо суб'єкти та об'єкти, оскільки екологія – це сфера знань про відноси­ни, а не предмети тих відносин, тобто галузь знань реляційна. В ін­шому разі вона мала б охоплювати все, що вивчає наука в цілому.


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2020 год. (0.028 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав