Читайте также: |
|
План
1. Поняття про парадигми
2. Хорологічна парадигма
3. Систематична парадигма
4. Модельна парадигма.
5. Системна парадигма
6. Екологічна парадигма
1. Парадигма – це система вихідних положень певної науки, що її приймають більшість учених як дещо дане, безсумнівне, що не має сенсу на цей час далі обговорювати.
Парадигма містить концепцію (тобто спосіб бачення об'єкта й предмета дослідження), закони, теорії, методи та засоби оцінок результатів наукового пізнання. Автор цього терміна Т.Кун сформулював парадигму як «визнані всіма наукові досягнення, котрі протягом певного часу визначають науковцям модель постановки проблеми та способи їх розв'язання».
Зміст парадигми землезнавства історично змінювався. Причому траплялися (й досі є) такі ситуації, коли водночас співіснували кілька парадигм, з яких кожна визначає певний стиль наукового пізнання і спричиняє формування певної наукової школи.
Наприклад, у сучасному землезнавстві співіснують і змагаються класична описова історико-генетична парадигма (так умовно її називають) га аполітична системно-фупкцюнальна парадигма.
Перше-ліпше наукове дослідження спирається – явно чи неявно – на поняття, що вже існують, адаптовані даною наукою.
Адаптація здійснюється поступово через запровадження нових термінів, теорій тощо. Цей процес вважають чи не найважчим, бо кожне нове поняття має бути органічно поєднане з існуючими, не суперечити їм (інакше виникає певна криза або ж революція в науці) і змістовно доповнювати чи вточнювати наявну систему знань, тобто сприяти подальшому розвитку науки.
Так, поняття географічної оболонки, запроваджене на початку 30-х років, набуло статусу загальноприйнятого лише наприкінці 40-х років нашого століття – але й то лише в науковій літературі СРСР. У світовій літературі воно не має досі аналога.
Уявлення, що вже адаптовані даною наукою, становлять зміст:
• загальних та галузевих енциклопедій, термінологічних словників, довідників тощо;
• в класичних праць географів, що вважаються за взірець дослідження й викладу у відповідних галузях, напрямах і стосовно певних методів землезнавства: порівняльно-географічні описи екзотичних країн О.Гумбольдта, зонально-географічні характеристики В.В.Докучаєва, Л.С.Берга, А.М.Краснова, теоретичні виклади A.О.Григор'єва, М.І.Будико, С.В.Калесника, С.І.Рудницького;
• ґрунтовне визначення методів польового дослідження ландшафтів, а також його окремих компонентів на комплексній основі В.В.Докучаєва, К.І.Геренчука, Л.Г.Раменського, М.А.Солнцева, Г.П.Міллера; біосферні та біогеохімічні класичні твори B. І.Вернадського тощо;
• підручників, посібників, іншої науково-методичної літератури, де звичайно відфільтровано найвидатніші теорії, поняття тощо, тим самим закладено підвалини науки для подальшого вдосконалення її наступниками, що поки лише опановують знання;
• доробку конгресів, симпозіумів, наукових нарад, діяльності комісій з проблем науки;
• безпосереднього спілкування з авторитетними і визначними представниками науки, що здійснюється різнобічно – через провідні заклади освіти, спеціалізовані ради із захисту дисертацій тощо, де саме й визначаються доцільні напрями подальших досліджень, відбувається експертиза нових результатів та оцінюється внесок науковців у розвиток географічної науки; через таке спілкування початківців з корифеями науки, внаслідок якого й утворюються наукові товариства-школи, у свідомості майбутніх фахівців накопичується відповідна сума знань, формуються погляди й наукова інтуїція.
Нижче розглянемо характеристики лише кількох парадигм, звернувши увагу на три обставини:
1) ці погляди викладаються у підручнику вперше, вони не є загальноприйнятими, здебільшого відповідають авторському тлумаченню проблеми, зручному для впорядкування наявного світу географії та визначення шляхів її розвитку;
2) вони не є вичерпними;
3) парадигми в чистому вигляді майже ніколи не проявляються в конкретних дослідженнях; їх маємо виділяти аналітичне.
2. Упродовж довгого часу географія розвивалась у рамках переважно хорологічної парадигми.
Хорологічна парадигма – це намагання опанувати розташування різних об'єктів і устрій земної поверхні: визначити й документувати взаємне положення суходолу й моря, чергування певних географічних утворень, що ніби заповнюють географічний простір у безладді (і, звичайно, так і описуються).
За сучасними уявленнями, в основу хорологічної парадигми покладено функцію місця, тобто таку певну позицію, що їй відповідає географічний або інший об'єкт і від чого залежить його життєздатність, темп розвитку чи відмирання і т. п.
Класичними творами, що репрезентують хорологічну парадигму, є описи мандрівок А. Нікітіна, М. М. Пржевальського та ін.
У сучасному ландшафтознавстві чимдалі ширше застосовується термін «геохора» для позначення найменшої ділянки земної поверхні, що зберігає якості геосистеми, тобто тієї «цеглинки», що є найдрібнішою складовою її будови.
Свого часу було зроблено спробу обмежити географію лише рамками хорології. Ця ідея належить видатному німецькому теоретику А. Геттнеру, котрий надав хорографії статус наукової доктрини географії. А. Геттнер запровадив класифікацію наук: систематичні (як математика чи фізика, що викладаються за законами), історичні (історія, геологія, де за основу береться послідовність подій, явищ чи обстановок), та хорологічні (географія, бо в її основі полягає знання місцеположення). Вульгаризація уявлень А. Геттнера, достатньо логічних, втім не абсолютних, призвела до певного знецінення й критики хорологічної концепції та відкидання її взагалі, з чим не можна погодитись. Адже специфічність хорологічних знань полягає саме в тому, що вони забезпечують право географії на існування в середовищі наук про Землю.
Зауважимо, що за географа вважають фахівця, досвід якого насамперед більш спирається на саме хорологічні знання: він досконало вивчив загальну картину земної поверхні та орієнтується у взаємному положенні й просторових розмірах географічних об'єктів, читає карту і вміє користуватися нею.
Галуззю географії, що найбільшою мірою має хорологічний зміст, тобто відповідає хорологічній парадигмі, є країнознавство, а специфічним мовним засобом хорології є карта.
У сучасній географії є напрями наукової діяльності, що цілком відповідають цій парадигмі: різні види польового картографування та дистанційних спостережень, засоби вивчення сусідства, позиційного аналізу тощо. Ще раз наголосимо: хорологічне знання – чи не єдина з екологічних ніш, де в географії немає конкурента.
Недосконалістю хорологічної парадигми є звичайно низький рівень наукового опрацювання відомостей про розміщення географічних об'єктів, через що велика частина її здобутків, отримана неспеціалістами, містить багато недостовірного й погано впорядкованого матеріалу, що взагалі принижує статус географії.
3. Систематична парадигма в межах географії формувалася паралельно з хорологічною, ніби в її затінку. З погляду систематичності головною метою дослідження є віднесення нових знань до певного, вже відомого класу чи таксону явищ. За необхідності дослідники створювали нові класи, таксони чи відкривали нові закони.
Найбільш вагомим прикладом прояву систематичної парадигми є відкриття закону світової (географічної) зональності. Адже зони безпосередньо на місцевості не визначаються.
Людина, що, наприклад, мандрує вздовж меридіана територією України, спостерігає чергування певних ландшафтів, схожих на півночі й на півдні. Лише за певної абстракції, вивчаючи територіальні сполучення таких ландшафтів та цілу низку історико-географічних, геофізичних та геохімічних явищ, зафіксованих на картах, можна визначити на тому відрізку меридіана лісову, лісостепову та степову географічні зони з відповідними підзонами.
Взірцем систематичного дослідження та апогеєм в опануванні закону світової зональності є відкриття Періодичного закону географічної зональності Григор'єва – Будико, подібного за структурою до Періодичної системи хімічних елементів Д. І. Менделєєва.
У землезнавстві проявами систематичної парадигми є, крім системи географічних, кліматичних, рослинних поясів та зон, типологія, районування територій, виділення певних еталонів, що є засобом упорядкування знань та спрощення інформації для її ефективнішого використання.
Основні засоби реалізації систематичної парадигми в землезнавстві
1. Формулювання законів, кожний з яких відображує стійкий типовий прояв певних зв'язків між явищами, що має загальний характер у межах географічної оболонки; додамо, що в землезнавстві деякі закони утворюють групи, споріднені за об'єктом, предметом і способом їх визначення.
Такими групами географічних законів є:
• співвідношення суходолу й моря залежно від будови земної кори;
• рівняння радіаційного та теплового балансу, вологообігу;
• залежність біопродуктивності від співвідношення тепла й вологи (гідротермічного коефіцієнта або радіаційного індексу сухості);
• саморегулювання планетарних географічних процесів тощо.
2. Класифікація об'єктів, явищ, процес і в тощо полягає у зведенні розмаїття сукупностей конкретних об'єктів до обмеженого переліку типів, класів виявленням у них подібності, спорідненості або ж формальним зіставленням.
Підхід, що ґрунтується на заміні індивідуальних об'єктів їхніми типологічними аналогами, тобто пригніченні розбіжностей заради підкреслення ознак подібності, називається в географії номотетичним.
Рис. 1. Класифікація (а) та районування (б) однієї території; однотипні ділянки повторюються, наприклад, за типом 1, а райони складаються з різнотипних ділянок
В основу географічної класифікації (рис. 1, а) покладено, як правило, такі властивості об'єктів, що вважаються за природно існуючі: 1) всі явища природи однозначно піддаються класифікації; 2) часто вважають, що класи явищ існують і взаємодіють як спільноти (при дослідженні, наприклад, просторово-часових співвідношень у геосистемах); 3) певні одиниці класифікації залежать від тих ознак, за якими вони визначаються, тому одне й те саме явище за різними класифікаціями опиняється в різних таксонах.
3. Районування (рис. 1, б) є специфічним для географічних наук засобом упорядкування знань про території шляхом здійснення принаймні двох дослідницьких дій: 1) виявлення й підкреслення властивостей, за якими частини даної території більш схожі між собою, ніж з сусідніми, тобто можуть бути від них відмежовані; 2) встановлення меж, що окреслюють дану територію, або таксон.
Географічний підхід, що спирається на підкреслення індивідуальності кожного таксона районування відносно інших таксонів, зветься ідіографічним.
Основою районування є такі постулати, що явно або ж неявно маються на увазі:
• земну поверхню в цілому можна однозначно поділити на певні території як дослідницькі або ж фізично реальні об'єкти;
• усередині кожної такої території відмінності вважають настільки несуттєвими, що ними можна нехтувати; для опису кожної такої території обирається еталон – типова ділянка, а її індивідуальним характеристикам надається типологічне значення (в геології є поняття стратотипу геологічного розрізу);
• між сусідніми однорідними територіями відмінності вважаються такими суттєвими, що це дає підставу вважати їх дискретними, окремо існуючими об'єктами природи;
• кожний таксон нерозривний і неповторюваний.
4. Модельна парадигма ґрунтується на виявленні та використанні в наукових побудуваннях характеристик і властивостей (ізоморфізмів), спільних для багатьох географічних об'єктів. Наведемо деякі найзагальніші характеристики географічних об'єктів у цілому:
• територіальність, причому об'єкти мають певну географічну розмірність, відмінну від розмірності астрономічних, геофізичних та геологічних об'єктів (що відповідно й вивчаються суміжними науками);
• гетерогенність (різнорідність), бо об'єкти містять складові різної природи – неживої й живої на відміну, наприклад,
• від біологічних або ж геологічних, що мають відповідно біотичну та абіотичну природу;
• здебільшого відсутність чітких границь, бо об'єкти не є фізичними тілами на відміну від зазначених вище біологічних та геологічних об'єктів, в основі вивчення котрих лежить виділення саме таких тіл;
• взаємодія між собою через обмін речовиною, енергією й інформацією, причому тим активніше, чим більші відмінності їм властиві.
Принципи, які покладено в основу модельної парадигми, дають змогу будувати ізоморфні та гомоморфні об'єкти, через які дослідницький об'єкт замінюється його моделлю.
Ізоморфними співвідношеннями називають такі, коли два чи більше об'єктів (зокрема – об'єкт і його модель) подібні настільки, що можуть взаємно заміщувати один одного (кажуть, що ці об'єкти симетричні за якостями).
Прикладом ізоморфних співвідношень є подібність двох річок, близьких за розміром, швидкістю течії, будовою русла та живленням. Звичайно такі річки відносять до одного й того самого гідрологічного типу й надалі, вивчаючи одну з них, поширюють результати й на іншу. Так само діють при вивченні територій-аналогів, що дає змогу заощадити зусилля, кошти й час. Взагалі, такий засіб вивчення покладено в основу типологічної характеристики території.
Ізоморфні співвідношення широко вивчаються в географії. Ще на початку дослідження географ намагається типізувати територію, скласти типологічну карту й згодом обмежується систематичним вивченням лише тих типів виділень, що винесено до легенди карти. Наприклад, якщо картографічне виділено 200 окремих контурів (ареалів), а за класифікацією встановлено, що вони належать до 10 типів, то надалі задача дослідження спроститься до вивчення таких 10 типів шляхом вибору відповідної кількості типових, характерних або репрезентативних ділянок. Існують спеціальні засоби перевірки репрезентативності об'єктів.
Водночас недосконалими аспектами ізоморфізмів є неможливість перенести, наприклад, хоч би частково, дослідження в лабораторні умови, бо ці об'єкти мають зберегти характерність розмірів і тотожність часових масштабів досліджуваного процесу.
Гомоморфними співвідношеннями називають такі, коли один з об'єктів може за певною ознакою або ж сукупністю ознак заміщувати інший повніше означений об'єкт. Утім, зворотне співвідношення, як правило, неможливе (тобто ці об'єкти несиметричні за властивостями). Гомоморфні співвідношення припускають істотніші розбіжності між об'єктами. Порівнювані об'єкти можуть відрізнятися за природою (наприклад, один штучний, інший – природний), поведінкою, швидкістю та тривалістю процесів, розмірами, системоутворювальним співвідношенням тощо. Ці відмінності суттєво обмежують ступінь подібності, водночас розширяючи можливості заміни одного об'єкта іншим. Наприклад, часто динаміку підземних вод вивчають на електричних моделях, хоча зрозуміло, що ці об'єкти зовсім відмінні, подібність між ними лише в тому, що одні й ті самі процеси в різних середовищах описуються однаковими математичними рівняннями.
Подібність гомоморфних об'єктів звичайно доводиться строго за правилами теорії подібності (її основи було закладено ще Леонардо да Вінчі близько 500 років тому).
Звичайно один із гомоморфних об'єктів (повніший за характеристиками) вважають по суті об'єктом пізнання, тоді як інший беруть за його модель, тобто, як було зазначено вище, ці співвідношення несиметричні, або необоротні.
Гравітаційні моделі використовують для характеристики й дослідження деяких географічних об'єктів: міст, промислових центрів, річок тощо. Дифузійна модель застосовується в гідрології для дослідження закономірностей поздовжнього профілю русла, а в економічній географії – для пояснення поширення новацій у господарстві тощо.
Модельна парадигма свого часу (у 70-80-ті роки) відіграла помітну революційну роль у географії, бо дала змогу використати теорію подібності й технічні засоби (аналогові та цифрові обчислювальні машини) для моделювання географічних явищ, що їх не можна досліджувати безпосередньо або через їх величезні розміри (глобальні явища, наприклад), непомірну тривалість чи надвисоку швидкість процесів.
Недосконалістю модельної парадигми є вірогідність зробити помилки через неврахування певних властивостей, що здавалися несуттєвими, але насправді виявилися значущими, а також недостатня розробка формальних методів оцінки об'єктів.
Водночас сьогодні відомі галузі знань, що майже цілком здобувають фактичний матеріал для своїх висновків за рахунок моделювання. Це астрофізика, фізика Землі та деякі інші. Вони сформували строгі методи моделювання й критерії оцінки, тому досягають відчутних результатів за обмалі первинного емпіричного матеріалу. Географії, що, навпаки, «втопає» в безлічі безладної інформації, є чому вчитися в таких витончених представників наукової аристократії, як фізика, наприклад, та засвоювати фізичні напрями досліджень.
5. Паралельно з модельною парадигмою та в тісному взаємозв'язку з нею розвивається системна парадигма. Вона поділяється, в свою чергу, на системно-структурну, в основі якої – визначення структури (інваріанту) системи, та структурно-функціональну, що відповідає в системі насамперед за погодженість процесів.
Згідно з системною парадигмою, світ є впорядкованою системою (Космос із доантичної міфології), що складається з великої, але скінченної кількості дрібніших систем, які й утворюють ієрархію (підпорядковану багатоярусну структуру) (рис. 2). Розрізняють системні принципи:
• пошук і вивчення реальних систем, що є метою теорії систем;
• характеристику в формі систем об'єктів, що не є такими по суті (наприклад, сузір'я на небі не є системами у прямому розумінні, але з давнини описуються як системи); це є засобом пізнання складних сукупностей явищ чи процесів за допомогою системотехніки – специфічних методів та прийомів вивчення системних об'єктів.
Рис. 2. Ієрархія геосистем за рівнями І<ІІ<ІІІ:
а – інтеграція систем нижчих рівнів у системи вищих рівнів; б – диференціація на підсистеми
Дійсно, границя між тими та іншими достатньо прозора, бо в кожному разі поєднуються реальні та умовні властивості об'єктів, що вивчаються як системи. Відомо кілька методів дослідження системних об'єктів. Як уже зазначалося, все починається з визначення поняття даної системи, що потребує виявлення того критерію, котрий обирається мірилом належності до системи. Його називають системоутворювальним співвідношенням.
На рис. 3 зображено приклад системного аналізу природної системи – водного балансу безстічного озера, що саморегулюється. Системоутворювальним співвідношенням є рівність F + + Р – Е = 0, що виражає нульовий баланс води й відповідну стабільність маси й рівня води. Регулятором балансу є площа поверхні озера, котра залежить від рівня (1, 2, 3) і визначає випаровування Е.
Рис. 3. Модель природної системи саморегулювання (на прикладі безстічного озера – Каспійського моря): а – натуральна модель; б – формалізація системи (додатний або від'ємний спосіб саморегулювання); в – загальна площа Каспію (422 тис.км); г – зменшення площі (до 371 тис. км)
Багато з систем є реальними «організмами природи», подібними до живої істоти, мають усталену систему зв'язків, співвідношень, реакцій тощо. Саме цим природні системи відрізняються від моделей що конструюються довільно за ознаками, які наперед задаються дослідником.
Водночас системи, як природні утворення, не проявляються безпосередньо як цілісні «організми» (на відміну від того як спостерігається цілісність живих організмів – переважно вона не потребує навіть доказу, бо це зрозуміло само собою). Тому виділення систем є відповідальним і важливим актом, що передує їх дослідженню.
Нагадаємо: навіть поняття географічної оболонки як природної системи, що в ній живе людство, і те з'явилося через 2 тис. років після появи географії, оскільки не було засобу збагнути той феномен, поєднавши докупи виразніші окремі геосфери за ознакою наскрізності процесів енергомасообміну.
Велику роль відіграло визначення таких синтетичних можливостей розгляду природи, що їх забезпечує системний підхід як наукова методологія. Так, поняття саморегулювання та самоорганізації стосовно утворень неживої та мішаної (біокосної) природи протягом тривалого часу заперечувалися, бо вважалося, що доцільною може бути поведінка лише вищих живих істот. Втім, географічні системи, по суті не живі істоти, водночас характеризуються такими самими якостями.
Системний підхід породив системотехніку як сукупність засобів пізнання системних об'ємів. Один з відомих засобів системотехніки розвинутий кібернетикою, - це метод «чорного ящика».
« Чорний ящик» - це така система, знання про яку обмежується лише її входами та виходами, тобто зовнішніми впливами та реакціями системи на них.
Вхідні впливи – це дії зовнішнього середовища на систему, вихідні впливи (та дії) – реакції системи на вхідні впливи, що можуть бути надзвичайно різними (рис. 4). Приклади географічних систем, що розглядаються на рівні «чорного ящика»:
1) засвоєння сонячної радіації земними покривами (з фізичного погляду описується детальніше, ніж у географії, оскільки географ, як правило, абстрагується від механізму процесу, враховуючи деякі опосередковані показники або ж середні (чи типові) значення, що входять до структури енергетичного балансу); засвоєння географічним ландшафтом світла, тепла, вологи досконало диференціюється протягом навіть доби, але в географічних працях описується на рівні середніх багаторічних значень;
Рис. 4. Система у зовнішньому середовищі – модель «чорний ящик»: 1 – зовнішні впливи на систему; вхідні (2) та вихідні (3) енергоречовинні потоки через відкриту систему
2) утворення системи циркуляції повітря, що складається з безлічі окремих дрібних комірчин, але разом має вигляд як упорядковане суцільне перенесення повітря між різними широтами;
3) формування географічних зон, що відбувається через складне поєднання геофізичних, геохімічних, біогеографічних та інших явищ протягом тривалого часу, в суперечливих взаємозв'язках, що їх неможливо відтворити, наприклад, експериментально.
У деяких випадках у процесі пояснення функціювання геосистем у географії використовують модель «сірого ящика», тобто часткову інформацію щодо сутності процесів, проте не розкриваючи повністю їхній механізм.
Наприклад, цій моделі відповідають характеристики:
1) геохімічних бар'єрів (знаємо, які взагалі параметри середовища та саме мігруючої субстанції здатні впливати на накопичення певних сполук);
2) географічних теплових машин (можна визначити принцип процесу, що відбувається, й побудувати його модель);
3) самоочищення забруднень (навіть використовуємо штучні засоби самоочищення – наприклад, міські очисні споруди, бо вони відтворюють природні властивості) тощо.
Як бачимо, моделі «сірого ящика» використовують у тих випадках, коли йдеться про геохімічні та геофізичні характеристики комплексних географічних явищ.
На рис. 3 також розглянуто модель «сірого ящика». Там показано процес саморегулювання, не враховуючи такі параметри, як температура, відносна вологість повітря, режим вітрів тощо, котрі насправді можуть суттєво впливати на процес випаровування. Крім того, темп випаровування – з одного боку, та стік – з іншого, як правило, змінюються в часі несинхронно; отже, рівність стоку та випаровування може бути лише вкрай приблизною. Тоді наведена схема більшою мірою характеризує кінематику, а не динаміку процесів.
Нарешті, в окремих випадках географи намагаються досконало описати процес взаємодії в геосистемі, використовуючи стаціонарні спостереження. В таких випадках створюють мережу спостережень, опоряджують її датчиками, контрольно-реєструвальними приладами, комп'ютером тощо, і це дає змогу безпосередньо спостерігати процеси взаємодії в геосистемах.
В екологічних дослідженнях саме так створюють системи моніторингу навколишнього середовища, АСУ якістю води тощо. Вони працюють як слідкуючі системи, тобто безперервно або ж через короткі проміжки часу «спостерігають» за процесами й дають можливість своєчасно у них втручатися.
Основні положення системної парадигми:
1. Система завжди складається з елементів.
2. Елементи перебувають у різноманітних взаємозв'язках. Прямий зв'язок є причинно-наслідковим. Зворотний зв'язок є реактивним (тобто визначає реакцію системи на відповідний прямий зв'язок). За прямими зв'язками здійснюється обмін речовиною та енергією. За зворотними зв'язками відбувається саморегулювання систем.
3. Зв'язки бувають позитивними та негативними: перший сприяє підсиленню впливу входу системи за умови зростання її виходу; другий відповідає обставинам, коли збільшення виходу системи лімітує вхід.
Використовуючи засади класифікації, викладені у пп. 2 та З, можна створити чотириступінчасту класифікацію зв'язків між елементами системи: прямі позитивні, прямі негативні, зворотні позитивні та зворотні негативні.
4. Більшість складних природних систем здатні до саморозвитку, в результаті якого вони стають ще складнішими, удосконалюються за рахунок використання ресурсів навколишнього середовища.
5. Природні системи утворюють ієрархію.
Це далеко не повний, але достатньо суттєвий перелік властивостей систем, що їх можна поширити й на геосистеми.
6. Екологічна парадигма охопила спочатку біологічні науки, а вже потім науки про Землю, і протягом останніх 30-ти років стала поступово міждисциплінарною галуззю знань та особливо – певної непрофесійної діяльності (в тому числі й політичної). В її підвалини покладено уявлення про те, що в сучасному світі проблема збереження середовища життя на Землі має глобальне значення, і його за своєю важливістю можна порівняти з проблемами збереження миру, запобігання ядерній війні та забезпечення людства харчуванням.
Загальним принципом, на якому базується екологічна парадигма, є розподіл предмету вивчення на дві складові, нерозривно пов'язані між собою (бо одна не існує поза іншою), але водночас протистоять одна одній. Складову, що вважають за головну, називають хазяїном, або об'єктом. Решта, що її оточує, живить, приймає відходи тощо, називають середовищем. Систему впливу хазяїна на середовище називають звичайно природокористуванням, а зворотний вплив – екологічною реакцією.
Залежно від галузі знань фахівці різного профілю по-різному розуміють, що є хазяїном, а що – середовищем.
Представники класичної біологічної еколог і ї традиційно вважають за хазяїна живу складову природних систем, а середовищем – абіогенну природу та людське суспільство. Охорона природи, за їхніми уявленнями, – це охорона живої природи за допомогою обмеження впливу суспільства на природні системи (аж до відмови від технічного прогресу).
Представники новітньої геоекології вважають за «хазяїна» природні системи, не поділяючи останні на біотичну та абіотичну частини, їх уболівання спрямовані на збереження географічних ландшафтів, котрі розуміють як цілісні поєднання компонентів природи, пов'язані між собою обміном речовини та енергії (як побачимо далі, абіогенні процеси на кілька порядків перевищують процеси біогенні, тоді як останні певною мірою виконують роль регулятора). Географи та геоекологи (а це найчастіше одні й ті самі фахівці) слушно вважають, що без збереження абіотичної природи живі організми (і людину як біологічну істоту) врятувати неможливо.
Представники соціальної екології (соціоекології), що відроджена нещодавно після тривалого періоду забуття, вважають за хазяїна людське суспільство, а за середовище – решту, в тому числі й біоту. Вони ставлять за мету збереження людства через доцільніше використання ресурсів природи.
У середовищі фахівців існують і конкурують різні аспекти екологічної парадигми.
Представники біоекології вважають за суб'єкт відносин, що вивчаються, вплив середовища як умови існування, пристосування чи перетворення живих істот чи їхніх угруповань (відповідно до того є екологія виду (аутекологія), популяції (популяційна екологія), біоценозу (синекологія) тощо). Тобто це – біоцентричний погляд на взаємини груп живого з неживим та людством (остання група розглядається переважно як збурюючий та лімітуючий фактор, тобто переважно в негативному значенні).
Безпосередньо дослідження суб'єкта біоекології – різного рангу чи структури угруповання організмів – здійснюється низкою біологічних наук.
Геоекологи наближаються до розуміння предмету досліджень, коли за суб'єкт відносин вважають природний комплекс, або гео-систему, а за об'єкт – його оточення, що містить: також природний комплекс – вищого рангу; людство (чи його частину), що впливає на природний комплекс, взаємодіючи з ним в процесі природокористування (рис. 5).
Рис. 5. Екологія як система знань про відносини між суб'єктом й об'єктом: а – суб'єктно-об'єктні відносини; б – співвідношення екологічних дисциплін; ▲, ● – перехідні дисципліни
Погляд на людство в геоекології менш агресивний, аніж у біоекології, оскільки природокористування розглядається як необхідна передумова життя людей та сфера діяльності. Певне місце в геоекології посідає вдосконалення (антропоцентрично) природного середовища засобами меліоративної географії (оптимізація природного середовища), збереження цінних об'єктів і контроль стану та якості середовища (моніторинг) стосовно, переважно, безпеки людства тощо.
Безпосередньо суб'єкт геоекології вивчається географічними науками.
Складові екологічних дисциплін
У соціоекології за суб'єкт відносин править людство, за об'єкт – природне оточення (довколишнє природне середовище).
Останнім часом спостерігають тенденцію до поширення предмета соціоекології на визначення відносин всередині людства (екологія етносу за Л. М. Гумільовим; екологія культури за А. Д. Лихачовим тощо).
З наведеної схеми (рис. 5) можна зробити кілька важливих висновків, нехтування якими призводить до непорозумінь між різними групами екологів.
1. Людство опиняється щоразу в новому становищі в системі екологічних співвідношень. У біоекології воно є збурюючою складовою відносин об'єкта, тобто протистоїть суб'єктові, котрим є біота. Тому представники біоекології найчастіше й найбільш вороже ставляться до людської діяльності.
Водночас зауважимо, що представники біоекології не є найпослідовнішими прихильниками інтересів людства, хоча вони є найактивнішими захисниками природи (котру, однак, розуміють біоцентрично).
У геоекології людство виступає як партнер у процесі природокористування, тобто в складних взаєминах між суб'єктом (природним комплексом) та об'єктом (довкіллям). Причому людська діяльність розглядається як позитивно (меліорація, збереження природних комплексів, збільшення їхньої різноманітності через утворення антропогенних та техногенних ландшафтів тощо), так і негативно – через надлишкові впливи, що насамперед пов'язані з архаїчними технологіями та екстенсивним господарюванням. Ці питання розглядатимемо в останніх главах підручника.
Соціоекологія – система знань, безперечно антропоцентрична. За нею біота й геом – суб'єкти біо- та геоекології – опиняються в межах середовища, створюючи лише необхідні умови для розвитку людства. Соціоекологія стримує людську діяльність лише в межах, які б гарантували екологічну безпеку людства. Офіційна охорона довкілля – це насамперед Соціоекологія, хоч як засіб досягнення мети вона використовує і захист біоти та природних комплексів, оскільки інакше не буде повноцінного відтворення середовища та відновлюваних ресурсів.
2. Повсякчас спостерігаємо непорозуміння через змішування інтересів біо-, соціо- та геоекологів.
Біоеколог, як зазначалося, не може бути безпосереднім прихильником інтересів людськості, тому його участь у політичній діяльності в цьому напрямі обмежена.
Соціоекологові професійно далекі проблеми збереження природних систем – бо це для нього лише середовище для прискореного розвитку людства. Професійно він враховує інтереси людства чи його частини, але не має засобів конструктивно вирішувати проблеми.
Нарешті, геоеколог, може, найбільш зважливо повинен розробляти проблему, тобто використовувати певні засоби поліпшення, оптимізації (розумного компромісу співвідношень) та контролю за станом територій (сукупності комплексів), а не лише об'єктів впливу, конструювання антропогенних ландшафтів, відновлення «механізмів» відтворення середовища та ресурсів.
На жаль, геоекологія недостатньо використовує здобутки конструктивної географії, намагаючися досягти самостійності.
3. Через невизначеність відносин у науці й практиці досить часто спостерігаємо намагання захопити чужу «екологічну нішу» існування.
Гадаємо, доцільно вважати екологами фахівців, що вивчають відповідні відносини між суб'єктом та об'єктом, а не безпосередньо суб'єкти та об'єкти, оскільки екологія – це сфера знань про відносини, а не предмети тих відносин, тобто галузь знань реляційна. В іншому разі вона мала б охоплювати все, що вивчає наука в цілому.
Введение.
При определении базовой цены как перед производителем товара, так и перед оптовым или розничным торговцем стоит задача выявить цену, наиболее приемлемую для покупателя и устраивающую продавца. В реальной практике при обосновании такой цены определяющими факторами являются величина затрат, существующее на целевом рынке соотношение между спросом и предложением, поведение конкурентов. При этом во многих используемых методах установления базовой цены предпочтение отдается одному из этих факторов. С учетом этого выделяют как самостоятельные группы методы установления цены на основе затрат, методы установления цены с ориентацией па спрос и методы установления цены с ориентацией на уровень конкуренции.
При использовании методов установления цены, ориентированных на затраты, цена товара определяется как сумма некоторых затрат предприятия и соответствующей добавочной величины, характеризующей прибыль от продажи данного товара. Указанная величина затрат может содержать полные издержки, обусловленные производством и продажей данного товара, или часть из них. Разный подход может быть и к установлению величины прибыли. Учитывая эти факторы, наиболее часто для установления цены товара с учетом затрат используются метод надбавок, метод обеспечения целевого дохода на капитал, метод анализа безубыточности. При использовании метода надбавок базовая цена товара обычно определяется как сумма себестоимости единицы товара и некоторой нормы прибыли. Как сумму себестоимости единицы товара и планируемой па единицу товара прибыли на вложенный в производство и реализацию капитал устанавливается базовая цена при использовании метода обеспечения целевого дохода на вложенный капитал. При использовании метода анализа безубыточности цена устанавливается па основе анализа графика безубыточности, позволяющего выявить точку рыночного равновесия и определить соответствующую ей цену товара.
При установлении цены с ориентацией на спрос первостепенное значение имеет анализ соотношения спроса и предложения. Это и предполагается проводить при использовании основных методов данной группы, к которым относятся метод воспринимаемой ценности, метод гибких цен, установление цены на аукционах (метод состязательности), метод биржевых котировок. Метод воспринимаемой ценности является одним из распространенных методов установления базовой цены. Используя его, менеджер по ценам определяет точку равновесия между ощущаемой ценностью товара и возможными затратами покупателя, обусловленными покупкой и потреблением товара. Указанная точка и определяет базовую цену товара. При использовании метода гибких цен один и тот же товар продается различным покупателям по разным ценам. Обычно предприятия устанавливают пространственную гибкость цен, гибкость цен по времени, гибкость цен в зависимости от целевого использования товара и гибкость цен в зависимости от местонахождения товара.
Наиболее полно соотношение между спросом и предложением проявляется во время проведения аукционов. Наличие во время аукциона большого числа покупателей и незначительного числа продавцов способствует формированию более высокой цены на товар. Это характерно и для бирж, где цена выступает в форме биржевой котировки. Последние публикуются два-три раза в день и непосредственно зависят от сложившегося соотношения между спросом и предложением. Величина биржевых котировок постоянно меняется в зависимости от складывающейся конъюнктуры.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |