Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Сканер и его программное обеспечение. Системы автоматического ввода текста. Методы распознавания символов.

У науці красномовства використовується такий магічний термін – фасцинація, що означає зачарування мовленим словом. Ця креативна особливість найвиразніше проявляється у спілкуванні, про значення якого вже йшлося. У нашому контексті на цьому слід наголошувати при будь-якій нагоді, адже цілком обґрунтовано вважається, що однією з необхідних і загальних умов формування та розвитку суспільства особи є спілкування. Як вважають автори цитованого нами підручника з ораторського мистецтва, у співвідношенні трьох основних форм вияву соціаль­ної активності особи – поведінці, спілкуванні і діяльності – на спілкування, за підрахунками соціологів, витрачається до 70 % часу. Наприклад, японські вчені-лінгвісти з‘ясували, що службовці Японії витрачають на усну мову близько половини часу свого неспання – майже сім годин на добу, на читан­ня у них йде півтори години, на письмову мову – всього 47 хвилин. За дани­ми американських учених, витрата чистого часу на бесіди у середнього жи­теля Землі становить 2,5 року. Це означає, що кожен з нас упродовж життя (при середньостатистичній тривалості його приблизно 70 років) встигає “наговорити” близько 400 томів обсягом по 1000 сторінок. Ці дані певною мірою свідчать про те, що сучасна людина, оснащена технічни­ми засобами комунікації, – це здебільшого людина, що говорить.

Якщо мати на увазі юридичну діяльність, то про спілкування можна говорити не тільки як про її структурний компонент, а й у низці випадків як про особливий, самостійний вид професійної діяльності. Характеризуючи професійне спілкування юриста, автори зазначають, що воно нерідко протікає в особ­ливому процесуальному режимі з дотриманням чітко регламентованих форм комунікації. Видатний російський юрист А. Коні підкреслював, що юрист повинен бути людиною, у якої загальна освіта йде попереду спеціальної, оскільки він постійно перебуває в спілкуванні з людьми, вирішує їх правовідносини.

Юрист, який добре володіє мовою, має більше можливостей у досягненні професійних успіхів. Немає сумнівів, що така людина на голову вище інших. Справедливою в цьому відношенні є думка психолога Ч. Депью про те, що ніяка інша здатність людини не дасть їй можливості з такою швидкістю зро­бити кар‘єру і домогтися визнання, як здатність добре говорити. Підтверджу­ючи це, британський дослідник ділової комунікації М. Орган стверджує, що ставлення інших людей до нас тільки на 30 % визначається тим, що ми гово­римо, і на 70 % залежить від того, як ми говоримо.

При всій умовності наведених даних важливо підкреслити, що професійна мова юриста, яка має бути базою для опанування красномовства, орієнтована не просто на розуміння іншими людьми з метою впли­ву на їх свідомість і діяльність, а також на соціальну взаємодію. Вона часто на­буває найважливішого сенсу, особливо мова обвинувача, адвоката, судді, законо­давця. Юрист повинен і зобов‘язаний точно і відповідально відображати в мові процеси і явища життєдіяльності людей, особливий зміст, сенс та значення пра­вових норм. Йому постійно доводиться вдаватися до різних мовних форм, а також оцінювати особливості мовної поведінки інших осіб. Ось чому у процесі мовної підготовки правознавець повинен прагнути оволодіти певними уміннями, а саме:

- вільно, точно, зрозуміло та обґрунтовано виражати розмовною і про­фесійною мовою правову теорію і практику;

- вести бесіди на правові, політичні, економічні, філософські, історичні та інші теми, набір яких становить коло загальної і професійної компетент­ності культурної людини – сучасного фахівця;

- слухати і чути співбесідника, формулювати питання різних типів у гід­ній для культурної людини формі, подавати доречні репліки, коректно всту­пати в розмову, доповнюючи і розвиваючи тему бесіди або аргументовано заперечуючи по суті предмета обговорення;

- переконувати інших вивіреним словом, досконалими аргументами, точною логікою, грамотністю думок;

- ефективно брати участь у дебатах з проблеми, в якій той, хто говорить, достатньо компетентний, ясно і лаконічно, у належній літературній формі висловлювати власні думки під час чіткого регламентованого виступу;

- брати участь у дискусіях, спорах з дотриманням логічних законів і етно­психологічних правил; послідовно і доказово обстоювати свої погляди, якщо вони спрямовані на конструктивне вирішення питання;

- виступати з науковими повідомленнями і доповідями, а також з невеликою, але яскравою і переконливою публічною промовою на досупну тему і в різних жанрах з добре вивченого предмета і при цьому вміти коректувати її форму і тактику відповідно до інтересів та настрою аудиторії;

- вільно висловлювати у письмовій формі свої думки, переконання та оцінки, співвідносити стиль і форму тексту з його жанром і прийнятими у суспільстві правилами;

- вникати у задум і зміст чужої письмової та усної мови, розрізняти зовнішню форму слів і словосполучень та їх сенс, значення, глибинні цілі, тобто ефективно читати і слухати, давати загально риторичну і професійно-понятійну оцінку прочитаного або прослуханого тексту;

- володіти розвиненою лінгвістичною культурою, мовним етикетом, естетичним сприйняттям слова, мовною інтуїцією (відчуттям мови).

Сформувати зазначені вміння можна на основі тривалої практики, а також за допомогою спеціальних теоретичних знань, частково вже викладених у попередніх розділах цього посібника. Отже, окремі з перелічених сентенцій можна вважати нагадуванням про доцільність повторювання окремих положень з метою закріплення знань, а водночас сприймати викладене як поживу для формування серйозних намірів підвищувати свої професійні можливості, оволодіваючи все новими і новими знаннями, насамперед з комунікаційної риторики, в якій дається, зокрема характеристика видів красномовства.

Для того, щоб мати бодай загальне уявлення про сутність і поняття юридичного красномовства доцільно ознайомитися з ґенезою розвитку загального красномовства і його особливого виду – судового красномовства. Автори навчального посібника з риторики Л. Мацько та О. Мацько, характеризуючи види красномовства, зазначають: “Основоположник античної риторичної науки Арістотель виділяв три основні види (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні. Це означало, що на той час риторична практика нагромадила достатній досвід для диференціації та класифікації промов (а саме вони становили основну форму вияву красномовства. – О.Ч.) та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них. Учення про три роди промов у риториці Ціцерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення”, адже вони… “водночас це ще й три роди промов, виділені не за сферою і метою (осудження, користь, хвала), а й за якістю промов, мовним матеріалом, тобто за ією основою, на якій пізніше сформулювалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помірний)” [50, с. 190–191]. Однак Ціцерон був не лише теоретиком, а й чудовим практиком. Усе найкраще, чого досягло римське судове красномовство, виявилося в його ораторській майстерності, тобто у судових промовах.

Оскільки суд в епоху Античності був громадською трибуною, на якій сперечалися представники різних політичних переконань, напрямків, то кожен оратор повинен був володіти знаннями та вміннями переконувати слухачів й опонентів. З тих часів склався, набув розвитку і вдосконалення один з основних видів юридичного красномовства – судове ораторство. Воно представлене в основному судовою промовою. Це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді цивільної, адміністративної, кримінальної чи іншої справи. За характером і спрямованістю судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні промови позивачів, самозахисників, виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо. Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити відповідні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшувати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, словом впливати на судову владу тощо.

Судове красномовство сформувало певні традиційні різновиди промов, кожен з яких має свої чітко визначені етичні рамки і специфічні мовно-виражальні засоби. Автори посібника називають кілька різновидів судового красномовства. Це – промови: звинувачувальна (прокурорська), захисна (адвокатська), самозахисна (виступ звинувачуваного), громадських захисника чи звинувачу, суддів [50, с. 192]. Оскільки у сучасному професійному репертуарі практикуючих юристів, окремі з них поширені найбільше і стосуються саме фаху правника, то зупинимося на характеристиці промов (виступів) прокурора (як представника звинувачення переважно у кримінальних справах), адвоката (йому здебільшого доводиться відстоювати інтереси своїх клієнтів у цивільно-правових справах), а також судді (хоч і відбувається певна спеціалізація, однак суддям першої інстанції доводиться нерідко ставати універсалом, адже випадає розглядати і кримінальні, і адміністративні, і цивільні справи).

У КПК України ст. 36 визначено прокурора як сторону обвинувачення, у п. 1 зазначено: “ Прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень,забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов‘язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора, а п. 3 цієї ж статті передбачена обов‘язкова участь прокурора в суді” [40, Т.1, с. 117, 119], крім випадків передбачених КПК (див. п.4 ч.3 ст.56, ч.2 ст. 34).

Судові дебати – це самостійна частина судового розгляду, коли учасники судового провадження виступають з промовами, в яких оціннють обставини, установлені під час кримінального провадження, та досліджені докази, обґрунтовуючи свої висновки з питань, що підлягають вирішенню судом. Першому в судових дебатах надається слово прокурору. У навчальному посібнику П. Лісовського (щоправда, ще з урахуванням вимог попереднього КПК) дається характеристика промови прокурора. Автор, зокрема, пише: “Проголошуючи обвинувальну промову, прокурор висловлює остаточні висновки, до яких він дійшов у результаті судового розгляду кримінальної справи, підби­ває підсумки обвинувальної діяльності. Виступ прокурора з обви­нувальною промовою є одним з найбільш відповідальних етапів підтримання обвинувачення у суді.

Промова прокурора в судових дебатах, в якій підтримується державне обвинувачення, містить аналіз доказів, висловлюються міркування про кваліфікацію злочину, міру покарання та інші пи­тання, що мають значення для винесення законного і обґрунтова­ного вироку, називається обвинувальною промовою прокурора.

Закон не визначає змісту обвинувальної промови. Але оскі­льки доказування обвинувачення в суді КПК України поклав на прокурора, то в своїй промові він повинен висвітлити питання, на яких наголошувалося у попередньому КПК (хоч за змістом і спрямованістю вони цілком відповідають сучасному кримінальному процесу), а саме:

1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний;

2) чи має це діяння склад злочину і до якої статті кримінального закону він може бути підведений;

3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину;

4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин;

5) чи є обставини, що обтяжують або пом‘якшують відповіда­льність підсудного і які саме;

6) чи слід визнати підсудного особливо небезпечним рецидиві­стом;

7) яка міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати;

8) в якому вигляді виправно-трудової чи виховно-трудової ко­лонії або у в‘язниці повинен відбувати покарання засуджений до позбавлення волі;

9) чи підлягає задоволенню пред‘явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров‘я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений;

10) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільно­го позову, і можливою його конфіскацією;

11) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цін­ностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом;

12) на кого мають бути покладені судові витрати і в якому роз­мірі;

13) який запобіжний захід варто обрати щодо підсудного;

14) чи є необхідним застосовувати до підсудного примусове лі­кування чи встановити над ним опіку.

Такі питання вирішуються судом при постановленні вироку.

До цих питань прокурор повинен додати також суспільно-політичну оцінку обставин справи, що розглядається; характерис­тику особи підсудного; довідку з місця проживання; ана­ліз причин і умов, що сприяли вчиненню злочину.

Зміст і структура обвинувальної промови визначаються пере­дусім обставинами справи, місцем її розгляду (справа розглядається в суді чи виїзному засіданні), складом аудиторії, особистими ознаками прокурора і зайнятою ним позицією у справі.

Структурний зміст прокурорської промови, її побудова не можуть бути однаковими незмінними для різних справ. Як не іс­нує кримінальних справ абсолютно схожих одна на одну, так і не повинно бути промов, які збігаються між собою. Тому прокурор повинен уміти віднайти правильні пропозиції різних частин промо­ви, розподілити матеріал логічно й послідовно” [45, с. 164–166].

Адвокат у кримінальному процесі фактично стає опонентом прокурора. У цитованому навчальному посібнику зазначається, що “Адвокатська промова є промовою захисника, зумовлена його функцією захисту, і цілком підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. З огляду на це захисник у своїй промові всі факти і докази розглядає під кутом інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення або пом‘якшити його вину і відповідальність.

Предметом адвокатської промови є: фактичні обставини справи; оцінка доказів; пропозиції про застосування того чи іншого закону у справі; пропозиції про внесення окремої ухвали при наявності для цього підстав.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм права. Так, коли йдеться про спірні цивільні правовідносини, то до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з особою (підприємством), настання каліцтва чи іншого ушкодження здоров‘я у зв‘язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов‘язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди.

Труднощі й помилки у визначенні необхідного факту доказування виникають тоді, коли диспозиція норми матеріального (сімейного) права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про розподіл майна подружжя та ін., при застосуванні яких повинні враховуватися “груба необережність самого потерпілого”, “майнове становище”, “інтереси неповнолітніх дітей” чи “інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу”.

Виступаючи в адміністративних справах, адвокат повинен з‘ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення; чи винна дана особа в його вчиненні; чи підлягає вона адміністративній відповідальності; інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом адвокатської промови в суді другої інстанції при розгляді цивільної чи сімейної справи в касаційному порядку є: критика або обґрунтування правильності вироку чи рішення; обґрунтування касаційного подання чи касаційної скарги або їх критика; аналіз і оцінка додаткових матеріалів; пропозиції щодо внесення певної ухвали касаційної інстанції.

Таким чином, до змісту адвокатської промови в суді обов‘язково входять ті елементи, що утворюють її предмет. Проте необхідно пам‘ятати, що на зміст і форму адвокатської промови суттєво впливають характер і обсяг справи, особа ритора, судова аудиторія. Особа промовця і судова аудиторія визначають певну побудову і виклад судової промови. Як немає однакових справ і людей, так не може бути і однакових адвокатських промов. Вільне володіння формами промови є мистецтвом, яке може набути у деяких ораторів трафарету. Головним у промові є її зміст і думки адвоката” [45, с. 162–164].

Знайомство з навчальними посібниками різних авторів дає змогу, шляхом аналітичного порівняння викладеного в них матеріалу, глибше пізнати суть і можливості юридичного красномовства, збагатитися необхідними знаннями. У згадуваному і цитованому підручнику Харківських науковців один із розділів присвячено судовому красномовству. Даючи загальну характеристику судової промови, автори, на наш погляд, ґрунтовно і аргументовано доводять, що саме рівень володіння майстерністю виступу у судовому процесі є одним з головних критеріїв професіоналізму юриста. Викладені в параграфі підручника думки і пропозиції, узагальнення, як видається, можуть бути своєрідним підсумком дискурсу за темою цього розділу. То ж подаємо його з деякими куп‘юрами.

“Протягом сторіч існування судової системи та юридичної професії
в цілому велика увага приділялась узагальненню певних правил чи
законів судового красномовства. З точки зору повноти і систематизу­вання правил та стандартів усного виступу судове красномовство – найрозвиненіша професійна сфера ораторського мистецтва як теорії та навчальної дисципліни.

Головним у судовому виступі є переконання. Однак воно досягаєть­ся специфічними інструментами доказовості, які до певної міри є спільними для будь-якої сфери людського життя, хоча лише в судовому процесі вони максимально формалізовані та зведені до чітких правил та процедур доведення.

Ще Ціцерон зазначав, що у судовому виступі переконливість слів якими виражається думка, є не менш важливою, ніж їх доведеність. Думка є невіддільною від мови та завжди виражена мовними засобами, а будь-який мовний образ є одночасно і логічною абстракцією. Ком­позиція виступу як послідовність методів демонстрації думки та план виступу як тематична послідовність процесуального доведення відоб­ражають загальні принципи побудови переконуючого виступу. Але цим логіко-мовна основа судового виступу не обмежується, оскільки сис­тема аргументації має бути побудована так, аби впливати на переко­нання суду, використовуючи специфічні моовні засоби. Всю систему аргументації промови орієнтовано на справляння впливу на уявлення суду про систему доказів у справі. Зазвичай у процесуальному законо­давстві міститься вказівка на те, що всі докази суд має оцінювати на підставі вирішення питань про їх допустимість, джерела отримання, достовірність, а всі докази разом – з точки зору достатності для вирішення справи. Це відбувається у формі переконання суду. Впливати на формування такого переконання – основна мета судового оратора. Там, де фактична і юридична доведеність поєднуються з їх точним та образним вираженням мовними засобами, створюється юридична ви­разність (за визначенням П. Сергеїча).

Специфіка переконуючої промови в судовому процесі полягає у тому, що вона має як свою основу складну структуру, котра являє собою комплекс умов і чинників судового дискурсу, що значною мірою визначають стратегію і тактику оратора, а саме: соціальний контекст, у якому відбувається судовий процес; ціннісний контекст, де головним є співвідношення закону і права, істини і справедливості; судовий етикет, який має чіткі характеристики допустимої по­ведінки учасників судового процесу; мовний етикет, тобто прийнятні для даного соціокультурного середовища мовні правила і звичаї; правова позиція сторін, моделі і засоби аргументації; засоби мовного впливу – маніпулятивні технології і мовна гра тощо.

На відміну від інших різновидів переконуючого мовлення для су­дового оратора обов‘язковими є різні моделі апеляції до закону. І теза переконання, і добір аргументів, і спосіб їхнього подання (тобто де­монстрація), і функції аргументації – все має бути спрямоване не тільки на досягнення мети переконання, а й на збереження гармонії між істиною, правом та справедливістю.

Переконання може мати різні стратегічні задуми. Однак у судовому виступі найчастіше ефективними стають комунікативні стратегії пере­конання, що базуються на співробітництві і кооперації. Хоча ззовні судовий процес виглядає як гостра дискусія всіх учасників проваджен­ня, судовий оратор не може на такій конфронтаційній стратегії досяг­ти успіху. Він має створити базис для розв‘язання проблеми на основі обраної ним моделі вирішення певної правової ситуації.

Характеризуючи судову промову, слід виходити з того, що її зміст і форма визначаються загальними принципами судочинства, які відображають його суспільно-політичний контекст. Тривалий час у країні панувала така система судочинства, що суттєво зменшувала потребу в ораторських навичках. Проте за умов більш повної реалізації прин­ципу змагальності, існування “суду присяжних” ораторське мистецтво набуває рис важливого процесуально допустимого чинника впливу на судове рішення.

Можна вважати, що до сфери розгляду в судовому красномовстві належать усі форми виступів учасників процесу. Але існування чоти­рьох основних видів проваджень (кримінального, цивільного, адміністративного та господарського) потребує врахування того, що різна природа цих проваджень не може не впливати на специфіку роботи судового оратора.

Історично склалося так, що найчастіше судова промова розгляда­ється у контексті кримінального провадження, де найбільш повно виявляються загальні правила судової риторики і є можливості досить широкого використання риторичних засобів. За своїм цільовим при­значенням у кримінальному процесі судова промова може бути або “захисною”, або “обвинувальною”. Цей поділ свідчить про існування двох альтернативних моделей судового красномовства, що конкретно пов‘язані з процесуальними ролями і мають властиві переважно їм правила та норми. В інших видах проваджень (цивільному, адміністра­тивному, господарському та провадженні у справах про адміністратив­ні правопорушення) є свій поділ видів судових промов, що визнача­ються існуванням специфічних процесуальних ролей (наприклад, “позивач” та “відповідач”). Найчастіше такі ролі “виконують” про­фесійні юристи, які є представниками юридичних та фізичних осіб. Володіння навичками судового оратора стає для них умовою належно­го виконання своїх професійних обов‘язків. Слід пам‘ятати, що у різ­них типах проваджень є свої особливості судового красномовства, які часто базуються не тільки на традиціях, а й на предметній специфиці судового розгляду. Наприклад, виступ юриста в господарському про­цесі у справі про банкрутство суттєво відрізнятиметься від виступу у цивільній справі про розлучення. Якщо у першому випадку мова буде дещо “сухою” й офиційною, включати економічні розрахунки та аргу­ментацію не емоціями, а фактами, то у сімейному спорі оратор має знайти способи поєднання емоційності і життєвої правди з правовими оцінками та висновками. Це завжди слід пам‘ятати судовому оратору, який визначає свою стратегію і тактику.

Хоча за своєю формою судова промова поєднує риси діалогічної та монологічної мови, її діалогічність є визначальною. Це грунтується на тому, що основою судового процесу за сучасних умов є дебати, які мають встановити істину, тобто зміст судового рішення. Форма дебатів є процедурою, яка у своїх ключових ознаках досить жорстко визна­чається процесуально-правовими нормами. У ст. 364 КПК України та ст. 193 ЦПК України чітко регламентовано процедуру проведення цієї частини судового розгляду. Основне завдання дебатів – оцінка доказів, досліджених під час розгляду по суті, переконання суду у перевазі одних доказів над іншими, схилення суду до прийняття позиції промовця. У цьому разі істотну вагу має і судова практика. Досить часто саме вона формує штампи і стереотипи, що впливають на мовленнєву поведінку учасників про­цесу. Навіть тоді, коли судовий оратор викладає свою позицію у ви­ступі, що має всі ознаки монологу, суд не залишається пасивним слу­хачем. Фактично сторони перебувають у діалозі. Відбувається процес пізнання і формування переконання суду. Тому судова промова буде ефективною лише тоді, коли вона враховує потреби такого пізнаваль­ного процесу.

У промові судового оратора суду не тільки пропонується погляд на певну правову ситуацію, а й реально демонструється спосіб її пізнан­ня. Безумовно, правова позиція – це певна концепція, спосіб пояснен­ня. Але вона не буде дієвою без достовірної і надійної системи розу­міння та викладення такої позиції, яка спирається на стандарти усного мовлення.

Судова промова є ключовим компонентом системи комунікації, що становить сутність будь-якого судового процесу і є соціально-психологічним механізмом впливу на формування переконання суду. Судовий оратор є суб‘єктом такого впливу, оскільки він подає резуль­тати свого дослідження обставин справи у спосіб, визначений відпо­відним процесуальним законом. У цьому складному поєднанні про­цесуальних дій і соціально-психологічної взаємодії полягає специфіка судового виступу.

Об‘єктом впливу є суддя (судді), присяжні, інші учасники судового розгляду. Ефективність мовного впливу залежить не тільки від орато­ра та його реципієнтів, а й від контексту справи (не тільки обставин судового розгляду а й сприйняття громадськості, уваги засобів масової інформації, політичних реакцій на судовий розгляд тощо).

З урахуванням цього слід визначити і специфіку аудиторії судового виступу. Будь-яка промова завжди містить взаємодію з аудиторією, навіть якщо ця аудиторія була б уявною, а сам контакт – умовним. Не є ви­нятком і судова промова. Існують розбіжності стосовно розуміння того, що у даному випадку вбачається в понятті “аудиторія”. Очевидно, більш правильним буде таке розуміння судової аудиторії, при якому до неї на­лежать лише ті, хто прямо визначений у законі як учасник процесу. В іншому разі, тобто коли аудиторією вважають усіх присутніх у залі судового засідання, саме визначення судової промови буде розпливчас­тим, і вона втратить свою якісну природу як процесуальної дії.

Щодо судової аудиторії доречно пам‘ятати також про необхідність урахування загальних правил взаємодії з аудиторією, але при цьому зважаючи й на обмеження в спілкуванні з учасниками процесу, які іс­нують згідно із законом. Наприклад, статус учасників є суттєво різним, оскільки судова аудиторія характеризується структурованістю за про­цесуальними ролями. Судовий оратор отримує можливість виступу лише у випадках, установлених законом, у порядку, який визначає суддя. Загалом суддя має особливий статус, оскільки він наділений не тільки повноваженнями щодо ведення процесу, а й щодо застосування засобів процесуального впливу на порушників правил поведінки в суді. Ці засоби, зокрема, спрямовані й на те, аби створювати “захист” від будь-яких непроцесуальних впливів на суд, до яких належить і прямий психоемоційний вплив (вияв неповаги, залякування тощо). За таких умов використання психологічних прийомів роботи з аудиторією є мож­ливим, але суттєво обмеженим.

Оскільки судовий виступ має сенс лише як єдино можливий за­конний процесуальний спосіб впливу на переконання суду, то аудито­рією такого виступу можуть бути визнані лише ті, хто має формальний статус учасника процесу. Вся його діяльність орієнтована саме на них. Переконати суд (а також інших учасників розгляду) в правильності своєї позиції прагне судовий оратор. Але він не може не враховувати також сприйняття тих, хто може бути присутнім на судовом засіданні. Принцип відкритості і гласності судового розгляду є важливим у де­мократичному суспільстві. Важливо донести свою позицію до громад­ськості, представників засобів масової інформації. Досить часто судо­ві оратори цим намагаються привернути увагу до суспільно значущих подій, підсилити свою емоційну та етичну позицію громадською дум­кою, що стає легітимним, однак непроцесуальним засобом впливу.

Головною характеристикою судової промови є те, що це процесу­альна діяльність, визначена законом. Цим зумовлюються певні елементи формалізації в судовій промові. Части­на з них прямо визначена процесуальним законом, наприклад, форма звернення до учасників процесу, послідовність виступів учасників, окремі обов‘язкові елементи, універсальні та обов‘язкові терміни тощо. Але практика також впливає на виникнення таких правил.

Перш за все формалізуються, тобто перетворюються на штампи і кліше, деякі мовні конструкції, що використовуються при зверненні до суду та учасників процесу, наданні доказів, формулюванні окремих положень та ін. Такі мовні конструкції, як правило, не містять чітких визначень у законі чи підзаконних актах і базуються на звичаях (не завжди “судомовлення”, але й на звичних формах спілкування в інших професійних сферах). Тому при підготовці судової промови слід ви­вчати практику відомих судових процесів, звертаючи увагу на “стан­дартні” елементи промови і правила їх застосування. Використання таких штампів і кліше важливе і як спосіб спрощення тексту виступу (за їх допомогою досить складні конструкції письмового тексту можна передати коротко і зрозуміло для всіх), і як підтвердження свого про­фесіоналізму (вміння говорити не книжною, а живою професійною мовою, характерною для певних вузьких сфер).

Підпорядкованість процесуальним завданням виявляється і в тому, що судова промова у своїй основі має суто професійну мовленнєву базу, тобто до її лексики належить професійна юридична мова. Це зумовлює її насиченість спеціальними термінами і зворотами. Тому мовленнєвою нормою в судовій промові найчастіше є адекватне вжи­вання спеціальних термінів. Різновиди судової промови у процесі пов‘язані з певними процесуальними функціями, і їх побудова має свої особливості, хоча ці особливості більше стосуються особливостей процесуальної ролі, ніж їх змісту та форми.

Загальними принципами побудови промови мають бути: поєднан­ня її спрямованості (наприклад, обвинувальної чи захисної) з абсолют­ною точністю і повнотою у викладенні права; уникнення загальних положень, абстрактної та нецілеспрямованої мови; аргументованість і підпорядкованість усієї промови цільовому призначенню та темі про­мови.

Судова промова має відповідати етичним вимогам. Частину з них уже визначено у процесуальному законі, який регламентує поведінку учасників судового розгляду, вводить певні обмеження та заборони. Суд наділений засобами процесуального впливу, які дають змогу підтримувати належний порядок судового розгляду. Існують і норми про­фесійної етики.Наприклад, такі етичні стандарти є в адвокатів, про­курорів. Однак цим етичні вимоги не обмежуються. Існують специфічні етичні стандарти мовного спілкування, характерні як для певної сфери професійної діяльності, так і для мови загалом.

Логіко-мовна основа судового виступу визначається його компози­цією, планом та системою аргументації. Всі вони, особливо аргумен­тація, тісно пов‘язані із засобами та інструментами мовного впливу. Їх вибір визначає сукупність форм презентації процесуального доведен­ня. Саме на їх основі формується загальне враження про судову про­мову. Тому вони мають оцінюватися й відносно низки етичних вимог та стандартів, тобто у судовому виступі критерій переконливості тісно взаємодіє з критерієм етичної допустимості. Моральність професійної і мовної поведінки судового оратора визначає ступінь довіри до нього з боку суду та інших учасників розгляду справи, що впливає на ефективність виступу та можливість досягнення його цілей.

Слід враховувати й те, що судова промова має виховну спрямова­ність, активно впливаючи на судову аудиторію, широку громадськість і передаючи ті вселюдські духовні цінності, якими має керуватися судовий оратор.

Змагальний характер судового процесу створює ілюзію важливос­ті емоційної складової судового виступу (наприклад, заклик “судити за справедливістю, а не за несправедливим законом”), можливості підміни нею раціональних елементів судового розгляду. Насправді ситуація є набагато складнішою. Такої підміни в чистому вигляді не знаходимо навіть у поведінці суду присяжних в його класичних формах. Правова підготовка учасників процесу, особливо професіоналізм суд­дів, формує не просто критичність відносно надмірних емоцій, а й навіть “презумцію помилковості емоційних оцінок”. Тому мовна по­ведінка судового оратора не зможе бути ефективною, коли він занадто часто використовує такі прийоми, як несподіванка, апеляція до почуттів, створення емоційної напруги, театральних ефектів тощо” [55, с. 166–171].

Суд не може обмежувати тривалість судових дебатів певним часом, але коли промовець виходить за межі справи, для уникнення зловживань, головуючий у судовому розгляді може зупинити такого оратора.

Слід мати на увазі, що хорошою і ефективною може бути лише та, яка переконала суддю, а також викликала зацікавлення в аудиторії. А таку промову може виголошувати фахівець, який оволодів засобами й прийомами красномовства, який має добрі знання з основ правознавства, який фахово підходить до предмету обговорення і вміє підготувати свій виступ на належному рівні, щоб він був аргументованим, логічним, послідовним, емоційним, зрозумілим.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. У чому суть понять “мов­на свідомість”, “мовна спроможність”?

2. Що собою являє мовна особистість? Дайте визначення цього поняття.

3. Якою є структура структура мовної особистості?

4. Яка основна мета риторики як науки? Що Вам відомо з історії риторики?

5. Сформулюйте основний закон риторики.

6. У чому полягає зміст юридичної риторики?

7. Яке місце займає ораторство у системі суспільних комунікацій?

8. Що таке, на Ваш погляд, ораторське мистецтво?

9. Яка головна функція ораторського мистецтва?

10. Які спільні риси і які відмінності між суспільно-політичним і юридичним ораторством?

11. Яке значення, на Вашу думку, юридичного красномовства у практичній діяльності юриста?

12. Якими уміннями у процесі мовної підготовки повинен прагнути оволодіти правознавець?

13. Охарактеризуйте різновиди судового красномовства.

14. Яка роль красномовства у судових дебатах?

15. У чому специфіка промов прокурора, адвоката і судді, виголошуваних під час судового засідання?

Сканер и его программное обеспечение. Системы автоматического ввода текста. Методы распознавания символов.