Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Теорія мовної комунікації у системі мовознавчих наук

У сучасній науці відбуваються активні інтегральні і диференціальні процеси: поєднуються різні науки, напрями, виникають нові дисципліни на стику наук і водночас відгалужуються нові гілки в різних галузях наукових знань. Внаслідок цих процесів у лінгвістиці сформувалися науки, які є основою для функціонально- комунікативного описання мови, уможливлюють комплексне вивчення мовної комунікації: прагмалінгвістика, психолінгвістика, соціолінгвістика, когнітивна лін­гвістика, етнолінгвістика та ін.

Прагмалінгвістика. Вона сформована на стику лінгвістики і прагматики, свій початок бере із семіотики Ч. Пірса. Лінгвістичну спрямованість прагматиці надав Ч. Моріс, який наприкінці 30-х років XX ст. запровадив термін «прагматика» і запропонував три виміри мовного семіозису: семантику, синтактику і прагматику.

Прагмалінгвістика (грец. справа, дія і мова) — галузь лінгвістики, яка досліджує використання і функціонування мовних знаків у процесі комунікації у взаємозв'язку з інтерактивністю його суб'єктів (адресанта і адресата), їхніми особливостями і мовленнєвою ситуацією.

Вона передбачає в описанні мови діяльнісний аспект. Предметом прагмалінгвістики є відношення між мовними одиницями та умовами їх використання у певному комунікативно-прагматичному просторі, де взаємодіють мовець і слухач (або автор і читач) і для характеристики якого важливі вказівка на місце і час їх комунікативної взаємодії. Умови використання мови охоп­люють лінгвістичний контекст (лінгвістичні умови), конситуацію (екстралінгвістичні умови) і коемпірію (рівень лінгвістичних та енциклопедичних знань). Однак на позначення всіх цих умов нерідко використовують єдиний термін «контекст». Прагмалінгвістика враховує вплив різних типів контексту на вживані в процесі комунікації мовні засоби.

Нині виокремлюють три фундаментальні напрями прагмалінгвістики: 1) орієнтований на систематизоване дослідження прагматичного потенціалу мовних одиниць різних рівнів, вивчення їхньої взаємодії із семантикою і синтактикою та розглядає проблеми пресупозиції, дейксису, топікалізації, імплікації тощо; 2) ґрунтується на теорії мовленнєвих актів (дій) і має за мету дослідження взаємодії суб'єктів у процесі мовної комунікації; 3) застосовує теоретичні доробки когнітивістики (наука про мислення і пізнання) і спрямований на моделювання когнітивних структур, які забезпечують стратегічне планування, перебіг і контроль мовної комунікації, інтерактивність дискурсу, дію механізмів комунікативної компетенції тощо.

Залежність процесу комунікації від прагматичних чинників зумовлює тісні зв'язки теорії мовної комунікації з прагмалінгвістикою, які є складними і невпорядкованими через відсутність чітких контурів і багатоаспектність прагмалінгвістичних досліджень.

Психолінгвістика. Зумовлена вона появою практичних завдань, для розв'язання яких апарат лінгвістики і традиційної психології був недостатній (наприклад, соціальний вплив за допомогою мовлення, інженерно-психологічні завдання, інтенсифікація навчання іноземних мов). Термін «психолінгвістика» уперше вжив американський психолог Ніколас Пронко (1908—2008) у книзі «Мова і психолінгвістика» (1946). Однак зародження психолінгвістики як самостійної науки пов'язують із семінаром, організованим Комітетом з лінгвістики і психології в університеті штату Індіана (США) у 1953 р. За результатами його роботи було видано книгу «Психолінгвістика: огляд теорії і проблем досліджень» за редакцією американського психолога Чарльза Осгуда (1916—1991) та американського семіотика і лінгвіста Томаса Себеока (1920—2001), у якій було узагальнено основні теоретичні положення та окреслено проблемне поле нової галузі наукових досліджень психолінгвістики.

Психолінгвістика (грєц. — душа і лат. — мова) — галузь лінгвістики, спрямована на дослідження розвитку і засто­сування мовленнєвої здатності як психічного феномену, її реалізації у механізмах породження та сприйняття мовлення у проекції на психічну діяльність людини в її соціально-культурній взаємодії і кодову систему мови.

У фокусі психолінгвістики — людина як суб'єкт мовленнєвої діяльності і носій мови. Її предметом є співвідношення особистості зі структурою і функціями мовленнєвої діяльності та мовою. Психолінгвістика намагається інтерпретувати мову як динамічну, діючу систему, що забезпечує мовленнєву діяльність (мовленнєву поведінку). Її увага зосереджена не на абстрактних мовних одиницях (звуках, словах, реченнях, текстах), а на їх психологічній реальності для мовця, їх використанні в актах породження і розумін­ня висловлювань, а також на освоєнні мови. Серед основних проблем сучасної психолінгвістики — моделювання процесів породження, сприйняття і розуміння мовлення, а також механізмів формування у дітей мовної здатності; описання організації ментального лексикону і вербальних асоціацій; аналіз дитячого мовлення, мовної свідомості і образу світу; досліджен­ня психічних механізмів ефективності спілкування; кодування і декодування текстів; оволодіння іноземною мовою тощо.

Накопичений психолінгвістикою науковий матеріал про закономірності формування і здійснення мовленнєвої діяльності, процесів мовної комунікації, використання мовних знаків для здійснення мовленнєвої і мисленнєвої діяльності є важливим для становлення і розвитку теорії мовної комунікації.

Когнітивна лінгвістика. Її виникнення було реакцією на біхевіористську методологію дослідження поведінки в термінах «стимул» і «реакція» наприкінці 50-х років XX ст. у СІЛА. Ґрунтується вона на теоретичному доробку когнітивістики, яка досліджує мислення і пізнання (когніції) та пов'язані з ними процеси і структури.

Когнітивна (лат. пізнання) лінгвістика — напрям лінгвістики, який розглядає мову як засіб отримання, зберігання, опрацювання та використання знань і спрямований на дослідження способів концептуалізації, категоризації певною мовою інтеріоризованої дійсності та внутрішнього рефлексивного досвіду.

Деякі дослідники називають її «когнітивна граматика». Цей термін уперше використали американський лінгвіст Джорж Лакофф і його британський колега Генрі Томпсон у статті «Представляємо когнітивну граматику» (1975). Становлення когнітивної лінгвістики як галузі лінгвістики відбулося на Міжнародному симпозіумі у 1989 р. у Дуйсбурзі (Німеччина). На цьому симпозіумі було започатковано видання журналу «Ког­нітивна лінгвістика» і створено Асоціацію когнітивної лінгвістики. Когнітивна лінгвістика поширилася на Європу як міждисциплінарна галузь, представники якої мають на меті аналіз ментальних процесів під час засвоєння і використання мови і знань. Поведінку вони визнають лише як опосередковану ланку у вивченні ментальних процесів, а когнітивні (ментальні) структури досліджують через аналіз когнітивних стратегій, які використовують люди в процесах мислення, накопичення інформації, розуміння і породження висловлювань. Формуванню і розвитку нової лінгвістичної галузі сприяли розвідки з когнітивної психології, психолінгвістики, комп'ютерної науки, теорії інформації, математичної логіки, антропології тощо.

Предметом когнітивної лінгвістики є людська когніція — взаємодія систем сприйняття, уявлення і продукування інформації в слові. Основними завданнями когнітивної лінгвістики вважають аналіз природи мовної компетенції людини, її онтогенезу (індивідуального розвитку); визначення специфіки категоризації та концептуалізації; описання організації внутрішнього лексикону, вербальної пам'яті людини відповідно до структур репрезентації знань і механізмів пам'яті загалом; пояснення когнітивної діяльності людини у процесах породження, сприйняття і розуміння мовлення, комунікації; дослідження пізнавальних процесів і ролі природних мов у їхньому здійсненні; установлення співвідношення мовних структур із концептуальними тощо.

Спорідненість багатьох ідей когнітивної лінгвістики і теорії комунікації зумовлюють експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (дослідження всього різноманіття функцій мови) та експланаторність (пояснення мовних явищ). Обидві галузі спрямовані на дослідження і описання мовної системи з огляду на певні функції і явища. Однак для когнітивної лінгвістики основними є когнітивна (пізнавальна) функція і мисленнєва діяльність, а для теорії мовної комунікації — комунікативна функція і комунікативні процеси.

Соціолінгвістика. Сформувалася вона у 20—30-ті роки XX ст. на основі лінгвістики, соціології, соціаль­ної психології, етнографії. Спрямована вона на задоволення зростаючого у європейському і американському суспільстві інтересу до соціології мови. У полі її зору ак­туальні проблеми мовної політики і мовного планування у багатьох країнах Азії, Африки, Центральної і Південної Америки. Засновниками соціолінгвістики вважають американського лінгвіста Вільяма Лабова і британського соціолога і лінгвіста Бейзіла Бернштейна (1924—2000), які першими на Заході почали активно здійснювати соціолінгвістичні дослідження у 60-ті роки XIX ст. Термін «соціолінгвістика» запровадив в обіг британський антрополог Томас Ходсон (1871 — 1953) ще у 1939 р., опублікувавши статтю «Соціолінгвістика в Індії». Однак напрям взаємовпливу мови і суспільства існував деякий час під двома назвами — «соціологічна лінгвістика» і «соціологія мови».

Соціолінгвістика (лат. суспільний і мова) — галузь лінгвістики, що вивчає вплив соціальних явищ і процесів на виникнення, розвиток, соціальну і функціональну диференціацію і функціонування мов, а також зворотний зв'язок мови і соціуму.

Предметне поле соціолінгвістики широке. Вона досліджує комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роллю, яку вона відіграє в житті суспільства. Найважливішими проблемами соціолінгвістики є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність, мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

З огляду на пріоритетність певної проблематики соціологічних досліджень виокремлюють три течії: перша орієнтована на соціологію (досліджує норми мовного вживання, мету вибору варіантів мови, диглосію, теорію кодів залежно від різних соціальних детермінант); друга спрямована на лінгвістику і вивчає неоднорідність мовної системи з огляду на соціальні параметри, а також зв'язок мовних змін із соціальними умовами; третя має етнографічне і методологічне спрямування. Крім того, дослідження можуть бути здійснені не лише у синхронії (дослідити зв'язок мов/и і суспільства у конкретний історичний період), а й у діахронії. Діахронічна соціолінгвістика має на меті вивчити соціальний мовний онтогенез, соціально-історичні типи мов, історію розвитку мов, становлення певної мовної ситуації, зміни мовної політики тощо.

Багато проблем соціолінгвістики, зокрема механізми взаємодії соціальних і мовних чинників, які зумовлюють контакти між представниками різних соціальних груп, є актуальними і для теорії мовної комунікації з огляду на соціальну природу людської комунікації.

Етнолінгвістика. Ця галузь існує на межі з етнографією, що вивчає побутові і культурологічні особливості комунікації як спілкування в етнічних ареалах. Витоками етнолінгвістики є вчення німецьких дослідників: Йогана Гердера (1744—1803) про взаємозв'язок мови, мислення і дух народу; В. фон Гумбольдта про мову як організм і діяльність духу народу; Геймана Штейнталя (1823—1889) про етнопсихологію та її відображення в мові внаслідок діяльності мовного колективу; Вільгель- ма Вундта (1932—1920) про створення психології народів; а також положення про дослідження мови у зв'язку з історією народу, фольклором, художніми цінностями російських дослідників народної творчості Олександра Афанасьєва (1826—1871), Федора Буслаєва (1818— 1897), українського мовознавця О. Потебні та його послідовників. Європейська етнопсихолінгвістика ґрунтувалася переважно на розгляді мови як історичної спадщини колективу у взаємодії з культурними і етнопсихологічними чинниками. Етнолінгвістика у США мала соціологічне забарвлення і перебувала під впливом американської етнографії, пов'язаної з культурами пле­мен Північної і Центральної Америки. Її формування відбувалося у межах американського неогумбольдтіанства і антрополінгвістики у першій чверті XX ст., хоча перші спроби класифікації і описання мов корінних американців було здійснено ще у 70-ті роки XIX ст. Засновником етнолінгвістики вважають американського лінгвіста, етнографа і антрополога Франца Боаса (1858—1942), відомого як «батько сучасної антрополо­гії». Завдяки працям Ф. Боаса та його учнів було виокремлено нову галузь наукових досліджень — етнолінгвістику.

Етнолінгвістика (грец. плем'я, народ і лат. мова) — галузь лінгвістики, спрямована на відображення у мові і мовленнєвій діяльності етнічної свідомості, менталітету, націо­нального характеру, матеріальної і духовної культури народу.

Об'єктом етнолінгвістики є не лише мова, а й інші форми і субстанції, які віддзеркалюють колективну свідомість, народний менталітет, картину світу певного етносу, тобто вся народна культура, всі її види, жанри і форми — вербальні (лексика, фразеологія, пареміологія (грец. прислів'я і вчення), фольклорні тексти), акціональні (обряди), ментальні (вірування). Її предмет — змістовий план культури, її семантична (символічна) мова, категорії і механізми. Етнолінгвістика має на меті реконструкцію традиційної (архаїчної, дохристиянської, міфопоетичної) картини світу, світогляду, системи цінностей.

На розвиток етнолінгвістики значний вплив мала гіпотеза мовної відносності, запропонована американськими дослідниками Е. Сепіром і Б. Ворфом, відома як «гіпотеза Сепіра — Ворфа». Відповідно до неї структура мови визначає мислення і спосіб пізнання реальності. Її основними положеннями є такі: граматика мови формує думку, керуючи нею; мислення не має загальнолюдського характеру; картини світу в кожного народу свої, мова відтворює їх конвенційно для всіх її носіїв мови; близькість картини світу ґрунтується на спорідненості мов. Нині цю гіпотезу поділяє небагато прихильників, оскільки деякі висновки, отримані на емпіричному матеріалі (наприклад, про неможливість рахування відрізків часу в мові хопі, про відсутність у ній дієслівного часу тощо), не було підтверджено. Незважаючи на критику і альтернативні теорії, гіпотеза Сепіра — Ворфа стимулювала етнолінгвістичні дослі­дження. Вчені намагаються на мовному матеріалі довести наявність у певного етносу рис національного характеру, однак такі дослідження потребують об'єктивних комплексних методик і залучення доробку інших наук.

Сучасна етнолінгвістика характеризується застосуванням методів експериментальної психології, зіставленням семантичних моделей різних мов, вивченням проблем народної таксономії, паралінгвістичними дослідженнями, реконструкцією духовної етнічної культури на основі мовних даних, пожвавленням уваги до фольклористики. Відбувається зближення етнолінгвістики із соціолінгвістикою, психолінгвістикою, теорією мовної комунікації, що зумовлено взаємодією мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників та їх суттєвим впливом на процеси комунікації.

Спілкуючись, людина залучає концептуальну систему, досвід, сферу почуттів, намірів, оцінок тощо, тому мовна комунікативна діяльність є об'єктом не лише лін­гвістики, а й інших дисциплін. Мовну комунікацію можна розглядати і як теоретичну гуманітарну дисципліну, і як мистецтво, і як прикладну галузь. У західних країнах добре розвинута комунікативістика (загальна теорія комунікації), проте мовні аспекти дискурсу залишаються недостатньо висвітленими. У країнах колишнього СРСР, навпаки, спостерігається серйозне захо­плення лінгвістикою, а теорія комунікації перебуває у стадії становлення. У межах української комунікативної теорії є чимало праць, присвячених проблемам мовленнєвого спілкування, засобам мовного коду в комунікації (мовленнєвим актам, мовленнєвим жанрам, дискурсам), співвідношенню вербальних і невербальних засобів у комунікації, мовленнєвій поведінці комунікантів, комунікативним стратегіям і тактикам, моделюван­ню комунікативного процесу, способам мовленнєвого впливу, культурі спілкування, мовленнєвому етикету, міжкультурній комунікації. Розширюються дослідниць­кі програми, пов'язані з вивченням особливостей комунікації в науковій, освітянській, виробничій, політичній, юридичній, медичній та інших соціальних сферах на матеріалі різних мов. Водночас не вистачає узагальнювальних досліджень теоретичних основ комунікації, які б розкривали фундаментальні особливості мовленнєвої взаємодії з урахуванням сучасних уявлень про людину, комунікативне середовище, канали, різновиди та принципи комунікації. Крім того, актуальною проблемою вітчизняної теорії комунікації залишається відсутність термінологічної та концептуальної єдності. Велика кількість теорій, які ґрунтуються на різних концептуальних підходах, відсутність загальнотеоретичної парадигми зумовлюють розмивання терміна «комунікація» і науки про комунікацію. Динамічний процес формування термінологічного апарату супроводжується неузгодженістю та недостатньою деталізацією, що призводить до синонімії, полісемії або омонімії термінів (пор. «комунікативістика» і «комунікологія», «комунікативний» і «комунікаційний», «комунікант» і «комунікатор»). Ця проблема може бути розв'язана лише тоді, коли наука про комунікативну діяльність (в т. ч. мовну комунікативну діяльність) набуде чіткіших контурів і вбере все найкраще, що є в західних і вітчизняних наукових традиціях.