Не буває журналістики стовідсотково об'єктивною і неупередженою, як не буває журналістики незалежної без вад. Інша справа, що об'єктивність, неупередженість і незалежність - це ті ідеали, до яких потрібно і можна прагнути.
При висвітленні збройного конфлікту (як і будь-якого соціального конфлікту, будь-якій ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є відображення позицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен поширюватися і на інформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашій пострадянській історії чимало. Приміром, практично всі засоби масової інформації країн СНД в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалися позицій тільки однієї, урядової сторони, не відображаючи точку зору на події опозиції. У російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденція збереглася і в наступний період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистану ведмежу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратування представників опозиції і підтримуючої опозицію частини населення. Зрозуміло, що це мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайність проявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, що командування федеральної військовий угруповання не завжди і не в належному ступені чинився готово надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій, журналісти були змушені шукати інші джерела інформації. Перехопивши ініціативу, головним і чи не основним джерелом інформації для журналістів, які працювали безпосередньо в республіці (використання повідомлень агентств та інших вторинних джерел московськими редакціями не в рахунок), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина створювало чимало перекосів у формуванні у глядацької і читаючої аудиторії загальної інформаційної картини того, що відбувається ан Північному Кавказі. Ситуація діаметрально змінилася в другій чеченській кампанії і можна, ймовірно, припускати, що й тут загальна картина далека від ідеально об'єктивною.
Водночас, звертаючись до досвіду російських ЗМІ, можна згадати те, як свого часу деякими московськими ЗМІ висвітлювався конфлікт в Нагірному Карабасі. Багато редакції знаходили способи показати цей конфлікт з двох точок зору: як вірменської, так і азербайджанської. Якщо редакція мала, скажімо, матеріал свого кореспондента з Вірменії, то з Азербайджану, де кореспондента з якихось причин не було, замовлявся матеріал місцевим журналістам.
Подібний підхід був би, напевно, корисний і в освітленні подій в Киргизстані, пов'язаних з експансією Ісламського руху Узбекистану. Два роки подій показують, що з боку ЗМІ Киргизстану подібних спроб зроблено не було. І мова йде не тільки про те, щоб надати ефір або газетні смуги бойовикам ІРУ (що, до речі, мало місце в 1999 році). Не секрет, що події на півдні Киргизстану викликали чимало суперечностей між Киргизстаном і Таджикистаном. Маючи на увазі прагнення до об'єктивності, журналісти киргизстанскіх ЗМІ могли б поставити перед собою задачу і відображати якимось чином і думку таджицької сторони. Це відноситься значною мірою і до Узбекистану. Обмежені можливості киргизстанскіх мас-медіа не можуть тут бути виправданням бездіяльності. Зовсім не обов'язково їхати в дорогу відрядження в Душанбе або Ташкента. Допомогти тут може той же background, думку Душанбинський або ташкентських офіційних осіб в інтернеті можна знайти не на одному сайті. Є, до речі, свої WEB-сторінки і у ІРУ, і у інших радикальних угруповань, і для background'а зазирнути на них буде зовсім не зайвий.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 73 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |