Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ХII. У чому суть проблеми "двох Україн" в iсторичному процесi формування української нацiї?

Читайте также:
  1. III. Права формування
  2. IV. Яку роль у державотворчому процесi часiв Київської Русi вiдiграла "Руська правда" Ярослава Мудрого?
  3. VII. Статутні обов'язки та права членів формування
  4. Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 року).
  5. Акт проголошення незалежності української держави (1941р.) та його значення.
  6. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
  7. Актуальність дослідження і ступінь наукової розробки проблеми
  8. Актуальність соціальної роботи у світлі реформування пенітенціарної системи України.
  9. Аналіз психолого – педагогічної літератури з досліджуваної проблеми
  10. Буття:проблеми,концепції форми.

Парадокс, що лежить в основі поняття "двi України" i позначений лапками, вiдображає iсторично незвичайний процес формування української нацiї. А саме - внутрiшньо властиву їй суперечнiсть двох частин одного етнiчного цiлого, так званих "Захiдної" i "Схiдної" Україн, умовна географiчна межа мiж якими пролягла по осi рiчок Збруч-Случ.

Рiзниця мiж двома регiонами i цiлком певне суперництво щодо iсторичних перспектив України рельєфно прослiдковується: у дiалектних особливостях української мови i пов'язаному з ними ставленні до росiйської мови (вiдносторонення як вiд чужої чи зближення як iз однорiдною); у культурно-релiгiйних традицiях i органiзацiї (зокрема, греко-католицьких i православних); в iдейно-полiтичнiй структуризацiї та її орiєнтацiї (на Захiдну Європу чи, навпаки, Росiю й iн. країни колишнього СРСР) i т.д.

Об'єктивними показниками, в яких виразилися вказанi супереч­ностi пiд час кризи СРСР i самовизначення незалежної України, стали результати всенародних референдумiв 17 березня i 1 грудня 1991 р., а також виборiв Президента України в 1994 р. Так, якщо 17 березня 1991 р. 70 % жителiв України, якi взяли участь в референдумi з питання збереження СРСР, проголосували "за", то в Галичинi тiльки 16-19% громадян з правом голосу бажали залишитися в складi СРСР, на Волинi - 50%. Коли ж у референдумi 1 грудня 1991 р. 95% його учасникiв проголосували за пiдтвердження незалежностi України, проголошеної її Верховною Радою, то в чотирьох областях (Харкiвськiй, Луганськiй, Донецькiй та Одеськiй) це рiшення пiдтримали менше третини вiд тих, хто мав право голосу. Чiтке розмежування захiдного й схiдного регiонiв вiдбулося в 1994 р. з приводу кандидатiв на Президента України - Л.Кравчука чи Л.Кучми.

Iсторичне корiння проблеми "двох Україн" сягає глибинних вито­кiв становлення українського етносу. Геополiтичний простiр, в якому вiн творився, був унiкальним мiсцем зiткнення колонiзацiйних потокiв за всiма координатами свiту: схiд-захiд i пiвнiч-пiвдень. Внаслiдок змiшання племен i народiв не тiльки мiжетнiчнi, але й внутрiетнiчнi вiдмiнностi та суперечностi стали характерними для прадавнього населення територiї сучасної України. Навiть схiднi слов'яни з їх окремими племiнними союзами - безпосереднi предки українцiв - в iсторичних джерелах характеризуються великими суперечностями як до державного об'єднання в Русi, так i в створенiй тiєю державою давньоруськiй спiльностi. Розпад останньої супроводжувався формуванням у кiнцi XII - першiй половинi ХIII ст.ст. двох полiтичних iнтеграцiйних центрiв Пiвденно-Захiдної Русi: захiдного (Галицько-Волинське князiвство) i схiдного (Чернiгiвське князiвство).

Етнокультурнi вiдмiнностi в основi того давнього розмежування засвiдчуються: 1) особливостями археологiчних культур схiдних слов'ян i Русi (черняхiвська культура з одного боку i її середньоднiпровський варiант та пастирська, юхнiвська, роменська культури i деснянський варiант зарубинецької культур); 2) дiалектами сучасної української мови (пiвденно-захiдна група говiрок i київсько-полтавський дiалект). Останнiй хоч i вважається новоутворенням ХIV-ХVII ст.ст., проте його територiальний збiг з конкретними археологiчними культурами пiд­тверд­жує закономiрний зв'язок дiалектiв мови з племiнними вiдмiн­ностями етнiчної давнини, на який вказували такi вченi, як О.О.Шах­матов, Ю.М.Брайчевський.

Наступнi шiсть вiкiв формування українського етносу в силу конкретно-iсторичних обставин не спинили, а, навпаки, посилили й урiзноманiтнили давнiшi вiдмiнностi. Формування захiдної частини українцiв з XIV ст. до половини ХХ ст. вiдбувалося у вiдривi вiд схiдної - в складi Польщi, Австро-Угорщини, Румунiї, Чехословаччини. Суттєвою специфiкою цього процесу було: 1) етнiчно чуже середовище, яке сприяло змiцненню власної етнiчної самосвiдомостi; 2) консервацiя вiдсталого аграрного характеру економiки з його натуральною замкнутiстю й вiдповiдними психологiчними рисами в менталiтетi населення; 3) греко-католицька культурно-полiтична орiєнтацiя на Захiдну Європу, пiдкрiплювана антиросiйською спрямованiстю полiтики Польської й Австро-Угорської держав; 4) можливостi легального культурного розвитку в ХIХ - на поч. ХХ ст.ст.

У той же час перипетiї мiждержавної боротьби Литовсько-Руського князiвства - Московської Русi - Польщi i турецько-татарських агресорiв, супроводжуванi великими мiграцiями населення, зблизили етнотворчi процеси схiдної частини українцiв з бiлорусами i росiянами. Якнайвиразнiше це проявилось у схiдних дiалектних особливостях української мови (перехiдна взаємовiдповiднiсть полiських говiрок з пiвденнобiлоруськими i курсько-орловським росiйським дiалектами, степовi "новоросiйськi" говiрки).

З одного боку, у XV-XVII ст.ст. самобутнiсть козаччини i Гетьман­щини сприяла етнiчному самовизначенню українцiв на сходi, а самодер­жавно-крiпосницька русифiкаторська полiтика росiйського царизму другої половини XVII- поч.ХХ ст.ст. була фактором їх консолiдацiї у визвольнiй боротьбi. Проте, з iншого боку, схiднi українцi формувалися в етнiчно спорiдненому середовищi колишньої давньоруської спiльностi, яке скрiплювалось єдиною православною релiгiєю. До того ж Україна в складi Росiйської iмперiї iнтегрувалася в загальноросiйський економiчний ринок на новiтнiх iндустрiально- аграрних засадах з вiдповiдним цьому впливом на психологiю населення. Зближували також спiльнi полiтичнi процеси, що вiдобразилося у формуваннi на рубежi ХIХ - ХХ ст.ст. новiтнiх визвольних суспiльно-полiтичних рухiв, а також у загальноросiйських революцiях 1905-1917 рр.

Коли в 1918 р. на руїнах Австро-Угорської iмперiї виникла ЗУНР, то її керiвництво не мало намiрiв об'єнуватися з українцями Сходу до тих пiр, поки не було змушене до цього польською агресiєю. Але злука ЗУНР i УНР 22 сiчня 1919 р. самими її авторами розцiнювалося як формальна, петлюрiвське керiвництво УНР одразу ж поступилося Захiдною Україною Польщi взамiн на її вiйськово-полiтичну пiдтримку проти Радянської влади.

У союзi з Радянською Росiєю вiдбулося самовизначення схiдної України як самостiйної державностi в 1920-1922 рр., захiдна ж частина до 1939-1945 рр. знову залишалась складовим придатком iноземних держав. 70-рiчна iнтеграцiя України в СРСР мала своїм результатом iсторичний феномен "радянського українця", нацiональнi етнокультурнi риси якого своєрiдно поєднувалися з багатонацiональною союзною спiльнiстю на унiтарних соцiально-економiчних та iдеологiчних, полiтичних засадах. Одначе в захiдноукраїнському регiонi пiсля досягнутого в складi СРСР iсторичного возз'єднання українцiв загаль­ний iнтеграцiйний процес мав i специфiчнi наслiдки. Придушення вiкових етнокультурних особливостей регiону як "нацiоналiстичних", яке здiйснювалося комунiстичним керiвництвом СРСР i УРСР, спричинило не лiквiдацiю вiдмiнностей, а появу певного комплексу в самосвiдомостi населення.За умов демократизацiї суспiльно-полiтичного життя в СРСР другої половини 80-х рр. i в незалежнiй Українi з 1991 р., цей комплекс проявив себе у прагненнi до iсторичного реваншу шляхом нав'язування всiм українцям власних етнiчних особливостей як "справжнiх" нацiо­наль­них цiнностей. Результатом, проте, стало не стiльки загальне визнання захiдно-українських стандартiв для всiєї України, скiльки загострення нацiональних суперечностей.

У науковому планi етнокультурнi вiдмiнностi українцiв сходу i заходу є рiвнозначними в їх багатовiковiй самобутностi. В полiтичному ж планi проблемою нацiональної консолiдацiї українцiв у власнiй незалежнiй державi є пропорцiйно орiєтована щодо регiональних особливостей полiтика вiльного розвитку на основi створення загальноукраїнського економiчного ринку, побудови демократичної правової державностi, культурного вiдродження.

Багатовiкова спадщина у виглядi "двох Україн" не може бути лiк­вiдована силою й у короткий час, про що свiдчить власний iсторичний досвiд. Лише тривале й вiльне взаємне зближення i взаємовплив сходу i заходу України витворять нову українську нацiональну реальнiсть.

 

& РАДИМО ПРОЧИТАТИ:

Регiональна полiтика України: концептуальнi засади, iсторiя, перс­пек­тиви: Мiжнародна наукова-практична конференцiя 10-11 листопада 1994 р.- К., 1995.

Брайчевський М.Ю. Походження Русi.- 1968.- С.112-115, 119-120.

Субтельний О. Україна: iсторiя.- К., 1992.




Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 28 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.007 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав