Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Культура Реформації.

Читайте также:
  1. D) Отечественная культура в условиях тоталитарного общества.
  2. II. Правовая культура: понятие, функции и виды.
  3. III. Культура как процесс – фактор социальных изменений.
  4. Адаптивная физическая культура- составнаячасть комплексной реабилитации инвалидов
  5. Адукацыя, навука і культура ў БССР у 1945-1985 гг.
  6. Адукацыя,навука і культура Беларусі 1990-2012
  7. АРАБО-МУСУЛЬМАНСКАЯ КУЛЬТУРА
  8. Бережновско-маёвская срубная культура
  9. Бізнес-культура в системі факторів підприємницького успіху
  10. Бізнес-культура в системі факторів підприємницького успіху

У ХVІ ст. виникає широкий антикатолицький рух за оновлення християнства – Реформація як реакція на неспівпадіння ідеалів Ренесансу з дійсністю.

Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об'єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспанії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під прапором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у становленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Існує також думка, що Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов'язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Але якщо італійські гуманісти намагаються створити своєрідну художню видозміну християнської релігії, використовуючи погляди античних філософів, то попередники Реформації (англієць Віклеф, чех Гус) та її сучасники (нідерландець Еразм, німець Лютер, француз Кальвін) прагнули воскресити демократичну релігію ранніх християн, звільнивши її від накопичених протягом століть перекручень та викривлень.

Однак розкол у рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гуманістом Еразмом Ротердамським (який здійснив велику наукову роботу з критики латинської версії Біблії, порівнюючи її з грецькими оригіналами) і Мартіном Лютером. При цьому такі "непринципові" реформатори, як Цвінґлі і Букер залишилися вірними "первісному", нерозчленованому гуманістичному руху, а найбільш "продуктивні" реформатори Лютер і пізніше Кальвін відмежувалися від нього. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви було обрано різні. Слід відзначити також, що реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гума-ністів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях.

Від самого початку реформаційний рух не був однорідним, у ньому деякий час співіснували радикально-революційна течія "анабаптистів" (перехрещенців), очолювана спочатку Томасом Мюнцером, і дві реформаційно-еволюційні течії, відомі як лютеранство і цвінґліанство. Прихильні до Лютера німецькі князі 1525 р. розправилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцарської конфедерації цвінґліанський рух скоро мирним шляхом поступився новому вченню Жана Кальвіна. Тому основними реформаційними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ'я і католицизму, гілки Християнства, відомої як протестантизм.

Одним з важливих наслідків Реформації і, як часто вважають, одним з її різновидів став також початок Контрреформації всередині католицької церкви, яка нарешті усвідомила необхідність внутрішньої реорганізації і пішла на її здійснення після Тридентського "вселенського" собору, засідання якого розтягайся на 18 років (1545-1563).

На відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Це сприяло відходу від властивого гуманістам Відродження пієтету до класичної та нової латини і поверненню на шлях утвердження у правах національних літературних мов. Крім того, антигуманістична спрямованість Реформації проявлялася у тому, що "звільнення" людини пов'язувалося з ідеологією, яка принижує її, стверджує її зіпсованість, принципову несвободу навіть у досягненні "спасіння". Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже існуючі в широких колах європейської громадськості умонастрої, а з іншого - відкрив шляхи формування цілком нової художньої культури.

Бароко – це своєрідний етап духовного розвитку, що, подібно Ренесансу, охоплює мистецтво, літературу, філософію, історію, культуру в цілому і характеризується сукупністю тих поглядів і уявлень, які в Європі мали місце в період від занепаду Ренесансу аж до початку Просвітництва.

Довгий час вчені різних країн сприймали бароко як антиреалістичне, тобто негативне, явище. Наприклад, швейцарський вчений Г. Вельфлін (Г. Вельфлин. Ренесанс и бароко. – СПб., 1913; Г. Вельфлин. Основные понятия искусства. – М.; Л., 1930) бачив у ньому зворотний бік Ренесансу, занепад, формалістичну течію. Є. Курціус (Curtius E.-R. Europäische Literatur und Lateinisches Mittelalter. – Bern., 1948; Curtius E.-R. La literature européenne et le Moyen Age latine. – P., 1956) підмінює його маньєризмом (стиль європейського мистецтва XVI ст., у якому зловживання декоративністю, прикрашуванням, витонченістю форм поєднувалися з містикою); а Д. Чижевський пов’язує його з контрреформацією і характеризує як клерикальний та аристократичний напрям.

Протягом останніх двох і особливо останнього десятиріччя ця позиція змінюється. У бароко вбачають зміну світосприйняття в перехідну епоху, коли в надрах феодалізму формуються буржуазні відносини, суспільне життя ускладнюється, зростають соціальні суперечності. Це призводить до того, що оптимізм, гуманізм, сувора простота і прозора ясність, властиві творчості митців відродження, перестають задовольняти.

Народжуються свої способи відображення дійсності, які і складаються у стиль бароко. Тобто бароко – це перший для всіх європейських культур художній напрям. Це загальноєвропейський стиль.

Серед країн православно-слов’янського кола бароко найраніше виникло в Україні і Білорусії, які входили тоді до Речі Посполитої і тісніше стикалися з європейською, зокрема польською бароковою культурою, зазнаючи її впливу з кінця XVI ст.

Хронологічні рамки бароко в Україні: кінець XVI ст. – XVIІІ ст. Якщо два твори Герасима Смотрицького, вміщені в Острозькій біблії, і “Хронологія” Андрія Римші вийшли в 1581 р., а їх вже вважають бароковими, то початок бароко, наприклад, у сербській літературі датується 1648 р. У І половині XVIІІ ст. у Західній Європі складаються інші напрямки.

В Україні (як у Білорусії та в Росії) значення бароко було іншим, ніж у західноєвропейських країнах, де воно прийшло на зміну Ренесансу і мало значення реакції на Ренесанс. У східних слов’ян не було Ренесансу, тому бароко взяло на себе функцію Ренесансу і включало такі ренесансні явища:

· розвиток особистого начала в культурі;

· секуляризацію культури;

· розвиток наукового світосприйняття.

До того ж не було відходу від Середньовіччя, зберігалися його елементи.

Східнослов’янське бароко – це частина того “сповільненого Ренесансу”, що продовжувався аж до початку ХІХ ст. у східнослов’янських культурах.

Крім цього, в Україні бароко було шляхом європеїзації своєї культури, переключаючи її в європейську систему жанрів і художніх форм. Саме воно об’єднало культуру слов’ян з культурою Західної Європи. А українська культура стала провідником цих процесів і для Росії, включивши і її у європейські процеси.

Через ці особливі умови бароко в Україні й Росії, як зазначив О. Морозов, було більш життєрадісним, ніж у католицьких країнах, йому був чужий пафос типової для бароко трагічної ідеї “vanitas” (суєти).

7 У XVII столітті виникає і активно розвивається класицизм. Довгий час, до кінця XVIII століття, класицизм у європейському культурно-історичному регіоні був пануючою естетико-художньою системою. Вона була розробленою, викладеною у вигляді структурної доктрини, котра слугувала також основою шкільного навчання та художнього виховання, вона сприймалася в якості первинної системи, що відображала і формувала закони і правила справжнього чи „правильного” мистецтва.

Як цілісна система смакових уподобань, класицизм сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних шкіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та нераціоналістичні крайності культури бароко було засуджено як „італійське божевілля" від якого необхідно звільнитися. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався, як гарант стабільності, миру, злагоди. Класицизм XVII століття у своїх вищих досягненнях висуває ідею підпорядкування стихійної, чуттєвої людини якійсь ідеальній, „розумній”, „справедливій" державній владі, що гармонійно врівноважує ворожі стани. І якщо гуманісти епохи Відродження носієм вищого розуму вважали особистість „божественну людину”, то класіцисти XVIII століття приносять цю почесну функцію на суспільно-політичну абстракцію, абсолютистську державу [22, c.186-187].

Митці бачили в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю сприймалося як найголовніший обов'язок кожного, як виконання громадського обов'язку, що лежить вище за особистості інтереси.

Не дивно, що держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Королівська влада мала підстави розраховувати на те, що класицистична література і мистецтво будуть сприяти перетворенню анархічного дворянина феодальних часів у зразкового підданого „розумно” організованої абсолютистської держави.

У Франції в XVII столітті у середовищі чиновно-буржуазної інтелігенції, що тяжіла до дворянського стану, стали з'являтися такі інтелектуальні та творчі сили, котрі готові були віддати себе ідейному утвердженню освіченої абсолютистської держави, в аспекті її загальнонаціонально-прогресивного значення.

Французькі класицисти виходили у своїй творчості з прагнення звеличувати загальнонаціональне значення діяльності королів та правлячих кіл абсолютистської держави. Їх ідеали мали громадянський зміст. Але вони відволікалися при цьому від реальних протиріч соціального життя, від глибоких антагонізмів, що все збільшувалося в глибинах французького суспільства. Їх громадянські ідеали, а звідси і їх осмислення зображуваних характерів, були відірваними від життя, абстрактними [22, c.187].

Класицизм базувався на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визнає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого. Культу державних, громадських чеснот приносилися в жертву почуття та особисті інтереси людини. Художня доктрина класицизму частково спиралася на пристосовану до обставин придворного мистецтва інтерпретації раціоналістичної філософії, передусім, видатного французького мислителя Рене Декарта (1569-1650 рр.). Він вважав єдиним критерієм істини - розум, стверджуючи перевагу духу і мислення над матерією. Почуття людини не є тривкими, все особисте, індивідуальне - це збіг життєвих випадковостей, звідси мірило цінностей людини є розум. Вище за все в людині класицизм ставив розумову раціональну здатність панувати над своїми пристрастями, подавляти особисті почуття в ім'я обов'язку, підкоряти приватне спільному, державою [22, c.189].

Теоретичне обґрунтування класицизм отримав у поемі-трактаті Ніколя Буало-Депрео „поетичне мистецтво" (1674 р.) Головним призначенням літератури Буало вважав наслідування природі та зразкам. Треба вчитися у майстрів минулого. Усі жанри було розділено на „високі" та „низькі”. До перших, де зображувалося життя королів та героїв відносилися ода, трагедія, героїчна поема. До других, в яких розповідалося про менш привілейовані верстви населення, - комедія, сатира, ідилія, байка. Змішувати елементи поетики „високих” та „низьких” жанрів не дозволялося.

Специфічний характер класицизму виявляється в тому, що його художні жанри і форми мислилися, як реалізація конкретних умоглядних моделей з чітко встановленим числом і порядком складових частин, що володіли в свою чергу, тими ж визначеними якостями та функціями. До того ж усі жанри та жанрові форми були віднесені до певних стилів та стильових рівнів [22, c. 190].

З повним правом можна говорити не тільки про нормативність жанрово-стильової системи класицизму, але й про її замкнутість, оскільки всі її складові частини були не тільки чітко визначені та розмежовані, але й зовсім ізольовані від усього, що не включалися в систему художньої культури - від фольклору, інших мистецтв, філософії. У цьому відношенні класицизм є повною протилежністю романтизму з його розімкнутою жанрово-стильовою системою, що охоче йшла на створення синтетичних жанрів та форм, на активну взаємодію з зовнішніми факторами - фольклором, історіографією, філософією [30, C 8].

Класицизм - це мистецтво у створенні якого акторні принципи, умоглядні ідеальні конструкції грають першочергову роль. У класицизмі „наслідування" природі, правдоподібність - інша назва для речей, якими вони повинні бути відповідно до розуму.

Як відзначалося, поряд з поняттям „природи” до основоположних в естетиці класицизму належить поняття „ідеї”. В теоретичному плані „ідея" підпорядковувалася „природі”, але в художній практиці визначальна роль належала саме їй. В художній практиці художник повинен був не так наслідувати явища природи, як узгоджувати з ідеєю досконалості того ж явища, що існувала у його розумінні, коригувати природу відповідно до цієї ідеї.

Слід зауважити, що під „природою" класицисти XVII століття розуміли не тільки світ матеріальний, скільки світ суспільний та моральний, насамперед людину, її діяння та вчинки, пристрасті та почуття. Класицизму XVII століття властиве недовіра до безмежної та „хаотичної” природи, що не підлягає законам та контролю розуму.

Класицизм - художня система в якій переважає ідеалізація. Говорячи словами Гегеля, класицизму властиве розуміння розуму „поза всілякої залежності від природи, від бід, нерозділених з кінченим та минущим буттям, від усякого відношення до матеріальних занять”. Створений на такому фундаменті художній світ класицизму - це світ абсолютних реальностей та абсолютних відносин, де все стало визначено, де все будується на розумних а від так, вічних основах.

Образна система класицистичного стилю виявилася порівняно малопродуктивною для таких мистецтв, як музика, живопис та лірична поезія і строкатий, мінливий світ фарб та листка, сфера безпосередніх емоцій були чужі класицизму. Але принципи гармонійної врівноваженості форм та ідеальних пропорцій, тобто принципи архітектури, були дуже близькі новому стилю, в області цього мистецтва досягнення класицизму надзвичайно високі. Значні досягнення класицизму і в області форми та театру. Саме ці три мистецтва і визначили своєю практикою величність класицизму як нового історичного стилю, що розповсюдив свій вплив на два століття та вплинув деякими своїми принципами на подальший розвиток світового мистецтва [22, c. 193].

Архітектура класицизму - це світ гармонії та симетрії. У досить пустельній місцевості у 18 кілометрів від Парижу виріс казковий палац з велетенським парком і фонтанами - головна пам'ятка класицистичного будівництва - Версальський ансамбль (1668-1669 рр.).

Синтезуючи творчість різних майстрів архітектор Жюль Ардуен-Монсар, парковий архітектор Андре Ленотр, живописець та автор інтер'єрів палацу Шарль Лебрен. Відображає устремління Верховної влади і в той же час є чудовою демонстрацією багатства, різноманітності та гнучкості французького мистецтва другої половини XVII століття. В основі Версалю лежить одна ідея, один розум, якого в XVII столітті не знала архітектура різних країн. Тут чітко визначена державницька ідея, якою керувалися творці Версалю. Це архітектурний пам'ятник, у якому новий стиль життя та новий світогляд були виражені з найбільшою повнотою та ясністю.

Архітектурне планування зосереджувалося на королівському палаці. А єдність усьому ансамблю надавало те, що все багатство та багатогранність матеріалів, з яких він виконаний, знайшов вираз строго геометричних формах. Мармур будівель, листя дерев, вода каналів та багато численних фонтанів, все було обмежено строгими площинами, мало форму конусів, кубів, циліндрів та інших геометричних тіл. Навіть розміщення статуй було підпорядковано цьому.

Було перетворено в найпростіші художні форми той математичний стрій мислення, який відстоював Декарт. По суті, в основі Версалю лежала смілива метафора-уподібнення величезного, як світ палацу та парку казкового царства логіки та порядку.

Вищою реальністю для класицизму стала сцена. Тут дійсність сценічна зовсім не була схожою на дійсність реальну, але тільки в тому випадку, коли під схожістю треба розуміти лише зовнішню подібність. Драматургічні події показували життєві явища не у формі їх реальних звернень, а у тому порядку, котрий був потрібний для більш чіткого вираження основної ідеї пізньої дійсності.

Синтез поезії, музики і пластики, створюючи цілісний образ виражав потребу часу у цілісному гармонійному світогляді, жадобу морального ідеалу. Театр відповідав духові епохи і своїм раціоналістичним аналізом психологічного світу людини, де на перший план висувалася боротьба розуму та почуття, обов'язку та пристрасті, у котрій утверджувався пріоритет розуму та моралі. Особливе місце театру серед інших мистецтв того часу визначалося і тим, що йому були властиві своєрідні синтетичні тенденції. Нове виростало зі злиття вже існуючих політичних форм. Органічно сприйнятих акторським мистецтвом. А разом з гармонією на сцені утвердилася музична мелодика слова та живописна пластика жестів. Три мистецтва - поезія, музика та скульптура формували у своїй єдності сценічну творчість.

Головними творцями драматургії класицизму були Корнель та Реслінг. Їх проблематика була громадською та морально відірваною від дійсності. Вони часто показували, як у свідомості їх високопоставлених героях починалося внутрішня боротьба „почуття” і державного чи станового „обов'язку”. Але, якими б не були конфлікти їх п'єс, віднесені в історичне минуле для них і для глядачів їх трагедій та драм, що розігрувалися на сцені, ці конфлікти мали гостре сучасне значення.

Засновником класицистичного напрямку у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665 рр.). Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов'язку перед суспільством і державою. Мистецтво Пуссена - це мистецтво значної думки та яскравого духу. Міра та порядок композиційна врівноваженість стають основою живопису класицизму. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери. Холодною та суровою тугою сповнена славнозвісна картина Пуссена, „Аркадські пастухи" („І я теж був у Аркадії”). Попри сурове нагадування про марність життя, герої картини не впадають у розпач, ретельно підібрані деталі, врівноваженість композиції, рівне освітлення - все це створює певний піднесений настрій, в якому чуже усе марне і швидкоминуче. Стоїчне примирення з роком споріднює класицизм з античним світосприйняттям.

Але у 18 столітті відбулося глибоке та принципово важливе роздвоєння класицизму, цей художній стиль вступив також в активну взаємодію з великим ідейним рухом просвітництва [22,c. 195].

Класицизм виявився близьким Просвітництву своїм раціоналістичним аналізом людських пристрастей та вчинків, соціально-психологічних колізій, моральних проблем, своїми прийомами узагальнення з чітким виявленням сутністю та закономірною, зі зведенням „видового" до „родового" і надання йому переваги над видовим та індивідуальним.

Класицизм виявився співзвучним Просвітництву своїм відносно високими рівнем ідеологічної свідомості та цілеспрямованості, своїм пафосом служіння обов'язку, що сприймається, як категоричний імператив. Вже не служіння монарху, абсолютистській державності, а служіння суспільству, колективу громадян, ідеалам свободи та справедливості, захоплює героїв Просвітницьких художніх творів. Зовсім не було чужим просвітникам і властиве класицизму моралізаторство, яке в літературі та в мистецтві Просвітництва отримало ще більший розвиток.

В середині 18 століття у Західноєвропейських країнах починається інтенсивне планування класицизму нового типу. Свідомістю художників та передової суспільності все більше оволодіває ідея, згідно якої справжнє мистецтво розквітає лише у вільному суспільстві, а політична свобода є необхідною передумовою та гарантом усього розквіту.

Новий класицизм - це мистецтво виразно усвідомленої орієнтації. Він створив свою особливу естетику і поетику, виробив особливий стиль. Це було мистецтво чистих та чітких ліній, стриманих кольорів, піднесених та гармонійних образів, але характерно, що опору собі це мистецтво теж шукало й знаходило в античності. Вище всього славляться „демократичні" ідеали простоти та „природності”, а їх втілення, в поєднанні з величністю та гармонійністю, шукають в класичній античності. Тепер вважають, що заглиблення в античність, її признання сприяють проникненню в глибинні пласти народно-національної творчості власної країни, яке таким чином, вже не протиставляється античності, а зближується з нею. Новий класицизм охоче вступає у взаємодію з іншими напрямками того часу.

У живописі до найбільш значних та яскравих втілень нового класицизму належить творчість Ж.Л. Давида та Д. Рейкольдса, в графіці - Д. Піренезі, в скульптурі - А. Канови, в музиці - К.В. Глюка.

Значний розвиток отримав класицизм у мистецтві Росії XVIII століття. Відомими архітекторами, що залишилися в історії мистецтва були В.І. Баженов, М.Ф. Казаков, І. Старов, які втілювали нове розуміння міського середовища, характерне для XVIII століття: планова забудова вулиць, ансамблевий підхід, чіткість контурів, естетика центричних побудов та рівновага мас.

У літературі Росії представниками класицизму стали М.В. Ломоносов, О.Л. Сутароков, Г.Р. Державін, М.М. Херезков.

Ідеї класицизму поступово згасали у Європі після завершення загарбницьких Наполеонівських війн та після реставрації Бурбонів. Буржуазія, що перемогла у боротьбі, більше ж мала потреби в ідеалах класицизму, і тепер їй не відповідали й художні форми класицизму, бо етичні й естетичні бездоганні форми античності в яких ще донедавна вбачалася вершина моральної зразковості сприймалися, як докір цією щораз більш деморалізуючою суспільною верствою.

8 Класицизм — це художній напрям, який виник у Франції у XVII ст. Класицизм відображав інтерес буржуазно-аристократичної верхівки. Його виникнення було підготовлене буржуазними відносинами, які складалися за таких державних форм правління, як абсолютизм, формування філософської концепції раціоналізму (Р. Декарт). Теоретичне обгрунтування цього напряму дав Н. Буало у творі «Поетичне мистецтво». Мистецтву класицизму притаманні громадянський пафос, віра у силу розуму, чіткість, якість, велич, певний поетичний стиль мови, віршовий розмір (П. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр та ін.).

Сентименталізм — художній напрям, який виник на противагу вигадливому аристократичному мистецтву. Він апелює до почуттів людей, ідеалізує добропорядність героїв і протиставляє злу добро. Сентименталізм звертається до дійсності, але, на відміну від реалізму, він є наївним, ідеалістичним в її сприйнятті (Ж.-Ж. Руссо, Ж.-Б. Грьоз, М. Карамзін та ін.). Сентименталізм ідеалізує теми природи сільського життя, патріархальності, високої любові та ін. Він започаткував такі жанри, як елегія, міщанська драма, чуттєва повість, пригодницький жанр тощо. Сентименталізм існував у багатьох європейських художніх культурах (німецькій, французькій, російській та ін.).

Просвітницький реалізм склався у XVIII ст. у період соціальної боротьби, коли на історичну арену вийшла буржуазія. Реалізм Просвітництва вже не висував таких великих титанів, як мистецтво Відродження. Його героями стали громадяни, які обстоювали свободу. (Згадаймо Д. Дефо, Дж. Свіфта, Г. Філдінга, П. Бомарше, Ф. Лассаля, Вольтера, Д. Дідро та ін.).

Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу, в художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, навіть нижчих. Провідним жанром стає соціально-побутовий роман. За цієї доби митець свідомо втілює радощі та хвилювання своєї епохи і розкриває певний настрій часу, притому головним об’єктом типізації робить соціальну природу своїх героїв.

9 Імпресіонізм - останній універсальний стиль в історії мистецтва. Він виник у живописі, але знайшов поширення і в літературі, літературній критиці (імпресіоністична критика), музиці, скульптурі та інших видах мистецтва. Розвиток імпресіонізму пов’язаний з кінцем ХІХ - першою чвертю ХХ ст., проте імпресіонізм як сукупність стильових прийомів, як певні жанрові ознаки продовжує існувати в ХХ і ХХІ ст. Стилістика імпресіонізму ефективно використовується і в порівняно нових видах мистецтва - кіно, телебаченні.

Імпресіонізм - це останній стильовий напрям, пов’язаний з реалізмом, і перший, пов’язаний з модернізмом. Перехідний, так би мовити, стиль, як і попередні, не втрачав гармонійного уявлення про людину, але зосереджувався вже на внутрішньому космосі її, на індивідуальності, неповторності, мінливості, душевній драмі кожного людського життя. Це було художнім відкриттям (утім, не тільки імпресіонізму), яке органічно ввійшло в структуру інших стильових напрямів ХХ-ХХІ ст. Тому нині актуальним є дослідження імпресіонізму, яке інтенсивно розвивається впродовж останніх десятиліть (J. Matz, 2001), поглиблюючи розуміння художнього мислення нашої доби.

Історично імпресіонізм розвинувся в літературі під впливом живопису. Це накладає відбиток на дешифрування його особливого естетичного коду. Імпресіонізм у літературі визначається через подібність його прийомів до прийомів живопису. У теорії живопису та маніфестах самих художників цього напряму такі прийоми описано розпливчасто: невідоме визначають через невідоме. Водночас література і живопис - два різні види мистецтва із суттєво відмінними інструментами (засобами) зображення і вираження. Тому нині постає питання визначення літературного імпресіонізму як самостійного естетичного явища, котре має свої особливості, пов’язані зі специфікою літератури як виду мистецтва.

Імпресіонізм виникав як відхід від академічної традиції в той самий час, коли у філософії відбувався перехід від класичної до некласичної форми філософування. Раціоналізм із його приматом первинної реальності відходить на другий план, і вся увага зосереджується на людині, її існуванні - екзистенційній проблематиці (А. Шопенгауер, А. Бергсон, Ф. Ніцше).

Імпресіонізм у літературі також був відходом від традиційних форм художнього мислення, і хоча зовні часом зберігав подібність до реалізму, по суті був явищем новим, зосередженим на внутрішньому світі людини. Як сказав І. Франко про українських письменників нової генерації, вони “засідають у душу і немов магічною лампою висвітлюють усе окруження”.




Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 47 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.011 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав