|
Читайте также: |
Шлюбні традиції Індії відрізняються чітким слідуванням древнім обрядам. В Індії з’єднання двох сердець повністю залежить від батьків нареченого. Ще в давнину було вирішено, що саме вони повинні шукати дружину для свого сина. Часто допомагав і гороскоп дівчини, який мав відповідати гороскопу нареченого. Траплялося, дівчина навіть і не бачила свого майбутнього чоловіка аж до обряду весілля. Якщо вона не хотіла виходити за нього заміж, то батьки змушували її. Саме тому індійське весілля й називається – "шлюб за попередньою домовленістю". Звісно, з роками ситуація змінилася, але у віддалених селах та містечках і досі можна почути про таку традицію.
В день весілля у будинку нареченого відбувається ритуальний танець з піснею, в процесі якого всі гості фарбують лоб в жовтий колір. Цей ритуал має назву “гайе холуд” – обряд звеличення жовтого кольору, який в індійців асоціюється з сонцем і є символом вірності. Церемонія “гайе холуд” дуже нагадує свято фарб “холі”, з тією різницею, що фарба тут одна — жовта. Спочатку присутні фарбують собі лоби, і потім обсипають одне одного жовтим порошком.
У день весілля нареченим не можна нічого їсти до самого святкування. Наречений повинен чекати на наречену на пласкому камені, доки її не внесуть на дерев’яному паланкіні (ноші). Потім їх просять подивитися одне одному у вічі. Цей обряд називається – " шубхо дрішті", що в перекладі означає "перший погляд". Після цього наречений наносить червону фарбу на чоло майбутньої дружини. Далі жрець-брахман, який виконує ритуал шлюбу, один кінець весільного сарі (традиційне індійське вбрання) прив’язує до паска нареченого. І взявшись за руки, водить навколо вогню чотири рази. Це символізує прив’язаність одне до одного. Потім наречені разом роблять ритуальні сім кроків. Кожен крок має свій сенс і є своєрідною клятвою. Священник промовляє мантри (священний гімн в індуїзмі та буддизмі, що вимагає точного відтворення звуків, його складових), а молодята обмінюються гірляндами із квітів. Звичайно ж, індійське весілля від самого початку супроводжується гучними піснями й палкими танцями.
За одягом сарі можна здогадатися: якого дівчина статусу, віку чи релігії. Особливо гарне весільне сарі. Його шиють із червоного шовку та прикрашають золотими нитками, бісером, стразами, підвісками, розшивають золотом. Залежно від місцевості, сарі може бути й іншого кольору. Зазвичай воно має ширину від 70 до 100 см, а довжину – від 8 до 10 м. На голову нареченій накидають червону вуаль. Вважається, для того, щоб дівчина була щасливою та багатою в шлюбі, вона має одягнути на обряд одруження якомога більше золотих прикрас. Часто загальна вага весільного вбрання може сягати 10-12 кг.
Чорний і білий кольори забороняються, тому що чорний вважається символом неуцтва, нечистоти, темряви, а білий ще з ведичних часів у індійських жінок вважається кольором поминання померлих, вдівства, жалоби. Варто відзначити, що в давнину траурним кольором у всіх індоєвропейських народів, наприклад, слов'ян також вважався білий колір. Чорний же з'явився з приходом християнства, запозиченого, як і традицію завішування дзеркал в будинку покійного. У XVI в. англійська королева Анна встановила традицію носити чорний одяг в знак жалоби. З тих пір в багатьох країнах світу вдови носять чорні сукні.
У довгоочікуваний день весілля або за день до нього проводиться церемонія халдеї, під час якої на обличчя, руки і ноги нареченої і нареченого наноситься паста з куркуми (рід однодольних трав'янистих рослин родини Імбирні), для того щоб їх шкіра сяяла. Цього дня в будинках нареченого і нареченої проводять Шрадху - обряд поминання покійних предків, підносячи їм поминальну їжу - Пінду (Пінда - кульки з вареного в молоці рису, сезамових зерен, меду і топленого масла).
Після закінчення церемонії один з чоловіків – членів родини обсипає молодят пелюстками квітів і три рази крутить над головами кокосовими горіхами, як символ захисту від злих духів. Бенкет триває всю ніч, закінчуючись введенням нареченої в будинок до чоловіка. Індійське весілля збирає близько 700-800 гостей. Батьки нареченої повинні забезпечити всім гідне частування і житло. Ритуальною стравою на весіллі є солодкий рис.
Ще одна особливість індійських весіль – прикраси. Це не тільки ознаки багатства і розкоші, а певна данина символіці. Для такої виняткової події роблять спеціальне число прикрас, як для нареченого, так і для нареченої. Натх - каблучка для носа, яку носять у лівій ніздрі. Є символом заміжньої жінки.
Бінді - червона точка на лобі, що є священним символом заміжньої жінки. Іноді бінді доповнюється маленькими білими крапками або витонченими візерунками навколо брів.
Карн Пхул - надзвичайно красиві весільні сережки, зазвичай інкрустовані дорогоцінними каменями, від чого бувають досить важкими.
Хаар - весільне намисто, традиційно зроблене з золота і прикрашене дорогоцінними каменями, що має різні варіанти залежно від регіону. У багатьох сім'ях хаар передається у спадок.
Баджубанх (бааджубанд) - браслети, які надягають на руки вище ліктя.
Менді - візерунки, нанесені хною на руки і стопи.
Чудіян - браслети, що надягають на зап'ястя, зазвичай червоного кольору.
Паял - срібні ножні браслети з безліччю маленьких дзвіночків, які видають ніжний мелодійний дзвін у такт ходи.
Браслети для ніг дівчаткам дарують ще змалку, а кільця на пальцях ніг носять лише заміжні жінки. Частіше їх роблять із срібла, але ніколи із золота -- божественного металу, який заборонялося носити нижче талії.
Вступ до шлюбу мав три основних мети:
Після завершення складної шлюбної церемонії господар дому міг присвятити себе трьом життєвим цілям:
- дхармі, надбанню релігійних чеснот шляхом неухильного дотримання положень “священного закону”;
- надбанню багатства чесним способом;
- отриманню насолод. Найвищою з усіх життєвих насолод вважається статева.
Індіанку ще дитиною віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати собі чоловіка лише у тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за свого чоловіка. “Закони Ману” освячували дитячі шлюби та багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої смертності через війни, голод та епідемії (навіть на поч. XX ст. середній вік індійця ледве досягав 21 р.).
Стародавні тексти згадували 8 способів укладання шлюбу, від найблагороднішого (віддання дочки заміж з посагом та за її згодою) до найганебніших (шлюб внаслідок зґвалтування). Сім’ї здебільшого були моногамні ( одношлюбність, історична форма шлюбу та сім'ї, при якій в шлюбному союзі знаходяться два представника протилежних статей .), проте існувала і полігамія ( форма шлюбу, при якому шлюбний партнер однієї статі має більше одного шлюбного партнера протилежної статі ). Траплялися і випадки, поліандрії (кілька чоловіків мали спільну жінку).
Індіанку з малечку виховували в дусі сліпої підкори чоловіку. “Закони Ману” зобов’язували дівчину коритися батькові, молодицю – чоловікові, вдову – синам. Для жінки чоловік мав бути божеством, навіть у тому випадку, коли він був осереддям усіх пороків. Чоловік міг продати свою жінку, програти її в касті, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток, і якщо виявиться безплідною. Більше того, якщо дітей не буде з провини чоловіка, то він міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукає для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.
Із шлюбом та сім’єю пов’язані традиційні індійські обрядовості:
Саті
В Індії широко розповсюджене самоспалення жінок. Але виною тут виступає релігійно - етнічна традиція, яка наказує дружині після смерті чоловіка вчинити саті (сутті), що в перекладі з санскриту означає "віддана дружина " - самоспалення на кремаційному вогнищі чоловіка. Згадка про цей обряд є у священній книзі жерців арійських племен - Рігведі. Це означає, що цьому звичаю як мінімум 3 тисячі років. Традиція збереглася в Індії і до наших днів.
В Індії, як відомо, покійних не ховають, а спалюють на багаттях, що споруджуються звичайно на березі річки або озера. Передбачалося, що жінка - вмістилище провини за смерть чоловіка, навіть якщо він загинув далеко від дому. Крім того, самі вдови вважалися і продовжують вважатися в Індії «нечистими». Дивний для європейської свідомості обряд «саті» глибоко вкорінений у релігійних традиціях Індії і має «божественне» походження від однієї легенди. Згідно з цією легендою богиня Саті, яка вважалася покровителькою сімейного та шлюбного щастя, кинулася у вогонь, зневірившись від нескінченних докорів свого батька на адресу її чоловіка Шиви.
Треба відзначити, що спалювали на вогнищах похоронних тільки жінок. Жінка, ставши вдовою, не мала шансу на нове заміжжя, правда, вдову міг узяти в дружини брат покійного чоловіка, якщо побажає. І тоді їй не довелося б іти на такий радикальний крок, щоб доказати відданість померлому чоловіку. Чоловік же, навпаки, після втрати дружини міг безперешкодно повторно одружуватися. Проте в одному з популярних журналів згадується порівняно недавній випадок самоспалення чоловіка-вдівця, що відбулося в 70-ті роки 20 століття. Цей хоробрий руйнівник традицій добровільно і несподівано для оточуючих кинувся в похоронне багаття, на якому була спалена його дружина.
Вважається, що рішення згоріти заживо, приймається самою жінкою. Щоправда, залишаючись вдовою, жінка втрачала практично все: соціальний статус, право спілкуватися зі своїми родичами і дітьми, можливість розмовляти з чоловіками і навіть з власними синами, право приймати їжу за одним столом з іншими членами своєї сім'ї чи общини, можливість носити прикраси та яскравий одяг.
Зійшовши на похоронне багаття жінок-вдів канонізували, посмертно шанували, а місця їх спалення перетворювалися на місця поклоніння і паломництва.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 89 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |