|
Читайте также: |
під його впливом хрущовської відлиги у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство.Його ідеологія поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
Дисидентський рух мав три основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, Українська Гельсінська Група (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р.Її очолив письменник М. Руденко.
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів.. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
54. «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
книга, була написана у вересні — грудні 1965 року. поштовхом для написання цієї праці стало проведення у 1965 році в Україні репресій проти української інтелігенції. 4-го вересня у Києві під час прем'єри кінофільму Параджанова «Тіні забутих предків» до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та Іван Дзюба. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Щербицькому, а її російський переклад — керівництву КПРС. Влада оголосила «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання — кримінальним злочином.
В праці Іван Дзюба по-перше вказує на наявність національної кризи в Україні, не дивлячись на те, що на той час прокламувався «розквіт» української держави. Для підтвердження цієї тези він розглядає стан єдності та суверенності українського народу.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане переселення в Україну росіян.
через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. З цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації.
Спільність історичної долі також утрачається через те, що українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна". Її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям.
В своїй праці Дзюба з марксистських позицій аналізує національно-культурну політику радянської влади в Україні. Він доводить, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму. Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 34 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |