Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Читайте также:
  1. IХ. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КУРСУ
  2. VII. Забезпечення
  3. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОНОЗДАТНОСТІ КРАЇНИ
  4. Алгоритм виконання курсової роботи
  5. Аналіз інформаційно – аналітичного забезпечення загального відділу у Надвірнянській райдержадміністрації
  6. АНАЛІТИЧНЕ ТА КОНСАЛТИНГОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
  7. Види матеріального забезпечення та соціальні послуги
  8. Визнання та виконання міжнародного комерційного арбітраж­но­го рішення
  9. Виконання акредитива
  10. Виконання бюджету.

Забезпечення виконання господарських зобов’язань

Зобов’язання встановлюється для того, щоб воно було виконане. До того часу, доки зобов’язання не порушене жодною із сторін, воно повинно виконуватися відповідно до всіх елементів, що становлять у своїй сукупності їх зміст (за предметом, строком, способом і т.

ін.). Але будь-яке зобов’язання само по собі не гарантує здійснення боржником тих дій, які передбачені договором на користь кредитора.

Але положення суттєво змінюється, як тільки боржник чи кредитор порушує будь-яке свої зобов’язання. В цих випадках застосовуються різноманітні заходи примусового характеру, спрямовані на забезпечення його виконання. Деякі з них можуть бути застосовані відносно будь-якого зобов’язання, а тому називаються загальними. Вони можуть застосовуватися в усіх випадках, крім винятків, установлених законом, договором або ж самим характером установлених відносин. Серед них особливо суттєвими є спонукання до виконання зобов’язання і відшкодування збитків, спричинених його порушенням.

Проте, хоча ці заходи мають всеохоплюючий характер, вони не завжди досягають необхідного практичного ефекту. Бувають випадки, коли боржник не виконує зобов’язань, але кредитор ніяких збитків не має або з тих чи інших причин не може довести їх розмір. Через це вимоги про стягнення збитків дуже часто зовсім не заявляються, бо реалізувати ці вимоги просто неможливо.

Відповідно до цього закон дозволяє самим учасникам зобов’язання обумовити їх певними додатковими забезпечуючи забезпечувальними заходами, що мають спеціальний характер і можуть гарантувати виконання зобов’язань незалежно від того, чи спричинені збитки кредитору. Якщо ж у належному і своєчасному виконанні зацікавлена держава, то в зобов’язанні вказуються спеціальні забезпечувальні заходи за прямою вказівкою закону.

style="text-align: justify-">Під способами забезпечення зобов’язання слід розуміти передбачені законом чи договором спеціальні заходи, покликані додатково стимулювати боржника до належного виконання ним свого зобов’язання, а в разі його невиконання бути заходом задоволення законних вимог кредитора.

Згідно з ст. 199 ГК України, виконання господарських зобов’язань забезпечується заходами захисту прав і відповідальності учасників господарських відносин, передбачених ГК України та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

Статтею 546 ЦК України передбачені види забезпечення виконання зобов’язань. Виконання зобов’язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. До таких заходів належать і банківська гарантія (ст. 200 ГК України) і загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов’язань. Підставою встановлення будь-якого зі способів забезпечення виконання зобов’язання може бути домовленість сторін (договір). І тільки відносно неустойки чи застави передбачено, що вони можуть встановлюватися безпосередньо законом. Угода про будь-яке забезпечення виконання зобов’язання повинна бути укладена в письмовій формі, інакше така угода може бути визнана недійсною.

Неустойка (штраф, пеня) — це є визначена законом чи договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного виконання зобов’язання, зокрема в разі прострочення виконання. Частіше всього неустойка встановлюється простою домовленістю сторін або ж відповідним зобов’язанням, яке є приписом закону. Тому неустойку в першому випадку називають договірно-добровільною, а в другому – договірно-обов’язковою.

У деяких випадках обов’язок сплати неустойки безпосередньо передбачається нормативним актом. Так, відповідно до закону перевізник і відправник несуть майнову відповідальність у разі неподання перевізних засобів і за інші порушення зобов’язання, які випливають із плану перевезення, та у випадках, не передбачених таким планом, але встановлених транспортним статутом, і тоді йдеться про нормативну неустойку.

Залежно від особливостей визначення розміру неустойки і характеру порушень, за які вона встановлюється, говорять про штраф або пеню.

Штраф – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Пеня – це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

У зв’язку з тим, що зобов’язання по сплаті неустойки є додатковим щодо зобов’язання по відшкодуванню збитків, виникає питання про їх співвідношення.

За цим критерієм неустойка розмежовується на залікову, виключну, штрафну і альтернативну.

При заліковій неустойці збитки стягуються в тій частині, яка не покривається неустойкою. Вона має загальний характер і застосовується в усіх випадках, якщо договором чи законом не передбачено інше. Така неустойка є найбільш привабливою для боржника, бо розмір такої неустойки суттєво зменшується.

Для боротьби з найбільш серйозними порушеннями зобов’язань (реалізація недоброякісної і некомплектної продукції та ін.) понад збитками стягується неустойка, яка називається штрафною (ст. 549 ЦК України).

При виключній неустойці стягненню підлягає лише неустойка, а збитки не стягуються. Закон дозволяє сторонам по договору встановити відповідальність у вигляді відшкодування лише збитків чи тільки стягнення неустойки, тому остання називається альтернативною.

Розмір неустойки, як уже зазначалося, установлюється договором за домовленістю сторін. Разом з тим, ЦК України передбачає правило, згідно з яким сторони можуть домовитися про зменшення встановленого розміру неустойки, крім випадків, передбачених законодавством. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, а також за наявності інших обставин, які мають важливе значення. Які саме обставини є важливими, суд визначає в кожному конкретному випадку. Але суд не має права повністю звільнити боржника від неустойки (ст. 551 ЦК України).

Кредитор не має права на неустойку, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (ст. 617 ЦК України). Відсотки на неустойку не нараховуються (ст. 550 ЦК України). Сплата неустойки не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі.

Важливого значення і широкого застосування в умовах переходу до ринкових відносин набуває такий вид забезпечення виконання господарських зобов’язань, як застава (Закон України “Про заставу”). Внаслідок цього кредитор має право в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

В заставних правовідносинах кредиторам завжди є заставоутримувач – особа, яка приймає майно в заставу. Боржник за основним зобов’язанням є заставником і передає майно в заставу. Ним може бути і третя особа. Заставою можуть бути забезпечені різноманітні вимоги, які виникають із договорів займу (банківського займу), купівлі-продажу, оренди, перевезення та ін. Застава може застосовуватися відносно вимог, які можуть бути виконаними в майбутньому при наявності домовленості сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог.

Предметом застави можуть бути майно, цінні папери, а також майнові права. Але в усіх випадках предметом застави може бути лише таке майно, такі речі, які не виключені із господарського обігу. Ним може бути і таке майно, яке може стати власністю заставника в майбутньому після укладення договору, в тому числі продукція (майновий врожай), приплід тварин і т. ін. Предметом застави можуть бути і такі майнові права, як права на чужі речі, орендні права на майновий комплекс підприємства, будинки, споруди, кредиторські вимоги та інші права.

У той же час деяке майно не може бути предметом застави, а саме: національні, культурні й історичні цінності, які відображені в Державному реєстрі національної культурної спадщини, а також об’єкти державної власності, приватизація яких заборонена, майнові комплекси державних підприємств, які перебувають у процесі корпоратизації. Не можуть бути предметом застави і вимоги, які мають особистий характер, а також вимоги, застава який заборонена законом.

За загальним правилом, договір застави може бути укладено між сторонами у простій письмовій формі. Але якщо предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об’єкти, товари в обігу чи переробці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. У разі недотримання вимог щодо форми застави і його нотаріального посвідчення договір застави визнається недійсним.

З моменту укладення договору між сторонами узгоджується питання про те, в кого буде знаходитися заставне майно. Ним може володіти заставоутримувач, заставодавець, третя особа (нотаріальні органи, банк). Особа, якій передається майно, повинна забезпечити задоволення вимог заставоутримувача. Це, як правило, досягається шляхом страхування майна за домовленістю сторін або згідно з приписом закону.

Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а якщо договір повинен бути нотаріально засвідченим, то з моменту такого засвідчення або ж з моменту його реєстрації, якщо вона є обов’язковою. Якщо ж відповідно до договору чи закону предмет застави повинен знаходитись у заставоутримувача, то право застави виникає з моменту передачі такого предмета. За загальним правилом, за заставником зберігається право користування заставленим майном, якщо інше не передбачено договором або законом. За домовленістю із заставоутримувачем заставник при умові переходу до нового заставника основного боргу може повернути собі заставлене майно на конкретних умовах або ж змінити предмет застави.

У зв’язку з тим, що ціна заставленого майна, як правило, не збігається з сумою боргу, застава може забезпечити кілька зобов’язань. Тому боржник має право заставити одне й те ж майно одночасно кільком кредиторам. Правовідносини, які виникають з цих дій, називаються перезаставою. Законом України “Про заставу” право застави надається тільки боржнику за умови, якщо це не заборонено законом, а також за згодою попереднього заставоотримувача.

Застава зберігає силу в тому разі, якщо майно чи майнові права, які становлять її предмет, переходять у власність іншої особи або ж в установленому порядку виникає уступка заставоодержувачем забезпеченої заставою вимоги.

Застава припиняється в момент виконання боржником основного зобов’язання. При цьому кредитор повинен повернути боржнику заставлене майно. У разі часткового виконання зобов’язання застава зберігається в первісному, повному обсязі. Застава може припинятись і з інших підстав: у разі загибелі заставленого майна, якщо це було майно з родовими ознаками якщо заставоутримувач набув права власності на заставу якщо закінчився строк дії права, яке становить предмет застави. Право застави припиняється і за примусового продажу заставленого майна.

Право звернення стягнення на заставлене майно виникає з моменту невиконання основного зобов’язання, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду, а також у безспірному порядку на підставі виконавчого надпису нотаріальних органів.

Реалізація заставленого майна, на яке звернене стягнення, здійснюється виконавчою службою (органами) на підставі виконавчого листа, наказу господарського суду або ж виконавчого надпису нотаріальних органів. Реалізація заставленого майна здійснюється на аукціоні (публічних торгах).

Якщо сума, що одержана від реалізації заставленого майна, є недостатньою для задоволення вимог заставоутримувача, він має право, якщо інше не передбачено законом чи договором, одержати різницю за рахунок іншого майна боржника в порядку черги, встановленої законом. Якщо сума, що одержана від реалізації заставленого майна, перевищуватиме розмір забезпеченої заставою вимоги заставоутримувача, то ця різниця повинна бути повернена заставнику. Заставник може в будь-який час до реалізації предмета застави припинити звернення на нього стягнення шляхом виконання забезпеченого заставою зобов’язання.

Залежно від властивостей предмета застави чинне законодавство передбачає різні види застави, а відповідно до них права і обов’язки сторін, зокрема іпотека, застава майнових прав, застава цінних паперів, застава в міжнародному обігу.

Іпотека – це застава землі або ж іншого нерухомого майна (будинків, споруд, квартир, цілісних майнових комплексів підприємств і т. ін.), яке залишається у володінні і користуванні заставника чи третьої особи. В договорі іпотеки основоположним елементом є земля, предметом цих відносин можуть бути як земельні ділянки, так і розміщені на них багаторічні насадження, будинки, споруди, інші об’єкти, які тісно пов’язані з землею, а тому не можуть бути без пошкодження або знецінення відокремлені від неї і таким чином належить до предметів іпотеки з урахуванням цих ознак.

Договір іпотеки встановлює права і обов’язки сторін за умови нотаріального засвідчення. Відповідно до договору іпотечний заставник повинен здійснити дії, необхідні для підтримки предмета застави в належному стані, і має право достроково виконати основне зобов’язання, якщо це не суперечить змісту зобов’язання. Він не позбавлений права реалізувати предмет застави з переводом на придбавача основного боргу, забезпеченого заставою, і з письмової згоди заставоутримувача надати предмет іпотеки в оренду.

Відповідно до Закону України “Про заставу” заставник має право, якщо інше не передбачене законом чи договором, здійснювати документальну, а також фактичну перевірку наявності, розміру, стану і умов збереження предметів іпотечної застави. За порушення цього права він може не тільки вимагати дострокового виконання зобов’язання, але й у разі необхідності звернути стягнення на предмет іпотеки. Вказані наслідки настають незалежно від того, чи знаходиться предмет іпотеки у заставника, третьої особи тощо.

Якщо предмет застави втрачений не з вини заставоутримувача і заставник його не відновив або за згоди заставоутримувача не замінив іншим майном такої ж вартості, заставоутримувач має право вимагати дострокового виконання зобов’язання.

Якщо предметом іпотеки є будинки і споруди, заставоутримувач набуває право користування і земельною ділянкою, на якій розташовані ці об’єкти. У разі звернення стягнення на предмет застави придбавач має право на одержання земельної ділянки відповідно до законодавства України.

Предметом іпотеки може бути, як було зазначено вище, і майновий комплекс підприємства або його структурного підрозділу, а тому іпотека поширюється на все майно, в тому числі основні і обігові фонди, а також інші цінності, відображені в самостійному балансі підприємства. Як предмет іпотеки закон розглядає також транспортні засоби і космічні об’єкти, які залишились у володінні заставника.

Законом України “Про заставу” передбачена також іпотека рухомого майна, до якого належать товари в обігу чи в переробці. Предметом такої застави можуть бути: сировина, полуфабрикати, комплектуючі, готова продукція і т. ін. Заставник зберігає за собою право володіти, користуватись і розпоряджатися ними відповідно до встановлених правил.

За домовленістю сторін предмет застави може бути залишений у заставника під замком і печаткою заставоутримувача (тверда застава), а індивідуально визначена річ може бути обладнана знаками, які підтверджують заставу.

Якщо предметом застави є вимоги заставника за зобов’язанням до своїх боржників, ці правовідносини називаються заставою майнових прав. Заставник може укласти договір як на право вимоги за зобов’язанням, які належать йому на момент укладення угоди, за якою він виступає кредитором, так і тих, які повинні виникнути в майбутньому. У цьому разі в договорі повинна бути вказана особа – боржник стосовно заставника, про що боржник повинен бути повідомлений.

Заставник, як правило, зобов’язаний виконати дії, необхідні для забезпечення дійсності заставленого права, а саме: не робити відступлення заставленого права не здійснювати дій, що припиняють заставне право або зменшують його обсяг, вживати заходів, необхідних для захисту заставленого права від зазіхання на нього третіх осіб повідомляти заставоутримувача про зміни, що сталися в заставленому праві при його порушенні з боку третіх осіб.

Якщо заставник не виконає покладених на нього обов’язків, заставоутримувач має право незалежно від настання строків виконання забезпеченого заставою зобов’язання вимагати в судовому порядку переводу на себе заставленого права виступати як третя особа в суді, який буде розглядати справу про заставлене право в разі порушення заставником зобов’язання самостійно вживати всіх заходів для захисту заставленого права.

У разі, якщо боржник заставника до виконання заставником зобов’язання, забезпеченого заставою, виконає свої обов’язки, все одержане заставником стає предметом застави, про що заставник повинен негайно повідомити заставоутримувача.

Із одержаних коштів заставник зобов’язаний на вимогу заставоутримувача перерахувати відповідні суми на його рахунок як виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, якщо інше не встановлено договором.

Виконання зобов’язань може забезпечуватись і шляхом застави векселя або іншого цінного паперу, які можуть бути передані шляхом здійснення передаточного надпису – індосамента.

Заставою забезпечуються не тільки зобов’язання, які виникають із договорів між суб’єктами господарської діяльності, але й зобов’язання вказаних суб’єктів за платежами державі (перед державним чи місцевим бюджетом). Законом України від 21 грудня 2000 року № 2181 “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” введене поняття податкової застави як способу забезпечення зобов’язань. Податкова застава виникає не на підставі договору, а на підставі закону. При цьому податкові органи мають переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок вартості заставленого майна.

Чинне господарське законодавство України серед видів забезпечення виконання зобов’язань передбачає гарантію. Згідно з п.5 ст.47 Закону України від 7 грудня 2000 року “Про банки і банківську діяльність”, серед операцій, що можуть здійснюватись банками, передбачається надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які мають намір їх виконати у грошовій формі.

Гарантія як спосіб забезпечення виконання господарських зобов’язань є субсидіарним зобов’язанням, що видається банківською установою в порядку, встановленому Національним банком України, на прохання (клопотання) зацікавленої особи (боржника), за яку відповідний банк (гарант) зобов’язується згідно з умовами гарантійного зобов’язання сплатити грошову суму кредиторові з метою ліквідації заборгованості з боку боржника.

У господарських відносинах. для забезпечення виконання господарських зобов’язань застосовується банківська гарантія – письмове зобов’язання гаранта, яке є строковим і набирає чинності з моменту видачі. Строковість цього зобов’язання визначається в самій гарантії.

Відповідно до ст. 200 ГК України, банківська гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане в ньому певне зобов’язання або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Висунення заперечень та претензій гарантом управненій стороні допускається лише в межах гарантійного листа.

Зобов’язання, яке випливає з банківської гарантії, виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Виконання зобов’язань суб’єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у разі та в спосіб, передбачених законом (п. 2 ст. 199 ГК України).

8. 5.3.2. Припинення господарських зобов’язань

Загальні умови припинення господарських зобов’язань визначаються ст. 202 ГК.

Господарське зобов’язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов’язання; у разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених ГК або іншими законами.

Господарське зобов’язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду.

До відносин щодо припинення господарських зобов’язань застосовуються відповідні положення ЦК (гл. 50 ЦК) з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Припинення господарського зобов’язання виконанням
або зарахуванням

Досягнення мети, заради якої встановлювалось зобов’язання, здійснюється способом його виконання. Виконання зобов’язання, проведене відповідним чином, належить до найпоширеніших способів припинення зобов’язань.

Господарське зобов’язання, усі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управненою стороною. У разі якщо зобов’язана сторона належним чином виконала одне з двох або кількох зобов’язань, щодо яких вона мала право вибору (альтернативне зобов’язання), господарське зобов’язання припиняється виконанням.

Господарське зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічної однорідної вимоги, строк якої настав або строк якої не зазначений чи визначений моментом витребування. Для зарахування достатньо заяви однієї сторони.

Господарське зобов’язання може бути припинено зарахуванням страхового зобов’язання, якщо інше не випливає з закону або змісту основного чи страхового зобов’язання.

Для застосування зарахування необхідна обов’язкова наявність певних умов, а саме:

— вимоги повинні бути зустрічними, тобто такими, що випливають з різних взаємних зобов’язань між двома особами;

— вимоги повинні бути однорідними. Як правило, ідеться про взаємні вимоги грошових сум;

— настання строку виконання за всіма зустрічними вимогами.

Наявність зазначених умов надає право одній із сторін здійснити зарахування, повідомивши про це другу сторону. За своєю юридичною природою зарахування являє собою односторонній правочин, який викликає відповідні юридичні наслідки. У тому випадку, коли зустрічні вимоги сторін є рівними, то зобов’язання припиняється. Якщо розмір вимог неоднаковий, то зобов’язання з більшим розміром суми вимог лишається чинним, але в меншому розмірі. Не допускається зарахування вимог за зобов’язаннями: а) за якими минув строк позовної давності; б) про відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті; в) про довічне утримання; г) в інших випадках, передбачених законом.

Припинення господарського зобов’язання за згодою сторін
чи в разі поєднання його сторін в одній особі

Господарське зобов’язання може бути припинено за згодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов’язання іншим між тими самими сторонами, якщо така заміна не суперечить обов’язко­вому акту, на підставі якого виникло попереднє зобов’язання.

Господарське зобов’язання припиняється в разі поєднання управненої та зобов’язаної сторін в одній особі. Зобов’язання виникає знову, якщо це поєднання припиняється.

Припинення господарського зобов’язання в разі неможли-
вості виконання

Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання в разі виникнення обставин, за які жодна з його сторін не відповідає, якщо інше не передбачено законом.

У разі неможливості виконання зобов’язання цілком або частково зобов’язана сторона з метою запобігання невигідним для сторін майновим та іншим наслідкам повинна негайно повідомити про це управнену сторону, яка має вжити необхідних заходів щодо зменшення зазначених наслідків. Таке повідомлення не звільняє зобов’язану сторону від відповідальності за невиконання зобов’язання відповідно до вимог закону.

Господарське зобов’язання припиняється неможливістю виконання в разі ліквідації суб’єкта господарювання, якщо не допускається правонаступництво за цим зобов’язанням.

У разі неспроможності суб’єкта господарювання через недостатність його майна задовольнити вимоги кредиторів він може бути оголошений за рішенням суду банкрутом. Умови, порядок та наслідки оголошення суб’єктів господарювання банкрутами встановлюються ГК та іншими законами. Ліквідація суб’єкта господарювання—банкрута є підставою припинення зобов’язань за його участі.

9. Державне замовлення, як уже зазначалося, – це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб; це планове завдання по розміщенню таких замовлень серед підприємств, організацій та інших суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності.
У чинному законодавстві, в тому числі і в ст. 183 ГК України як синоніми вживаються визначення “контракт” і “договір”. У Законі України “Про поставки продукції для державних потреб” сформульоване легальне поняття державного контракту згідно з яким, державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.
Отже, контракт і договір – це тотожні правові категорії і їх можна вживати, як однозначні до договірних відносин між замовниками і суб’єктами господарювання, які згідно зі ст. 183 ГК України, є виконавцями державного замовлення.
Державними замовниками є Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України на поточний рік, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти (договори) з виконавцями державного замовлення.
Виконавці державного замовлення – це суб’єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту (договору).

Таким чином, замовниками можуть бути не будь-які суб’єкти договірних (контрактних) відносин, що характерно при укладенні господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, а також на біржах, ярмарках та публічних торгах, а суб’єкти, чітко визначені законодавством України.
Таким чином, уже на етапі формування суб’єктного складу договірних відносин з виконання замовлення проявляються особливості укладення господарських договорів за державним замовленням.
Особливістю цього виду договорів є і положення, згідно з яким держава є гарантом за зобов’язаннями державних замовників. До речі, воно не притаманне жодному виду договорів, про які говорилося раніше.
Державні замовлення формуються Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами та іншими центральними органами виконавчої влади, які визначаються і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Формування державних замовлень для забезпечення виконання регіональних цільових програм (поставки продукції для регіональних потреб) здійснюється Кабінетом міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Державні замовники:
здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного замовлення для укладення з ними державних контрактів шляхом конкурсного відбору, що регламентується Законом України від 22 лютого 2000 року “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”;
укладають з виконавцями державного замовлення договори (контракти);
гарантують виконавцям державного замовлення від імені держави оплату продукції, яка поставляється для державних потреб за умовами, що визначаються державним контрактом.
Отже укладення господарських договорів (контрактів) за державним замовленням здійснюється в два етапи: перший – це підготовчий і другий – безпосередня правова процедура укладення договору (контракту), що є ще однією із особливостей укладення господарських договорів за державним замовленням.

Господарський договір за державним замовленням укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Аналіз чинного законодавства дає змогу дійти висновку про те, що проект договору, як правило, може бути запропонований виконавцю замовником. Адже саме він досконально обізнаний з державними потребами в продукції (видом продукції, асортиментом, кількістю тощо). Проте здійснити такі ж дії не забороняється чинним законодавством і виконавцю.
Укладення сторонами договору за державним замовленням (державного контракту) здійснюється в порядку, передбаченому ст. 181 ГК України з урахуванням особливостей, про які вже йшлося.
Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність.
Так, у разі необґрунтованої відмови виконавця державного замовлення від укладення державного контракту, якщо обов’язковість його укладення встановлена чинним законодавством, та за наявності технічних можливостей його виконання виконавець сплачує державному замовнику штраф у розмірі вартості державного контракту.
Спори, що виникають між державним замовником і виконавцем державного замовлення при укладенні договорів (державних контрактів), внесенні в них змін та їх розірванні, розглядаються відповідно до ст. 188 ГК України та статтями 10, 11 Господарського процесуального кодексу України.

10. Ст. 34 ЗУ Про здійснення держзакупівель від 01.06.2010 № 2289-VI

 

1. Двоступеневі торги проводяться в порядку, передбаченому для процедури відкритих торгів, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом.

2. Двоступеневі торги проводяться в два етапи.

На першому етапі всім учасникам пропонується подати попередні пропозиції конкурсних торгів без зазначення ціни. Документація конкурсних торгів при цьому може передбачати лише пропозиції щодо технічних, якісних та інших характеристик предмета закупівлі, умови поставки, підтвердження професійної і технічної компетентності учасників та їх відповідності кваліфікаційним критеріям. Строк подання учасниками попередніх пропозицій конкурсних торгів становить не менше 30 днів з дня опублікування оголошення про проведення двоступеневих торгів у державному офіційному друкованому виданні з питань державних закупівель.

Під час здійснення закупівель за скороченою процедурою строк подання учасниками попередніх пропозицій конкурсних торгів становить не менше 15 днів з дня опублікування оголошення про проведення двоступеневих торгів у державному офіційному друкованому виданні з питань державних закупівель.

Замовник під час розгляду попередніх пропозицій конкурсних торгів має право проводити переговори з будь-ким з учасників для визначення переваг та недоліків у пропозиціях. Замовник в ході переговорів не має права застосовувати дискримінаційний режим до різних учасників. За результатами переговорів складається протокол за підписом замовника та учасника, в якому зазначаються відомості про учасника, пропозиції, запропоновані учасником, висновки.

Після отримання попередніх пропозицій конкурсних торгів замовник має право внести зміни до документації конкурсних торгів щодо технічних вимог та вимог до якості предмета закупівлі чи запропонувати нові характеристики та критерії оцінки згідно з цим Законом. Про зміну умов документації конкурсних торгів замовник інформує всіх учасників під час надання їм запрошень до участі у другому етапі торгів.

На другому етапі замовник запрошує до участі учасників, попередні пропозиції конкурсних торгів яких не було відхилено на першому етапі та пропозиції яких виявилися прийнятними в цілому, але не менше ніж двох. На другому етапі учасники повинні подати остаточні пропозиції конкурсних торгів із зазначенням ціни. Строк подання пропозицій конкурсних торгів на другому етапі становить не менше 15 днів з дня повідомлення учасника про результати першого етапу.

3. Учасники, попередні пропозиції конкурсних торгів яких не було відхилено на першому етапі, для участі у другому етапі торгів на вимогу замовника надають забезпечення пропозицій конкурсних торгів.

 




Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав