Читайте также:
|
Упродовж трьох останніх десятиріч одиниці індивідуально–авторської номінації становили об’єкт спеціальних наукових студій багатьох українських мовознавців – Г. М. Колесника, В.М. Русанівського, С.Я. Єрмоленко, Н.М. Сологуб, О.А. Стишова, Ж.В. Колоїз, Г.М. Вокальчук, В.В. Герман, Г.М. Сюти, О.О. Жижоми, Н.А. Адах та ін. Значною мірою активізувалися неологічні дослідження словотворчої практики багатьох поетів 20–30–х років, чий доробок протягом тривалого часу був штучно вилучений із літературного процесу, що унеможливлювало повне й об’єктивне вивчення художньої мови минулого століття. У зв’язку з цим ґрунтовного вивчення та осмислення все ще потребує словотворчість київських неокласиків – М. Рильського, М. Зерова, Ю. Клена, М. Драй–Хмари, П. Филиповича. Доробок представників цього літературного угруповання зазвичай аналізували з літературознавчого погляду (О.В. Гальчук, Г.Б. Райбедюк, І.Г. Родіонова, В.В. Сарапин, Л.В. Темченко, О.Ф. Томчук, В.Я. Чобанюк та ін.). Окремі праці присвячено інтерпретації авторської мовотворчості, зокрема таким її аспектам: виявленню ключових слів–образів та з’ясуванню особливостей їхнього функціонування в художньому мовленні неокласиків (М.В. Кудряшова); дослідженню характерних ідіостильових ознак поетичної мовотворчості окремих представників неокласичного угруповання (О.В. Коваль, Л.В. Зіневич, О.М. Черевченко); вивченню неологізмів у функціонально–стилістичному аспекті (А.А. Калєтнік).
Попри певні здобутки української неології в галузі вивчення неокласичної мовотворчості, досі належним чином не досліджені такі проблеми, як роль словотворчої практики неокласиків в історії української літературної мови першої третини ХХ ст., аналіз АЛН – носіїв національно–культурного компонента мовної семантики, системне лексикографічне представлення одиниць неокласичної індивідуально–авторської номінації. Усе це зумовило актуальність пропонованого дослідження.
Складною, яскравою і водночас трагічною сторінкою в історії української літератури є 20–30–і роки ХХ ст., які характеризуються небувалим розквітом поетичного слова. Тогочасний літературний процес відзначається нуртуванням різноманітних стильових течій і напрямів, представники яких збагатили українську літературу новими образами та мовно–виражальними засобами. Значний внесок у розвиток українського поетичного словника зробили київські неокласики: М. Рильський, М. Зеров, Ю. Клен, М. Драй–Хмара та П. Филипович.
В умовах поширення ідей деструкції мистецтва, заперечення літературного досвіду минулих поколінь, ідеологічного впливу на літературу неокласики стали на захист високої культури слова, яку вбачали в гармонійному поєднанні змісту і форми вираження, відстоювали «абсолютхудожньої правди» перед кон’юнктурщиною, закликали молодих поетів учитися на кращих зразках світової і національної літератури.
Поетичну мову неокласиків науковці кваліфікують як самобутнє явище в історії української лтературної творчості (І. Огієнко, М. Неврлий, М. Ласло–Куцюк та ін.). Та повага, з якою поети ставилися до мови, залюбленість у рідне слово спонукають до глибокого і всебічного вивчення їхньої творчої майстерності, виявлення особливостей ідіостилю. [ 4. с. 5]
Індивідуально–авторський словотвір є потужним засобом емоційного увиразнення поетичного мовлення, з одного боку, та невичерпним джерелом збагачення лексикону української мови, з іншого, чим зумовлене зростання упродовж останніх десятиріч інтересу мовознавців до вивчення авторських лексичних новотворів. Науковці досліджували авторські номінації Михайля Семенка (Г. М. Вокальчук, Л. С. Козловська та ін.), Василя Барки (Н. А. Адах), Грицька Чубая (О. Б. Тимочко), Яра Славутича (Н. М. Сологуб), поетів–шістдесятників (В. В. Герман, Г. М. Сюта), поетів 80–90–х років (О. О. Жижома) та ін.
Поетичний доробок представників неокласичного угруповання протягом тривалого часу був штучно вилучений із широкого обігу, що унеможливлювало повне й об'єктивне дослідження творчості поетів. Повернення до вивчення поетичної спадщини неокласиків розпочалося в другій половині XX ст., спочатку –поодинокими та обережними рецензіями (С. А. Крижанівський, М. Т. Рильський), пізніше – нечисленними науковими статтями й монографіями (І. К. Білодід, Г. М. Колесник). З мовознавчого погляду художній спадок поетів–неокласиків досліджували Г. М. Вокальчук, Л. О. Ставицька, Л. В. Зіневич,
М. В. Кудряшова, О. В. Коваль, А. А. Калстнік та ін. Сучасні поціновувані художнього слова наголошують на необхідності ґрунтовного вивчення та осмислення творчості поетів «п'ятірнього грона».
Незважаючи на спільність ідейно–естетичних поглядів і уявлень про завдання поетичного мистецтва, у творчості кожного з неокласиків простежуються індивідуальні вподобання у доборі засобів для художнього відтворення дійсності.
Майбутні поети–неокласики розпочинали поетичну діяльність у різні роки. М. Рильський дебютну збірку «На білих островах» видав 1910 року. Перший вірш М. Зерова датований 1912 р., проте у дожовтневий період митець займався переважно викладацькою та літературно–критичною діяльністю. Становлення його як поста й перекладача відбувалося після Першої світової війни. У цей період почали писати й друкувати україномовні поезії
П. Филипович і М. Драй–Хмара. Ю. Клен опублікував перші поезії 1924 року.
У повоєнні часи життєвий шлях кожного з поетів складався по–різному: у Києві перебував лише П. Филиповігч, М. Рильський виїхав на постійне проживання в село. М. Драй–Хмара викладав у Кам'янець–Подільському університеті, а М. Зеров і Ю. Клен переїхали працювати у містечко Баришівка. Назад до Києва поети повернулися у 1922–1923 рр., і лише тоді всі п'ятеро познайомилися між собою. В. Брюховецький називає 1923 рік «трампліном», з якого «неоклассики» рушили в «літературний процес» [1. с. 25].
Творчий шлях поетів, які захоплювалися художньою довершеністю античної та класичної європейської поезії і виступали проти графоманства, «примітивізму» та «масовізму» в тогочасній літературі, ніколи не був легким. Літературні опоненти несправедливо звинувачували їх у втечі від сучасності, неприйнятті радянської дійсності, асоціальності. Проте в середині 20–х років неокласики ще мали змогу боронити свої позиції, аргументовано спростовувати висунуті звинувачення й плідно працювати на науковій та літературній ниві. За спостереженнями дослідників, це був період, коли «панував дух буйносилого життєвого змагання» [1, с. 42].
Становище «п'ятьох із Парнасу» ускладнилося наприкінці 20–х років. Після відомої літературної дискусії про шляхи розвитку радянської літератури (1925–1927 рр.), у якій активну участь брав М. Зеров, на неокласиків звернуло увагу вище партійне керівництво на чолі з Л. Кагановичем. У червні 1927 р. було прийнято постанову Політбюро ЦК КП(б)У, в якій п'ятеро поетів «були прямо названі антипролетарськими, буржуазними літераторами» [Цит. за: 1. с. 45]. У цей період розпочинається витіснення поетів аналізованого угруповання з літературно–мистецького процесу: їм все частіше відмовляють у виступах та публікаціях. Одночасно з цим у пресі посилюються безпардонні й агресивні напади на неокласиків з боку тих літераторів, які вважали себе справжніми пролетарськими письменниками.
Та найважчими стали 30–ті роки, упродовж яких партійні ідеологи та виконавці спрямовували всі дії на духовне та фізичне знищення української інтелігенції, зокрема й київських неокласиків. У 1931р. заарештовано М.Рильського, котрий, не витримавши фізичного та морального тиску, «покаявся» і став на єдино залишений йому офіційною владою шлях оспівування переможної ходи пролетаріат), соціалістичної праці та великого вождя Сталіна. М. Зерова, М. Драй - Хмару. П. Филиповича поступово усунено від викладацької та наукової роботи, а в 1935 р. теж заарештовано, звинувачено в контрреволюційній терористичній діяльності й вислано на північ у концентраційні табори. У 1937 р. після перегляду вирою, М. Зерова та
П. Филиповича було розстріляно, а М. Драй–Хмара помер від тяжкої праці в 1939 р. Уникнути лещат сталінської репресивної машини вдалося лише Ю. Кленові, котрий у 1931 р., відчувши, за його словами, «що коло звужується, що готується новий похід проти інтелігенції і грозова хмара не промине на цей раз неокласиків» [З, с. 40], емігрував до Німеччини, де продовжував займатися літературною діяльністю.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 155 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |