Читайте также:
|
У правознавстві і юридичній практиці термін "джерело права" розуміється багатозначно, а іноді вживається як тотожний до терміна "форми права". Разом з тим, для юристів-практиків важливо вміти чітко розрізняти ці терміни для правильного використання в правозастосуванні саме форм права. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються — чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Скажімо, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, поділ на галузі та інститути; зовнішня форма права — це система законодавства.
Внутрішньою формою правової норми є її структура, поділ на гіпотезу, диспозицію, санкцію, а зовнішньою — стаття нормативного акта чи група статей, в яких відображена правова норма. Крім цього, під формою права іноді розуміють засоби встановлення правових норм (нормативний акт, судовий прецедент, правовий звичай). Для позначення цього явища використовується також термін "джерело права". Цей термін часто використовується в двох аспектах: соціальне (матеріальне) джерело права чи юридичне.
Якщо під джерелом розуміти те, що породжує право чи правові норми, а саме у цьому розумінні звичайно і використовується цей термін, то слід зазначити, що для суб'єктів, які встановлюють юридичні норми, і суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у першому випадку джерелом є юридичний мотив, суспільні відносини, які мають правову природу, тобто ті, які можуть і повинні бути врегульовані правовими нормами, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, закони, міжнародно-правові умови, загальнолюдські цінності, досягнутий рівень правової культури і правосвідомість. Класифікуючи їх, можна виділити: 1) соціально-правові джерела, в т.ч. об'єктивні і суб'єктивні (матеріальні і ідеальні); 2) юридичні джерела (офіційні чи неофіційні).
Соціально-правові джерела — це, насамперед, суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і т. ін. Юридичні — це нормативні настанови, юридична практика, юридична наука тощо.
Нині у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм є юридичні нормативні акти органів держави. Другою за значущістю формою є юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні взагалі.
Юридичні нормативні акти — це рішення компетентних суб'єктів права, які встановлюють, змінюють чи скасовують юридичні норми в односторонньому вольовому порядку. Такими є конституції, закони, укази президента, накази, постанови тощо.
Юридичні нормативні договори — це добровільне і узгоджене рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди).
Правовий звичай — це правило поведінки, яке складалося стихійно протягом тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких є заінтересованість більшості населення регіону чи країни. Держава подібні правила визнає як загальнообов'язкові для всіх суб'єктів, які підпадають під їх чинність, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали поширення як джерела права в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. У сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії.
Судовий чи адміністративний прецедент — це рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов'язковим для вирішення подібних справ у майбутньому. Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент як джерело права властивий англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія).
Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писемного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; 6) надає волі народу офіційного характеру.
Від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін у законодавство. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, відозв, закликів. Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять не правила загального характеру, а індивідуальні приписи, адресовані певним суб'єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недержавних формувань;
за юридичною силою — на закони і підзаконні нормативні акти;
за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;
за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права;
за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;
за часом дії — визначно-строкові і невизначно-строкові.
Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів — постанови і розпорядження; керівники міністерств і відомств — інструкції, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.
У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).
Чинність нормативно-правових актів — це їх фактичний вплив на суспільні відносини. Кожний нормативно-правовий акт призначений для урегулювання певних соціальних ситуацій, тому встановлення меж його чинності є необхідною умовою забезпечення правомірності використання і застосування приписів, які складають зміст цього акта. Чинність нормативно-правових актів обмежена трьома параметрами: а) терміном чинності, тобто часом, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу б) простором, на який поширюється чинність нормативно-правового акта; в) колом осіб, які підпадають під впливу нормативно-правового акта і на основі його набирають юридичних прав і обов'язків.
Дія нормативно-правових актів у часі обмежена моментом набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. Нормативно-правові акти набирають чинності: а) з часу, зазначеного в самому нормативно-правовому акті, за яким цей нормативно-правовий акт набирає чинності; б) з часу прийняття чи підпису, зазначених, як правило, у самому нормативно-правовому акті; в) з часу опублікування нормативно-правового акта; г) з часу, з якого вони надійшли адресату, що притаманне відомчим нормативним актам.
Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ст.. 94 Конституції України).
Нормативно-правові акти втрачають чинність внаслідок закінчення обумовленого терміну дії; внаслідок зміни обставин, для врегулювання яких вони були призначені; внаслідок відміни (скасування) даного акта іншим чи спеціально призначеним актом.
Чинність новоприйнятих нормативно-правових актів поширюється на відносини, що виникають після набрання ними чинності. Лише в окремих випадках під вплив нормативно-правових актів підпадають відносини, що виникли до набрання юридичної сили. Це стосується: а) кримінального закону, якщо він пом'якшує чи скасовує покарання; б) прямих вказівок суб'єкта правотворчості, що містяться у нормативно-правовому акті. Подібна дія нормативно-правових актів називається "зворотною силою Закону".
Чинність нормативно-правових актів у просторі — це поширення їх впливу на певну територію (держави в цілому чи окремого регіону). До території держави належать: земля, надра, води та повітряний простір у межах державних кордонів, територія посольств, військові судна у відкритому морі і в межах територіальних вод інших держав, повітряні і космічні літаючі апарати тощо.
Нормативно-правові акти вищих органів законодавчої і виконавчої влади мають чинність на всій території держави, а місцевих — на території відповідного регіону. На території регіону діють нормативно-правові акти різної юридичної сили, між якими можлива колізія (протиріччя). У такому випадку діє той нормативний акт, що має вищу юридичну силу, чи при її рівності — той, який прийнятий пізніше.
Чинність деяких нормативно-правових актів може поширюватися і на територію, непідвладну суб'єкту їх ухвалення. Це так звана екстериторіальна дія нормативно-правових актів.
Чинність нормативно-правових актів кола осіб визначає підлеглість осіб вимогам нормативно-правових актів. Згідно із загальним правилом чинність нормативно-правового акта поширюється на всіх осіб, які перебувають у межах певної території. Мають місце і винятки: а) громадяни України зобов'язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави; б) закони чи спеціальні нормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.
Чинність НПА поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеженнями, — на іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України. Чинними нормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 80 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |