Читайте также:
|
У системі владних відносин України Президент як глава держави займає особливе місце. Характерним є співвідношення цієї посади з демократичним принципом розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Згідно із чинним законодавством, Президент України прямо не пов'язаний із жодною із них, але водночас відіграє у їхньому функціонуванні важливу роль.
У новітній історії України посада Президента вперше з'явилася у 1991 p., коли Верховна Рада ухвалила постанову «Про вибори Президента Української РСР» (25 червня 1991 р.), у першому пункті якої визнавалося «за" доцільне заснувати пост Президента Української РСР до прийняття нової Конституції Української РСР». Вже 5 липня 1991 р. було прийнято три закони з даного питання: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» й «Про вибори Президента Української РСР».
До прийняття 28 червня 1996 p. Конституції України статус Президента зазнавав чимало змін. За Конституцією, Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини.
Конституційні засади порядку обрання Президента України встановлюються ст. 103 Конституції. Президент України обирається її громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 10 років перед днем виборів та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох термінів поспіль. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень Президента. У разі дострокового припинення повноважень Президента вибори проводяться впродовж 90 днів з дня припинення повноважень.
З часу проголошення незалежності громадяни України двічі обирали Президента своєї держави. Перші вибори глави держави відбулися 1 грудня 1991 р. одночасно з референдумом про підтримку Акта проголошення незалежності України. За результатами виборів Президентом України було обрано Леоніда Кравчука («за» - 19.643.481 голос - 61,59%).
Другі (дострокові) вибори Президента України відбулися 26 червня 1994 р. У них взяло участь 7 кандидатів. Вибори відбулися у два тури. У голосуванні взяло участь 69,9 % від загальної кількості виборців. У першому турі голосування чотири претенденти набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кравчук - 9.944.474 (37,72 %), Л.Кучма - 8.244.844 (31,27 %), О.Мороз - 3.437.816 (13,04 %), В.Лановий - 2.455.830 (9,32 %). У другому турі голосування 10 липня 1994 р., до якого вийшли лише два претенденти з найбільшою кількістю голосів у першому турі, результати були такими: Л.Кучма - «за» -14.016.850 голосів (52,15 %), Л.Кравчук - 12.111.603 голоси (45,06 %).
Політичне життя в Україні з другої половини 1998 р. значною мірою визначалося президентськими виборами, що наближалися. Внаслідок кризового стану економіки та соціальної сфери вибори набували характеру своєрідного референдуму: чи відмовитися від реформ на користь чогось непевного й невизначеного (назад у «славне й затишне радянське минуле») чи продовжити курс реформ, започаткований у 1994 р.
Першим «впав» у жорсткій політичній боротьбі екс-прем'єр-міністр П. Лазаренко. Коли документи про привласнення ним величезних коштів потрапили до рук його політичних конкурентів, він залишив Україну й виїхав за кордон. Після цього Верховна Рада позбавила його депутатської недоторканості, а об'єднання «Громада», парламентська фракція якого налічувала 44 депутати розкололася. Розколовся й Народний рух України, втрата яким енергії й ініціативи були особливо помітні на тлі його бурхливої діяльності часів виборювання незалежності. Трагічна загибель у березні 1999 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола не зупинила внутріпартійні чвари.
Розкололися й об'єднані соціал-демократи.
Найвпливовіший серед правих претендентів на владу Є. Марчук не зміг скористатися потенціалом цієї партії у президентській кампанії.
Багатьох депутатів, включно з партійним лідером А. Матвієнком, втратили народні демократи (НДП). Новий лідер НДП В. Пустовойтенко заявив, що підтримуватиме кандидатуру діючого президента.
Напередодні президентських виборів стало зрозумілим, що, крім діючого президента, найкращі шанси серед реформаторів має лише Є. Марчук. Керівники фракцій Руху Г.Удовенко та Ю.Костенко, а також лідер Партії «зелених» В.Кононов балотувалися у президенти лише для «розкрутки» власних партій.
Певною популярністю у суспільстві користувалися ліві претенденти на найвищу посаду: колишній голова Верховної Ради України О. Мороз, учасник попередньої президентської кампанії, керівник КПУ П. Симоненко, голова парламенту О. Ткаченко, лідер прогресивних соціалістів Н. Вітренко.
Вибори Президента України 1999 р. відбулися, на відміну від попередніх, не лише в умовах чинності нової Конституції України, але й нового Закону України «Про вибори Президента України» від 15 січня 1999 р. Закон про вибори Президента України передбачав, зокрема, реєстрацію претендентів після пред'явлення мільйона підписів громадян України на їхню підтримку. Аргументувалося це потребою обмежити кількість претендентів на найвищу посаду. Однак центральна виборча комісія (ЦВК) таки змушена була зареєструвати 15 претендентів. Це ро било саму процедуру виборів доволі складною. В останній момент двоє претендентів зняли свої КАНДИДАТУРИ й у бюлетенях залишилося 13 прізвищ кандидатів.
31 жовтня 1999 р. відбулися вибори Президента України. П'ятеро претендентів набрали найбільшу кількість голосів: Л.Кучма - 9.598.672 (36,49%), П.Симоненко - 5.849.077 (22,24%), О.Мороз - 2.969.896 (11,29%), Н.Вітренко - 2.886.972 (10,97%) та Є.Марчук - 2.138.356 (8,13%). Відповідно до Конституції, Центральна виборча комісія призначила другий тур виборів на 14 листопада 1999 р., в якому взяли участь два претенденти з найбільшою кількістю голосів. Наслідки голосування 14 листопада були такими: Л.Кучма - 15.870.722 голоси (56,25%), П.Симоненко - 10.665.420 голосів (37,80%). Решта - близько мільйона громадян України - викреслили прізвища обох кандидатів у виборчих бюлетенях, вважаючи, що жоден із них не повинен бути президентом.
Перемога Л.Кучми на президентських виборах 1999 р. й «оксамитова революція» у Верховній Раді 2000 р. вперше за роки незалежності зробили можливими погоджені дії державної влади в соціально-економічній сфері. Виконавча й законодавча гілки влади почали опрацювання стратегії довгострокового економічного розвитку.
Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом мало стати утвердження України як високотехнологічної держави. Україна має вагомі об'єктивні передумови для входження до групи провідних, технологічно розвинених країн світу уже у першому десятиріччя нового століття - тисячоліття.
Після десятирічної кризи, впродовж якої було втрачено більшу частину економічного потенціалу, а рівень життя людей знизився більше ніж удвічі, ставилося завдання домогтися щорічних темпів зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) на рівні 6 - 7%. Наявність відносної економічної й політичної стабілізації, здається, забезпечують ймовірність його виконання. Лише такі темпи економічного зростання можна вважати достатніми для розв'язання невідкладних завдань у соціальній сфері, забезбечення гідного рівня життя населення. Саме такій меті повинна підпорядковуватися промислова, аграрна й фінансова політика держави.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 73 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |