Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Речове право має безстроковий характер.

Види речових прав:

Залежно від значущості і характеру виникнення р.п. може бути поділені на:

-основне (первинне)

-вторинне

Основне речове право є визначальним в системі відносин з приводу речей. Його властивості випливають із самого характеру присвоєння майна і необхідності забезпечення його використання до нього належить право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист - право подання позову до будь – якого порушника та власника.

На вирішення цього завдання спрямоване визначення власності як такого ставлення особи до речі, за якого вона вважає річ своєю, за умови, що інші ставляться до цієї речі як до чужої, отже, і власність характеризується такими зовнішніми ознаками як наявність влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними нормами. Власник розпоряджається річчю своєю владою й у своїх інтересах. Для нього річ своя, для невлас- ників, відповідно, чужа. З такого розуміння власності випливає, що власність це ставлення людини до речі. Проте, оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, які не є власниками речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. З одного боку цього відношення власник, що ставиться до речі як до своєї, з іншого невласники, тобто усі інші особи, що мають ставитися до неї як до чужої. Це означає, що ці особи зобов'язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ, а, отже, і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні (цивільні) відносини, у яких одні особи власники ставляться до речей як до своїх, а всі інші невласники мають ставитися до них як до чужих й утримуватися від будь-яких зазіхань на ці речи Без ставлення інших осіб до речі, що належить власнику, як до чужої, не було б і ставлення до неї самого власника як до своєї.

Зміст власності як суспільного явища розкривається за допомогою тих зв'язків і відносин, у які власник вступає з іншими людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ.

Відносини власності, як правило, поділяють на економічні та юридичні. Економічні відиосини власності є одночасно вольовими і не вольовими. Не вольовими вони є тому, що в умовах існування суспільства є об'єктивованими, тобто існують, певною мірою, незалежно від волі людей: людп не можуть жити, не вступаючи у відиосини власності. Водночас відносини власності є вольовими, оскільки без цілеспрямованих вольових дій людей вони виникати не можуть.)Саме в силу наявності в них вольового елементу відносини власності можуть бути об'єктом правового регулювання.

Отже, власність це суспільні відносини, що характеризуються двома основними ознаками: 1) виникають з приводу речей (майна); 2) мають вольовиіі зміст.З першої ознаки випливає, шо власність це завжди майнові відносини, серед яких вона займає чільне місце. Наявність другої ознаки зумовлює необхідність характеристики її ої кал сі сірії, як "воля власника", установлення меж його воле- іілплення. У зв'язку з ним слід зазначити, що власник може чиннії сіосовно своєї речі усе, що прямо не заборонене законом, або і суперечить соціальній природі власності. Воля власника щодо реалізації влади над річчю, яка йому нажить, виражається у володінні, користуванні і розпорядженнінею. Володіння річчю означає юридичне та фактичне панування власника над нею, можливість впливати на неї в будь-який момент. Користування реалізується шляхом видобування з речі її корисних іспоживчих) властивостей. Розпорядження означає вчинення стосовно речі дій, що визна-! лють її долю. Це може бути відчуження речі, її знищення, відмова;д неї тощо.Як вважають деякі цивілісти, у володінні виражається статика, а процес користування і розпорядження речами відображає динаміку і.чосин власності. Проте існує і інша точка зору. Наприклад, Є.О. Суханов вважає, тій відносини статики власності виражають, власне, стан належності (присвоєності) матеріальних благ. На відміну від цього, відносини динаміки власності пов'язані з переходом майна від одних осіб до інших, вони виявляються у процесі руху товару. Такий перевід майна від однієї особи до іншої може бути наслідком договору між товаровласниками, набуття майна в результаті спадкування або відшкодування шкоди, заподіяної правопорушником потерпілому тощо. Таким чином, право власності здатне регулювати не динаміку, л статику, тобто тільки частину відносин власності. Здається, що розбіжність позицій тут значною мірою зумовлена різним підходом до визначення поняття власності і розуміння категорій "статика відносин", "динаміка відносин". Є.О. Суханов визначає власність через категорію присвоєння, а не через категорії володіння, користування і розпорядження. Тому з його позиції можна зробити висновок, що відносини власності це відносини, які природно фіксують стан присвоєння речей, тобто статичний момент. У цьому сенсі можна говорити про те, що власність це статика суспільних відносин з приводу майна. Якщо ж акцентувати увагу на змістовній стороні відносин власності, то в ній можна диференціювати статичні елементи (володіння, присвоєння) і динамічні (користування, розпорядження).Очевидно, зняти цю суперечність можна вказівкою на те, щсГу відносинах власності як у складному суспільному явищі існують статичні (володіння) і динамічні (користування, розпорядження) елементи змісту. vВони властиві йому завжди в сукупності, але залежно від ситуації можуть змінювати своє значення: виходити на перший план, тимчасово не функціонувати.Завершуючи стислу характеристику категорії "власність", зазначимо, шо розрізняють її типи і форми.Так, класифікація її за типами пов'язана з тим, то власність як економічна категорія супроводжує людство протягом усієї його історії за винятком тих часів, коли людина ше не виділилася з природи й задовольняла свої потреби за допомогою спонтанного, епізодичного володіння й користування речами. Тому/Гїевному етапу розвитку (який із деякою умовністю може бути визначений як "суспільно- скономічна формація") відповідає певний тип власності. Традиційно розрізняють первіснообщинний, рабовласницький, феодально-кріпосницький і капіталістичний типи власності. Донедавна як особливий тип виділяли Соціалістичний тип власності. Проте для цього достатніх підстав не було.)У країнах, що входили до "соціалістичної співдружності", соціалізм насправді побудований ніколи не був. Безпосередні виробники як і раніше зазнавали експлуатації, засоби виробництва фактично не належали працівникам. Той тип власності, шо в умовах тоталітарного режиму (іноді явного, іноді завуальованого) утвердився в цих країнах, поєднував у собі характерні риси, властиві типам власності як попередніх епох, так існуючих у той час. При цьому ііого підґрунтям найбільшою мірою слугував так званий "азіатський спосіб виробництва".У ЦК відсутня згадка про типи власності. Не згадуються вони і(в Законі "Про власність", де встановлюється лише, що власність в Україні має форми приватної, колективної та державної^ (Слід зазначити, що вказане положення Закону "Про власність" наразі суперечить Конституції і ЦК, де передбачені інші форми власності: приватна, державна, комунальна). При цьому законодавство (ст.ст. 325 327 ЦК) не визначає тип (економічну природу) зазначених відносин власності, а лише констатує їхню наявність і встановлює суб'єктний склад та деякі особливості правового режиму.Визначившись у такий спосіб щодо розуміння власності як стану присвоєності речеіі, відображеному в існуванні вольових майнових відносин, у яких одній особі належить прано на речі (влада над ними), а інші особи визнають наявність такої влади, потрібно встановити співвідношення цього поняття з поняттям "право власності". З розуміння власності як стану належності (присвоєності) матеріальних благ певному індивіду, визнаного іншими індивідами, випливає, що такі відносини властиві будь-якому людському суспільству. Водночас, право як суспільний феномен (у тому числі й право власності) виникає лише на певному щаблі суспільного розвитку, тобто пізніше за власність, що історично передує інституту права власності. Проте, виникнувши. право власності слугує не тільки юридичний) (|»ормою відносин власності, але іі активно впливає на їхнє Формувавши й розвиток. Це пов'язано з тим, шо право є суспільно* импичним інститутом і елементом суспільної свідомості. Відносини власності регулюються різними галузями права. Важні ва роль у регулюванні відносин власності належить конституційним (державно-правовим) нормам, які встановлюють форми; власності (ст.ст. 13, 41, 142, 143), закріплюють рівність усіх суб'єкті права власності (ст. 13), гарантії права власності і обов'язки ІІ кісників (ст.ст. 13 і 41 Конституції). Проте головне навантаження припадає на норми цивільного права,)котрі визначають зміст права г і ас пості, підстави його виникнення та припинення, здійснення, порядок і підстави захисту. У цивілістці розрізняють право власності и об'єктивному і об'єктивному сенсі. Право власності в об'єктивному сенсі це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою снування і реалізації прававласності, котре належить певному о'і к іу. тобто права власності в суб'єктивному сенсі.)Крім того, саме норми інституту права власності гарантують реальність права власності у суб'єктивному сенсі. Зокрема, ст. 321 КУ на розвиток положень ст. 13 Конституції закріплює принцип непорушності права власності, вказуючи, що ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здій- ненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених Я коном.Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього га повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 ЦК. Право власності в суб'єктивному сенсі це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).Нерідко у цивілістиці право власності в суб'єктивному сенсі визначають також як право особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю своєю владою і у власному інтересі.)Саме у праві власності в суб'єктивному сенсі знаходить відображення суть власності як вишої влади особи над річчю, яка визнана іншими особами.Характерні ознаки права власності як суб'єктивного права: 1) це складне за змістомсуб'єктивне цивільне право особи, яке охоплює низку правомочностей власника: право володіння, право користування і право розпорядження майном (ст. 317 ЦК);2) субсктами права власності можуть бути усі учасники цивільних відносин: фізичні особи, юридичні особи (у тому числі юридичні особи публічного права ст.ст. 82, 329 ЦК), держава та інші суб'єкти публічного права.) При цьому коло суб'єктів права власності є ширшим за коло учасників цивільних відносин, визначене у ст. 2 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 318 ЦК суб'єктами права власності, крім фізичних та юридичних осіб, суб'єктів публічного права, є такдж Український народ;3) усі суб'єкти права власності є рівними перед законом (ст. 13 Конституції, ч. 2 ст. 318 ЦК). Отже, існують рівні умови здійснення і захисту права власності^ Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими, словами, хоча приватний власник і держава як суб'єкти права власності є рівними перед законом, але обсяг, призначення цих прав можуть відрізнятися;4) об'єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації (упакування, маркування, написи тощо);5) своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою і на власний розсудш(ст. 319 ЦК). На відміну, наприклад, від повіреного, він не потребує спеціальних повноважень, доручення. Діючи "на власний розсуд" власник спирається безпосередньо на закон, і його влада (воля) існує незалежно від влади інших осіб, тоді як права інших осіб відносно цього майна визначаються не тільки законом, але й волею власника;6) власник має максимально повну владу над речами, що йому належать. Проте ця влада не є безмежною: дії власника не повинні суперечити інтересам інших суб'єктів цивільного праву Наприклад, власник зобов'язаний вживати заходів до запобігання виникненню шкоди здоров'ю громадян і навколишньому середовищу при здійсненні його права власності. Реалізуючи право власності на жилий будинок, він повинен утримуватися під поведінки, яка може заважати його сусідам. Права власника можуть бути обмежені правами інших осіб (сервітутами юшо). Крім того, власник не може виходи™ за загальні межі здійснення цивільних прав;7) право власності у випадках його обмеження мас здатність до "самовідновлення^ Наприклад, узуфрукт своїм існуванням обмежує (обтяжує) право власності. Але після смерті узуфруктарія право власності відновлюється в повному обсязі. Це И.О. Покровський називав характерним для права власності "бажанням підвестися на весь зріст" або "принципом еластичності права власності"; N1 на иміст права власності не впливають місце проживання:,і, ннк а та місцезнаходження майна.) Це відповідає передбаченій і іі є і. 4 ЦК вимозі до актів цивільного законодавства про дотри- мння принципу однаковості регулювання цивільних відносин на ід ш території України і означає, що де б не проживав власник і де - і знаходилося його майно, він володіє усією сукупністю право- німностеіі щодо цього майна на однакових засадах, визначених Кон- і і и і унією та ЦК.

Зміст права власності складають належні власнику сукупність повноважень з володіння, користування та розпорядження.

1) повноваження володіння – це юридично закріплена можливість фактичного господарського панування власника над річчю (майном).

Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

2) повноваження користування – це юридично забезпечена можливість вилучення з речі (майна) корисних властивостей, шляхом її використання.

3) повноваження розпорядження – це юридично забезпечена можливість визначити долю речі (майна) шляхом вчинення юридичних актів по відношенню до речі. Розпорядження переважно здійснюється шляхом передачі, відчуження чи відмови від речі (майна).

Усі зазначені повноваження в своїй сукупності складають “тріаду” повноважень власника. При цьому, законодавець гарантує непорушність та неможливість безпідставного позбавлення чи обмеження права власності.

Однак, як і будь-яке суб'єктивне цивільне право, право власності має свої межі. Так, власник може володіти, користуватись та розпоряджатись річчю (майном) на власний розсуд, окрім випадків, що прямо передбачені законом. Наприклад, власник повинен здійснювати належне йому право власності законно, додержуючись моральних засад суспільства, не заподіюючи шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, не погіршуючи екологічну ситуацію та природні якості землі тощо.

Право власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку. Підстави набуття права власностПраво власності є центральним цивільно-правовим інститутом у всіх правових системах. Норми публічного права закріплюють принцип «священності та недоторканності» приватної власності, який нині є конституційним принципом. Відповідно держави визначають сукупність заходів для захисту приватної власності адміністративно-правовими й кримінально-правовими засобами.Особливості права власності полягають у тому, що його нормами визначається правовий режим матеріальних цінностей у цивільному обороті взагалі, оскільки ці норми встановлюють міру можливої поведінки власника щодо володіння, користування й розпорядження майном.Зміст суб’єктивного права власності (яке належить конкретному суб’єкту) становить сукупність виключних суб’єктивних правомочностей (повноважень) власника. У більшості вони зводяться до трьох основних: права володіння, права користування й права розпорядження майном, хоча в деяких правових системах існує більш широкий їх перелік.Правом володіння (jus possidendi) вважається надана законом можливість фактичного панування над річчю, утримання її у сфері господарювання. Право користування річчю (jus utendi et jus fruendi) це заснована на законі можливість експлуатації майна та одержання від нього плодів і доходів. Правом розпорядження річчю (jus disponendi) є надана власнику можливість на власний розсуд визначати юридичну та фактичну долю майна (продавати, здавати в найм, передати під заставу та ін. вкрай до знищення речі). Ці правомочності взаємозалежні й тільки в сукупності утворюють конструкцію суб’єктивного права власності, повний його зміст.Суб’єктивне право власності має виключний характер: власник здійснює свої правомочності на власний розсуд, у своїх інтересах, незалежно від інших осіб. Він має право вимагати від усіх інших дотримуватися його прав як власника, утримуватися від будь-яких їх порушень, поважати ці права. Він пов’язаний правом і підкоряється лише закону. Усі інші особи можуть здійснювати такі правомочності тільки з волі власника та діяти у визначених ним межах. Ніхто, крім власника, щодо речі, яка йому належить, не в змозі здійснювати у своїх інтересах усіх правомоч­ностей у сукупності.Разом з тим, у реалізації права власності власник не повинен порушувати прав і законних інтересів інших осіб, які в деяких випадках можуть суперечити інтересам власника. У зв’язку з цим закони всіх країн передбачають можливість певних обмежень права власності. Такі обмеження можуть бути примусовими (на підставі закону): санкція за правопорушення; або для задоволення публічних інтересів (реквізиція, обмеження права користування чи права розпорядження, встановлення публічних сервітутів); або в інтересах приватних осіб (встановлення приватних сервітутів). Так, з метою забезпечення державної безпеки, економічних інтересів країни, функціонування транспорту, засобів зв’язку, екологічної безпеки тощо за розпорядженням органів влади можуть прокладатися дороги, будуватися будівлі та ін. чи заборонятися будівництво певних об’єктів на ділянках, що належать на праві власності приватним особам. Законом може обмежуватися можливість укладання певних видів угод, вводитися режим їх ліцензування та ін.У попередні історичні періоди право власності проголошувалося недоторканним і необмеженим; це відображено, зокрема, у відповідній статті Французького ЦК. З часом правовий режим власності змінювався відповідно до потреб суспільної практики. Надалі саме право власності стало трактуватися як надання особі можливості розпоряджатися річчю на власний розсуд, однак не всупереч публічним інтересам чи інтересам інших приватних осіб. Поступово держави вводили примусові обмеження правомочностей власника, які мають прямий чи непрямий характер: закріплення прав держави на примусове відчуження майна, встановлення публічних сервітутів (прямі обмеження); обмеження можливості укладати певні види цивільних угод, заборони вироб­ництва певних речей, ліцензування тощо (непрямі обмеження).Концепція обмеження прав власника в інтересах третіх осіб закріплена в НЦК, відповідний параграф якого встановлює, що власник речі владний розпоряджатися річчю на свій розсуд і усувати інших від будь-якого впливу на неї; разом з тим, це можливо остільки, оскільки цьому не перешкоджають закон чи права третіх осіб. У сучасних правових системах для обґрунтування обмежень правомочностей власника найчастіше використовується положення доктрини про те, що власник не повинен зловживати своїм правом, порушуючи чужі законні інтереси.Добровільне обмеження правомочностей власника здійснюється з його волі на основі договорів позики, найму, забудівлі, зас­нування сервітутів та ін.Доктрина та судова практика зарубіжних країн визначає досить широке коло підстав набуття права власності. Їх поділяють на первісні та похідні.У первісних способах право власності виникає вперше або незалежно від права і волі попереднього власника. Вважається, що у такі способи право власності виникає в тому обсязі, який передбачений правовою системою даної держави. Усі обмеження, якщо вони існували раніше, відпадаю [1]. До первісних способів набуття права власності належать: специфікація, одержання плодів і доходів, прирощування, змішування речей (об’єднання), набуття безхазяйних речей, набувальна давність, націоналізація, конфіскація, реквізиція.Вироблення речі як окремий спосіб не розглядається, а охоплюється поняттям специфікації, оскільки будь-яка річ виробляється в результаті переробки інших речей (сировини), які можуть належати на праві власності як самому виробнику, так і іншій особі. В останньому випадку власником нової речі буде власник старої речі (сировини), якщо вартість роботи не перевищує вартості матеріалів, з яких вироблено річ; оплатити роботу зобов’язаний власник матеріалів. Якщо вартість роботи перевищує вартість старої речі, то робота виконується за рахунок виробника, який також зобов’язаний компенсувати власнику матеріалів їхню вартість.

Плоди, звичайно належать власнику речі, яка плодоносить; доходи розглядаються як «юридичні плоди». Прирощуванням є будівлі, насадження та інші роботи з впорядкування (окультурення) земельної ділянки. Внаслідок об’єднання речей власником стає власник основної речі, а якщо об’єднуються рівнозначні речі різних власників річ стає об’єктом спільної власності. Привлас­нення безхазяйних речей означає заволодіння речами, які не мають власника (res nullius) або добровільно залишені власником з наміром відмовитися від права власності (res derelictae). Приватні особи можуть привласнити лише рухому річ, а нерухоме майно може привласнити тільки держава.

Особливим способом набуття права власності є інститут набувальної давності. Якщо певна річ протягом тривалого визначеного в законі часу знаходиться у фактичному володінні певної особи, то остання набуває право власності на цю річ. У такому разі підстава одержання нею цієї речі повинна бути законною; володілець має безперервно володіти й користуватися річчю як власник (вилучати корисні властивості, сплачувати податки, вчиняти необхідні витрати тощо). Володіння повинно бути відкритим цей факт відомий невизначеному колу осіб. Якщо володілець позбавляється можливості фактично володіти річчю або відмовляється від неї на якийсь час, або якщо власник речі пред’явить позов до суду про її відібрання, то термін володіння переривається.

Строки набувальної давності встановлюються окремо для рухомих та нерухомих речей і становлять для нерухомості: у Франції загальний строк 30 років із початку володіння (після закінчення строку володілець, навіть недобросовісний, не зобов’язаний зазначати підстави придбання майна і стає власником), якщо володіння спирається на юридичний акт 10 або 20 ро­ків (залежно від місця проживання дійсного власника стосовно об’єкта у тому ж окрузі чи в іншому); у ФРН 30 років; в Англії 12 років; у США від 5 до 20 років у різних штатах. Щодо рухомих речей строки набувальної давності становлять: у Франції 3 роки (застосовуються лише в разі, коли особа добросовісно володіє річчю, придбаною від неуправомоченої на відчуження особи, тобто коли річ була викрадена від власника чи загублена ним і він не пред’являє позову про повернення речі протягом 3 років); у ФРН 10 років. В Англії та США такі строки щодо рухомого (персонального) майна не встановлюються.Похідні способи набуття права власності це такі, за яких право власності набувача виникає в порядку правонаступництва, з волі попереднього власника, хоча є й винятки з цього правила. За похідними способами до нового власника переходить той обсяг правомочностей, який належав попередньому власнику, а також усі речові обтяження майна (сервітут, узуфрукт, застава) та в деяких випадках зобов’язальні (оренда), якими було обмежене право власності на річ. До похідних способів набуття права власності належать різноманітні цивільні угоди: договори (купівля-продаж, дарування, поставка та ін.) та односторонні угоди (заповіт, прийняття спадщини, індосамент на цінному папері та ін.).