Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

М.В.Лисенко і С.С.Гулак-Артемлвський-класики української музики?

Читайте также:
  1. Акт відновлення Української держави (30 червня 1941 року).
  2. Акт проголошення незалежності української держави (1941р.) та його значення.
  3. Взаємозв’язок у навчанні української та російської мов
  4. Відновлення української державності як гарантії забезпечення усіх прав українського народу.
  5. Відродження української національної свідомості у першій половині 19ст. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.
  6. Г. С. Сковорода як видатний діяч української культури.
  7. Гетьманський переворот П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика Української Держави.
  8. Головні тенденції та періодизація розвитку української культуриХХ ст.
  9. Державно-правові засади діяльності Української Головної Визвольної Ради.
  10. Деякі правила української літературної вимови

Народився Микола ВіталійовичЛисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області. Батько, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість. Мати, Ольга Єреміївна, походила з полтавського поміщицького роду Луценків. У 1852 році хлопця відвезли до Києва в пансіон Вейля, звідки він, провчившись усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала не останнє місце у вихованні та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. У 1859 році Микола Віталійович вступає на природничий факультет Харківського університету. Провчившись у ньому всього один рік, він разом з батьками перебирається до Києва. Навчання в університеті, який він успішно закінчив у 1865 році, М.Лисенко вдало поєднував з заняттями музикою, яка все більше і більше захоплювала його. У цей же час він багато пише, притому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів.

Пётр Петрович Гулак-Артемовский родился 27 января 1790 года в г. Городище на Черкасщине в семье священника. Учился в киевской академии, затем в Харьковском университете. Защитил магистерскую диссертацию по теме: «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней».

С 1818 года также состоял преподавателем в Институте благородных девиц, а с 1831 года — инспектором этого учреждения, в устройстве которого участвовал, так же как и в преобразовании Полтавской гимназии по новому уставу 1831 года.

С 1825 года — профессор, с 1838 года — декан словесного факультета Харьковского университета.На протяжении 1841—1849 годов — ректор Харьковского университета. В истории украинской литературы значение Гулак-Артемовского определяется его положением следующего за Котляревским поэта, который, используя творческие методы последнего (бурлеск, травестия), попытался ввести в украинскую литературу ряд новых жанров (баллады: «Твардовский» (Твардовський) (опубликована в журнале «Славянин» в 1827 году), «Рыбак» (Рибалка)).С.С Гулак-Артемовский умер 13 октября 1865 года в городе Харькове.

 

41. Університети України в національно-культурному відродженні.Національно-культурне відродження в першій пол..ХІХст відбувалося безсистемно.Культурні діячі укр.. діяли практично ізольовано , не було системних зв’язків і системи культури Лівобережя,Центра і Правобережжя Укр.Тому Франко характеризує цей період наз. Його роботою в роздріб. В цей час в Харкові засновується перший університет українського типу(в 1805р.) Його було створено міськими жителями, а губернатор виступив проти. Неймовірні зусилля В.Каразіна допомогли відкрити університет.Першим ректором був професор Ризький.На першому епапі існували такі факультети словесний(історико-філологічний)етико-політичний(юридичний)фізико-математ.,пізніше медичний.Тутпрацювали:першийславістІ.Срезнєвський,випускник-Костомаров,Гулак-Артемовський(а потім ректор),хімік-Бекітон.В 30р. зростає роль Києва,осередком культурного життя стає Київська духовна академія(заснована в 1819р).Пізніше Київський університет заснований в 1834р, ініціатором створення була влада і особисто Микола І який був наляканий антиросійськими повстаннями.Перший ректор М.Макмсимович.В 1817р. в Одесі був відкритий Рішельєвський ліцей-стає головним осередком просвітництва.В 1865 відкривається Новоросійський університет за допомогою Пірогова.В цьому університеті за рішенням держ. При фізико-математ.бло організовано декілька кафедр підготовки фахівців.Наїх базі було створено в 1918р Одеський Сільськогосподарський інститут.

 

(1875 р.) університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

42. Сталося так, що в 20—50 роках XIX ст. історики здебільшого були одночасно й етнографами. Саме вони започаткували своєрідну етнографічно-романтичну течію в історіографії, яка пізніше стала називатися народницькою, оскільки її прихильники основною діючою силою в історії вважали народ і тому головним завданням історика ставили вивчення життя, діяльності, мови, культури, побуту і психології народних мас. До цих істориків належали І. Срезневський, О. Бодянський, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.

З початку 40-х років XIX ст. розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Д. Іванішев, М. О. Максимович, В. Б. Антонович та ін.

Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857 «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) . Він один із перших у вітчизняній історіографії ,хто почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури Одним з найбільш видатних істориків України був В. Б. Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.

Із своїх учнів Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. С Грушевський, Д. І. Багалій, М. В. Довнар-Запольський, В. Г. Ляскоронський, О. С Грушевський, О. М. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Ф. Біляшевський та ін. Зокрема, учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південно-руських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що школу Антоновича називають «обласниками».

Найвидатнішим істориком, який підвів своєрідний підсумок розвитку української історіографії і створив наукову схему національної історії України, став Михайло Сергійович Грушевський (1866—1934). За час своєї наукової діяльності Грушевський написав близько двох тисяч праць з історії України, історії української літератури, етнографії, фольклору, соціології. Найзначнішими є його зведені, синтетичні історичні праці: «Історія України-Руси» (

 

43. Театральне мистецтво в Україні сягало коренями у сиву давнину, брало початок з фольклору. У веснянках, купальських та обжинкових піснях, у колядках та щедрівках, в обрядах весілля та похорону наявні яскраві елементи лицедійства: слова, мелодії, танцю, пантоміми. Ще скоморохи Київської Русі започаткували примітивний театр - потішні видовища на майданах і базарах. Пізніше, в кінці XVII - у першій половині XVIII століть, популяризаторами своєрідного театру стали студенти Києво-Могилянської академії, які під час вакацій, заробляючи собі на харчі, ставили інтермедійні вистави. Деякі твори того часу, особливо релігійного змісту про народження Ісуса Христа, збереглися й донині й виконуються на Різдво.Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Видатний діяч російського театру М. Синельников визнавав: "До цього часу, до зустрічі з "Малоросійським театром", я, незважаючи на серйозне знайомство з постановниками, кращими на той час, Малого Московського театру, не знав і навіть не запідозрював про головне - про ансамбль" М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську - впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами.

Справжнє прізвище Миколи Садовського - Тобілевич. Він народився 6 березня 1856 року в селі Костуватому Бобринецького повіту Херсонської губернії. У дитинстві Миколка дуже близько сходився із селянськими дітьми, від матері чув чимало хорошого про театр, адже Євдокія Зіновіївна бачила вистави мандрівних труп Млотковського і Жураховського, знала напам'ять п'єсу "Наталка Полтавка". Юний Микола захоплювався виставами, які у Бобринці влаштовував брат Іван (Карпенко-Карий) та Марко Кропивницький.Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в "Суєті" Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: "Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік"

 

 

44. ФРАНКО ІВАН (27.08.1856, с. Нагуєвичі, тепер Львівської обл. — 28.05.1916, м. Львів) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, багатогранний вчений, громадсько-політичний діяч.Народився в родині коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, Львівському (філософський факультет), Чернівецькому та Віденському університетах (в останньому 1893 р. захистив дисертацію). Брав участь у роботі студентського «Академічного гуртка» «Друг». Тричі ув'язнювався австрійською владою за небажаний для неї напрям громадсько-політичної діяльності. У 1887-1897 pp. працював у газеті «Kurjer Lwowski». 1890 р. став одним із засновників радикальної партії в Галичині, що згодом переросла у національно-демократичну. Протягом 1894-1897 pp. редагував «Житє і слово», в 1898-1906 pp. разом з М. Грушевським — «Літературно-науковий вістник». За участю І. Франка видані альманахи «Ватра», «Веселка», «Перший вінок», тижневики «Народ» і «Хлібороб». Світоглядне еволюціонував від соціал-демократизму до українського самостійництва й соборництва. З 1908 р. різко погіршився стан здоров'я. Похований на Личаківському кладовищі Львова. Його ім'ям названа область - Івано-Франківська, Львівський університет, Київський драматичний театр, багато установ освіти, науки, культури в Україні і за її рубежами. Почав творчість у гімназійні роки оригінальними поезіями й перекладами, «увійшов на літературне поле молодим і невиробленим», дебютувавши у «Друзі» сонетом «Народна пісня» (1874).

 

45. Участь Куліша в літературному процесі Західної України 1860-х рр. була багатоплановою й у цілому поділялася на два етапи. Перший – “основ’янського” періоду – пов’язаний зі становленням у Галичині літературного руху молодорусинів, зорієнтованого на художньо-естетичні й мовно-правописні надбання східноукраїнського письменства ХІХ ст. Другий етап – постваршавського періоду 1869–1871 рр. – характеризується далекосяжним амбітним (і кінець-кінцем неуспішним) наміром посісти в ньому ключове місце, скоригувати його розвиток, втіливши свою культурницьку програму. Проміжним етапом треба вважати період варшавської служби Куліша, коли його погляди концептуалізувалися (відбувся виток в інтелектуальній біографії) і його перцепція русофільської культурної парадигми від фази часткового прийняття перейшла до повного заперечення.Основна прикмета Кулішевої діяльності в галицькому культурному середовищі – її ідеологічний характер. Куліш переймався в Галичині не тільки й не так розвитком літератури як тексту, художньо оформленого українського слова, що має естетичну самоцінність, як ставив масштабнішу мету: засобами красного письменства й ширше – усіма можливими культурницькими засобами поєднати Західну і Східну Україну в одне національне тіло, утвердити свою історіософію, створити умови для культурної інкорпорації України в Європу.Загальноєвропейське захоплення романтизмом сприяло українському відродженню, пожвавленню національного руху. Особлива роль у такому процесі належала культурним діячам Слобідської України, які на початку XIX ст. почали активно видавати українські книжки, звертатися до народних джерел. Започаткували новий рух харків'яни і полтавці. У Харкові створюється громада літераторів, публіцистів, істориків, етнографів: Гулак-Ар-темовський, Квітка-Основ'яненко, Срезневський, Рославський, Лук'янович, Метлинський, Кухаренко, Корсунь, Петренко, Корнецький, Писаревський та ін. Важливо зазначити, що вирішенню проблем національного відродження тоді сприяла діяльність вчених Харківського, а згодом і Київського університетів. Серед української інтелігенції саме кирило-мефодіївці піднімають рівень творчості до зразків європейської культури і науки. Тоді визначне місце в середовищі інтелігенції займає Пантелеймон Куліш (1819 1897). Своєрідною спробою утвердження української ідеї стала його так звана хутірна філософія. Поняття хутір в інтерпретації Пантелеймона Куліша це своєрідний символ української національної свідомості, духовний космос народу, система його традицій, колиска і скарбниця духовних

 

46.У досліджуваний період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах – наукові товариства різного профілю. Вони об’єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. Європейська традиція організації науки з пошаною ставиться до наукових товариств та їх діяльності, вбачаючи в них уособлення академічної автономії й свободи. Точка зору керівників радянської держави докорінно відрізнялася.22 червня 1922 р. колегія Головпрофосу вирішила впорядкувати роботу наукових товариств, ухваливши положення про їх діяльність. Згідно цього документу в усіх місцевостях УСРР, де існували для цього необхідні умови, мали утворюватися наукові й науково-технічні товариства з метою взаємного обміну здобутими наслідками досліджень, розробки наукових питань й розповсюдження наукових знань.

Наукове товариство при кам’янець-подільському ІНО.2. Товариство дослідників природи.3. Подільське відділення Всеукраїнського агрономічного товариства Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення "лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б "пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко, М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм, який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціація панфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко, М.Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх "неокласиками".

У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур" (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів - російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

 

47. В українській культурі зламу ХІХ-ХХ ст. визначальну роль відігравала література. Література того часу в Україні позначена різким розмежуванням різних течій і груп, обумовленим гострою ідейно-політичною боротьбою. Тяглість літературно-мистецького процесу виявилася в тому, що в ньому, поряд з критичним реалізмом. народжуються і розвиваються нові риси лірико-філософського осмислення життєвих явищ, поглиблений психологізм, художньо осмислюється феномен людини як цілісне явище (Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Олександр Олесь, Михайло Яцків, Володимир Винниченко). Але, внаслідок штучних, нав’язаних російською імперією перешкод у природному розвиткові мови як виразу національної культури, національно свідомий прошарок української мистецької та наукової інтелігенції, знайомий з культурою тогочасної Європи, складав лише тонку верству серед широких народних, переважно селянських мас, в середовищі яких панувала традиційна народна культура.

Саме сфера культури була тією сферою, де формувалася національна самосвідомість. Микита Шаповал (М. Сріблянський, основоположник української соціологічної науки) сформував вимогу кваліфікованої культури як умови життєздатності нації. Вихід української мови на рівень мови професійної культури і науки був підготовлений працею Б. Грінченка (“Українська граматика”, “Рідне слово”), графікою Г. Нарбута (“Українська абетка”), діяльністю товариств писемності, “Просвіти”, “Руського педагогічного товариства”, НТШ та особливо його багатолітнього голови, визначного історика М. Грушевського, Д. Яворницького, І. Франка, В. Гнатюка і Ф. Колесси.

Український авангард 1900-1910-х років створив власну систему, яка стала програмою творчих пошуків часу, з багатовимірністю авторських моделей світу, багатошаровістю змістів, поліфонізмом стилів. Митці групи “Молода Муза” (1906) Б. Лепкий, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, С. Чарнецький, О. Луцький, С. Людкевич, скульптор М. Паращук проголошували гасла “мистецтво заради мистецтва”, збагачення мови мистецтв, творчої трансформації здобутків модерних європейських течій. Космічним пориванням означені твори наддніпрянців М. Вороного, А. Кримського, М. Філянського, Х. Алчевської, О. Кандиби, Гр. Чупринки (“Українська хата” – група і журнал, 1906). Таким чином, українська культура 1890-1910-х рр. відкриває нові художні обрії, долає народницький позитивізм і нормативність, переносить акценти з об’єктивних реалій навколишнього середовища на внутрішній ідеально-духовний світ буття людини, що виявилося в освоєнні нових європейських стилістичних напрямків та течій - неоромантизму, модерну, експресіонізму, символізму, кубофутуризму, конструктивізму

49. Освіта. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!”, до початку 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А.Макаренка.

У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926-1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл - фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5-7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 р. для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1-4 класи), семирічна (1-7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

 

50. украйнський театр20-30 р.20ст.Лесь Курбас.

У 1916 р. Л.Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М.Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М.Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно. Лесь Курбас - фігура світового контексту, він - один з лідерів українського Розстріляного Відродження.

51. Народився Микола Григорович Фітільов(таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925—1928 pp.). Ці публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів.Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва. "Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми.Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу.

 

52. Літературна дискусія 1925-1928. Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП та інші. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування «ярликів» «ворогів народу». У такий спо

 

 


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.036 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав