Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Майнові відносини подружжя

Відповідно до внутрішнього права різних країн регламентація відносин подружжя відрізняється своєю різноманітністю.

Загальновизнано, що шлюб породжує шлюбні права і обов’язки в особистій і майновій сферах. Неоднозначно вирішуються майнові питання шлюбу за законодавствами різних держав. Частіше за все вони регулюються у відповідності із певним режимом подружнього майна.

Правовий режим майна подружжя – це порядок регулювання відносин з приводу майна подружжя, який визначає характер і обсяг їх прав та обов’язків з приводу належного подружжю майна. Залежно від джерела, яке встановлює цей порядок, виділяють:

1) договірний режим майна подружжя, при якому права та обов’язки подружжя визначаються самим подружжям шляхом укладення ними відповідного договору;

2) законний або легальний правовий режим майна подружжя, при якому права й обов’язки подружжя щодо їх майна визначаються законом (ех lege)[15].

Останній може бути трьох видів[16]:

Режим спільного майна (характерний для Франції, Швейцарії, деяких штатів США), коли подружжя має спільне право власності на майно, що було нажито в період шлюбу, зберігаючи у своїй власності до шлюбне майно, а також майно, яке було подароване чи успадковане (la communaute reduite aux acquets).

Режим роздільного майна (la separation des biens) повністю виключає поняття сумісного володіння чи користування ним, залишаючи кожному з подружжя ті права на май­но, якими вони володіли до одруження. Тобто, кожен з подружжя збері­гає всі права на належне йому майно, в тому числі на те, яке було придба­не під час шлюбу. Значна кількість подружніх пар обирають зазначений режим шлюбу зважаючи на можливість виникнення боргів, оскільки в даному випадку кожен з подружжя несе особисту відповідальність за своїми боргами та кредитними зобов’язаннями, тобто інший з подруж­жя ніяким чином не ризикує своєю часткою майна. І, відповідно, при припиненні шлюбу майновий статус подружжя не змінюється (Англія, США)

Режим умовної спільності (la participation aux acquets), так званий «змішаний» режим. Він полягає у тому, що під час шлюбу це є режим роздільного володіння майном, тобто кожен на власний розсуд розпоряджається своїми доходами та здійснює управління своїм майном, проте у випадку припинення шлюбу здійснюється розподіл майна, яке було нажите під час шлюбу, при цьому до уваги не береться той факт, хто саме з подружжя працював і заро­бляв гроші чи одержав майно. Робиться це наступним чином: під час розірвання шлюбу майно кожного з подружжя оцінюється, потім з його загального майна вираховується його особисте майно (яке належало йому до шлюбу), з тим, щоб оцінити розмір вартості нажитого майна. І якщо майно іншого з подружжя виявиться більшим, то він повинен буде виплатити першому половину різниці (Німеччина).

Аналізуючи закони європейських країн у частині колізійного регулювання майнових відносин подружжя, можна зробити висновок, що колізійні норми в цій сфері формулюються переважно як двосторонні і це цілком закономірно, оскільки йдеться про приватні відносини осіб, у яких державний інтерес переважно відсутній і виявляється, як правило, лише як захист слабкої сторони.

До загальних тенденцій можна віднести такі: в Україні, Австрії, Німеччині, Іспанії, Італії, Швейцарії застосовується принцип автономії волі у сфері майнових відносин подружжя, що знаходить своє вираження в формі шлюбного договору і є найбільш гнучким механізмом регулювання цих відносин, оскільки договірний механізм, властивий сімейному праву в цілому, є максимально зручним при врахуванні конкретних життєвих обставин для захисту слабкої сторони; в Угорщині, Польщі, Румунії регулювання майнових відносин подружжя здійснюється за одним спільним законом[17]. При різному громадянстві подружжя в ряді країн в питаннях їх особистих відносин застосовується відсилання до законодавства останнього спільного громадянства, а при його відсутності - до особистого закону (громадянства) чоловіка (ст. 14 ГК Греції, ст. 18 ЦК Італія тощо.), або до права звичайного місця перебування подружжя, а за його відсутності - до національного права чоловіка (ст. 52 ЦК Португалії), або, нарешті, - прямо до національному правопорядку чоловіка (Таїланд).

Регулювання майнових відносин подружжя здійснюється також за допомогою шлюбного договору.

У різних країнах цей інститут має свою специфіку, але суть його усюди одна: надання особам, що укладають шлюб можливостей відступу від того режиму подружнього майна, який передбачений в праві даної країни та автоматично починає діяти з моменту укладення шлюбу.

Шлюбний договір в країнах Західної Європи та США має давню традицію, натомість в українському законодавстві він появився лише з 1993 році як «шлюбний контракт». При цьому відповідна норма мала значні недоліки. Так, шлюбний контракт не міг укладатися подружжям, хоча, можливо, саме особи, які вже перебували у шлюбі і мали відповідний досвід у «регулюванні» майнових відносин, у першу чергу були готові до укладення шлюбного контракту. По-різному тлумачилось положення, щодо змісту шлюбного контракту – фактично допускалась можливість регулювання у шлюбному контракті не тільки майнових але і особистих немайнових відносин (що тоді знайшло своє відображення у відповідній Постанові Кабінету Міністрів України). І головне – передбачалося, що шлюбний контракт не може погіршувати становище одного з подружжя в порівнянні з законом. В такій редакції це положення фактично перекреслювало саму ідею шлюбного договору, оскільки він і укладається для того, щоб врегулювати майнові відносини подружжя у інший спосіб, ніж це передбачено законом. Всі ці недоліки значною мірою були усунені з набранням чинності у 2004 р. нового Сімейного кодексу, де є окрема глава присвячена шлюбному договору.Під ним розуміють укладений у встановленому законом порядку письмовий нотаріально посвідчений договір осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя, яке вже перебуває у шлюбі, щодо регулювання майнових відносин.

В законодавствах різних країн існують певні відмінності щодо змісту, умов та порядок укладання шлюбного договору, що і зумовлює можливість виникнення колізійних питань.

Перш за все, слід зазначити, що на відміну від українського законодавства, де шлюбний договір стосується лише майнових прав та обов’язків подружжя і не поширюється на їх особисті немайнові відносини, в окремих країнах допускається регулювання шлюбним договором і особистих відносин. У випадку застосування до регулювання шлюбного договору такого іноземного законодавства, може виникнути питання щодо визнання недійсними відповідних положень, зокрема, щодо регулювання особистих немайнових відносин.

Розбіжності існують і у положеннях щодо суб’єктів та їх волевиявлення. Так в деяких країнах допускається укладення шлюбного договору особами, які мають намір укласти шлюб. Актуальними є питання щодо згоди батьків або піклувальників неповнолітньої особи (чи особи відповідної категорії) на укладення шлюбу. Те що стосується форми, то тут загалом значних відмінностей від законодавства України немає. Шлюбний договір укладається у письмовій формі і, як правило, нотаріально посвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а коли його укладено подружжям, то він набирає чинності у день нотаріального посвідчення. В шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов’язків. Він може встановлювати чинність договору або окремих його положень і після припинення шлюбу.

У ст. 97 СК України передбачається, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім’ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв’язку з реєстрацією шлюбу. Подружжя може домовитися про не поширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень про спільну сумісну власність і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. За домовленістю сторін може встановлюватися порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Йдеться і про можливість включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Можливість укладення подібних угод у формі шлюбних договорів (чи контрактів) передбачено законодавством інших країн. За законодавством Федеративної Республіки Німеччини, шлюбний договір повинен укладатися при одночасній присутності обох сторін і посвідчуватися нотаріусом. Якщо подружжя в шлюбному контракті передбачили спільність майна, то майно чоловіка і майно дружини стає їх спільним майном. Кожен з подружжя не може окремо розпоряджатися своєю часткою спільного майна і окремими предметами, які включені до спільного майна. Із спільного майна вилучається особисте майно, тобто предмети, які не можуть передаватися на основі правочину, і ним розпоряджається кожен із подружжя самостійно. Не є спільним майном також те, що було виділене при укладанні шлюбного договору і оголошене в якості майна одного з подружжя, або набуте ним внаслідок смерті спадкоємця чи було подароване йому третьою особою, якщо спадкоємець у своєму останньому волевиявленні або третя особа при даруванні заявили, що придбане має бути виділеним майном. Сюди відноситься також майно, придбане одним з подружжя на основі свого права на заміну виділеного майна в разі його пошкодження, пропажі тощо. Подружжя повинно вказати у шлюбному договорі, хто саме буде розпоряджатися спільним майном: разом чи один з них. Якщо така вказівка відсутня, то подружжя розпоряджається спільним майном разом. Німецьке цивільне уложення докладно визначає права і обов’язки подружжя стосовно управління спільним майном, дає перелік тих випадків, коли потрібна згода другої сторони, вказує на необхідність інформувати її про стан майна. Дружина або чоловік, які управляють спільним майном, несуть відповідальність за зобов’язаннями один одного в якості солідарного боржника[18].

Існують деякі особливості укладання шлюбного договору на управління подружнім майном в законодавстві Італії. Шлюбний договір теж посвідчується нотаріально, а на полях свідоцтва про шлюб ставляться дата угоди, реквізити нотаріуса або дані сторін. Будь-які зміни, які вносяться до шлюбного договору як до укладання шлюбу, так і після нього, мають юридичну силу лише за умови, якщо вони складені в такій же формі, як і шлюбний договір за погодженням усіх її сторін або їх нащадків. Італійський закон дає вичерпний перелік спільного і особистого майна подружжя. Зокрема, до спільного майна віднесено: майно, придбане чоловіком і дружиною разом або окремо під час шлюбу, за винятком особистих речей подружжя; доходи від власного майна кожного з подружжя, отримані і не використані на момент припинення режиму спільності майна; доходи від професійної діяльності кожного з подружжя; господарство, яке засноване після реєстрації шлюбу і яке управляється подружжям. Якщо є нерухомість, яка належала кожному з подружжя до шлюбу, то мова може йти про зміну режиму власності лише за умови збільшення вартості такого майна. До особистого майна чоловіка і дружини віднесено: майно, яке належало кожному з них на правах власності або яким вони користувалися до шлюбу; майно, отримане кожним із подружжя після вступу в шлюб за договором дарування або за заповітом, якщо в договорі чи в заповіті не вказано, що це майно має увійти до спільного майна подружжя; майно, призначене виключно для особистого користування кожним з подружжя; майно, призначене для здійснення професійної діяльності кожного з подружжя, у тому числі й майно, призначене для управління майном як частиною спільного майна; майно, отримане як відшкодування шкоди, а також допомога по тимчасовій або постійній непрацездатності чи інвалідності; майно, придбане за рахунок коштів від продажу майна, яке потребує державної реєстрації (нерухомість, автомобілі, яхти та інші види майна, перелічені в ст. 2683 Цивільного кодексу Італії), зареєстровані на ім’я кожного з подружжя, або в результаті обміну такого майна, про що має бути сказано прямо в договорі купівлі-продажу. Італійське законодавство передбачає можливість створення майнового фонду для сім’ї, який формується з нерухомого майна подружжя, майна, внесеного до державних реєстрів, боргових цінних паперів. Майновий фонд сім’ї оформляється окремим документом, а право власності на нього належить обом з подружжя. Він втрачає своє призначення з моменту визнання шлюбу недійсним або його розірвання. В разі, коли є неповнолітні діти, то фонд продовжує існувати до досягнення ними повноліття, а порядок управління ним визначає суддя [3].

Заслуговують на увагу деякі особливості регулювання шлюбного договору у Франції. За французьким Цивільним кодексом 1803 р. (титул V третьої книги «Про шлюбний договір і про режими майнових відносин між подружжям»), усі угоди про майнові відносини подружжя укладаються до вступу в шлюб перед нотаріусом у присутності і при одночасній згоді сторін або їх представників, але їх наслідки набувають чинності після його реєстрації. За ст. 1497 ФЦК, подружжя може у шлюбному договорі шляхом окремих угод змінити режим законної спільності майна, передбачивши, наприклад, що: а) спільне майно буде включати рухомість і доходи; б) на спільність не будуть поширюватися правила, які відносяться до управління спільним майном; в) один із подружжя матиме можливість вилучати певні речі для покриття втрат, або матиме право на отримання певної частки спільного майна до його розподілу; г) подружжю будуть належати нерівні частки або між ними буде встановлена спільна власність. Ст.1536 ФЦК передбачає, що коли в шлюбному договорі є застереження про те, що майно подружжя перебуває в роздільній власності, то кожен з подружжя зберігає за собою право управляти, користуватися і вільно розпоряджатися своїм власним майном.

Порівняльний аналіз законодавства різних країн щодо шлюбного договору засвідчує, окрім спільних підходів, низку розбіжностей, які стосуються форми договору, сторін договору (хто і коли може укладати шлюбний договір), що може бути предметом регулювання шлюбного договору, застережень щодо обмежень у змісті шлюбного договору, набрання чинності, дії та припинення шлюбного договору. Разом з тим, наведені положення щодо шлюбного договору іноземних держав переконливо доводять важливість колізійних норм.

Договірне регулювання майнових відносин подружжя з участю іноземного елемента за допомогою колізійних норм визначено рядом міжнародних актів, а також Законом України «Про міжнародне приватне право». Законодавство України надає сторонам можливість здійснити вибір права, яке буде застосовуватися до шлюбного договору за принципом автономії волі – lex voluntatis.

Здається доцільним в якості постановки проблеми та визначення перспектив подальшого розвитку колізійного регулювання шлюбного договору (в контексті принципу «автономії волі») розглянути можливість встановлення такого способу обмеження свободи вибору, як урахування принципу застосування більш сприятливого права. Справа в тому, що особи, які укладають шлюбний договір, не дивлячись на те, що з правової точки зору є юридично рівними учасниками відповідних відносин, по суті в цих відносин можуть знаходитися в нерівних умовах (це може стосуватися майнового стану, особливостей особистих відносин тощо). Частина 4 статті 93 СК України передбачає, що шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (до речі сама ця формула є досить дискусійною і потребує певного удосконалення). Повертаючись до шлюбного договору за участю іноземного елементу можливо варто передбачити відповідне колізійне правило, згідно з яким, обране сторонами право не повинно значно погіршувати стан дитини чи одного з подружжя в порівнянні з тим правом, яке застосовувалося б за відсутності здійсненого вибору. Тоді колізійне регулювання щодо шлюбного договору отримує наступну послідовність. Перш за все – сторонам надається можливість здійснити вибір застосовуваного права щодо шлюбного договору. Далі – законодавець визначає коло правопорядків, серед яких можна здійснювати вибір (виходячи з принципу тісного зв’язку). Потім встановлюється застереження про те, що обране сторонами право не повинно значно погіршувати стан дитини чи одного з подружжя в порівнянні з тим правом, яке застосовувалося б за відсутності здійсненого вибору. І вже потім формулюються колізійні правила щодо шлюбного договору (які вже існують в законі про міжнародне приватне право).

Виділення майнових відносин у окремі частини нормативних актів найчастіше зумовлене прагненням законодавця акцентувати увагу на можливості договірного врегулювання відносин між подружжям та застосування у такому випадку автономії волі. В розділі «Майнові відносини між подружжям» італійського закону 1995 р. зазначається, що вони регулюються правом, обраним сторонами; а у випадку відсутності такого вибору – тим самим правом, яке застосовується до регламентації особистих відносин подружжя. Тут теж існують різні форми текстуального вираження норми подібної за змістом. Федеральний закон Австрії «Про міжнародне приватне право» 1978 р. на перше місце ставить можливість обрання застосовуваного права сторонами, а уже на випадок відсутності вибору вказує на відповідну формулу прикріплення.

Достатньо повно та змістовно питання правовідносин шлюбного договору подружжя врегульовано у Федеральному законі «Про міжнародне приватне право» Швейцарії 1987 р. Він детально регламентує порядок укладання, форму та вимоги щодо шлюбного договору в двох варіантах: з положенням про обрання застосовуваного права і без такого положення; можливості та межі обрання застосовуваного права тощо.

Окремі колізійні норми можуть закріплюватися у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу в цивільних справах. Так, договори про правову допомогу між Україною і Грузією, В’єтнамом, Литвою закріплюють норми, згідно з якими особисті і майнові відносини подружжя визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають спільне місце проживання. У разі їх роздільного проживання на територіях двох Договірних Сторін при наявності спільного громадянства однієї з вказаних держав, застосовується її законодавство. У разі роздільного проживання і різного громадянства Договірних Сторін, застосовується прив'язка до останнього місця проживання. Якщо особи не мали і його, застосовується прив’язка до lex fori. Аналогічні норми, однак із додатковим регулюванням нерухомості – за прив’язкою до lex rei sitae, фіксуються у договорах між Україною і Кубою, Латвією, Узбекистаном, а також у Конвенції СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р[19].

Колізійні аспекти майнових відносин між подружжям врегульовані на міжнародному рівні. Була розроблена Гаазька конвенція «Про право, застосовне до режимів власності подружжя», підписана 14 березня 1978. Дана Конвенція локалізує автономію волі подружжя при виборі права. Згідно ст. 3 цього документа режим власності подружжя регулюється внутрішнім правом, визначеним ними до шлюбу. Разом з тим подружжя може визначати тільки один з нижченаведених правопорядків: право будь-якої держави, громадянином якої є один з них під час такого визначення; право держави, в якому один з них має своє звичайне місце проживання під час такого визначення; право держави, в якій один з подружжя набуває звичайне місце проживання після шлюбу. Крім того, вони можуть передбачити, щоб нерухомість, яка може бути згодом придбана, підпорядковувалася правопорядку того місця, де така нерухомість знаходиться (lex rei sitae). У разі, якщо подружжя не визначили застосовне право, режим їх власності визначається внутрішнім правом держави, в якому обидва набувають своє звичайне місце проживання після вступу в шлюб[20].

Проведений порівняльний аналіз українських та зарубіжних нормативних актів, міжнародно-правових документів, засвідчує досить чітку тенденцію до врегулювання всього комплексу майнових правовідносин подружжя за колізійним принципом автономії волі з урахуванням принципу найбільш тісного зв’язку.