Читайте также:
|
|
Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.
Китай - країна стародавньої цивілізації та богатої філософської спадщини.
Тут виділяють шість історичних періодів: 1.Шань-Унь (18-12 ст. до н. е.); 2.Чжоу-Західне-Чжоу (12-8 ст. до н. е.); 3.Чжоу-Східне-Чжоу-Лего (окремі держави 8-5 ст. до н. е.); 4.Чжоу-Східне-Чжоу-Чжанью (держав, що боряться 5-3 ст. до н. е.); 5.Імперія Цинь (221-206 р. р. до н. е.); 6.Хань (кін.3 ст. до н. е. - 11.ст. н. е.).
Історія філософської думки має вихідним пунктом початок І тисячоліття до н. е. Тут були особливо міцними впливи релігійно-міфологічного світогляду. Але вже у третій період накопичення перших природно наукових знань та досвіду призвело до виникнення наївно-матеріалістичних уявлень. Були висловлені окремі думки про п’ять першоелементів природи, як першооснов, джерел усіх речей - воді, вогню, металу, дерев, землі.
Одночасно формується уявлення про дві протилежні сили Унь (земна) та Ян (небесна) яке пізінше перетворилося на засади китайського світогляду. Ці сили сімволізували взаємодію темряви та світла, жіночого та чоловічого початків у природі. Поступово зароджувалось й найважливіше для кітайського світогляду уявлення про “дао” (шлях) як світовий закон, якому підкорюється і прирда, і люди. Дао - і космічний, і моральний закон.
Дійсний розквіт китайської філософії відбувається у період Чжаньо. Його називають “золотим сторіччям” китайської мудрості. В цей час існувало шість основних шкіл: конфуціанство, моїзм, школа закону “фа цзя”, даосизм, школа “інь-ян” (натурфілософії), школа імен “мін-цзя”. Тут домінувала практична філософія, пов’язана з проблемами моралі, управління, мудрості.
Найбільш впливовою течею було конфуціанство, яке перетворилось пізніше на офіційну ідеологію та зберегло цей статус аж до Нового часу. Представники цієї школи - Кун-цзи, Мен-цзи, Сюнь-цзи. Засновником її є Кун-фу-цзи (Конфуцій, 551-479 р. р. до н. е.). Відомо, що спочатку він був нижчим чиновником, пізніше багато мандрував та у 50 років засновав свою школу. Його учні зібрали вислови вчителя у книгу “Лунь юй” (Бесіди та висловлення), яку кожний освідченний китаєць вивчив напам’ять у дитинстві та керувався єю усе життя.
У центрі уваги Конфуція - взаємовідносини між людьми, проблеми виховання та управління. Він шукав ідеал не у майбутньому, а у минулому, відстоював культ предків. Він обґрунтовував це так: у стародавні часи на дрібниці не звертали уваги, поводились гідно, відрізнялись прямотою, удосконалювали себе, уникали людей з грубими висловлюваннями. Зараз же принципів обов’язку не додержуються, навчаються за для відомості, а не за для самовдосконалення, займаються обманом, зганяють гнів на інших, не вміють виправляти свої помилки.
Конфуціанська етика спирається на такі поняття як “взаємність”, “золота середина”, “людинолюдність”, які складають у цілому вірний шлях - дао, якому повинен додержуватись кожний, хто бажає жити у злагоді з собою та з світом, тоб то щасливо. “Золота середина” - середина у поведінці людей між нестриманістю та обережністю, знайти її важко. Засада людинолюдністі - повага до батьків та старших братів. Взаємність - головна заповідь. Її можна висловити так: “Не роби іншим те, чого не бажаєш собі”.
Ключ до управління народом Конфуцій бічив у силі морального прикладу вищих урядовців нижчим, народу. Найбільше місце посідає у нього небо. Це вища сила, яка стоїть на охороні справедливості. Вчення про пізнання у Конфуція також підкорюється соціальній проблематиці, пізнання природи його не цікавить. Навчання повинне бути вибірковим: “Слухаю багато що, вибираю найкраще та дотримуюсь його”.
Учні Конфуція Мен-цзи та Сюнь-цзи розвивали погляди вчителя, але їх погляди розбігалися з приводу розуміння природи людини. Так Мен-цзи вважав, що людина по природі добра, а Сюнь-цзи доводив, що за своєю природою людина зла.
Нарівні з конфуціанством одною з найважливіших течій філософської думки у Китаї став даосизм, який пізніше перетворився на релігійне вчення. Засновник даосизму - сучасник Конфуція Лао-цзи (ІV-ІІІ ст. до н. е.). Його головний твір - “Дао де цзин” (“Книга про дао та де”). Особливість цієї школи полягає у тому, що крім традиційних соціально-моральних проблем тут на філософсько-категоріальному рівні розробляються питання об’єктивної картини світу - проблеми буття та небуття, становлення, єдиного та різноманітного, й вже на ґрунті цього робляться висновки відносно суспільства та людини. Центральне поняття системи - “дао”. Це першопочаток, першооснова і завершення усього, що існує у світі. Одночасно, дао - й всеохоплюючий закон всесвіту. Дао подвійне. Даоси розріняють безіменне (постійне) дао й дао, яке має ім’я (мінливе). Вони внутрішньо взаємопов’язані. Обидва вони одного походження, але з різними назвами, разом вони мають назву найглибших, переходять одне в одно. Безіменне дао - це небуття, воно первинне та всепроникненне. Друге дао - це буття. На рівні речей його супроводжує де. Дао породжує речі, а де викоховує їх. Все існуюче несе у собі інь та ян, наповнене ци (повітрям) та утворює гармонію. Все у світі рухається, змінюється та переходить у свою протилежність.
Двом дао у Лао-цзи відповідає й два види знання. Знання безіменного дао під силу тільки досконало мудрим та полягає у мовчанні. Він виступає проти богатознання.
Даоси критикували етику Конфуція, а його принцип взаємності розглядали лише як обмін послугами. Оскільки дао - закон усьому, то найвища форма поведінки у них - недіяння. Вони вважали, що людина не повинна втручатися у природний хід розвитку. Той, хто намагається його змінити, підкорити своїм особистим інтересам, той неминуче зазнає невдачі. Згідно з загальним законом дао справедливість у кінці кінців обов’язково переможе й без втручання людей. принцип недіяння таким чином - це й основа концепції управління. Досконаломудрий правитель дозволяє усьому йти природним шляхом дао. Даоси проповідували співчуття, бережливість, покірливість. Вчили відповідати добром на зло. Закликали повернутися до первісних форм життя.
Якщо у стародавньокитайській філософії переважала побудова свідомості у її найвищій формі - життєвої мудрості, то у староіндійській філософії домінував релігійно-міфологічний світогляд, який визначив свої вищі цінності.
Отож, найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства.
Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.
«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. «Небо» — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає суть природи та людини.
Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Дао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого.
Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Даоси вчили беззастережної підпорядкованості всієї життєдіяльності людини закону „дао”, неможливості діяти всупереч „дао”. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів.
Відтак, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія була мало системна і в ній проявився слабкий зв’язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 133 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |