Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Тема 1.1. Міжнародне право та його принципи. Міжнародне публічне право

Науковий персонал - це соціально професійна група працівників, переважно розумової праці, яка зайнята науковими дослідженнями, а також інформаційною діяльністю в сфері науки.

За складом праці розрізняють такі групи наукового персоналу:

· дослідники (наукові працівники);

· розробники;

· спеціалісти;

Всі категорії наукового персоналу об’єднуються єдністю у досягнення кінцевої мети.

Праця у науковій сфері має ряд таких особливостей:

· праця не є монотонною, а має змінний характер;

· між всіма науковцями, які зайняті науковими дослідженнями одного напрямку існує тісний інформаційний зв'язок.

Загальним напрямком удосконалення структури наукового-персоналу є збільшення частки наукових працівників, які мають науковий ступінь.

Підготовка наукових кадрів - це процес навчання знанням, вмінням i навикам, які необхiднi для наукової дiяльностi i здійснюється у вузах, аспiрантурi та докторантурі. Основним завданням підготовки кадрів є надання теоретичних знань та можливості їх апробування на практиці. Крім того за ціль ставиться не тільки надання певного фактичного матеріалу, але й навчання логічно мислити, вміти вiддiлити суттєве від несуттєвого, головне від другорядного та абстрактно оцінити можливість зміни та розвитку тих чи інших факторів, користуватися науковими методами та математичними моделями.

Перепідготовка наукових кадрів - це розшення чи зміна професійного профілю науковця у зв’язку із розвитком нових напрямків науки.

Підвищення кваліфікації наукових кадрів - це процес поглиблення знань, оновлення вмінь у певній сфері діяльності.

Існує два основних методи підбору кадрів для наукової сфери, це:

· стажування

· конкурс

Стажування - це процес приймання активної участі у роботі наукових органiзацiй за певним напрямком, який передбачає вiдповiдну самостiйнiсть у роботi, надає працiвнику певнi права та надiляє вiдповiдальнiстю за результати його діяльності.

Конкурс - колективне i засноване на об’єктивних даних співставлення трудового потенціалу кількох кандидатів на заміщення вакантної посади.

У спiвбесiдi з членами конкурсної комiсiї визначаються:

· ерудиція працівника;

· оцінюють його попередні досягнення та досвід роботи.

У розвинених кранах свiту успiшно дiють незалежнi центри по оцiнцi якостi науково-технiчних кадрiв. За їх рекомендацiями фiрми вирішують питання про прийом працiвника на роботу, про сферу його найкращого використання та шляхи пiдвищення квалiфiкацiї.

При пiдборi наукових кадрів враховують:

· стать;

· вік;

· рівень освіти;

· досвід роботи.

Організація праці - сукупнiсть форм i методiв поєднання розумової i фiзичної працi пра

Наукова органiзацiя працi включає:

· вивчення та аналiз дiючої системи органiзацiї працi;

· проектування нових бiльш ефективних систем та розробку вiдповiдних рекомендацій;

· впровадження запроектованої системи органiзацiї працi.

У процесі проектування систем наукової організації праці враховують:

· особливу роль раціоналізації інформаційних потоків;

· удосконалення соціально-психологічного клімату в колективі;

· фактор часу;

· методи активізації творчого мислення;

· відсутність чіткої межі між регламентованим робочим часом і творчою роботою поза його межами.

Основними напрямками підвищення ефективності наукової діяльності є:

· удосконалення процесу наукового дослідження на основі раціонального розподілу і кооперування праці;

· атестація наукового персоналу;

· удосконалення систем технічного забезпечення наукової діяльності;

· удосконалення систем організації підготовки, підбору, перепідготовки, підвищення кваліфікації, розташування та руху кадрів;

· удосконалення системи оплати праці і преміювання;

· розвиток індивідуальних систем організації і оплати праці;

· покращання соціально-психологічного клімату в колективі, розвиток морального стимулювання.

Атестація наукового персоналу - це оцінка трудового потенціалу, якості праці і реальних досягнень в науці.

Трудовий потенціал визначається здатністю працівника виконувати покладені на нього функції.

При цьому враховується:

· кваліфікації працівника та необхідність її підвищення;

· стаж та досвід роботи;

· особисті та ділові якості.

До особистий якостей відносять:

· організованість;

· дисциплінованість;

· професійна чесність;

· ініціативність;

· вміння співпрацювати з іншими;

· авторитет в колективі;

· творчий потенціал;

· професійна ерудиція;

· організаторські якості.

Якість праці в науці оцінюється по складності, своєчасності і якості виконання працівником його посадових обов’язків. Особистий вклад науковця визначається технічним рівнем, соціально-економічною ефективністю наукових розробок.

За характером i складністю праці у сфері науки виділяють чотири основних функції праці:

· об’ємна - визначається складністю пошуку iнформацiї, об’ємністю наукового завдання, необхiднiстю наявності знань в суміжних галузях науки, володінням iнозем-ними мовами;

· розрахунково-аналітична - визначається рівнем математичних знань, які необхiднi для співставлення i оцінки різних варiантiв i вибору оптимальної програми дій;

· розробна - визначається складністю реалiзацiї наукових програм, новизною i рівнем самостiйностi дій працiвника;

· координаційна - характеризується кiлькiстю працiвникiв, зайнятих в науковій про-грамi, з якими постійно здійснюється обмін iнформацiєю;

Посадова інструкція - перелік вимог до працівника, який займає певну посаду.

Тестування - оцінка виконання попередньо поставлених завдань.

Ротація наукових кадрів - переміщення кадрів із сфери науки в iншi сфери дiяльностi людей.

Науковий потенцiал - це органiзована сукупнiсть науковцiв, якi володiють необхiдними якостями та квалiфiкацiєю i мають вiдповiдну наукову iнформацiю, обладнання та інші засоби для здійснення наукової дiяностi.

Науковий потенцiал включає чотири складових:

1) кадри (науково-виробничий персонал);

2) матерiально-технiчне забезпечення (науково-виробничi фонди);

3) iнформацiйне забезпечення (наукова iнформацiя та система її розповсядження);

4) органiзацiне забезпечення.

При оцінці кадрів враховують:

· чисельність наукового персоналу;

· раціональність структури за видами наукових робiт;

· питома вага спецiалiстiв вищої кваліфікації;

· структура витрат робочого часу.

Матерiально-технiчна база визначає:

· можливість створення нової iнформацiї;

· обсяги iнформацiї, які потребують обробки i групування;

· кiлькiсть наукових розробок та степінь їх практичної реалізації.

Iнформацiйна частина наукового потенціалу включає в себе:

· систему навчання працівників;

· систему поєднання розумового потенціалу з фізичною працею;

· планування ефективності наукової діяльності.

Органiзацiйна складова наукового потенціалу являє собою форму поєднання кадрів, матерiально-технiчної бази та iнформацiї.

Тема 1.1. Міжнародне право та його принципи. Міжнародне публічне право

Питання для самостійного вивчення

1. Поняття та характерні риси основних принципів міжнародного права.
2. Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки.
3. Принципи, пов'язані з міжнародним співробітництвом держав.

Питання 1. Поняття та характерні риси основних принципів міжнародного права

Основні принципи міжнародного права - це історично зумовлені основоположні загальноприйняті норми, що виража­ють головний зміст міжнародного права та його характерні риси і мають вищу, імперативну юридичну чинність.

Уперше основні принципи були нормативно закріплені у Статуті ООН.

У статті 2 цього універсального акта зазначено сім таких принципів:

§ суверенної рівності держав;

§ сумлінного виконання прийнятих на себе зобов'язань з міжнародного права;

§ розв'язання міжнародних спорів мирними засобами;

§ отримання від погризи силою або її застосування у між­народних відносинах;

§ співробітництва держав (солідарного стримування від надання допомоги будь-якій державі, проти якої ООН починає дії превентивного або примусового характеру);

§ рівноправності і самовизначення народів за необхідно­сті підтримання міжнародного миру і безпеки;

§ невтручання у внутрішні справи держав.

У теорії та міжнародній практиці основні принципи від­разу знайшли широке визнання і набули статусу норм, що мають вищу юридичну чинність - іи§ сосіеш. Іншими словами, вони існують тільки як універсальні норми.

Слід розглянути, що є головним змістом основних прин­ципів міжнародного права.

1. Насамперед до даної характеристики потрібно віднести те, що основні принципи є основоположними нормами міжнаро­дного права, тобто з їх допомогою закріплюються засади сучас­них систем міжнародних відносин і міжнародного права. При цьому принципи сприяють нормальному функціонуванню та розвиткові даних систем.

2. Як норми рв сосіеш, основні принципи існують тільки як універсальні, загальновизнані та загальнообов'язкові норми.

Сфера їх дії універсальна як за суб'єктами, так і за вида­ми та галузями регульованих міждержавних відносин.

Тому не випадково новоутворені держави, встановлюючи дипломатичні відносини, нерідко підкреслюють, що їх зв'язки ґрунтуватимуться на принципах міжнародного права.

3. Основні принципи міжнародного права необмежені як у предметній, так і просторовій сферах дії. Вони поширюються усюди, де взаємодіють суб'єкти, тому для них характерна за­гальність дії. При проникненні в нову сферу взаємодії суб'єктів (наприклад, Космос) на їх основі формуються галузеві принципи міжнародного права.

4. Зміст основних принципів міжнародного права виріз­няється також стабільністю. Це означає, що вони не підлягають впливу деяких змін у міждержавних відносинах. Вони можуть тільки піддаватися деталізації, уточненню в міру прогресивного розвитку міжнародних відносин і міжнародного права, виявля­ючи такий елемент свого змісту, як динамізм.

5. Процес деталізації й уточнення основних принципів, закріплених у Статуті ООН, протягом усіх наступних років за­свідчив, що він має програмний характер. Тобто реальні відно­сини суб'єктів у міжнародній системі і норми, що їх регулюють, поступово піднімаються до рівня, встановленого основними принципами.

Це зумовило такий феномен: якщо в минулому міжна­родне право йшло за політикою, то нині багато його принципо­вих положень випереджають і розвивають політичні кроки дер­жав.

6. Важлива особливість механізму дії основних принци­пів полягає в тому, що виникаючі з них зобов'язання мають за­гальний характер (ег§а огшіез). Це дає кожній державі право і покладає на неї обов'язок уживати заходів, спрямованих проти порушення принципів, навіть у випадках, якщо інтереси цієї держави безпосередньо таким порушенням не зачіпаються.

Які особливості функціонування означених основних принципів міжнародного права?

Аналізуючи їх, слід звернути увагу на такі риси.

1. У процесі функціонування основних принципів чітко виявляються два основних види їх дії:

• пряма дія (тобто основні принципи як норми міжна­родного права безпосередньо впливають на відносини суб'єктів міжнародного права);

• опосередкована дія (тобто основні принципи, відобра­жаючись у змісті конкретних норм, які на них спираються, справ­ляють тим самим опосередкований цими нормами вплив).

2. Наступною характерною рисою функціонування ос­новних принципів є те, що вони впливають на міжнародні від­носини з допомогою не тільки правового, а й політичного, мо­рального механізму нормативного регулювання. Такий вплив детерміновано функціями, які основні принципи покликані здій­снювати в системі міжнародних відносин і міжнародного права.

3. Важливою особливістю функціонування основних принципів є властива їм здатність закріплення й охорони засад системи міжнародних відносин. При цьому вони сприяють нор­мальному функціонуванню і розвиткові даної системи, роз­в'язують завдання, які стоять перед нею.

4. Розгляд основних принципів міжнародного права з по­зиції загальнолюдських пріоритетів дає підстави віднести до ка­тегорії найважливіших таку їх функцію, як забезпечення пріори­тету загальнолюдських інтересів і цінностей, а саме: миру і без­пеки, життя та здоров'я, міжнародного співробітництва і мирно­го співіснування.

5. Стосовно міжнародного права основні принципи вико­нують роль головного чинника системотворення, що об'єднує норми, інститути, галузі, а також сприяє системному характеру функціонування міжнародного права. При цьому вони слугують нормативною основою як правотворчого, так і правозастосовно-го процесу.

6. Важливою функцією основних принципів є заповнення прогалин у міжнародному праві. Саме основні принципи компо­нують нормативний вакуум або нормативну недостатність.

Питання 2. Принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки

До принципів підтримання міжнародного миру і безпеки умовно можна додатково віднести такі принципи з урахуванням ступеня їх узагальненості:

• незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах;

• мирного врегулювання спорів;

• непорушності державних кордонів;

• територіальної цілісності держав;

• невтручання.

Слід зупинитися докладніше на них.

1. Принцип незастосування сили або погрози силою. Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняє агресивну війну, став Паризький договір (відомий також як Пакт Бріана-Келлога) від 27 серпня 1928 р. про відмову від війни як знаряддя національної політики.

Пізніше це знайшло відображення в наступних резолюці­ях Генеральної Асамблеї ООН - Декларації про принципи між­народного права 1970 р. і Визначені агресії 1974 р.

З них випливають такі зобов'язання держав:

1) утримуватися у своїх міжнародних відносинах від по­грози силою або її застосування проти територіальної недотор­канності або політичної незалежності будь-якої держави;

2) не спонукати, не заохочувати інші держави і не сприя­ти їм у застосуванні сили або погрози силою;

3) виконувати покладені на них відповідно до міжнарод­ного права зобов'язання утримуватися від організації, підбурю­вання, пособництва або участі в напіввоєнних, терористичних чи підривних діях;

4) утримуватися від збройного втручання і всіх інших форм втручання або спроб погрози, спрямованих проти право-суб'єктності держави або проти її політичних, економічних і культурних основ;

5) утримуватися від пропаганди агресивних війн.