Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ, СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ФАЯНСОВОГО ВИРОБНИЦТВА КИЄВО-МЕЖИГІРСЬКОЇ І БУДЯНСЬКОЇ ФАЯНСОВИХ ФАБРИК

Читайте также:
  1. V. ЕТАП САМОАНАЛІЗУ, ГРУПОВОЇ РЕФЛЕКСІЇ ТА САМОРОЗВИТКУ
  2. АКТИВІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НАРОДІВ АЗІЇ ТА АФРИКИ ЯК НОВА ТЕНДЕНЦІЯ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ
  3. Аналіз виробництва культури
  4. Аналіз тексту на уроках розвитку зв'язного мовлення
  5. Асиметрії інноваційного розвитку
  6. Асиметрії соціального розвитку
  7. Асиметрія розвитку фінансового сектора
  8. Аудит розвитку персоналу
  9. Біотехнологічні способи одержання (виробництва) меду
  10. Братства як феномен національної культури: роль братських шкіл у розвитку освіти та збережені етнокультурної ідентичності.

Керамічна промисловість – одна з найдавніших на землі, а в минулому – одна з найважливіших за своїм значенням для людини.

Основними технологічними видами кераміки є майоліка, теракота, шамот, фарфор, фаянс. Вони відрізняються складом глин, режимом випалювання, засобами художнього оформлення.

На відміну від західноєвропейського виробництва, де напівфаянс і фаянс передували виникненню фарфору, у Російській імперії фаянс розвивався паралельно з порцеляною, за часом навіть трохи відстаючи від неї.

Процес виготовлення тонкої кераміки на українських землях розпочався ще з останнього тридцятиліття XVII ст., але продукція підприємств відома лише з кінця наступного століття.

Попередницею російського фаянсу була майоліка. У XVIII ст. основу фаянсової промисловості в імперії заклали три основних підприємства: майоліковий завод Гжелі, завод А. Гребєнщикова, а також казенний фаянсовий завод у Петербурзі.

Спершу виготовлення порцеляни-фаянсу було неприбутковою справою, проте вже з середини XVIII ст. виробники почали шукати комерційну привабливість у фабрикації «білого золота». Попит, що постійно зростав, стимулював наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. пожвавлення цього сегменту ринку. Розпочалось становлення підприємств нового типу, зорієнтованих на засвоєння досвіду розвинених європейських країн. На землях етнічних українців цей етап припадає на 1780 – 1800 рр. і, у першу чергу, пов’язаний з активізацією фабрикантів на Галичині та Волині. Проте після участі деяких з них у кампанії Наполеона і пропольського повстання 1830 – 1832 рр. ці власники негативно сприймались російським урядом і у 1830 – 1850-х роках ХІХ ст. виходили з кризи.

Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. фарфоро-фаянсова промисловість не могла повністю задовольнити попит на ці вироби, тому дефіцит перекривали імпортованою продукцією. Завезений фарфор та фаянс відрізнявся високою якістю та прийнятною ціною. Для стимулювання розвитку вітчизняної фарфоро-фаянсової промисловості уряд Російської імперії почав застосовувати протекціоністську політику. У 1800 р. імператор Павло І видав наказ про обмеження довозу в Росію іноземного фарфору. Тричі (у 1806, 1810 і 1822 рр.) для зменшення імпорту підвищували митні тарифи, що відбивалося на цінах ввезеної продукції.

Успіх англійського фаянсу на міжнародному ринку й захоплення вітчизняного покупця цим видом кераміки сприяють появі в першій половині XIX ст. своїх фаянсових заводів. На початку XIX ст. всесвітню славу здобула продукція Імператорського порцелянового заводу Ф. Гарднера у Вербилках. Ще донедавна коштовний матеріал, предмет розкоші, фарфор і фаянс стає доступним для купецтва і заможних міщан.

З другої половини 60-х років XIX ст. технологія виробництва фарфору і фаянсу вже не становила таємниці. З’явилися передумови для виникнення численних приватних підприємств, продукція яких орієнтувалася на смаки масового покупця. У 1814 р. у межах Російської імперії налічувалося близько 60 фаянсових підприємств. Майже половина з них була в Україні.

Виробництво фарфору та фаянсу в Україні має більш як півторавікову історію. Розвитку порцелянової промисловості сприяли потреби господарства й місцеві природні умови. У надрах українських земель залягають значні поклади порцелянової глини – каоліну. Родовища знаходяться, головним чином, на Волині та Чернігівщині, у цих місцевостях і будували порцелянові заводи.

Перші фаянсові фабрики в Україні з’явилися на Правобережжі. У 1784 р. на Волині родина графа Потоцького організувала фаянсову фабрику в м. Чуднові, а родина Чарторийських – у м. Корці. За формою власності фабрика у Чуднові була акціонерним товариством, в якому більшість акцій належала промисловцю Проту Потоцькому та його другу іноземцю, банкіру Піотру Темперу. Проте деякі автори заперечують, що на фабриці виготовлявся фаянс, стверджуючи, що це було виключно фарфорове виробництво. Досвід цієї фабрики, вірогідно, використовували у створенні інших підприємств на Волині.

За невеликий проміжок часу Корецька фабрика досягла високого рівня розвитку і давала щорічно від 30 до 70% прибутку. Підприємством керували досвідчені брати-іноземці Франсуа та Мішель Мезери, етнічні угорці з Польщі, які певний час жили і працювали у Франції. Робітників на виробництві було більше тисячі. У цеху розпису над розмальовуванням виробів працювало понад 70 майстрів. Фабрика щомісяця випускала до 20 тис. порцелянових виробів. У Варшаві та Бердичеві були великі магазини Корецької порцеляни, звідки вона розходилася по Російській імперії та за її межі [275, с. 6].

З 1795 р. Корецька фабрика починає занепадати. Пожежа 1797 р. знищила всі будівлі, матеріали й готові вироби. У 1801 р. виробництво було відроджено, проте воно вже не досягало колишнього рівня. М. Мезер залишив Корець і переїхав до Баранівки, де заснував власну справу. Замість нього А. Чарторийський запросив француза-хіміка Мерольта, який керував фабрикою до 1815 р., потім підприємство очолювали вже місцеві спеціалісти. Виробництво продукції невпинно знижувалося, і в 1831 р. фабрика припинила своє існування [275, с. 7].

Після закриття Корецького заводу, попит на фарфоровий та фаянсовий посуд почали задовольняти інші підприємства, зосереджені переважно на Волині та Харківщині. У 1865 р. стала до ладу фарфорова фабрика в Довбиші Волинської губернії. У перші роки діяльності Довбиської фабрики на ній виробляли гранчасті, ширші вгорі чайні чашки і блюдця до них та фірмовий посуд для вина розливних льохів Бердичева, Дубна, Житомира.

Активно працював Волокитинський завод, відомий під назвою «Завод Міклашевського» – за прізвищем власника. Підприємство було засноване в 1839 р. у с. Волокитиному Чернігівської губернії (зараз Сумська обл.) як садибне виробництво і проіснувало трохи більше 20 років [266, с. 90].

Збереглося багато пам’яток волокитинської фарфорової продукції. Для її виготовлення на Волокитинському заводі окрім місцевих матеріалів (білої та жовтої глини, піску, каменю) використовували алебастр з різних місць та олонецький камінь, який купували в Петербурзі. Архівні матеріали свідчать, що власник надавав великого значення якості фарфорової маси [314, с. 3]. Щодо технологічного рівня випалювання, то печі (горни) на виробництві не поступалися кращим зразкам того часу.

Асортимент порцелянових виробів Волокитинського заводу був набагато ширший, ніж на інших українських підприємствах. Тут випускали скульптуру, а також предмети оздоблення інтер’єру (розкішні люстри й рами для картин), архітектурні деталі (декоративні наріжники), облицювальні плитки для камінів та навіть іконостаси. Більшість зразків волокитинського посуду, виготовленого з розрахунку на заможного покупця, є невмілим наслідуванням поширеного ще в середині XVIII ст. стилю рококо.

На Волокитинській мануфактурі працювали не наймані робітники, а навчені кріпосні селяни або дворові люди. Вивчати досвід роботи цього підприємства в 1849 р. приїздив директор Києво-Межигірської фабрики І. Рейнольд, який про побачене писав: «Розпис фарфору... ведеться кріпаками, і не можна не позаздрити, що за такий короткий час вони зуміли оволодіти мистецтвом розпису фарфору так, що виконують дуже гарні роботи» [314, с. 5].

Упродовж ХІХ ст. на всіх українських землях побутував тип невеликої панської мануфактури, яка працювала, впершу чергу, на задоволення потреб власника. Порцеляновий, рідше фаянсовий посуд виготовляли на «садибних» невеликих виробництвах, які вважалися мірилом добробуту й смаку магната. Мережа таких виробництв існувала на Волині, декілька в центральній частині України (Київщина, Черкащина).

На відміну від фарфору, фаянс ніколи не вважався предметом розкоші. Споживачами фаянсу були різні прошарки суспільства. У XIX ст. це був найпоширеніший керамічний матеріал для столового посуду.

Потреба у фаянсовому виробництві на Лівобережній Україні, яке б задовольняло попит місцевих жителів, була досить великою. Зважаючи на це, київський віце-губернатор князь Хованський у 1794 р. ініціював обстеження київських околиць для виявлення покладів глини, придатної для виготовлення фаянсу та порцеляни. Особливу увагу було приділено обстеженню Межигір’я – місцевості, яка знаходилася між Вишгородом і селом Нові Петрівці. Її назва походить від розташування в ущелині між покритими лісом горами. Зараз ця місцевість затоплена і знаходиться на території Київського водосховища. У Межигір’ї та в навколишніх селах Петрівцях і Валках з давніх часів гончарували, а з XVIII ст. – ще й виготовляли цеглу для зведення груб-голанок, яку поставляли до Києва [255]. З’ясувалося, що Межигірські пагорби були багаті на поклади якісного каоліну.

У 1795 р. у Києві були знайдені поклади глини в Києво-Печерській горі. Іноземний фабрикант Йоган-Христіан Краніх провів дослідження, які засвідчили, що глина придатна до вироблення фарфору і фаянсу. Виготовлені з неї зразки подали на розгляд російській імператриці Катерині ІІ. Потому Київському магістрату було запропоновано створити фаянсову фабрику, на що було виділено урядові кошти [255]. Міська Дума розпочала пошук зручної ділянки для будівництва фабрики, зокрема, вподобала для цієї мети маєтність колишнього Межигірського монастиря.

За царським указом ще 1786 р. Межигірський монастир мали перевести до Таврійської губернії, а у вивільнених приміщеннях мали намір відкрити дім для інвалідів. За другим указом будівлі планували віддати під військовий шпиталь. Ченців перевели до Києво-Печерської лаври та Самарського монастиря. 23 квітня 1787 р. пожежа знищила більшу частину монастирського комплексу [129, арк. 3]. Цього ж року Київська Міська Дума звернулася до імператриці з проханням віддати місту те, що залишилося з майнового комплексу монастиря, для будівництва фаянсової фабрики, однак питання так і не було вирішено. Лише 5 липня 1798 р. Павло І іменним указом розпорядився заснувати поблизу Києва фаянсову фабрику. Під цю справу таки віддали приміщення спустошеного Межигірського монастиря. Отже, поширена думка, що з «київського посуду їла Катерина Велика» [320] є хибною. Імператриця бачила лише зразки, надані майстром Краніхом, а виробництво посуду було налагоджено вже після її смерті.

Києво-Межигірська фаянсова фабрика стала першим підприємством з виробництва фаянсу в Російській імперії. Фабрика Гребєнщикова у Москві випускала напівфаянс, тобто керамічний товар, за своїми якостями гірший за фаянс.

В указі Павла І щодо створення фабрики було зазначено: «використовувати для фабрики без усяких платежів до казни лісу 4 002 десятини, а також 31 десятину орної і сінокісної землі, які належали згаданому монастирю, частину Петровської дороги, що проходила через Водницю до Києва». Глину для виробництва брали як із Петрівської гори, так і з інших казенних місць. Працівників набирали з селян казенного поселення Петрівці, які зналися на виробленні глиняного посуду. Всього до фабрики з с. Петрівці було приписано 228 селян (136 для роботи, 13 літніх, 54 малолітніх, а також 25 померлих). Спочатку податки за них підприємство не платило. З 1801 р. за постановою суду фабрику зобов’язали платити за 228 осіб подушне – 143 крб. 64 копійки [70, арк. 54], однак мешканці Петрівець звільнялись від виконання робіт на користь повіту [69, арк. 12].

На момент відкриття фабрики там працювало 22 майстри, 40 робітників та 80 учнів [66, арк. 10]. Здібних працівників для навчання приписали до неї без розділення цілими сім’ями. Належні за них податки в казну потрібно було платити з прибутків виробництва. Працівники отримували гроші, що вони заробили понад суму податку. Частині найбільш кваліфікованих робітників була призначена невелика заробітна платня. Залишок грошей мав перераховуватися кожний рік до загального прибутку Міської Думи. На 1800 р. фабрика мала сплатити за кріпосних селян 190 крб. 48 коп. оброку і накладних за ордером Київського магістрату.

На початку своєї діяльності фабрика перебувала в управлінні Київської міської Думи і була під особливим наглядом київського генерал-губернатора. Звіти про її роботу і потрібну кількість зразків виробів відправляли в Мануфактурну колегію, з якою керівництво фабрики мусило погоджувати будь-які дії з реорганізації підприємства.

Будівельні роботи зі створення фабрики розпочали у 1798 р. за проектом іноземного фабриканта Краніха під безпосереднім наглядом членів магістрату за кошти з прибутків міста. Відразу постала потреба в місцевих будівельних матеріалах. З рапорту наглядача фабрики Тимофія Заремби 1800 р. дізнаємося про пошуки місця для будівництва цегельного заводу: «…За словесним наказом пана войта Григорія Васильовича Радзинского їздив я 29 серпня для огляду в різні місця, де можна було б побудувати цегельний завод, знайшов таке біля села Петрівці над Дніпром, для побудови такого заводу місце зручне і на глину багате…». Завод побудували в тому ж місці, де була цегельня «ченців монастирських» [67, арк. 13].




Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 114 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.009 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав