Читайте также:
|
Кожен випускник середньої школи знає, що будь-який текст повинен складатися із трьох основних елементів: виступ – основна частина – висновки. Не є винятком у цьому й публічний виступ. Не будемо аналізувати ці частини в деталях,зупинимося на найважливішому.
На вступну частину рекомендується відводити близько 10% всього обсягу виступу. Саме в цей час має відбутися установлення контакту оратора з аудиторією. Тобто “присутні мають відчути, що в них з доповідачем спільні інтереси й доповідач може допомогти їм у розв’язанні проблеми, що виникла”. Передусім необхідно переконати слухачів, що в майбутньому їм знадобиться матеріал виступу, а вже потім – приступати до викладу. Ось чому необхідно виступати лише тоді, коли вам є що сказати.
Під час викладу вступної частини оратор повинен підготувати слухачів до сприймання, налаштувати увагу аудиторії до себе, зацікавити. Початок виступу залежить від складу аудиторії. Найкраще почати виступ із запитання, яке разом з очікуваною відповіддю повинно бути цікавим для слухачів, а потім дати короткі відомості джерел проблематики, її сучасний стан розробки, для чого і в якому контексті буде здійснюватися повідомлення й ваші пропозиції. Необхідно пам’ятати, що на відміну від інших частин, вступ стосується не змісту, а слухачів. Публіка також “не поспішає” слухати текст, вона сприймає оратора зором (розглядає, як він “завойовує” трибуну, як одягнений, яка постать), слухає інформацію про оратора під час рекомендацій, осмислює назву виступу; і сам промовець пристосовується до трибуни, вивчає зором аудиторію, її реакцію.
Основна частина має реалізувати, підтвердити все заявлене у вступі. Для цього в ній викладається авторська точка зору щодо проблеми, інші точки зору та їх спростування, набір доказів і порівнянь, думка тих, хто розділяє авторську концепцію. Ця частина відзначається своїм змістом, часовим обсягом (на неї припадає близько 80-85 % усього змісту й часу виступу), суворою логічною послідовністю частин, їх доказовістю. Такий виклад може досягатися різними способами впорядкування думок:
· побудова основної частини від простого до складного;
· перелік усіх пунктів, характеристика прикладів застосування;
· хронологічна побудова матеріалу.
Відомі й різні форми подання матеріалу основної частини: опис, розповідь, доказ певного трведження, комбінування названих форм. Вибір конкретної форми залежатиме від намірів оратора, складу аудиторії, теми виступу.
За будь-яких умов під час викладу основної частини необхідно керуватися такими правилами:
· намагайтеся стисло викладати думку (за це ще нікого не били);
· обов’язково доводьте те, про що говорите;
· коли про щось тільки здогадуєтесь і не маєте доказів – краще промовчіть;
· в інтересах усіх слухачів не ведіть приватну бесіду з одним слухачем, не адресуйте йому повідомлення;
· якщо більша частина аудиторії – нефахівці, то крім кількох прикладів подавайте й порівняння.
Щоб полегшити аудиторії сприймання тексту на слух, промовець повинен виділяти важливі думки виступу. Для цього існують перевірені результативні способи. Одним із них є використання пауз перед і після такої думки. У виступі не можна недооцінювати ролі пауз, які можуть використовуватися з найрізноманітнішою метою й функцією:
· виділення окремої думки (після речення) чи послідовність взаємозв’язку думок (після абзацу);
· для того, щоб бачити реакцію аудиторії (риторичні паузи);
· для встановлення візуального контакту з аудиторією;
· щоб заглянути в записи;
· для уникнення швидкого викладу теми.
Крім пауз, існують такі способи, як зміна гучності голосу (тихіше - голосніше); зміна темпу мовлення (швидше – звичайно - повільно); розтягування слів, словосполучень чи, навпаки, прискорене їх виголошення; супровідне зображення сказаного мімікою, жестами, рухами; повторення важливих місць; риторичні запитання перед важливими думками та ін. Через такі способи промовець ще й уникне монотонності, а значить, і швидкого стомлювання слухачів.
На висновки рекомендується близько 5% часу й обсягу матеріалу виступу. Висновкова частина містить у собі підсумки, звертання до слухача й стосується суті всього виступу. Невдала затягнена частина може звести нанівець увесь виступ. Ось чому саме у висновках слухачі повинні зрозуміти, що “промовцю далі говорити нічого”. Часто оратор забуває, що висновки повинні мати дві частини: узагальнювати основне у виступі – тобто коротко повернутися до вже сказаного в основній частині й обов’язковий підсумок чи настанова щодо виконання певних дій. Приємне враження справляє оратор, який попереджає про наближення закінчення виступу (і нарешті; і на завершення; підсумовуючи сказане) і вкладається у визначений на початку виступу регламент.
Необхідно зазначити, що на цьому, власне, виступ не завершується – починається його четвертий складник – відгук про виступ, оцінка виступу. Відгук існує в різних формах: офіційний, неофіційний, усний/письмовий, первісний, остаточний, подальший. Має й певні етапи:
· оцінка під час виступу;
· у процесі запитань і відповідей;
· безпосередньо після виступу;
· подальший відгук про виступ.
Узагалі ж оратор може судити про свій виступ – від початку й до завершення – з різної реакції слухачів, з їх прямої чи непрямої оцінки, зокрема з таких чинників: поведінка слухачів і ступінь їхньої уваги, діяльності (слухають, конспектують, займаються стороннім тощо). Ніякий оратор не може охопити всього спектру проблеми, з якою виступає. Закономірно, що після виступу з’являються запитання, репліки. Залежно від цих запитань і реплік, їх характеру (суттєві – несуттєві, доброзичливі – недоброзичливі, прості - складні) можна робити висновок про враження від виступу (позитивне – негативне, переконливе – непереконливе, зрозуміле - незрозуміле). Така реакція – непряма оцінка – допомагає промовцю побачити свої помилки, недоліки, переваги. Безпосередньо оцінкою виступу є його обговорення, критичний відгук.
Підсумовуючи сказане вище, можна визначити й деякі передумови успіху виступу.
По-перше, у постійному полі зору оратора повинна залишатися така ознака виступу, як цікавість. Існує думка, що “інтерес слухачів повинен зростати від однієї частини виступу до наступної”. Але, як здається, таке твердження не зовсім правильне, хоча з першого погляду й привабливе. Наведена думка може стосуватися лише коротеньких виступів. У тривалих за часом і складних за матеріалом виступах не треба досягати такої мети. Оскільки оратор повинен діяти передусім в інтересах слухача; у довгих виступах навіть необхідно “послаблювати увагу слухача”, “відволікати” його від основного, що унеможливлюватиме його швидке втомлювання. Вважаємо, що цікавість слухачів повинна зростати від початку вступу ближче до середини, потім до середини повинна дещо спадати, а від середини до завершення зростати. Для більшої наочності умовно це можна позначити так:
 |
дещо поволі
спадає зростає
різко
зростає
 |
Початок Середина Кінець
По-друге, щоб утримати увагу слухача, зацікавити його, оратор повинен добре знати предмет виступу, з’ясувати його мету й завдання, бути впевненим у собі й переконати слухача в актуальності запропонованої теми.
По-третє, необхідно заздалегідь обрати певний темп мовлення. Як зазначають дослідники, оптимальна швидкість мовлення у виступах дорівнює близько 100 слів за хвилину. У деяких випадках швидкість залежить від мети й теми виступу, коли основною метою є: переконання слухача – темп повільніший від 100 слів за хвилину; жвавість розмови, викладу – більше (до 120), але не більше 150 слів за хвилину – це вже дуже швидко. Якщо промова довга, необхідно змінювати темп кілька разів.
По-четверте, знання аудиторії та правильна поведінка оратора (моральна, мовленнєва, завнішня), що відповідає вимогам аудиторії, визначають успіх виступу ще задовго до його початку.
Успіх публічного виступу залежить не тільки від його змісту, але й від того, яким стилем викладу користуватися. У виступі перед широкою аудиторією необхідно говорити літературною мовою. Слід пам'ятати, що стиль усного виступу набагато простіший, порівняно зі стилем писемного ділового мовлення. Зміст промови має бути зрозумілим і доступним. Цього можна досягти, з одного боку, поділивши весь матеріал на частини – абзаци, які поєднуються логічними пернеходами, а з другого – мову та стиль виступу потрібно пристосувати до різних обставин і слухачів. Для постійного збагачення свого словникового запасу слід багато читати, виписувати ті слова, які ви активно не вживаєте, хоча й добре знаєте їхнє значення. Час від часу потрібно переглядати раніше виписані слова, запам’ятовувати, а потім їх уживати. Можна також записувати влучні звороти, крилаті вислови, щоб пригадати й використати їх потім у текстах лекцій чи доповідей. Висока культура мовлення – це одна з найважливіших умов усного спілкування. Це й зумовлює вимоги до мовного оформлення публічного виступу:
Кілька заповідей ораторові:
1. Не забудь: чим більша аудиторія, тим простіша (але не бідніша) мова викладу; чим офіційніший виступ, тим суворіші вимоги до його мовного оформлення.
2. Не захоплюйся довгими реченнями, віддавай перевагу коротким: кожна думка вимагає окремого речення, довгі думки не переконують.
3. Не копіюй чужого стилю: не все, що прекрасне в когось, може бути гарним у тебе.
4. Не використовуй у великій кількості прикметників та особових займенників: як найбільше дієслів.
5. Не піддавайся на “провокацію” відійти від основної теми, “не загравай” зі слухачем.
6. Не починай “здалеку”, зразу ж бери бика за роги.
7. Не зловживай технічними засобами.
8. Не розраховуй тільки на свої імпровізаційні таланти, нехай вони будуть додатковим засобом.
9. Не сердься на слухачів, не звинувачуй їх ні в чому: сприймай їх такими, якими вони є.
Як поводитися, якщо ораторові заважають виступати? Радимо прочитати статтю Р.Руледер “Если вам мешают выступать” (Эхо. – 1990. - № 6. – С. 212-213).
Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони звичайно за такою схемою (вона існує ще за часів стародавнього Риму): „що; для чого; як, у який спосіб”. У вступі викладається проблема, окремі її складники; виклад будується від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.
Однією з найпоширеніших у нас форм публічних виступів є доповідь.
Ділова доповідь – це діловий документ, який містить виклад певних питань обов`язково з висновками та пропозиціями. На відміну від інших ділових паперів, така доповідь призначена для усного виголошення (її, як правило, читають.)
Ділова доповідь містить значний обсяг інформації й розраховується на обізнаних слухачів. У ній ставляться й пропонуються для розв`язання назрілі в певній галузі проблеми й визначається практична мета. Така доповідь містить значний фактичний матеріал, тому найчастіше вона буває заздалегідь надрукована й роздана учасникам зібрання. Особливістю ділової доповіді є те, що її текст може бути предметом обговорення, зазнавати критики, доповнюватися новими положеннями тощо.
Звітна доповідь за своєю будовою нагадує письмовий звіт. Цей публічний виступ особливо важливий і відповідальний: адже доповідач повинен правдиво, об`єктивно висвітлити факт й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього треба чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; продумати й скласти загальний план доповіді, до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; пов`язати окремі положення загального плану в одну струнку систему викладу, подбати про зв`язки між частинами, хоч уся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, вступну та заключну частину її треба написати повністю й прочитати кілька разів, щоб позбутися при виступі невпевненості, розгубленості.
Звітна доповідь не лише обговорюється, а й схвалюється зібранням. До окремих її частин можуть бути внесені корективи. Звичайно після обговорення такої доповіді приймається рішення – програма майбутніх дій.
Політична доповідь торкається політичних питань, у ній з’ясовуються суть, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.
Наукова доповідь —це доповідь, у якій промовець інформує про наукові спостереження, їх результати, нові відкриття, робить узагальнення наукових даних.
Звісно, наукові доповіді заслуховуються в наукових установах, на різних зібраннях учених: семінарах, конференціях, симпозіумах тощо.
Структура доповіді відповідає структурі наукової праці: вступна частина, основна частина, висновок (висновки).
Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів. Звідси вимоги до промови: логічна стрункість, емоційна насиченість, вольові імпульси.
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.
Найчастіше на мітингах виступає не один, а кілька ораторів – кожен з короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед до почуттів своїх слухачів. Навіть якщо він вдається до своїх записів, його виступ повинен відзначатися яскравою емоційністю, граничною напруженістю інтонацій і високим пафосом. Тематика такої промови, як правило, не нова для слухачів, тому завдання оратора – виявити нові аспекти теми, підкріпити сказане новими фактами, щоб відоме сприймалося по-новому. Залежно від того, чи ця промова є імпровізованою, а чи підготовленою й навіть попередньо написаною, вона має містити більше чи менше рис розмовного мовлення.
Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний її вплив, аргументованістю.
Ювілейна промова звичайно присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю – адже це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. У таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Саме тут доречні експромти, імпровізації; манера виголошення – невимушена, безпосередня.
Лекція є формою пропаганди наукових знань; у ній, як правило, іде мова про вже розв’язанні наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу – також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).
У найрізноманітніших за темою лекціях є й те, що їх об’єднує: усі вони – види ораторського мистецтва, усі вони несуть слухачам певну суму знань, усі вони – живий процес спілкування між промовцем і слухачем. Є багато спільного й у способі викладу.
Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина. У ній – переконливо, дохідливо, цікаво! – треба пояснити, чому тема лекції є актуальною й у ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Тільки так можна зацікавити слухачів, підготувати їх до спільної праці, згуртувати аудиторії. Знайти потрібні слова буває нелегко, вступ у лекторській справі – своєрідний заспів, увертюра, яка обіцяє щось цікаве, викликає довір’я до лектора. Знайшовши потрібні для вступу слова й зацікавивши аудиторію, дуже важливо втримати протягом усієї лекції викликаний інтерес і довір’я.
В основній частині лекції найважливіше – це чіткий виклад стрижневого питання, послідовне й логічне розкриття його, увиразнення причинно-наслідкових зв’язків. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної смислово самостійної частини.
В окремих місцях досвідчений лектор може дозволити собі будувати виклад так, наче він „займається пошуками істини”, розв’язком певного питання тут же, в аудиторії. Він утягує в ці пошуки слухачів, примушує їх також мислити, розмірковувати разом з ним (це один з важливих прийомів активізації слухачів).
Основна частина лекції, за свідченням психологів, може містити не більше семи вузлових питань або значних з обсягом смислових частин. Коли їх більше, слухач губиться, увага його розпорошується, він стомлюється. Не забувайте й про те, що перенасиченість лекції фактами, цифрами датами, невпорядкованим ілюстративним матеріалом утрудняє сприймання, не дає можливості слухачам стежити за основною думкою, за ходом її розгортання.
Ще одна – дуже важлива деталь: лектор має оцінити те, про що він говорить, чітко й аргументовано висловити своє ставлення до теми. Лектор – безсторонній „переказувач” певних наукових положень – ніколи не досягне успіху у своїх слухачів.
Дискусія. Обговорення будь-якого спірного питання звичайно називають дискусією.
Наукові дискусії мають свою специфіку. Тут дуже важливо формулювати свої думки однозначними й точними словами; терміни й абстрактні слова важливі для дискусії, слід витлумачити (звичайно кажуть: Учені спочатку домовляються про термінологію, а вже потім сперечаються).
Висуваючи якусь тезу, тут обов’язково стежать за тим, щоб у них не було двох питань, якщо для кожного з них потрібні свої докази (не розпорошуватись!).
Найважливіше в науковій дискусії – точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу.
Виступаючий повинен подати слухачам ту інформацію, яка потрібна для того, щоб правильно зрозуміти й оцінити запропонований спосіб розв’язання проблеми. При цьому треба дібрати такі аргументи, які б свідчили на користь запропонованого розв’язку. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргуменгти й уже у своєму виступі спробує спростувати їх.
У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час. Тому в аудиторії фахівців треба бути гранично лаконічним: уникати довгих преамбул, подробиць, про які можна сказати, коли виникнуть питання або хтось спеціально зацікавиться ними.
Головуючий на таких дискусіях повинен стежити за тим, щоб
- усі аспекти проблеми не були пропущені, а послідовно обговорені;
- усі важливі докази, пропозиції, знахідки були зафіксовані, не загубилися;
- усі учасники обговорення мали можливість виступити;
- зупиняти (тактовно!) промовців, які відхиляються від сутності справи;
- у підсумковому слові обов’язково зазначити, у чому учасники дійшли згоди, а в чому – ні;
- протокол чи запис дискусії має стати робочим інструментом, а не даниною канцелярській традиції.
Та дискусії в наш час ведуться не лише в середовищі вчених. Дискусій стало набагато більше; тільки культури ведення дискусій стало менше. Виходячи на трибуну, „дориваючись” до мікрофона, дехто забуває все, що він знав змалку: що принижувати, ображати свого опонента непристойно, що хоч трохи вихована людина не стане змішувати з болотом грубими, образливими словами погляди свого опонента, що використання дріб’язкових, недостойних аргументів у дискусії перетворює її на побутову сварку.
Якщо ви хочете досягти успіху, зробити кар’єру, стати діловою людиною в сучасному значенні цього слова (й не лише у нас), то візьміть на озброєння такі правила:
- поступіться опонентові всім, чим можна поступитися („Так, у цьому Ви маєте рацію, а я помилявся. Тепер ми можемо спокійно розглянути ще одне питання, де наші погляди не збігаються”);
- із самого початку спробуйте „перекинути кладку” через прірву між вашими поглядами й поглядами вашого опонента (це особлива, вишукана, підкреслена ввічливість; це спільність між вами в чомусь, далекому від від об’єкта дискусії; це спільність у минулому, якщо вона була);
- ніколи не давайте опонентові зрозуміти, що ви маєте намір переконати його й упевнені, що цього досягнете (спочатку відшукайте все те, нехай дрібне й другорядне, із чим погоджуєтесь і ви, і ваш опонент; „Це дає мені підстави вважати, що ми можемо порозумітися ще в якихось аспектах проблеми”);
- не стверджуйте того, чого не можете довести (це сильний козир у руках вашого опонента);
- заради справи підніміться вище своїх емоцій, амбіцій, навчіться слухати критику, віддавайте належне своєму опоненту, коли він має рацію,- умійте програвати з гідністю;
- і виграючи, і програючи, уникайте частого вживання „я”: у вашого опонента є своє „я”, воно для нього набагато дорожче, ніж ваше „я” (ваше „якання” принижує його гідність, його особистість, його „я”);
- і найважче: навчіться вигравати (там, де один тріумфує, другий „залишає поле бою” з відчуттям поразки, з відчуттям програної справи; там же, де ніхто не поводиться як переможець, не тріумфує,- ніхто не відчуває себе переможеним).
Нарада – це один з найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вона дає змогу спільно аналізувати важливі питання й висловлювати свої думки та пропозиції, приймати найоптимальніші рішення. На нараді керівництво може проінформувати працівників про свої плани. Проблема, яка виноситься для обговорення на нараду, може мати будь-який характер: виробничий, дисциплінарний, організаційний тощо. На нараді виявляються погляди зацікавлених сторін на проблему. Якщо учасники обмінюються думками, обговорюють проблеми й спільними зусиллями доходять певних висновків, ефект від такої наради буде великим. Натомість, якщо нарада не дає очікуваних наслідків, вона перетворюється на колективне марнування часу.
Оптимальна кількість учасників наради як однієї з колективних форм обговорення питання – 10-12 осіб. Якщо їх менше, то й користі від такої наради буде мало. Якщо кільість учасників перевищує 16-18 осіб, то не всі зможуть узяти участь в обговоренні. Якщо учасників понад 20, то доцільніше поділити їх на дві групи, вислухати думки всіх, а потім порівняти висновки обох груп.
Нарада навряд чи пройде успішно, якщо її не буде заздалегідь підготовлено.
Нараду в будь-якій організації, як правило, проводить її керівник. Тому її результати залежать передусім від нього, від того, як він уміє працювати з людьми. Неабияке значення для присутніх на нараді мають психологічні якості керівника, дотримання ним етичних норм. Якщо керівник цього дотримується, на нараді можна досягти вагомих результатів.
Позитивний ефект від наради буде досягнутий лише тоді, коли її учасники за рівнем професійних знань і практичного досвіду відповідатимуть рівню винесеної на обговорення проблеми. Крім того, сама проблема має бути важливою для всіх присутніх.
Ефективність нарад полягає саме в тому, щоб виробити спільну думку, яка нерідко важить набагато більше, ніж сума окремих думок членів цієї групи. Навряд чи зможе успішно провести нараду людина, яка зверхньо ставиться до її учасників,недооцінює їх.
Під час наради керівник за допомогою певних запитань має заохочувати до висловлювання думок, постійно систематизувати їх і періодично підсумовувати висловленні думки, ставити на обговорення нові питання.
Наприкінці наради головуючий має підбити підсумки, акцентувавши увагу на раціональних пропозиціях, що прозвучали під час обговорення проблеми. Варто зазначити, що наради, на яких не підбиваються підсумки, – це марно витрачений час.
Отже, нарада є важливою формою ділового спілкування. Вона буде ефективною, якщо її учасники дотримуватимуться певних етичних норм, принципів і правил спілкування.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 403 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |