Особливості української графіки та фонетики проявляються таким чином:
1) В українському алфавиті є літери, яких немає в сучасному російському (але загальна кількість літер в обох мовах однакова і дорівнює 33):
І – Іван, мій, література;
Ї – Київ, Україна, їзда, їство;
Є – Європа, єдність, Євген;
Г – ґрати, ґатунок, ґрунтовний.
Літера ґ відома з кінця XVI століття. Але в українській мові є ще літера г. Обидві літери ґ і г передають на письмі відповідні приголосні дзвінкі звуки (ґ) і (г), які легко розрізняються на слух: (г) – гортанний, глухіший (ще давньослов´янського походження), а звук (ґ) – проривний, дзвінкіший. Звук, що визначається літерою ґ зустрічається переважно в запозичених, тобто іншомовних словах, як правило, латинського походження.
2) На письмі вживається апостроф (´): комп´ютер, п´ять, ім´я; кур´єр, Захар´їн, від´їзд, з´явитися, з´єднати.
3) На письмі ставиться знак наголосу для того, щоб підкреслити специфіку вимови.
Наприклад:
укр. мова рос. мова
вчóра вчерá
приятель приятель
рукóпис рýкопись
ýспіх успéх
урóдженець урожéнец
новий нóвый
старий стáрый
Крім того, знак наголосу може вказувати на різне значення слів, що пишуться однаково, проте це явище є і в рос. мові. Наприклад, в українській мові: заняття (“урок”) – заняття (“діяльність”), каблучки (“кілечка”, “персні”) – каблучки (“підбори”).
4) В сучасній українській літературній мові голосний і викорис-товується на місці давньоруського ъ (ятя): світ, ліс, мідь, літній, літопис (рос. свет, лес, медь, летний, летопись).
5) Найхарактернішою рисою української мови, що вирізняє її серед інших слов´янських мов, є чергування (зміна) голосних звуків (о), (е) з (і). Звуки (о), (е) найчастіше виступають у відкритих складах, а (і) – у закритих. Наприклад: сім – семи, відомість – відомості, Харків – Харков, воля – вільний, робота – робітник.
6) Відсутність “акання”, тобто переходу а в о в ненаголошеній позиціі.
Наприклад:
укр. мова рос. мова
голова голова (гъллва)
молоко молоко (мъллко)
7) Наявність одного голосного и з двох давньоруських і (орфогр. и) та ы:
укр. мова рос. мова
липа липа
писати писать
мило мыло
сирий сырой
8) Зміна голосного е на о після шиплячих та й перед твердим приголосним:
укр. мова рос. мова
чого, жовтий чего, желтый
човник, чорный челнок, чёрний
Проте у писемній формі ділового і наукового спілкування ми можемо зустріти словоформу “чернетка”, де після літери ч пишеться е, але це явище не типове: в даному випадку спостерігається одночасна реалізація двох принципів – фонетичного і морфологічного.
9) Відсутність пом´якшення приголосних перед е:
укр. мова рос. мова
село (сеило) село (с´иэло)
весна (веисна) весна (в´иэсна)
10) Збереження в українській мові давньої м´якої вимови ц [ц'] поряд з твердою вимовою, що спостерігається в сучасній російській мові:
укр. мова рос. мова
кінець, місяць, Донецьк конец, месяц, Донецк
цінність, цілі, працівник ценность, цели, работник
11) Збереження дзвінкої вимови приголосних перед глухими та в абсолютному кінці слова:
укр. мова рос. мова
Київ Киев (Киъф)
народ народ (нарот)
12) Наявність звуків [дж], [дз], [дз´], що позначаються на письмі однією літерою, а сполученням двох літер – дж, дз. Наприклад: джерело, походження, розповсюджувач, дзеркальний, дзвінкий, дзюр-чати і т. д.
13) Крім того, у сучасній українській літературній мові при зміні форм слова та утворенні нових слів, коли поряд розмішуються кілька приголосних звуків, що утруднює вимову, відбувається спрощення, тобто випадає середній звук. На відміну від російської це спрощення відбувається не тільки у вимові, а й на письмі, наприклад: серце, сонце та ін. Найчастіше спрощуються такі групи приголосних: -ждн-, -здн-, -стн-, -слн-. Наприклад: тиждень – тижня, користь – корисний, якість – якісний, область – обласний, захист – захисник. Виняток складає незначна кількість слів, серед яких найчастіше в діловому спілкуванні зустрічаються такі: строк, відпустка, шістнадцять тощо. Але спрощення не відбувається при використанні мовцями іншомовних слів, наприклад: контраст – контрастний, баласт – баластний та ін.
5. Питання Походження назви «українська мова»
Сучасна назва мови — «українська мова» — є історично недавньою: на Закарпатті цю назву почали використовувати у 20-х — 30-х р.р. XX ст.
Хоча друга назва на означення південних земель Русі — «Україна» — вперше зафіксована в «Іпатіївському літописі» ще в 1187 р., прикметник «українська» у стосунку до мови широко почав вживатися лише у XIX ст. (наприклад, у Т. Шевченка — у 1854 р. паралельно з назвою «наша мова»[19], у Східній Галичині з 1849 р.[20])
Історично найвживанішими визначеннями української мови були:
· «руська мова» (а також численні варіанти на кшталт «руський язикъ», «рускии языкъ», «роускии языкъ», «мова руская», «слови руски», «руске писмо», «річ руская», «про́стии рускій діялектъ», «руська бесіда», «русьскыи ѩзыкъ» тощо). Такі назви використовувалися на всіх історичних українських землях без винятку.
· «малоросійська мова» (а також такі форми як «малоруська мова», «малоросійське наріччя», «малоруський язик», «малоруська бесіда», у М. Лучкая латинська назва — «lingua parvo-russica» «малоросійська мова» тощо). Ці назви широко використовувалися у Центральній та Східній Україні, на Східній Галичині та Закарпатті. До XIX ст. такі назви не вважалися образливими — «Малою Росією» від 1303 р. у церковній традиції називалося спочатку Галицько-Волинське князівство, потім цю назву було перенесено на лівобережну Гетьманщину, а згодом на всю Україну (на землі в складі Московії / Російської імперії і в Австро-Угорщині).
· «русинська мова» від приєднання Східної Галичини до Імперії Габсбургів; ця назва спочатку вживалася у Східній Галичині та у Північній Буковині, а в кінці XIX ст. була прийнята у Закарпатті, витіснивши назви «руснацька / русняцька бесіда / мова / язик». Назва «русинська мова» була офіційною, народна назва мови залишалася попередньою — «руська мова».
· «про́ста мова», що вживалася в середні віки щодо розмовної української мови, на відміну від літературних церковнослов'янської та книжної українсько-білоруської мови.
· «південноросійська», «південноруська», «южноруська», «югова-руська мова» — назви найчастіше використовувалися у Центральній та Східній Україні, а також у Східній Галичині.
· «угроруська» та «карпаторуська мова» до 1944 р. виключно на Закарпатті (паралельно з назвами «руська мова», «підкарпатське наріччя», «русинська мова», «руснацька мова» тощо).
· «козача», «рідна кубанська мова», а також «кубанське наріччя» / «кубанський говір» / «балачка» на Кубані (поряд з назвами «малоруська» та «українська мова»).
· іноді носіями української мови використовувалися назви «материнська мова», «народна мова», «простонародна мова», і навіть «російська бесіда» (на означення саме української, а не російської мови).
Іноземці також вживали такі назви:
· росіяни — «черкаська мова», «білоруська мова».
· поляки — «русинська мова».
· турки — «сарматська мова», «роксоланська мова»,
Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, була назва «руська мова»[21]. Ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).
Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.
6. Осн. періоди розвитку української мови (за Шевельовим)
гіпотеза – переважно прийнята на сьогодні авторитетними вченими – теорія Ю.Шевельова. На його думку, укр. мова виділилася безпосередньо із праслов’янської мови. Префіксом прото- науковець окреслює ситуацію, коли ще не були цілком сформовані всі типологічні риси української мови, з одного боку, проте з іншого, – відбувся розпад попереднього праслов’янського діалектного конгломерату).
Після розпаду праслов’янської мови у східних слов’ян сформувалося 5 діалектів:
ü полоцько-смоленський;
ü муромо-рязанський;
ü галицько-подільський;
ü новгородсько-тверський;
ü києво-поліський.
На базі 2 із них: києво-поліського та галицько-подільського і сформувалася укр. мова.
ІУМ, на думку Шевельова, пройшла 6 періодів:
ü протоукраїнський (до сер. XI)
ü давньоукраїнський (від сер. XI – до к. XIV)
ü ранньосередньоукраїнський (від поч. XV – до сер. XVI)
ü середньо український (сер.XVI – до поч. XVIII)
ü пізньосередньоураїнський (решта XVIII)
ü сучасний (ост. роки XVIII– до сьогодні).
Поки кирилиця пройшла шлях до сучасного письма, вона пройшла кілька періодів. Це Устав, (На)півустав, Скоропис. Уставом написані перші кириличні літери, він існував з IX до XIV. Напівустав дозволяв писати швидше.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 75 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |