Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Співвідношення компетенції Ради Європи та Європейського Союзу в сфері захисту прав людини

Право ЄС, по суті, не містить переліку основних прав лю­дини, який був би закріплений письмово, на відміну від права Ради Європи, і Суд ЄС ніколи не визнавав Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. як пряме джере­ло права ЄС. Тому для того, щоб розкрити питання про місце прав людини у праві ЄС, перш за все треба розмежувати компе­тенцію Ради Європи та Європейського Союзу.

Обидві ці організації виникли після Другої світової війни як природний результат усвідомлення європейськими держа­вами необхідності інтеграції та зміцнення співробітництва. Проте від самого початку цілі та сфери діяльності цих організацій (тобто Європейського Співтовариства вугілля і сталі, Євро­пейського Економічного Співтовариства та Євроатома, з одного боку, та Ради Європи, з іншого боку) були досить різними. Як вже було розглянуто в темі 1, в основу трьох Європейських Співтовариств було покладено секторний підхід. Зокрема, Євро­пейське Співтовариство вугілля і сталі було скеровано на поглиблення співпраці та створення спільного європейського ринку в галузі вугілля і сталі, Європейське Економічне Спів­товариство — на досягнення єдиного спільного ринку без внутрішніх кордонів, Євроатом — на співробітництво в галузі мирного атома. Створення усіх 3 Європейських Співтовариств було зумовлено суто економічними цілями та потребами. Тому спочатку сфера захисту прав людини розглядалася як повністю не властива для правового порядку, який незмінно ґрунтується на економічних засадах.

Крім того, на момент підписання установчих договорів Спів­товариств в Європі вже існувала Рада Європи — організація, головною метою якої став захист прав людини. Її заснували 10 європейських країн — Бельгія, Велика Британія, Данія, Ірлан­дія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швеція 5 травня 1949 р. Статут Ради Європи набрав чинності З серпня 1949 р. Основними цілями він проголосив захист прав людини, верховенство права, зміцнення і поширення демократії та співпраці на цілому континенті, підвищення євро­пейської правосвідомості, що грунтується на загальноєвро­пейських цінностях різних культур. Тобто, основною метою діяльності Ради Європи є, безумовно, співробітництво народів Європи з питань захисту прав людини, традиційних євро­пейських цінностей демократії та верховенства права.

Рада Європи є типовою регіональною міжнародною органі­зацією, в той час як Співтовариство є певною новою формою наднаціональної організації, яка діє у сфері міжнародного публічного права.

На сьогодні в межах Ради Європи створено справжню ре­гіональну систему захисту прав людини, яку визнано однією з найефективніших у світі. У рамках Ради Європи було прийнято чимало міжнародних конвенцій та інших угод, більшість яких пов’язана з правами людини, зокрема Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Європейську Соціальну Хартію 1961 р., Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., Рамкову Конвенцію про захист національних меншин 1995 р. Створено також і відповідні "контролюючі" органи, що забезпечують функціо­нування механізму захисту за тим чи іншим міжнародним до­кументом.

Найбільш значущим та найефективнішим з чинних між­народних документів є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Європейська Конвенція), яку визнано однією з найдосконаліших у світі. Нині її ратифікувало 47 держав, зокрема всі держави-члени ЄС. Вона покликана уособлювати європейські уявлення про права людини. Як під­креслюється у преамбулі Європейської Конвенції, її учасники поставили перед собою мету зробити "перші кроки" для колек­тивного здійснення деяких прав, проголошених в Загальній декларації прав людини 1948 р., прийнятої під егідою ООН. Дійсно, в Європейській Конвенції міститься лише частина прав і свобод, закріплених у Загальній декларації прав людини та міжнародних пактах з прав людини. Проте позитивна ознака створеної системи полягає в тому, що вона постійно розвиваєть­ся та доповнюється новими документами. Додаткові протоколи до Європейської Конвенції вмістили в систему європейського захисту практично весь перелік громадянських та політичних прав, визнаних міжнародним правом.

Але цінність Європейської Конвенції полягає не тільки в зафіксованих в ній правах і свободах, а й у створенні механіз­му їх імплементації. Механізм дії Європейської Конвенції в державах-учасницях є аналогічним механізмові дії будь-якої публічно-міжнародної угоди та залежить від національної правової системи держави-учасниці (яке місце приділяється між­народному договору як джерелу права в національній правовій системі, який спосіб інкорпорації міжнародних угод практику­ється та, взагалі, якого значення надає міжнародно-правовим угодам національна правова традиція).

У більшості держав-учасниць Європейська Конвенція має, принаймні номінально, пряму дію і національне законодавство повинно бути приведено у відповідність до неї. Проте система захисту прав, що охороняються Європейською Конвенцією (головним органом якої після реформи 1998 р. є Європейський суд з прав людини, який за певних обставин може приймати скарги від осіб, чиї права, визначені Конвенцією, порушено, і які не знайшли захисту в національній правовій системі), має субсидіарний характер. Це означає, що особа може звернутися до Європейського суду з прав людини лише після вичерпного використання всіх внутрішніх засобів захисту, тобто способів, доступних індивідам у державі, яка порушила право, що охо­роняється Європейською Конвенцією. Питання про те, чи були використані в конкретному випадку заявником усі можливі правові засоби, Європейський суд з прав людини вирішує сам, виходячи при цьому з особливостей правової системи держави відповідача і, перш за все, системи органів правосуддя, та з урахуванням специфічних обставин конкретної справи. Серед внутрішньодержавних правових засобів, що підлягають ви­черпанню, провідне місце посідає судовий захист порушеного права. Як правило, для вичерпного використання судових засобів правового захисту Європейський суд з прав людини, відпо­відно до судової системи переважної більшості європейських держав, вимагає, щоб заявник, який не задоволений рішеннями національних судів, послідовно пройшов 3 інстанції: першу, апеляційну і касаційну. Залежно від особливостей окремих судо­вих систем, порядку оскарження, конкретних обставин справи кількість інстанцій може збільшуватися або зменшуватися. Наприклад, у рішенні по справі Keegan v. Ireland від 26 травня 1994 р.. Європейський суд з прав людини відхилив заяву держави-відповідача про те, що, не звернувшись до Верховного суду держави-члена Ради Європи, заявник порушив правило вичерпання. Європейський суд з прав людини вказав, що прак­тика Верховного суду свідчить про те, що звернення до нього заявника не мало шансів на успіх. Проте це швидше виклю­чення, ніж правило. У більшості випадків незвернення заявни­ка до вищої судової інстанції (касаційного суду) Європейський суд з прав людини розцінює як невичерпання національних правових засобів, причому навіть у тих випадках, коли звер­нення до вищої інстанції має мало шансів на успіх (наприклад, справа Civet с. France 1999 р.). Рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання всіма державами- учасницями Європейської Конвенції.

Звернутися до Європейського суду з прав людини може як будь-яка особа (фізична чи юридична) або група осіб, так і держава. Слід зазначити, що фізична особа, що звертається до Європейського суду з прав людини, не обов’язково має бути громадянином держави, проти якої подається скарга — до­статньо, щоб ця особа зазнала порушення своїх прав. Відпові­дачем у Європейському суді з прав людини може бути тільки держава, при цьому тільки та, яка є учасницею Європейської Конвенції, оскільки Конвенція встановлює об’єктивні стан­дарти поведінки держави щодо гарантованих нею прав і свобод. Відповідальність держави у цьому разі може поширюватися за досить широкий спектр правопорушень — як за дії державних органів чи службовців, так і за недоліки у законодавчій прак­тиці — наприклад, прийняття надто суворого закону, чи, навпаки, неприйняття акта, який би гарантував чи охороняв певне право чи свободу індивіда.

Матеріальні норми Європейської Конвенції (положення, що передбачають права і свободи) розподіляються на так звані абсолютні права (тобто які, обмежити які неможна) та права, на які законом можуть бути встановлені певні обмеження. На­приклад, ст. З Конвенції містить абсолютну норму — заборону тортур та нелюдського поводження, приклад права, яке може бути обмежено, містить ст. 10 — право на свободу висловлен­ня. Статті, якими передбачені обмеження прав (ст.ст. 8—11) побудовано наступним чином: у першій частині викладається зміст права, а в другій — наводяться підстави, за якими допус­кається встановлення державами певних обмежень на здійснення цього права. Оскільки статті Європейської Конвенції містять здебільшого декларативні норми, Європейський суд з прав людини є відповідальним за тлумачення та застосування норм Конвенції. Тлумачення та застосування положень Європейської Конвенції Європейським судом з прав людини є невід’ємною частиною останньої та повинні братися до уваги національни­ми судами держав-учасниць під час вирішення справ щодо прав і свобод, які охороняються Конвенцією.

Усі держави-члени ЄС підписали Європейську Конвенцію. Першим документом ЄС, який офіційно визнав Європейську Конвенцію, став Єдиний Європейський Акт 1986 р., хоч і зазначив це лише у своїй преамбулі. Проте ЄС як суб’єкт між­народного права не є її учасником; тому, будучи правом для кожної з держав-членів окремо, Європейська Конвенція не є самостійним джерелом права ЄС.

Зрозуміло, що така ситуація породжує певні незручності й непорозуміння, тому можливість приєднання ЄС до Євро­пейської Конвенції обговорювалася неодноразово. Вперше цю ідею було висловлено ще в 1979 р. у звіті Європейської Комісії та після довгої перерви знову включено до порядку денного у 1990 р. Європейська Комісія, визначаючи, що Європейська Конвенція потенційно може впливати на правову систему ЄС, все ж таки висловила думку, що існує небезпека порушення ЄС прав, що захищаються Європейською Конвенцією, або потенційна можливість різного тлумачення цих прав ЄСП та Європейським Судом з прав людини. У відповідь на таку думку Європейської Комісії Рада Міністрів звернулася до ЄСП (як своєрідного "конституційного суду" ЄС) з питанням, чи було б юридично можливо приєднання ЄС до Європейської Конвенції. У своєму висновку ЄСП проголосив, що приєднання до Євро­пейської Конвенції є юридично неможливим без попереднього внесення змін до установчих договорів ЄС. Слід визнати, що приєднання ЄС до Європейської Конвенції є досить проблема­тичним, якщо згадати про особливу "наднаціональну" природу права ЄС, його імперативний характер, з одного боку, та декла­ративність Європейської Конвенції з іншого боку, як будь-якого міжнародно-правового документа. Крім того, недосяжно високий, порівняно зі східними сусідами, рівень економічного розвитку держав-членів ЄС та специфічність положень про вільне пересування осіб та заборону дискримінації в праві ЄС, за якими ключовим залишається чинник національності (гро­мадянства)*, роблять приєднання ЄС до Європейської Конвенції небажаним з політичних та економічних міркувань.

Лісабонський Договір нарешті вніс саме такі зміни до Догово­ру про Співтовариство 1957 р., про які зазначалося в висновку ЄСП, тобто прямо передбачає, що ЄС приєднається до Євро­пейської Конвенції ЄС. Це приєднання не впливатиме на ком­петенцію ЄС, як її визначено в установчих договорах ЄС.

З боку Ради Європи було прийнято ряд аналогічних заходів з усунення юридичних перешкод приєднання ЄС до Конвенції (традиційно лише держави, а не міжнародні організації, могли стати учасниками Конвенції). Стаття 17 Протоколу № 14 до Конвенції додає абз, 2 до ст. 59 Конвенції, а саме про те, що ЄС може приєднатися до цієї Конвенції. Для набрання чинності цим протоколом необхідна його ратифікація усіма державами- членами Ради Європи. На сьогоднішній день Росія залиша­ється єдиною державою, що не ратифікувала протокол. Усе це означає, що на сьогодні стан справ щодо приєднання ЄС до Конвенції залишається в статусі кво.

Проте слід відзначити, що Європейська Конвенція все ж таки іноді може правити за своєрідне вторинне "джерело" права ЄС або просто як "джерело права переконливого характеру" та

ЄСП неодноразово посилався на Конвенцію в такій якості. Незважаючи на це, все ж таки важливо орієнтуватися в цих двох різних системах та розуміти їх відмінність. Можливі ситуації, коли обставини однієї і тієї ж справи можуть бути причиною звернення як до ЄСП, так і до Європейського суду з прав людини, проте підстави звернення та принципи розгляду справи в цих 2 випадках будуть зовсім різними. Наприклад, якщо якась держава-член ЄС (а одночасно й учасниця Євро­пейської Конвенції) перешкоджає в’їзду дружини працівника-громадянина ЄС, який законно працює в тій державі-члені, ця дружина може оскаржити дії такої держави-члена за порушен­ня ст. 45 Договору про діяльність ЄС (що регламентує вільне пересування працівників у ЄС), а також може, за умови ви­черпання внутрішніх правових засобів захисту, доступних на національному рівні, звернутися до Європейського суду з прав людини, посилаючись на порушення ст. 8 Європейської Кон­венції (яка охороняє право на повагу приватного й сімейного життя). Посилатися ж безпосередньо на цю норму, як і на будь-яку іншу статтю Європейської Конвенції, під час розгляду справи ЄСП не дозволяється.