Читайте также:
|
|
Як вже зазначалося, у минулому право ЄС, по суті, не містило переліку основних прав, який був би закріплений письмово. Виняток становила преамбула Договору про Співтовариство 1957 р., в якій згадувалось про те, що засновники Співтовариства мали на меті створення найтіснішого за всю історію союзу народів Європи і зберігання та зміцнення миру та свободи в Європі, і ст. 141 Договору про Співтовариство, яка містила заборону на виплату різної винагороди для жінок і чоловіків за рівну або рівноцінну працю. У першому варіанті Договору про Співтовариство 1957 р. можна було знайти 3 статті про недискримінацію (заборона дискримінації на підставі національності, заборона дискримінації за ознакою статі під час оплати праці, а також заборона дискримінації виробників та споживачів у рамках спільної сільськогосподарської політики). Як бачимо, ці норми (особливо остання) ґрунтувалися виключно на економічних міркуваннях. І все ж їх можна визнати своєрідним передвісником подальшого розвитку принципу рівності.
Договір про Співтовариство 1957 р. з самого початку також містив розділ про вільне пересування працівників, в якому йдеться про право вільного пересування в межах ЄС індивідів, що працюють у державах-членах ЄС. Але ці положення Договору мають також суто економічне підгрунтя (вільне пересування працівників поставлено в один ряд з вільним рухом товарів).
Хоча спочатку сфера захисту прав людини розглядалася як повністю невластива для правового порядку, який незмінно грунтується на економічних засадах, за 4 десятиріччя це положення зазнало певних змін, що пояснюється поглибленням політичної та економічної взаємодії європейських країн. Прагнення дотримувати і поважати основні права і свободи про їх важливість у житті Співтовариства постійно наголошувалось. Наприклад у спільній заяві Європейського Парламенту, Ради Міністрів і Європейської Комісії від 5 квітня 1977 р., а також у посиланні на раніше досягнутий правовий захист, закріплений в преамбулі Єдиного Європейського Акта 1986 р. та Декларації основних прав і свобод Європейського Парламенту від 12 квітня 1989 р. А Крім того, у 1986 р. зазначені інститути прийняли Спільну Декларацію проти расизму і ксенофобії. Проте жоден з цих документів не має зобов’язальної юридичної сили і ЄСП не зобов’язаний брати їх до уваги, а лише може їх використовувати як "джерело переконливого характеру".
3—4 червня 1999 р. в Колоні (Німеччина) Європейською Радою було прийнято рішення про розроблення Хартії основних прав ЄС. У своїх висновках Європейська Рада пояснила необхідність розробки Хартії основних прав ЄС потребою зробити першочергову важливість і значущість цих прав більш очевидною і зримою для громадян Європейського Союзу. Європейська Рада в Колоні вирішила, що ця Хартія повинна містити фундаментальні права і свободи, а також основні процесуальні права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та містити фундаментальні права, що відносилися б тільки до громадян ЄС та, також, що необхідно враховувати економічні і соціальні права, які містяться в Європейській соціальній хартії і Хартії основних соціальних прав робітників Співтовариства, оскільки вони не просто ставлять цілі для дій з боку Союзу. Європейська Рада також вирішила, що зазначена Хартія основних прав ЄС повинна бути розроблена органом, що складався б з представників глав держав та урядів, Голови Комісії, а також членів Європейського Парламенту і національних парламентів'. Цей орган відомий під назвою Європейський Конвент. Він був створений на Європейській Раді в Тампере (Фінляндія) 15—16 жовтня 1999 р.
На засіданні Європейської Ради в Колоні не було чітко визначено, чи буде Хартія основних прав ЄС мати юридично обов’язкову силу. У висновках, зроблених Європейською Радою, зазначається лише, що вона запропонує Європейському Парламенту і Комісії, щоб вони, разом з Радою, урочисто проголосили складену на підставі проекту документа Хартію основних прав ЄС. Потім необхідно буде розглянути питання про те, чи буде Хартія, і якщо так, то яким чином, включена до угод. Голова Європейського Конвенту роз’яснив, що Конвент складатиме Хартію, виходячи з того, що вона матиме обов’язкову правову силу. Європейський Парламент завжди підтримував обов’язковість такого документа і однозначно визначав, що схвалення Хартії основних прав ЄС прямо залежатиме від того, чи буде вона мати юридично обов’язкову силу. Економічний і Соціальний Комітет з цього приводу наголосив, що обов’язковий характер Хартії фундаментальних прав надасть додаткового виміру Європейському Союзу як "простору свободи, безпеки і справедливості", в якому Євросоюз офіційно бере на себе зобов’язання "Співтовариства основних цінностей. Офіційне ухвалення Союзом таких зобов’язань є значущою обставиною напередодні майбутнього розширення Європейського Союзу, а також у контексті глобалізації".
Що стосується змісту Хартії основних прав ЄС, то Європейська Рада в Колоні окреслила лише мінімальні стандарти, хоча Хартія в своїх положеннях, безумовно, виходить за межі Європейської Конвенції. У своєму вступному зверненні до Європейського Конвенту Роман Херцог відзначив, що настав час передбачити зобов’язання Європейського Союзу щодо своїх громадян, які повинні бути не менш чіткими і суворими, ніж ті зобов’язання, які зафіксовані в конституційному праві країн-учасниць ЄС. Перелік основних прав ЄС, який належало скласти Європейському Конвенту, засновувався на консенсусі з 3 основних індивідуальних прав на загальноєвропейському рівні (людська гідність, самовизначення і рівність), з одного боку, а також на принципі неподільності фундаментальних прав, з іншого.
26 вересня 2000 р. учасники Європейського Конвенту заявили про те, що вони готові схвалити проект Хартії основних прав ЄС. 2 жовтня 2000 р. Хартія основних прав ЄС була направлена на розгляд Європейської Ради. На зустрічі глав держав і урядів у м. Біаррітці 13—14 жовтня 2000 р. було ухвалено рішення доручити Європейському Парламенту, Раді Міністрів і Європейській Комісії схвалити Хартію основних прав ЄС.
Розроблена Хартія основних прав ЄС складається з преамбули і 7 розділів.
У розділі 1 "Гідність" йдеться про людську гідність;
розділ 2 "Свобода" гарантує основні свободи, зокрема: право на свободу і безпеку; повагу приватного та сімейного життя; захист персональних даних; право брати шлюб та створювати сім’ю; свободу думки, совісті й віросповідання; свободу висловлення та інформації; свободу зборів та об’єднання; свободу мистецтва і науки; право на освіту; свободу обирати заняття та право на працю; свободу підприємництва; право власності; право на притулок, на захист у разі видворення, вислання або екстрадиції;
розділ 3 "Рівність" — тобто право рівності: рівність перед законом; заборону дискримінації; культурну, релігійну та лінгвістичну різноманітність; рівність чоловіка і жінки; права дитини; права літніх людей; інтеграцію непрацездатних осіб;
розділ 4 "Солідарність" — права солідарності, зокрема соціальну безпеку, охорону здоров’я, захист навколишнього середовища і споживачів тощо;
розділ 5 "Права громадян" закріплює право кожного громадянина ЄС голосувати та балотуватися як кандидат на виборах до Європейського Парламенту; або як кандидат на муніципальних виборах; право доступу до документів; право на звернення з петицією; свободу пересування та вибору місця проживання тощо;
розділ 6 "Правосуддя" містить права в сфері юстиції;
розділ 7 присвячено загальним положенням про сферу застосування Хартії основних прав ЄС, її відношення до інших документів.
Текстовою основою Хартії основних прав ЄС є Європейська Конвенція та протоколи до неї, Європейська Соціальна Хартія, Хартія Соціальних основних прав 1989 р., а також положення установчих договорів ЄС (про громадянство ЄС, про основні права і соціальні права). Цей документ схвалили члени зустрічі глав держав і урядів у Ніцці з 7 до 11 вересня 2000 р. Проте він не є складовою частиною Ніццького Договору, або первинного права ЄС у більш широкому сенсі.
Хартія основних прав ЄС проголошена 7 грудня 2000 р. Радою Міністрів, Головою Європейського Парламенту і Голо- вою Європейської Комісії. Вона діє щодо органів та установ ЄС, а також щодо держав ЄС, коли вони застосовують право ЄС. Хоча сама Хартія основних прав ЄС не має зобов’язальної юридичної сили, вона може сприяти конкретизації неписаних та існуючих як загальноправові основи, проте діючих основних прав. Хартія основних прав ЄС може слугувати джерелом нормотворчості інститутів ЄС.
13 грудня 2007 р. у м. Лісабон (Португалія) було підписано Лісабонський Договір, який містить окремий протокол з використання Хартії основних прав ЄС, проголошено на засіданні Європейської Ради в Ніцці в грудні 2000 р. Включення Хартії основних прав ЄС до Лісабонського Договору додало їй обов’язкової юридичної сили на території ЄС (тобто статус первинного джерела права ЄС). Це також означає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Хартія основних прав ЄС матимуть рівнозначний статус у праві ЄС. З цього приводу може виникнути чимало суперечностей, оскільки зміст норм, що містяться в цих 2 документах, не ідентичний. Тому Лісабонський Договір передбачає механізм розв’язання таких суперечностей: як правило, більш ліберальна норма матиме приорітет.
У широкому розумінні, всі принципи права ЄС, зокрема: пропорційності, правової певності чи дотримання процесуальних прав (див. тему 4.2), мають певний "відбиток прав людини", але серед принципів, що становлять основи права ЄС, найзначнішим слід визнати, безумовно, принцип поваги до фундаментальних прав людини та принцип рівності (недискримінації).
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 52 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |