Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Права особи в інформаційно-правовій сфері: поняття, класифікація, загальна характеристика.

Управление финансами - процесс воздействия на финансовую и смежные экономические и социальные системы с целью их совершенствования и развития. В финансовой системе управление осуществляется через финансовый механизм с помощью его методов, рычагов, стимулов и санкции. Объектом управления выступают разнообразные формы финансовых отношений. Субъектом управления являются те организационные структуры, которые осуществляют управление. Различают стратегическое и оперативное управление финансами.

Стратегическое управление финансами конституцией РК возложены на высшие органы государственной власти и управления: Парламент, Аппарат Президента, Правительство, Министерство финансов. Президент РК обладает обширными полномочиями в управлении финансами, которые реализуются во многом через Аппарат Президента. Президент издает указы и распоряжения по стратегическим вопросам экономического и социального развития страны, подписывает акты Парламента и акты, издаваемые по инициативе Правительства, вносит изменения и дополнения в ранее изданные акты Президента или отменяет их.

Компетенция Правительства РК в управлении финансами определяется его статусом как органа исполнительной власти и включает:

· разработку основных направлений социально- экономической политики, стратегических и тактических мер пот ее осуществлению;

· разработку государственных социально - экономических и научно- технических программ, индикативных планов;

· разработку и исполнение республиканского бюджета;

· разработку и осуществление мер по укреплению финансовой системы страны, обеспечение контроля за соблюдением законности при образовании и использовании государственных финансовых, валютных и материальных ресурсов;

· осуществление структурной и инвестиционной политики;

· организацию управления государственной собственностью;

· решение вопросов социально-экономического развития регионов;

· разработку мер по реализации внешнеэкономической политики, сотрудничеству с другими государствами и взаимодействию с международными финансовыми организациями;

· осуществление иных полномочий в соответствии со статусом, определенным конституцией страны.

Общегосударственные финансы управляются Министерством финансов РК; специальные внебюджетные фонды - собственным аппаратом (правлением фондов) или соответствующими министерствами, ведомствами. Министерство Финансов осуществляет стратегическое и оперативное управление финансами, методическое руководство в области финансового планирования, финансирование народного хозяйства, изучает экономику и финансы отраслей народного хозяйства в целях выявления и мобилизации материальных и денежных резервов, обеспечения режима экономии и совершенствования хозрасчета.

Министерство финансов проводит в жизнь финансовую политику государства на основе активного использования финансов в целях повышения эффективности общественного производства, увеличения накоплений в народном хозяйстве и роста национального дохода. Кроме того, министерство финансов:

· разрабатывает проекты финансового законодательства;

· совершенствует формы финансовых отношений государства с предприятиями;• планирует расходы и доходы государственного бюджета, планомерно распределяет финансовые ресурсы государства;

· изыскивает меры по росту финансовых ресурсов, созданию необходимых государственных резервов;

· координирует поступление и использование средств по внешним и внутренним заимствованиям;

· осуществляет контроль за соблюдением государственной финансовойдисциплины;

· регулирует систему бухгалтерского учета и финансовой отчетности.

На Казначейство возложены функции разработки методологии и финансовых процедур, обязательных для всех учреждений и организаций, состоящих на бюджете, ведение учета активов, находящихся в государственной собственности и т. д.

Налоговая служба Министерства финансов является центральным исполнительным органом, обеспечивающим сбор и государственный контроль за полной и своевременностью внесения налогов и других обязательных платежей в бюджет.

Основными задачами налоговой службы являются:

• обеспечение исполнения законов республики о налогах и других обязательных платежах по полному и своевременному их поступлению в распоряжение государства;

• систематическое изучение эффективности и влияния налогообложения на развитие экономики;

• разъяснительная и информационная работа среди налогоплательщиков по вопросам налогообложения.

Определенное участие в управлении государственными финансами принимают: Национальный Банк РК, Госкомитет РК по инвестициям, таможенный комитет РК и другие органы.


Правовые основы финансового планирования.

Финансовое планирование — это процесс составления, рассмотрения, утверждения и организации исполнения финансовых планов. Объектом финансового планирования всегда выступает денежный фонд. Любой финансовый план представляет собой смету доходов и расходов соответствующего денежного фонда.

Процесс финансового планирования распадается не несколько стадий:

· составление проекта финансового плана;

· рассмотрение финансо вого плана;

· утверждение финансового плана;

· организация исполнения финансового плана и контроль за этим исполнением;

· подведение итогов выполнения финансового плана.

Юридическими формами осуществления финансового планирования являются планово-финансовые акты в форме законов, постановлений, решений, приказов и т. д. Юридической особенностью планово-финансовых актов является то обстоятельство, что они обладают признаками как нормативных, так и индивидуальных юридических актов.

Финансовое планирование - это подсистема финансового механизма и важнейшая составная часть экономического и социального планирования. Прогнозирование - разработка прогноза о конкретных перспективах развития какого либо явления, объема, процесса. Содержание финансового планирования проявляется в возможности маневрирования экономическими процессами образования, распределения и перераспределения денежных доходов и накоплений, и на этой основе формирование и использование централизованных и децентрализованных фондов денежных средств. Переход на рыночные отношения требует планового регулирования экономики, важным элементом которого является финансовое планирование.

Государственное регулирование рыночной экономики обеспечивается проведением антимонопольной, налоговой, банковской, таможенной политики. Важное место в государственном регулировании занимает индикативное планирование (прогнозирование), в процессе которого определяются общие контуры желаемого развития экономики. Неотъемлемой его частью является индикативное финансовое планирование, главная цель которого - определение предполагаемого объема и направления финансовых ресурсов для обеспечения прогнозируемого развития. Внедрение хозяйственного механизма, соответствующего принципам рыночной экономики, предполагает необходимость разработки новых методов финансового планирования на всех уровнях управления.

В качестве важнейших условий, определяющих изменения в содержании финансового планирования, можно выделить следующие:

· расширение самостоятельности в использовании собственных средств и повышение ответственности предприятий за результаты финансово- хозяйственной деятельности; введение новых налоговых принципов распределения прибыли выводит из-под контроля централизованных органов значительную часть ресурсов;

· расширение сферы использования товарно-денежных отношений требует разработки методов поддержания платежеспособного спроса с материальным покрытием в сфере производства и потребления; в основу сводного финансового планирования должны быть положены методы сбалансированности сводных экономических показателей по материально- вещественному и финансово-стоимостному составу;

· в сфере территориального планирования усиливается самостоятельность местных органов власти и управления всех уровней в разработке и принятии собственных бюджетов.

Поскольку производство и финансы в условиях рынка находятся под воздействием быстро меняющейся рыночной конъюнктуры, плановые периоды не могут быть продолжительными. Финансовое и бюджетное планирование должно строиться на базе системы стабильных долговременных нормативов, обеспечивающих проведение единой финансовой политики государства. Предпринимательские звенья в своей хозяйственно-коммерческой деятельности руководствуются бизнес- планами. Бизнес-план- это документ, соответствующий технико- экономическому обоснованию предпринимательской деятельности. Бизнес план включает разделы, характеризующие особенности продукции или услуг, их конкурентоспособность, оценку рынка сбыта, стратегию маркетинга, производственный, организационный и юридический планы, оценку риска и страхование.

Задачи финансового планирования:

· достижение пропорциональности и сбалансированности развития хозяйствующих субъектов;

· систем на основе оптимального соответствия мобилизуемых и используемых финансовых ресурсов материально вещественным элементам воспроизводства.

Права особи в інформаційно-правовій сфері: поняття, класифікація, загальна характеристика.

Виникнення права на інформацію обумовлене зростанням інтересу як до самої інформації, так і, насамперед, до змісту інформації.

Універсальне конституційне право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності і становлять так звані інформаційні права суб'єктів інформаційних відносин:

—право кожного вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, статистичну, науково-технічну інформацію, інформацію як результат творчості та інше) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;

—право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;

—право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім тих, що становлять захищену законом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім'ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;

—право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї;

—право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;

—право на вільний доступ і поширення інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;

—право на правову інформацію — право знати свої права і обов'язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів, що їх визначають;

—право на офіційну фінансову інформацію;

— право на інформацію як результат творчості та інші.
У статті 10 Закону України «Про інформацію» визначено систему гарантій, якими забезпечується право на інформацію. Слід зазначити, що право на інформацію не є абсолютним і необмеженим. По-перше, реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та

інтереси юридичних осіб. Іншими словами, перефразовуючи стародавній принцип, право особи на інформацію закінчується там, де починається право іншої особи.

По-друге, збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

По-третє, не допускається збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи. Російські науковці зазначають, що «існує певний правовий пробіл у розумінні «права на інформацію». У більшості випадків під цим поняттям мається на увазі право на доступ до інформації, хоча, як випливає з Конституції Російської Федерації й основних міжнародних документів, дане право містить у собі ряд інших аспектів. Серед них: пошук, одержання, виготовлення й поширення інформації.

Міжнародно-правові акти також визначають право на інформацію. Так, Загальна Декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., як складову права кожної людини на свободу переконань і на вільне їх виявлення, визначила свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї (ст. 19). Аналогічне закріплення право на інформацію одержало також в інших міжнародно-правових документах. Серед них — Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод (п. 1 ст. 10), Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права 1966 року (п. 2 ст. 19) та інші.

Право на інформацію передбачає також право на захист інформації: право на захист від недостовірної (недоброякісної) інформації, на захист інформації про особу (персональні дані); офіційної документованої інформації, право на захист інформації в автоматизованих системах; прав власника інформації та інші.

Таким чином, формулюємо таке визначення: «суб'єктивне право на інформацію — гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб».

Розкриємо видову класифікацію суб'єктивного права на інформацію, що дозволить більш чітко визначити його зміст.

Оскільки інформаційні відносини виникають у різних сферах суспільного життя і є тією чи іншою мірою предметом регулювання багатьох галузей права, то першим критерієм для класифікації права на інформацію є зв'язок останнього із предметом правового регулювання різних галузей права. За цим критерієм виділяємо права на інформацію, які пов'язані із предметом правового регулювання конституційного (право на інформацію про діяльність органів державної влади), цивільного (право власності на інформацію), сімейного (право на інформацію про стан здоров'я заручених), господарського (право суб'єкта господарювання на одержання інформації про результати перевірок його діяльності), фінансового (право на інформацію про державний бюджет) та інших галузей права.

Найбільш дискусійним є питання реалізації суб'єктивного права на інформацію у цивільному праві. Зокрема, О.А.Зверева вважає, що інформація не може бути об'єктом майнових прав, у тому числі права власності. Є.В.Петров також вважає, що «доктрина права власності не може бути застосована до такого об'єкта цивільного права, як інформація». Натомість законодавство і України, і Російської Федерації визнає існування права власності на інформацію. В Україні зокрема визначаються суб'єкти права власності на інформацію, підстави його виникнення тощо. Тому вважаємо, що суб'єктивне право власності на інформацію існує, однак не для таких видів інформації як масова інформація, правова інформація тощо.

Підвидами цивільних прав на інформацію визначаємо майнові (право власності) і немайнові суб'єктивні права (право на ім'я).

За типом інформації розрізняємо право на документовану інформацію та право на публічно оголошену інформацію.

Наступний критерій для класифікації суб'єктивного права на інформацію є види інформації. За цим критерієм, існують права на статистичну, масову, адміністративну інформацію (дані); інформацію про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування; правову інформація; інформацію про особу і т.д.

За суб'єктами розрізняємо права на інформацію фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства), юридичних осіб і держави.

За режимом доступу виділяємо право на відкриту інформацію та право на інформацію з обмеженим доступом. Для реалізації права на інформацію з обмеженим доступом суб'єкт повинен володіти відповідною інформаційною правосуб'єктністю (правоздатністю і дієздатністю).

За методом правового регулювання розрізняємо права на інформацію, механізм реалізації яких: закріплений імперативним методом (право на інформацію з обмеженим доступом), частково регламентований (право на масову інформацію).

За ознаками діяльності (існування) суб'єкта розрізняємо пасивне право на інформацію (пов'язане з існуванням суб'єкта, наприклад, право на інформацію про стан здоров'я фізичної особи) та активне право на інформацію (пов'язане із діяльністю суб'єкта — право на інформацію, що становить комерційну таємницю). Звичайно, можна класифікувати право на інформацію і за іншими критеріями.

Підсумовуючи викладене у підрозділі, зазначимо, щосуб'єктивне право на інформацію — це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати, використовувати, поширювати та зберігати відомості,

необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.