Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Засновки — це висловлювання, в яких міститься вихідне, відоме знання.Висновок — це висловлювання, в якому міститься нове знання і яке отримують логічним шляхом із засновків.

Читайте также:
  1. Анкетування – метод дослідження, при якому спілкування між дослідником і опитуваним опосередковане письмовим опитувальником.
  2. Безпосередня демократія - це здійснення влади самим народом шляхом голосування або шляхом підтримки пропозицій (ініціатив), внаслідок яких можуть бути прийняті владні рішення.
  3. В якому випадку не порушені правила вживання іменників у ОДС?
  4. Вибори- це встановлена законодавством процедура формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування безпосередньо виборцями шляхом голосування.
  5. Вид виправно-трудової установи з відповідним режимом, в якому засуджені відбувають покарання, визначався судом.
  6. Визнання та виконання міжнародного комерційного арбітраж­но­го рішення
  7. Відеограмі, шляхом першого продажу або іншої передачі права
  8. Військкомат, в якому студент перебуває на обліку
  9. Військова блокада Литви. Міжнародне визнання
  10. Головні проблеми та структура філософського знання.

Підприємство — це. організаційно відокремлена і економічно самостійна основна (первинна) ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію (виконує роботу або надає платні послуги).

При цьому важливо знати, що кожне підприємство або фірма є юридичною особою, має закінчену систему обліку та звітності, самостійний баланс, розрахунковий рахунок в банку, печатку з власною назвою, а також товарний знак (марку) у вигляді певного терміну, символу малюнка або їх комбінації.

Діяльність підприємств, яка пов'язана із задоволенням потреб кожної людини, підлягає впливу багатьох факторів і охоплює широкий спектр питань організаційно-технологічного, економічного та фінансового характеру, які потребують повсякденного вирішення.

Діяльність підприємств дуже різноманітна. Оскільки будь-яке підприємство так чи інакше пов'язане з основними фазами відтворювального циклу — виробництвом продукції і послуг, обміном і розподілом товарів, їх споживанням, то можна виділити такі види діяльності підприємства: виробничу, комерційну, фінансову, консалтингову. Кожен з названих видів діяльності підприємства, з одного боку, є відносно самостійним, а з іншого — вони взаємно переплітаються, доповнюючи один одного. Однак мета і характер діяльності підприємств різні. За цією ознакою всі підприємства та організації можна розподілити на дві групи: комерційні і непідприємницькі (некомерційні).

Комерційна організація (ділове підприємництво) — юридична особа, основна мета якої — одержання прибутку і його розподіл між засновниками (фізичними і юридичними особами). Комерційними організаціями є:

— господарські товариства;

— виробничі кооперативи;

— державні чи муніципальні унітарні підприємства.

Некомерційна організація — юридична особа, для якої одержання прибутку і його розподіл між засновниками не ставиться за основу мету, одержуваний прибуток використовується для саморозвитку, досягнення статутних цілей організації. До них належать:

— споживчі кооперативи;

— релігійні організації;

— благодійні та інші фонди;

— громадські організації;

— асоціації і союзи, утворенні комерційними і некомерційними організаціями;

— установи, що цілком самофінансуються.

 

Кожне підприємство самостійно планує свою діяльність і визначає перспективи (стратегію) розвитку, виходячи з попиту на продукцію, що виробляється (роботу, послуги, що виконуються), та необхідності постійного збільшення власного зиску, а також здійснює матеріально-технічне забезпечення виробництва через систему прямих угод (контрактів) з постачальниками або за посередництвом торгових бірж. Воно реалізує вироблену продукцію через прямі угоди зі споживачами, державне замовлення (у разі існування такого), через мережу бірж і власних торговельних підприємств за цінами (тарифами), котрі воно встановлює само­стійно, або за цінами договірними, регульованими державою чи вільними (ринковими).

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарсько-економічної діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання останнього визначає власник (власники) підприємства або вповноважений ним (ними) орган. Державний вплив на вибір напрямків використання прибутку (доходу) здійснюється через систему податків, податкових пільг, різних економічних санкцій.

Підприємства мають такі ознаки:

— виробничо-технічна єдність (спільність продукції, що виготовляється, процесів її виробництва, певний склад виробничих фондів, єдина технічна політика, спільність допоміжного і обслуговуючого господарства);

— організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства правами і реквізитами юридичної особи);

— фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно визначити напрями економічного розвитку, склад, обсяги продукції, що випускається, напрями розподілу прибутку підприємства, форми і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та обліку).

Повний перелік ознак наведено на рис. 1.1.

Рис. 1.1. Ознаки підприємства

Цілі — це конкретний стан окремих характеристик підприємства, досягнення яких є для нього бажаним і на досягнення яких спрямована його діяльність.

Класифікацію цілей наведено на рис. 1.2—1.3.

Рис. 1.3. Класифікація цілей підприємницької діяльності залежно від строку їхнього досягнення

Отже до цілей підприємницької діяльності відноситься кінцева мета, що спрямована на одержання прибутку, та проміжні цілі, що включають в себе підвищення іміджу фірми, обслуговування певного сегменту ринку, зміцнення позицій на ринку, повне задоволення споживчого попиту в товарах та послугах та інші цілі.

Загрузка...

 

Будь-яке підприємство діє на підставі власного статуту, тобто певного зібрання обов'язкових правил, що регулюють його індивідуальну (їхню сукупну) діяльність, взаємо­відносини з іншими суб'єктами господарювання. Статут має відпо­відати основним положенням закону України про підприємства; його затверджує власник (власники) чи засновник (засновники) підприємства (добровільного об'єднання підприємств), а для дер­жавних підприємств — власник майна за участю відповідного тру­дового колективу.
У статуті підприємства визначаються: його точне наймену­вання та місцезнаходження; власник (власники) або засновник (засновники); основна місія й цілі діяльності; органи управління та порядок їхнього формування; компетенція (повноваження) трудового колективу та його виборних органів; джерела та по­рядок утворення майна; умови реорганізації і припинення існу­вання.
У найменуванні підприємства треба відобразити його конкрет­ну назву (завод, фабрика, майстерня тощо), вид (приватне, колек­тивне, державне, акціонерне товариство) тощо.

3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ
Для забезпечення ефективного господарювання за ринкових умов, кваліфікованого управління підприємствами винятково важливою є їхня чітка й повна класифікація за певними ознаками. Достатньо повну кла­сифікацію підприємств можна скласти, користуючись такими ознаками:
КЛАСИФІКАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ (ФІРМ)
Мета й характер діяльності
• Комерційні
• Некомерційні
Форма власності майна
• Приватні
• Колективні
• Комунальні
• Державні (в т. ч. казенні)
Національна належність капіталу
• Національні
• Закордонні
• Змішані (спільні)
Правовий статус і форма господарювання
• Одноосібні
• Кооперативні
• Орендні
• Господарські товариства
Галузево-функціональний вид діяльності
• Промислові
• Сільськогосподарські
• Будівельні
• Транспортні
• Торгові
• Виробничо-торгові
• Торгово-посередницькі
• Інноваційно-впроваджувальні
• Лізингові
• Банківські
• Страхові
• Туристичні тощо
Технологічна (територіальна) ціліс­ність і ступінь підпорядкування
• Головні (материнські)
• Дочірні
• Асоційовані
• Філії
Розмір за кількістю працівників
• Великі (надвеликі)
• Середні
• Малі (дрібні)
• Мікропідприємства

Діяльність переважної більшості підприємств має комерцій­ний характер з одержанням прибутку. До некомерційних належать здебільшого доброчинні, освітянські, медичні, наукові та інші орга­нізації невиробничої сфери народного господарства.
Приватними є підприємства, що належать окремим громадя­нам на правах приватної власності та з правом найму робочої сили.
До цього виду відносять також ті індивідуальні та сімейні підприє­мства, які базуються на приватній власності, але тільки на особистій праці (праці членів сім'ї).
Колективне — це таке підприємство, що ґрунтується на влас­ності його трудового колективу, а також кооперативу, іншого ста­тутного товариства або громадської організації.
Комунальне — підприємство, яке засноване на засадах власності відповідної територіальної громади.
Державними є підприємства, засновані на державній власності.
До державних належать також так звані казенні підприємства, тобто підприємства, які не підлягають приватизації.

За національною належністю капіталу заведено розрізняти підприємства (фірми): національні — капітал належить підприєм­цям своєї країни; закордонні — капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в тій частині, що забезпечує їм необхід­ний контроль; такі підприємства створюються у формі філій або дочірніх фірм і реєструються в країні місцезнаходження; змішані — капітал належить підприємцям двох або кількох країн; їхня реєст­рація здійснюється в країні одного із засновників такого підприєм­ства; якщо метою створення змішаного підприємства є спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним.
Найбільш важливою є класифікація підприємств (фірм) за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприє­мство є власністю однієї особи або родини; воно несе відпові­дальність за свої зобов'язання всім майном (капіталом). Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філія іншого підприємства (фірми). Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за кількістю працівників фірми.
Кооперативні підприємства (кооперативи) — добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської або іншої діяльності. Характерною їхньою ознакою є особиста участь кожного у спільній діяльності, використання власного або орендо­ваного майна. В економіці України функціонують два основні типи кооперативів: виробничі й споживчі. У перспективі можна очікува­ти великого поширення кооперативів також і в інших сферах діяль­ності — науковій, фінансовій, страховій тощо.
У державному секторі економіки однією з форм підприємницт­ва є орендні підприємства. Оренда полягає в тимчасовому (на до­говірних засадах) володінні й користуванні майном, необхідним орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна.
Виокремлювані за цією ознакою господарські товариства є об'єднаннями підприємців. У більшості країн з ринковою еконо­мікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб чи капіталу) та міри відповідальності за зобов'язаннями (повна чи част­кова) поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні та акціонерні.
Повне товариство (товариство з повною відповідальністю) — товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємниць­кою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язан­ня підприємства всім своїм майном. Товариством з обмеженою відповідальністю вважається таке, що має статутний фонд, по­ділений на частини, розмір котрих визначається засновницькими документами; учасники цього товариства несуть відповідальність у межах їхнього внеску. Командитним є товариство, яке, поряд із членами з повною відповідальністю, включає одного чи більше учасників, відповідальність котрих обмежується особистим внеском у майно такого товариства.
Найбільш розвинутою формою господарських товариств є ак­ціонерне товариство. Головним атрибутом такого товариства слу­жить акція — цінний папір без встановленого терміну обігу, який свідчить про пайову участь у статутному фонді товариства; підтвер­джує членство в ньому і право на участь в управлінні ним; дає учас­нику товариства право на одержання частки прибутку у вигляді дивіденду та участь у розподілі майна за ліквідації товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах; закритого типу, акції котрого можуть розповсюджуватися лише між його засновниками.
Акціонерна форма господарювання має істотні переваги: фінан­сові — створює механізм оперативної мобілізації великих за роз­міром інвестицій і регулярного одержання доходу в формі диві­дендів на акції; економічні — акціонерний капітал сприяє встанов­ленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосе­редкованих перехресним або ланцюговим володінням акціями; со­ціальні— акціонування є важливою формою роздержавлення влас­ності підприємств будь-яких розмірів, перетворення найманих пра­цівників на власників певної частки майна підприємства.
Технологічну й територіальну цілісність мають так звані ма­теринські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їхньої діяльності є те, що вони контролюють інші фірми. Залежно від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу і ступеня підпорядкованості, підприєм­ства, які перебувають у сфері впливу головної фірми, можна підрозділити на дочірні, асоційовані та філії. Дочірнє підприємство (ком­панія) — юридичне самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс; проте мате­ринська фірма суворо контролює діяльність усіх своїх дочірніх ком­паній, оскільки володіє контрольним пакетом їхніх акцій. Асоційо­ване підприємство є формально самостійним, але з різних причин воно залежить від головної фірми і мусить підпорядковуватися її стратегічним цілям. На відміну від дочірніх та асоційованих підприємств філія не користується юридичною й господарською самостійністю, не має власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить материнській фірмі.

З-поміж суб'єктів господарської діяльності окремо виділяють малі (дрібні) підприємства, що становлять основу малого бізнесу. До них належать суб'єкти господарювання з кількістю працівників: у промисловості та будівництві — до 200 осіб; в інших галузях виробничої сфери — до 50 осіб; науці й науковому обслуговуванні — до 100 осіб; галузях невиробничої сфери — до 25 осіб; роздрібній торгівлі — до 15 осіб. Окрім того, віднедавна офіцій­но заведено називати мікропідприємствами суб'єктів малого підприємництва із середньообліковою чисельністю працівників до 10 осіб та обсягом виручки від продажу продукції (надання послуг) до 250 тис. грн. за рік.
Класифікаційна належність підприємств (фірм) за галузево-функціональним видом діяльності здебільшого є зрозумілою із са­мої назви окремих їхніх груп (видів). Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такою назвою фігурують міжнародні орендні фірми-продуценти, які за відповід­ну плату здають в оренду товари споживчого призначення, обчис­лювальну техніку, різноманітне технологічне устаткування, транс­портні засоби тощо.
Структура підприємств. Під структурою будь-якого підприємства заведено розуміти його внутрішній устрій, який харак­теризує склад підрозділів і систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодії між ними. При цьому розрізняють виробничу й загальну структури підприємства.
Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, що виконуються у відповідних підрозділах. Саме склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох чинників. Головними з них є: виробничий профіль підприє­мства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місце знаходження підприємства.
До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, заклади культурно-по­бутового призначення тощо. Тому поряд з виробничою існує так звана загальна структура підприємства.
Загальну структуру створює сукупність усіх виробничих, не­виробничих та управлінських підрозділів підприємства.

 

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія— горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники. Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу: дистрибутивний аналіз аналіз за безпосередніми складниками трансформаційний аналіз компонентний аналіз

9) В основі досліджень порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний метод, тобто сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення спорідненості мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов.Особливо розвинулось воно в XVII—XVIII століттях з нагромадженням матеріалів дослідження різних споріднених мов Європи та інших частин світу.Порівняльно-історичне мовознавство виникло на початку XIX століття (праці Ф. Боппа, Р. К. Раска. Я. Грімма). Велику роль у його розвитку відіграли праці А. Ф. Пошта, А. Шлейхера, Ф. Діца, Ф. Міклошича та інших. Визначний внесок у його розвиток зробили молодограматики.

У порівняльно-історичному мовознавстві виробились і застосовуються різні прийоми.

· У ньому зіставляється або паралельно вивчається мовний матеріал, який розглядається в історичному розвиткові, з урахуванням змін, що відбуваються в мові.

· Вивчаються не окремі мовні факти чи явища, а системи їх: у фонології — система фонем, у морфології — системи граматичних форм, їхніх парадигм, у лексиці — означення взаємозв'язаних понять тощо.

· Встановлюються системи відповідностей між зіставлюваними мовами у фонетиці, морфології, синтаксисі, лексиці й фразеології.

· Встановлюється спорідненість мов на основі систем відповідностей.

· Відновлюються (реконструюються) факти на основі систем відповідностей між спорідненими мовами й усуваються прогалини в їхній документальній історії.

· Береться до уваги взаємодія складових частин окремих мов (явища граматичної аналогії, лексичної контамінації) і взаємодія окремих мов, яка порушує основну лінії їхнього розвитку — вплив однієї мови на іншу, запозичення тощо.

10) Ареальна лінгвістика (просторова лінгвістика) - розділ мовознавства, що вивчає поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної взаємодії на основі методів лінгвістичної географії . Ареальна лінгвістика виявляє ареали взаємодії діалектів, мов,мовних союзів в результаті вивчення територіального поширення мовних особливостей та інтерпретації ізоглос мовних явищ .Ареальна лінгвістика тісно пов'язана з лінгвістичної географією і діалектологія .У становленні ареальної лінгвістики значну роль зіграло поява Діалектологічної та лінгвістичних атласів як форм опису територіальних діалектів.

11) Когнітивна лінгвістика - напрям в мовознавстві, яке досліджує проблеми співвідношення мови і свідомості, роль мови в концептуалізації та категоризації світу, в пізнавальних процесах та узагальненні людського досвіду, зв'язок окремих когнітивних здібностей людини з мовою і форми їх взаємодії.Взагалі, когнітивізм є сукупність наук, яка об'єднує дослідження загальних принципів, які керують розумовими процесами. Таким чином, мова представляється як засіб доступу до розумовим процесам. Саме в мові фіксується досвід людства, його мислення; мова - пізнавальний механізм, система знаків, специфічно кодифікуються і трансформує інформацію.Об'єктом когнітивної лінгвістики є мова як механізм пізнання.

12) Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування. Основний принцип функціональної лінгвістики —розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку» в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших.

13) Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людей у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб'єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи. Адже значення будь-якого знака полягає, насамперед, у активізації когнітивних процесів індивіда Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

14) Соціолінгві́стика — соціальна лінгвістика — наукова дисципліна, що розвивається на перетині мовознавства, соціології, соціальної психології та етнології. Вивчає комплекс питань, пов'язаних із суспільною природою мови, її громадськими функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову та роль, котру відіграє мова в житті суспільства. Найважливішими проблемами, якими займається соціолінгвістика, є соціальна диференціація мови, мова і нація, мовна ситуація, взаємодія мови й культури, двомовність і багатомовність,мова і суспільство, мовне планування, мовна політика тощо.

Тема 2 . Мова і мислення.

1)Мислення – це найвища форма психічного відображення, що встановлює зв’язки між предметами і явищами у пізнанні. В основі мислення знаходиться складна аналітико-синтетична діяльність кори головного мозку. Сутність мислення полягає в пізнанні (відображенні) предметів і явищ об’єктивної дійсності, прогнозуванні майбутнього, створенні певних програм (планів, проектів, моделей) практичної і теоретичної діяльності, вирішенні практичних і теоретичних завдань та проблем.Головні особливості мислення: суспільно-історичний характер, творча активність, узагальненість і опосередкованість відображення, нерозривний зв’язок з мовою.Носіями мислення є як окремі індивіди, так і соціальні спільності людей (різноманітні соціальні групи людей, які об’єднуються певним чином). Мислення людини формується і розвивається у процесі її діяльності, тому чим різноманітніша діяльність людини, тим багатше і різнобічне її мислення. Основні властивості мислення:

- Абстрагованість – думаючи про будь-які явища, ми виділяємо лише ознаки, важливі для вирішення проблеми, відволікаючись від несуттєвих;

- Узагальненість – внаслідок виділення суттєвих ознак, думка зосереджується на тому загальному, що об’єднує предмети і явища у класи, роди, групи.

2).Зміст мислення (думки) — це предмети, явища, процеси об'єктивного світу, які відображаються в мисленні, або предмет думки, або те, про що людина думає. За змістом думка може бути істинною або хибною. "Істинність" і "хибність" — це основні логічні категорії, за допомогою яких дається логічна оцінка певному висловлюванню, що містить у собі думку про дійсність. Зміст мислення не може існувати без форми. Форма мислення — це спосіб організації думки, спосіб її побудови та виразу. Форма мислення виражає дещо загальне, інваріантне в різних за змістом думках. Люди виражають свої думки в таких логічних формах: у поняттях, висловлюваннях (судженнях), умовиводах. По формі думка може бути побудована правильно і неправильно. Формальна правильність розсудів і міркувань, висновків означає їх відповідність законам мислення.Закони мислення — це необхідні, суттєві, стійкі, повторювальні зв'язки між думками у процесі розсудів та міркувань про предмети, явища і процеси об'єктивного світу.Між змістом думок за істинністю чи хибністю і формально правильною побудовою цих думок може виникнути суперечність, тобто за формою думка може бути побудована правильно, а за змістом вона є хибною. Цю суперечність використовують люди для побудови навмисно хибних розсудів (софізмів).

Структура будь-якого міркування складається з двох основних компонентів:

♦ засновків;

♦ висновку.

Засновки — це висловлювання, в яких міститься вихідне, відоме знання.Висновок — це висловлювання, в якому міститься нове знання і яке отримують логічним шляхом із засновків.

3) Наочно-дійове мислення полягає в тому, що розв'язання задач здійснюється шляхом реального перетворення ситуації та виконання рухового акту. Так, у ранньому віці діти виявляють здатність до аналізу і синтезу, коли сприймають предмети в певний момент і мають можливість оперувати ними.

Наочно-образне мислення - це вид мислення, який відбувається на основі образів уявлень, перетворення ситуації в план образів. Цей різновид мислення виявляють поети, художники, архітектори, парфумери, модельєри. Значення цього мислення полягає в тому, що за його допомогою повніше відтворюється різноманітність характеристик об'єкта, відбувається встановлення незвичних поєднань предметів та їхніх властивостей. У простій формі це мислення виникає в дошкільному віці. Дошкільники мислять образами. Спонукаючи до створення образів на основі прочитаного, сприйнятих об'єктів, до схематичного та символічного зображення об'єктів пізнання, вчитель розвиває образне мислення у школярів.

Особливістю абстрактного (словесно-логічного) мислення є те, що воно відбувається з опорою на поняття, судження, з допомогою логіки, не використовуючи емпіричних даних. Р. Декарт висловив таку думку: "Я мислю, отже, я існую". Цими словами вчений наголошує на провідній ролі у психічній діяльності мислення, і саме словесно-логічного.

4) Внутрішнє мовлення є знаряддям мислення, формою внутрішньої роботи, існування мислительних дій. Воно виконує функцію підготовки процесу обміну думками, – отже, безпосередньо включається в мислительну, пізнавальну діяльність людини. Внутрішнє мовлення і виникло з потреб пізнавальної діяльності, і розвивається в міру її ускладнення. Тому його аналіз ведеться переважно з точки зору забезпечення інтелектуальних функцій, його особливості (розгорнутість – скороченість, предикативність – субстантивність тощо) пов'язуються з характером, змістом і метою розумової діяльності. При цьому має місце навіть деяка інтелектуалізація внутрішнього мовлення, тенденція звести його функції до власне інтелектуальної сфери. Проте, застерігаючи проти обмеження участі внутрішнього мовлення в психічному житті мислительними функціями, слід підкреслити, що саме в пізнавальній діяльності студента внутрішнє мовлення відіграє винятково важливу роль.Внутрішнє мовлення включається в такі пізнавальні процеси студентів, як сприймання, пам'ять, уява, увага.Особливо ж значна його роль у мисленні як діяльності переважно другосигнальній. Це не означає, що в зазначені вище пізнавальні процеси, зокрема в чуттєве пізнання, внутрішнє мовлення може включатися, а може й не включатися. Його участь і в них є необхідною. Воно неминуче включається в чуттєве пізнання, оскільки останнє ніколи не виступає в людини (студента) у, так би мовити, чистій формі, а зв'язане з її досвідом, знаннями, є діяльністю цілеспрямованою, свідомою, отже, опосередкованою роботою другої сигнальної системи. Разом з тим чуттєве пізнання – це чуттєва, першосигнальна діяльність, змістом якої є образи конкретних предметів і явищ, їх окремі властивості. Як першосигнальна, ця діяльність здійснюється відповідними специфічними засобами, яких не може замінити слово – чи то голосне, чи то "німе". За допомогою мови студент організовує чуттєву діяльність, належним чином скеровує її, контролює. За допомогою мови здійснюється також певна внутрішня обробка чуттєвого матеріалу, впорядкування, групування, відбір і оцінка з точки зору мети діяльності, відповідності дійсності, повноти, естетична оцінка тощо.Порівняно з цим участь внутрішнього мовлення в процесах мислення студентів характеризується новими якостями. Воно стає безпосереднім носієм мисленого змісту як форма існування понять і засобом здійснення мислительних операцій – аналізу й синтезу, порівняння, узагальнення, систематизації, абстрагування. Спинимося детальніше на тих функціях внутрішнього мовлення, якими воно безпосередньо і нерозривно зв'язане з мисленням.

5) Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними.Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.


Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2018 год. (0.017 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав