|
Читайте также: |
1. Драматургія Б. Шоу - новий етап у розвитку англійської літератури XX століття.
2. Оскар Уайльд - славетний письменник і теоретик англійського естетизму.
3. Метод "потоку свідомості" у творчості Дж. Джойса.
Драматургія Б. Шоу - новий етап у розвитку англійської літератури XX століття
Б. Шоу
У 70-х роках XIX століття Англія стала провідною капіталістичною країною, яка завойовувала важливі морські шляхи і колонії. Держава була всесвітнім банкіром, світовим купцем і світовою фабрикою. Найсильніша країна світу могла б шукати союзів, перебуваючи у "блискучій ізоляції". Англійська верхівка спритно приборкала робітничі спілки. Але відносне процвітання Англії як буржуазної країни продовжувалося недовго. Призупинився ріст великої індустрії, США та Німеччина випередили її за обсягом виробництва та експорту. Англія відмовилася від "блискучої ізоляції" і пішла на зближення з колишніми ворогами - Францією та Росією. Ці основні риси і протиріччя у суспільстві викликали економічну кризу, воєнний ажіотаж і загострення класової боротьби.
Розпочався інтенсивний розвиток промисловості, і тому із сільської місцевості відбувається приплив нової робочої сили. А це викликало у 80-ті роки новий підйом робітничого руху, страйки, виникнення незалежної робітничої партії, а в 1900 - лейбористської. Усі ці складні суспільні явища знайшли відображення у філософії та літературі.
В англійській літературі кін. XIX століття розвивали напрями, які відобразили кризу буржуазної культури (натуралізм, декаданс) і напрями реалістичні, пробули пов'язані з наростанням робітничого руху і загальною демократичною опозицією.
Тенденції натуралізму проявилися у творчості таких англійських письменників - Джорджа Гіссінга, Арнольда Беннета, Джорджа Мура та інших.
Англійський декаданс набув специфічної форми естетизму і отримав своє вираження у теоретичних думках У. Пейтера, А. Саймонса, О. Уайльда. Естетизм з їхнім культом краси групувався у 90-х роках навколо журналу "Жовта книга", який очолив художник О. Бердслі.
Паралельно з декадансом в Англії розвивався неоромантизм напрям, ворожий буржуазній дійсності. Протестуючи проти жорстокої дійсності, неоромантики (Р.Стівенсон, Джозеф Конрад, Райдер Хаччард, Артур Конан Дойль) оспівали небезпеку і пригоди, перенесли своїх героїв у минуле або незвичайні умови далеких країн, в атмосферу, яка вимагала виключної мужності. їх приваблювали сюжети із заплутаною інтригою, але більшу увагу вони приділяли психологічному аналізу. Письменники продовжили розвивати жанр історичного роману.
Наприкінці XIX століття передові люди Англії гостро відчули необхідність докорінної зміни усієї соціальної і культурної надбудови. Однією із найяскравіших фігур серед них став ірландець Джордж Бернард Шоу (1856-1950).
"Бернард Шоу - один із найблискучишіх талантів сміху в історії людського мистецтва", - зазначав А. Луначарський.. Дослідник творчості драматурга писав так: "Зрозуміти Бернарда Шоу - це означає, багато в чому зрозуміти XX століття".
Джордж Бернард Шоу - видатний англійський драматург, теоретик "раціонального" театру кінця XIX - початку XX століття, лауреат Нобелівської премії (1925 р.), майстер парадоксу. Він був відомим гумористом.
1. Одного разу Шоу зустрівся з надзвичайно повним чоловіком. Поглянувши на драматурга, який вирізнявся тендітністю, чоловік зауважив:
- Ви так виглядаєте, що можна подумати, ніби Англія голодує.
- А, дивлячись на вас, - відповів Шоу, - можна подумати, що ви - причина цього нещастя.
2. Одна герцогиня запитала Шоу, як стати такою розумною, як він.
- Можу вам порадити: для цього треба лише приховувати свої дурні думки.
3. Чому Бог створив раніше чоловіка, а потім жінку, - запитала одна дама у Шоу.
- Тому, що він не хотів, щоб під час творіння чоловіка жінка давала йому свої поради.
4. Одна настирна дама запитала Шоу, як краще писати, щоб бути відомим письменником.
- Зліва направо, - відповів той.
У 1925 році Шоу була присуджена Нобелівська премія з літератури. Він отримав сотні листів з проханням про матеріальну допомогу, тому і відмовився від нагороди. Це черговий парадокс драматурга. Письменник завжди відмовлявся від титулів і нагород, неодноразово наголошуючи на тому, що саме його твори будуть кращим пам'ятником для нього. "Мій титул - моє ім'я: Бернард Шоу" - говорив він.
Народився драматург 26 липня 1856 року в м. Дубліні (Ірландія була колонією Англії) в сім'ї торгового службовця. Велику родину Шоу в Дубліні всі знали, серед них були священики і торговці, був один баронет. Всі вони пишалися своїм дворянським походженням. їхній предок-шотландець, капітан Вільгельм Оранський переселився до Ірландії в кінці XVII століття і став володарем невеликого маєтку. У сім'ї поширена була легенда про їхнє походження від шотландського пана Мак-дуфа. Бернард пізніше пишався цією легендою, яка зблизила його зі світом шекспірівських героїв. Дублінські Шоу вважали себе ірландцями і, в сутності, були ними, провівши в країні близько 200 років. Сам Шоу широко вживав поняття "ірландець".
Батько - Джордж Карро Шоу - молодший син у родині. Він перебував на службі, невміло займався торгівлею хлібом і дуже пив. Через схильність до пияцтва мати і троє дітей, у тому числі і юний Бернард, дуже страждали: "Якби у нас, дітей, не було б нашої уяви, схильності до ідеалізації, захоплення музикою і нашої природної доброти, важко сказати, до якого б цинічного варварства ми могли б дійти", - згадував пізніше драматург.
Мати Шоу - Люсінда Елізабет Герлі, вийшовши заміж у 20 років, отримала, за словами сина, бідність, трьох дітей і п'яницю-чоловіка, якому було вже за сорок. Під час весільної поїздки в Англію молода дружина знайшла безліч порожніх пляшок. Вона втекла з дому, вирішивши найнятися на корабель куховаркою і назавжди залишити батьківщину. Справа була в Ліверпулі. У гавані до неї причепилися п'яні моряки, тому змушена була повернутися, але дім став для неї в'язницею. У подальшому житті на її долю випали бідність і самотність. Відомі і багаті родичі спочатку прийняли у своє коло молоду розумну жінку, але містер Шоу напивався і влаштовував скандали на їхніх званих обідах, тому вони згодом вирішили зачинити двері перед бідними родичами.
Дитинство Бернарда і двох сестер було нещасливим. Мати, яка володіла гарним голосом, в основному на прожиття заробляла сама. Вихованням дітей ніхто не займалася. Згадуючи дитинство, Б. Шоу писав: "Мати не знала, що материнство - це почуття, що воно повинно поширюватися і на запитання, що їдять і п'ють діти. Вона повністю віддала нас слугам, котрі одержували малу платню і не вміли ні читати, ні писати".
Діти їли на кухні напівсиру картоплю і пили чай. Слуги часто змінювалися у будинку, оскільки умови проживання у родині були тяжкими, мало цікавилися дітьми, хоча маленький Бернард ставити улюбленцем. Він рано навчився писати. Коли він був іще маленький, няня брала із собою у дублінські трущоби до своїх друзів і рідних. Хлопець проводив там цілі години. Вважалося, що вона у цей час гуляє з дитиною у парку.
У той же час батьки драматурга були передовими людьми. Вони не вірили в Бога і не ходили до церкви, не пускали туди й дітей. Це було рідкістю на той час. Дядько по матері, моряк, постійно висміював релігію. У той же час, дядько по лінії батька, був священиком і намагався прищепити хлопцю зовсім інші погляди. Бернард надав перевагу веселому атеїзму дядька Уолтера. В їхньому будинку збиралися артисти, друзі матері, відбувалися цікаві суперечки про музику, театр, політику, багато розмовляли про рідну Ірландію. Батьки Бернарда і їх друзі мріяли про незалежність країни, про її свободу від англійського панування. У таких умовах сформувався і світогляд майбутнього письменника.
Мати знайшла вихід зі своєї сімейної драми в музиці. Талановитий музикант Джон Ванделер Лі зробив із неї першокласну співачку. Зблизившись із родиною Шоу, містер Лі навіть оселився разом з ними. Це викликало різні плітки про матір і підсилило вороже ставлення суспільства до неї. Проте після появи в домі Ванделера Лі життя маленького Шоу стало змістовнішим. У будинку постійно звучала музика, влаштовувалися музичні вечори. Містер Лі приділяв неабияку увагу вихованню дітей.
У 40-50 роках Ірландія стала жертвою голоду і ареною тяжких народних бідувань. Цілі родини вмирали від тифу і цинги, їли траву і мох, мишей і собак. Померло більше 1 млн людей за 5 років, багато емігрувало до Америки. Бернарду тоді було 11 років. За рік до повстання у Дубліні містер Лі зняв разом з батьками Шоу заміський будинок на морському березі і вивіз дітей з Дубліна. Чудові картини ірландської природи, краса морського узбережжя захопили хлопчика, він почував себе безмежно щасливим.
У 1869 році Бернарда віддали до Дублінської центральної взірцевої католицької школи. Вона була створена патріотично настроєною інтелігенцією для ірландського народу, мала демократичний склад учнів, тому батьки і віддали хлопця у неї, щоб виріс патріот. У цій школі, як і в інших навчальних закладах, були поширені тілесні покарання, проте здібному і дисциплінованому хлопцю вони не загрожували. У школі гостро відчувалися патріотичні настрої. В офіційних програмах і підручниках принижувалась Ірландія, а прославлялась Англія. Бернард під час відповідей на уроках, заперечував ці погляди, захищав і прославляв Ірландію. Учителі полюбили такого учня.
За 4 роки він змінив 4 школи, які залишили у нього тяжкі спогади: "У школі я не вивчив нічого і багато забув. Класи були занадто великі. Нам ні слова не говорили про користь математики, про зв'язок алгебри з життям. Тут був лише один, схоластичний метод навчання".
Коли Бернарду виповнилося 15 років, мати з двома його сестрами покинула Дублін і переїхала в Лондон до Джона Ванделера Лі. Син залишився з батьком, оскільки у 1871 закінчував дублінську школу, де навчалися діти ремісників і торговців. Через матеріальні нестатки не зміг продовжити свою освіту, залишившись разом з хворим батьком, який зовсім опустився. Бернард згадував: "Я сумував без музики, яка залишила дім з від'їздом матері. Але її піаніно зосталося, я навчився грати й одразу взявся за Бетховена та Моцарта". П'ять років після школи працював клерком у земельній конторі, потім його призначили головним касиром. Однак він ненавидів свою службу, мріяв присвятити себе мистецтву.
У 1876 приїхав до Лондона, щоб попрощатися зі смертельно хворою сестрою Агнес. Проте більше в Дублін не повернувся.
У Лондоні почав писати прозові твори, які не захотіло надрукувати жодне видавництво. Перші твори були бездарні. Грошей на життя не вистачало, тому змушений був приймати матеріальну допомогу від матері, яка заробляла уроками музики. "Я був іноземцем, я був ірландцем, тобто гірше за іноземця. Я не мав освіти. Але все, що я знав, не викладалось в англійському університеті, а того, що там вивчали, я не знав і не міг цьому вірити. Я був провінціалом і мав змінити спосіб мислення Лондона". Отже, своє знання Шоу здобував самостійно. Йому так і не довелося навчатися в університеті.
Велике значення для юнака в плані формування особистості мала Ірландія - її поетична природа, буденне життя, насичене різними протиріччями. В країні спостерігався підйом національно-визвольного руху, а в 1858 році виникла ірландська революційна організація феніїв. 1867 року спалахнуло збройне повстання, яке було жорстоко придушення, керівників страчено. Ірландський народ відповів на страту демонстрацією скорботи. Шоу, як і вся його родина, співчував феніям.
У Лондоні Шоу виконував різну роботу: працював у телефонній компанії, публіцистом, музичним критиком, театральним оглядачем. Заробляючи невеликі гроші, погано харчувався, носив порване взуття. Головною метою життя стала літературна творчість. Він писав роман за романом і відсилав у видавництва (60 видавництв). Оскільки твори були слабкими, то їх відмовлялися друкувати. Серед романів виділити наступні "Кохання артистів", "Нерозумний шлюб" та інші. Лише ставши публіцистом драматург досягнув успіху.
У 80-ті роки Шоу захопився різними ідейними теоріями. Саме тому в 1884 р. став членом Фабіанського товариства, учасники якого вважали, що "муніципальний соціалізм" можна побудувати не революційним шляхом, а ліберально-законодавчим. Бернард вірив, що людей, незалежно від їх класової належності, можна переконати в необхідності перебудови світу. Прагнення змінити суспільство людей було тісно пов'язане з боротьбою Шоу за новий театр. У цей час англійський театр пережив загальну кризу. На сцені йшли застарілі мелодрами, в яких характери суперечили здоровому глузду, а ситуації і конфлікти були відірвані від реального життя.
У 1891 р. вийшла книга драматурга "Квінтесенція ібсенізму", в якій було викладено основні положення естетики автора, що знайшли впровадження у його п'єсах. Він підкреслив парадоксальність трактувань явищ у Ібсена. Парадокс думки, що суперечив усталеним поглядам, став головним прийомом у п'єсах Шоу. Його парадокси - відображення аномального, алогічного життя, в якому кожне явище, кожне поняття містило протилежний зміст.
У житті чоловіка відбулася значна переміна: він одружився. Йому було 42, а його супутниці Шарлотті Пейн-Тауншенд, ірландці і фабіанці, - 41 р. Це була чарівна, приємна жінка з розкішним білявим волоссям. Вони познайомилися на фабіанських засіданнях, їхні погляди на життя збігалися. У 1898 році Бернард сильно травмував ногу при падінні з велосипеда. Утворилася незаживаюча рана. Письменнику загрожувала втрата ноги і навіть смерть. Крім того, у нього був авітаміноз - наслідок тривалого голодування. Шоу був вегетаріанцем і ніколи не випивав. Він, починаючи з 20 років до кінці життя не з'їв ні шматочка м'яса, риби, не випив ні краплини вина. Огиду до напоїв викликав у нього батько - пияка. При цьому був впевнений, що проживе 100 років, і не помилився. Проте в даний період був сильно виснажений. Відвідуючи хворого драматурга, Шарлотта зі страхом спостерігала за його кімнатою, яка до самої стелі була заповнена книжками, до яких не дозволялося торкатися. Вона відмовилась від поїздки до Італії і стала його доглядальницею. Саме завдяки її зусиллям він одужав. Закохані вирішили питання про одруження, однак його злякав посох нареченої, який він дуже збільшував. Шоу називав жінку зеленоокою мільйонеркою, якою вона, звісно, ніколи не була. Після отримання в Америці великого гонорару за п'єсу "Учень диявола", письменник став рівний за матеріальним становищем з нареченою. І влітку 1898 року весілля відбулося. Письменник з'явився у мерію на милицях і в старому костюмі. Працівники мерії прийняли його за жебрака і відмовилися впускати. Після закінчення весільної церемонії головік відмовився йти поряд з нареченою, шкутильгав у кінці веселої і нарядної процесії. Він прожив з дружиною 45 років. Разом з нею в його життя увійшов порядок, затишок, вегетаріанська їжа. Дружина стежила за його здоров'ям. їхня міцна сімейна ідилія була порушена лише один раз, коли Шоу захопився красунею актрисою Патріція Кемпбелл. У розпалі цього роману йому вже було 57 років. Зацікавленість драматурга Патрицією мала не лише романтичний характер. Спеціально для неї він вибрав роль Елізи у своїй най-відомішій п'єсі "Пігмаліон". Недовге, проте бурхливе захоплення змінилося дружбою.
Бернард знайшов себе як літератор в жанрі драми. У драматургію його привів випадок. Одного разу відомий англійський критик А. Арчег зустрів у бібліотеці Британського музею дивного юнака, який одночасно вивчав дві вагомі праці, читаючи їх по черзі. Розговорилися. Дійшли думки, що в Англії мало хороших п'єс, і Шоу взявся "виправляти ситуацію". Саме драматургія визначила головний напрям його літературної діяльності.
Бернард Шоу був відомий широкому колу читачів у колишньому Радянському Союзі, куди він декілька разів приїздив на запрошення уряду.
Його творчість була відома і в Україні. Свідченням того стало те, що Павло Тичина присвятив йому зворушливу поезію.
Помер 2 листопада 1950 року. Упав з дерева і зламав стегно. Зробили операцію, проте через декілька днів здоров'я погіршилося, була зроблена ще одна операція, яка і прискорила смерть.
За його бажанням після смерті тіло було спалено без будь-якого обряду. Його прах був змішаний із прахом дружини (вона померла в 1944 році) і розвіяний в улюбленому садочку. Пам'ятником великому Шоу стали його твори.
Громадський пафос завдань, які Шоу ставив перед мистецтвом, зумовив і його звернення до драми як особливого демократичного мистецтва, і сутність його реформаторської місії в театрі. Драматург створив театр "ідей". Він був переконаний, що саме внутрішній рух ідеї мав стати найсуттєвішим фактором п'єси. Уникаючи зовнішньої цікавості, його твори стали серією дотепних діалогів між героями, в яких обговорювали питання сучасного життя.
Приводом для дискусії стала та чи інша ситуація, в яку потрапляли дійові особи. Проте будь-яка дискусія не претендувала на вичерпність відповіді. Головне для драматурга, щоб люди самі думали, шукали своє рішення. Автор уникав трагічних розв'язок. Героєм п'єс став реаліст.
Джеймс Джойс (1882 – 1941)
Народився в Ратгарі, районі на південному боці Дубліна у великій сім’ї Джона Станісласа Джойса і Мері Джейн Маррі. Невдале ведення справ майже розорило його батька, який кілька разів змінював професію працював винокур і навіть, на посаді податкового інспектора. Сім’я кілька разів переїздила з одного району Дубліна в іншій. Джеймсу вдалося здобути непогану освіту, проте убогість і невлаштованість його життя в юності назавжди залишилися в його пам’яті, що частково знайшло віддзеркалення в його творах. Сам Джойс часто проводив біографічні аналогії з головним героєм деяких його робіт і одним з головних персонажів його романа “Портрет художника в юності” Стівеном Дедалом.
У віці 6 років Джойс поступив в ієзуїтський коледж Клонгоуз Вудс в Клейне, а в 1893 р. – в дублінський коледж Бельведер, який закінчив в 1897 р. Через рік Джеймс поступив на навчання в дублінський університет, який закінчив в 1902 р.
У 1900 р. в дублінській газеті «Двотижневий огляд» вийшла перша публікація Джеймса Джойса – есе про п’єсу Ібсена «Коли ми, мертві, прокидаємося». В той час Джойс почав писати ліричні вірші.
У віці 22 років, письменник виїхав до Парижа. Це був його перший від’їзд на континент, де, зважаючи на фінансові проблеми, він, як колись його батько, часто змінював професії, працював журналістом, вчителем. Через рік після приїзду до Франції, Джойс отримав телеграму про те, що його мати знаходиться у важкому стані, і повернувся до Ірландії. Після смерті матері в 1904 року Джойс знову покинув батьківщину, цього разу разом з Норою Барнакл, з якою згодом одружувався.
Незадовго до початку Першої Світової війни Джойс з дружиною перебралися до Цюріха, де він почав працювати над романом «Портрет художника в юності», а пізніше і над першими розділами «Улісса». Подорожуючи Європою, Джойс писав вірші. Він також продовжував працювати над «Уліссом», романом, який вперше побачив світ Франції (на батьківщині письменника був опублікований тільки в 1933 року).
Сьогодні популярний також його ранній роман «Портрет художника в юності».
Після поразки Франції і окупації частини її території німецькими військами на початку Другій Світовій війні Джойс повернувся до Цюріха. Він сильно страждав від наслідків глаукоми. Здоров’я його продо погіршувалося, і 13 січня 1941 року він помер
«Улісс»
В цьому романі описується в найдрібніших деталях один день з життя трьох головних героїв – Леопольда Блума, агента рекламного відділу однієї з дублінських газет, його дружини Меріон (Моллі) і Стівена Дедалуса, який викладає історію в одній з гімназій Дубліна. Автор детально описує, що вони робили, думали, відчували в кожний визначений момент дня. А саме – 16 червня 1904 року. Джойс передає потік свідомості своїх героїв, детально відтворює кожний поворот їхньої думки.
Дія роману починається о 8 годині ранку і завершується о 3 годині ночі. Він складається з 18 епізодів:
1-й епізод – 8 година ранку. У вежі Мартелло, де разом з студентом – медиком Бакком Малліганом живе Стівен Дедалус. Молочниця-ірландка приносить молоко до сніданку. Вона здається Стівену втіленням Ірландії.
2-й епізод – 10 година. Стівен викладає урок в школі пана Дізі. Після уроку директор запрошує Стівена в свій кабінет, віддає йому заробітну плату і просить допомогти з опублікуванням його статті в газеті. Стівен погоджується.
3-й епізод – 11 година. Стівен йде по набережній вздовж берега, поринувши у спогади. Потік його думок подібний до мінливого руху хвиль.
4-й епізод – 8 година ранку. Блум прокидається у своєму будинку на Еклес-стріт. Йде у м’ясний магазин. Готує сніданок. Розмовляє з Меріон.
5-й епізод – 10 година Блум виходить з дому. Пройшовши повз вітрину чайного магазину, заходить на почту, потім – в міські лазні.
6-й епізод - 11 година. Блум іде на цвинтар: ховають його приятеля Педді Дігнема. На одному з перехресть Блум помічає обличчя Бойлена – противника та коханця своєї дружини. Ця зустріч – неприємна Блумові.
7-й епізод – полудень. Блум заходить в редакцію газети «Фрімен». Після виходу Блума з редакції, там з’являється Стівен Дедалус, щоб виконати прохання пана Дізі. Зіткнувшись в дверях, Блум і Стівен проходять повз одне одного не зупиняючись.
8-й епізод – перша година дня. Блум їсть в кафе Деві Бірна. Від Бургундського вина і сандвіча з сиром у Блума поліпшується настрій, але біля музею він знову зустрічає Бойлена і відчуває збентеження.
9-й епізод – 2 година дня. Дублінська національна бібліотека. Тут Стівен Дедалус бере участь у дискусії про ідею Шекспірівського «Гамлета». Піднімається тема «батька та сина». В той час до бібліотеки заходить Блум. Він виходить з бібліотеки одночасно зі Стівеном Дедалусом, але той не зауважує Блума, який уважно дивиться на нього.
10-й епізод – 3 година дня. По місту проїжджає віце-король у супроводі свого почту.
11-й епізод – 4 година. Готель «Ормонд».. Тут Стівен Дедалус. Також сюди йде, перед побаченням з Меріон, Бойлен. В «Ормонд» іде і Блум.
12-й епізод – 5 година. Леопольд Блум в барі. Він розмовляє з відвідувачами бару, які не проти випити за його рахунок. Спокійна розмова завершується суперечкою та насмішками над Блумом, через його єврейське походження.
13-й епізод – 8 година вечора. Блум на набережній. Він іде тією ж дорогою, якою зранку йшов С. Дедалус. Сівши на лавочку, Блум згадує молодість і думає про Меріон.
14-й епізод – 10 година вечора. Блум заходить в пологовий будинок, щоб дізнатися, як здоров’я його приятельки. В приймальній, серед групи студентів – медиків, він зустрічає С. Дедалуса. Під впливом цієї зустрічі в серці Блума виникає батьківська ніжність і він пригадує свого померлого сина Руді.
15-й епізод. – північ. В одному кафе С. Дедалус бере участь у студентській пиятиці. Тут вже є Л. Блум, котрий стежить за С. Дедалусом, йде за ним по нічних вулицях Дубліна, губить його з поля зору і знову знаходить. В борделі, в оточенні повій. П’яного Стівена побили п’яні солдати. Він без свідомості. Блум охороняє його,поки він не приходить до тями.
16 –й епізод – Ніч. Блум та Стівен ідуть разом по Дубліну. В дешевому кафе п’ють каву і дорогою до будинку Блума розмовляють про Ірландію.
17–й епізод –– Ніч. Блум приводить Стівена до себе додому. Вони йдуть на кухню і пригадують події дня. Блум засинає.
18-й епізод – 3 година ночі. Меріон засинає і в її свідомості зринають спогади, епізоди її життя, образи близьких людей.
Джеймс Джойс проводить паралель з «Одіссеєю» Гомера. Блум – Одісей, Моллі – Пенелопа, Дедалус – Телемах.- втілення од нічних властивостей людської природи, це саме людство, а Дублін – весь світ. Дороги Стівена Дедалуса та Леопольда Блума постійно переплітаються.
Блукання Блума закінчуються зустріччю з Дедалусом, в особі якого він знаходить сина, а Дедалус – Батька. Ця зустріч є змістом існування для кожного з них. В останніх епізодах відбувається повернення Блума – Одісея додому, де його чекає Меріон – Пенелоп
Джордж Орвел
Письменник, публіцист (справжнє ім’я – Ерік Артур Блер) (1903 – 1950).
Народився 25 червня 1903 в Індії – в Бомбеї (у деяких джерелах вказаний Мотіхарі), в сім’ї англійського колоніального чиновника, що працював в індійському митному управлінні, вихідця з аристократичного, але збіднілого роду.
З раннього дитинства Дж. Орвел мріяв стати письменником. Ще в 11 років в одній з газет Орвелл опублікував патріотичний вірш. Майбутній письменник навчався в лондонській елітарній школі Св. Кипріана. У 1917 він отримав іменну стипендію. У 1921 Ерік Блер закінчив Ітонський коледж.
У 1922 р., не маючи засобів на подальшу освіту, Джордж Орвел найнявся в королівську поліцію і відбув до Бірми, де служив до 1927 р. У 1927 р. подав у відставку і повернувся до Європи. Намагаючись заробити на життя, по тринадцять годин працював посудомийником в паризькому готелі, помічником букініста, вчителем. Враження цих років були описані у книзі “Собаче життя в Парижі і Лондоні”, що вийшла в 1933 р., тоді ж з’явився псевдонім “Джордж Орвел” (Джордж – святий покровитель Англії, Орвел – назва річки на півночі країни, знайомій письменникові з юнацьких років), оскільки молодий письменник не хотів, щоб його батьки дізналися про випробовування, яких зазнав їх син, коли мешкав у бідних кварталах Парижа та Лондона.
1936 року Джордж Орвел одружувався з Ейлін О’шонессі. Незабаром, після початку громадянської війни в Іспанії, Джордж Орвел вирушив до Барселони як кореспондент одного з лондонських тижневиків, де приєднався до партизанського загону. Його дружина, недописавши дисертацію з психології поїхала з чоловіком, почала працювати в партизанському загоні Барселони.Письменник воював, був важко поранений. У 1937 р., Орвел втік від переслідувань таємної поліції комуністичного уряду Іспанії.
На початку Другої світової війни (1939-1945) Джордж Орвел просився на фронт, але через поранення і підозри на туберкульоз, йому відмовили. Орвел служив сержантом добровольців місцевої самооборони, був оглядачем на Бі-Бі-Сі кореспондентом газети “Обсервер” (Observer). У 1945 р. померла дружина письменника, він, разом з приймальним сином, переїхав на Гебрідські острови, поселившись в орендованому старому фермерському будинку, що знаходився в 25 км. від пристані. Тут він почав роботу над романом “1984”, що став однією із найзнаменитіших антиутопій XX століття.
У червні 1949 роман “1984” був опублікований в Англії і Америці, а 21 січня 1950 р., Джордж Орвел помер від туберкульозу.
Серед творів Джорджа Орвела – есе, романи, публіцистика, автобіографічна книга; назва російського видання – “Собаче життя в Парижі і Лондоні”), “Дні в Бірмі” (Burmese Days; 1934; автобіографічний роман), “Дочка священика” (A Clergyman’s Daughter; 1935, роман), “Не кидай конвалії” (Keep the Aspidistra Flying, 1936, роман; одна з назв в російському перекладі – “Хай квітне аспідістра”), “Дорога на пірс Уїган” (The Road to Wigan Pier; 1937; “Мистецтво Дональда Макгіла” (The Art of Donald Mcgill; 1937, есе), “Тижневики для хлопчиків” (Boys’ Weeklies; 1937, “Пам’яті Каталонії” (Homage to Catalonia, 1938-1939; про громадянську війну в Іспанії), “За ковтком свіжого повітря” (Coming Up for Air, 1939-1940, роман), “Скотний двір” (Animal Farm; листопад 1943 – лютий 1944, опубліковано в 1945; сатира), “1984 “ (1948-1949, роман-антиутопія), “Вбивство слона” (Shooting an Elephant), “Політика і англійська мова” (Politics and the English Language, нариси про життя англійських шахтарів, спогади про війну в Іспанії.
«1984»
У романі «1984» автор зображає моторошний світ 1984 року. Весь світ поділений між кількома наддержавами, що ведуть нескінченні війни. В Англо-Океанії ось уже десятиліття неподільно панує «Внутрішня партія», озброєна ідеологією англійського соціалізму.
Урядовий апарат Океанії зосереджений у чотирьох міністерствах: Міністерство правди, яке керує інформацією, видовищами, освітою і мистецтвом; міністерством миру, яке відає веденням війни; міністерством любові, яке підтримує закон і порядок; міністерством достатку, що відповідає за економіку. Цю складну організаційну структуру створено для того, щоб держава могла контролювати всі сфери суспільного життя. Людина від народження до смерті повністю належить режиму. Їй слід знати лише обов’язки, а не права. Чи не найголовнішим обов’язком людини є необмежена відданість партії, не з остраху, а з віри, що стала її другою натурою. Людині слід ненавидіти лише «ворога» партії Голдстейна, милуватися лише портретами Великого Брата і скандувати лише абсурдні гасла: «Війна – це мир», «Свобода – це рабство», «Неуцтво – це сила».
Міністерство любові цілковито розпоряджається сферою людського інтимного життя. Мета шлюбу – «виробляти дітей для служіння державі». Міністерство правди фальсифікує історичні факти і стверджує, що «пам’ять – це злочин».
Основна проблема роману: Існує спосіб у який насильство здатне перетворити людину не просто на раба, а на прихильника системи, яка розчавлює її. Причиною цього є страх, який поступово стає найсильнішим імпульсом поведінки людини, він ламає людину і спонукає забути все, крім інстинкту самозбереження.
Мета тоталітаризму – знищити індивідуальність людини, її почуття, пам’ять, думки, залишаючи лише тіло здатне працювати.
Історія, культура, сутність людини влада сприймає як перепона, що заважає реалізовувати ідею тоталітаризму – охопити все людське буття, створити світ зі скла і бетону, в якому виникне нація фанатиків – 300 млн. людей з однаковими думками, обличчями, жестами.
Поки є хоча б маленький паросток неофіційної думки, не вічний Великий Брат – лідер Океанії та диктатура підкореної йому партії.
Один з героїв твору – Уїнстон Сміт ще здатний мислити, відчувати, аналізувати і зіставляти факти Він інтуїтивно відчуває, що людина може жити, а можливо і жила раніше – інакше: кохала, сміялася, сумувала без вказівки партії. Уїнстон Сміт шукає правду в минулому, але воно – сфальсифіковане; в сучасності, але вона – утворена неправдивим державним механізмом. З останньою надією Сміт звертається до простих людей, але уряд тримає їх у покорі, як тварин. Уїнстон блукає по країні намагаючись зрозуміти її структуру. Разом зі своєю коханою Джулією він постійно потрапляє в політичні провокації і йде під кулю. Боротьбу закінчено, він здобув перемогу над собою – полюбив Великого Брата.
7.Рок-музика (англ. Rock) — узагальнююча назва багатьох напрямів сучасної музики, що існують з 1950-х років. Також роком називають своєрідний спосіб життя деяких шанувальників рок-музики, що переріс у субкультуру. Термін не є повністю однозначним, так як приналежність деяких стилів музики до рок-музиці заперечується.
Рок-музика має велику кількість напрямів: від танцювального рок-н-ролу до металу. Зміст пісень варіюється від легкого і невимушеного до похмурого, глибокого і філософського. Часто рок-музика протиставляється поп-музиці і т. н. «Попсі», хоча чіткої межі між поняттями «рок» і «поп» не існує, і немало музичних явищ балансують на грані між ними.
Витоки рок-музики лежать у блюзі, в якому і лежать витоки перших музичних жанрів — ритм-енд-блюзу, рок-н-ролу і рокабіллі. Перші піджанри рок-музики виникали у тісному зв’язку з народною і естрадною музикою того часу — в першу чергу це фолк, кантрі, скіффл, мюзик-хол. За час свого існування були спроби поєднати рок-музику практично з усіма можливими видами музики — з академічною музикою (арт-рок, з’являється в кінці 60-х), джазом (джаз-рок, з’являється в кінці 60-х — початку 70-х), латинської музикою (латино-рок, з’являється в кінці 60 -), індійською музикою (рага, з’являється в середині 60-х). У 60-70-х роках з’явилися практично всі найбільші піджанри рок-музики, найбільшими з яких, крім перерахованих, є метал (хард-рок), панк-рок, соул, фанк, рок-авангард. У 80-х з’явилися такі жанри рок-музики, як пост-панк, нова хвиля, альтернативний рок (хоча його поява пов’язана і з низкою груп кінця 60-х років), хардкор (великий піджанр панк-року), а також брутальні піджанри метала — дез-метал, блек-метал, грайндкор. У 90-х роках отримали широкий розвиток жанри гранж (з’явився в середині 80-х) і брит-поп (з’являється в середині 60-х).
Основні центри розвитку рок-музики — західна Європа (особливо Великобританія) і США. Внаслідок цього більшість текстів пісень написана англійською мовою. Однак, хоча, як правило, і з деяким запізненням, національна рок-музика з’явилася практично у всіх країнах.
Основні центри розвитку рок-музики — західна Європа (особливо Великобританія) і США. Внаслідок цього більшість текстів пісень написана англійською мовою. Однак, хоча, як правило, і з деяким запізненням, національна рок-музика з’явилася практично у всіх країнах. Російськомовна рок-музика (т. зв. Російський рок) з’явилася в СРСР ще в cередіне 1960-х і досягла піку свого розвитку в 1980-х.
Музична складова
Рок-музика зазвичай виконується рок-групою, що складається з вокаліста, гітариста (як правило, грає на електрогітарі), бас-гітариста і барабанщика, іноді клавішника. Рідше присутній ритм-секція. Проте існують приклади використання в рок-композиціях практично всіх відомих музичних інструментів.
Відмінна риса рок-музики — одноманітний ритм, підтримуваний виконавцем на електричній бас-гітарі і барабанщиком. Соло інструментом є зазвичай електрогітара. Також у більшості рок-груп присутній вокаліст. Якщо на початку свого розвитку рок-музика лежала в основному в рамках блюзової гармонії, то тепер окремі її напрямки мають мало спільного в музичному відношенні.
Ідеологічна складова
Рок — це, з одного боку, рупор молоді, музичне втілення тих, що роздирають її суперечливих настроїв, конфлікту із загальноприйнятими нормами. З іншого боку, рок — один з інструментів шоу-бізнесу, направлений на комерційний прибуток в індустрії розваг. Ця подвійна природа і обумовлює суперечності, «спіральність» розвитку жанру. По суті справи, вся історія року складається з схожих циклів, на початку кожного з яких — бунт, протест, народження нових стилів і нових цінностей, виникнення груп і виконавців-основоположників стилю (1955, 1967, 1977, …), а потім — поступовий процес «приручення», комерціалізації, виникнення вторинних рок-груп, адаптації до способу життя.
Рок-це не тільки стиль музики, це і філософія, і спосіб життя, і субкультура. Рок-музика володіє щодо великою захоплюючою енергією («драйвом»). Вона може дати особі свободу від сталих суспільних принципів і стереотипів, від навколишньої дійсності.
З іншого боку, людина, захоплена рок-культурою, може остаточно відгородитися від зовнішнього світу, посилюючи положення прийомом алкоголю і наркотиків, що сприяє руйнуванню особистості. Нерідко це явище ставлять в провину рок-музикантам.
Перші кроки рок-музики
Початком рок-музики є поява жанру рок-н-ролу, що увібрав у себе риси блюзу, ритм-енд-блюзу, бугі-вугі, джазу і кантрі.
Значний вплив на рок-н-рол надали блюзові виконавці Роберт Джонсон, Лідбеллі, Мадді Уотерс. Назва «рок-н-рол» відбувався з пісень госпел-виконавців 40-х років і, будучи по суті закликом до танцю, є сексуальним евфемізмом. Вперше вираз з’явилося в пісні «Good Rocking Tonight» Роя Брауна 1947 році. У 1949 році виходить пісня «Rock And Roll» Уайлд Білла Мура.
Розвиток раннього рок-н-ролу пов’язаний в основному з американськими виконавцями, проте встановити, яка пісня або пластинка може вважатися першою в жанрі, практично неможливо. Серед можливих варіантів — сингл «» Fat Man «Фетс Доміно, що вийшов в 1950-му році. Згідно з іншими версіями, першої рок-н-рольної записом є» Rocket 88 «, записана в 1951 році Jackie Brenston and his Delta Cats.
Рок-н-рол в кінці 50-х
Серед тих, хто заклав фундамент рок-н-ролу як повноцінного жанру, найважливішими є імена Фетс Доміно, Бо Діддлі і Чака Беррі. Чак Беррі почав серйозно займатися музикою в 1953 році, а в 1955 вже записав перший сингл. Чак Беррі заклав основи рок-стилю до тексті, іміджі та грі на гітарі.
Серед інших впливових афроамериканських музикантів в жанрі рок-н-ролу слід виділити Літл Річарда, який в якійсь мірі появліял на подальше формування гаражного року і протопанку, оскільки його манера співу та гри на піаніно була значно агресивнішою і напористою, ніж у конкурентів.
Спочатку рок-н-рол вважався специфічною музикою, характерною тільки для афроамериканської публіки. Проте вже з’являлися перші білі артисти, що виконували рок-н-рол. Проривом рок-н-ролу в мейнстрім стала пісня Білла Хейлі «Rock Around The Clock». Проте титул «короля рок-н-ролу» завоював другий білий артист — Елвіс Преслі. Незважаючи на те, що його популярність і культовий статус багато в чому перебільшені в порівнянні з музичними успіхами, якщо порівнювати їх з пластинками чорних колег, Елвіс Преслі став першим, хто записав рок-н-рол на одному з ними рівні (коли діджеї ставили його перші записи в ефір, вони спеціально попереджали, що це співає білий артист).
Іншим знаменитим білим виконавцем рок-н-ролу став Джері Лі Люіс, що отримав прізвисько «Killer» за несамовиту манеру виконання і гри на піаніно. Трохи пізніше стала з’являтися м’якша форма «білого» рок-н-ролу, пов’язана перш за все з іменами Бадді Холлі і Everly Brothers.
Рок-н-рол в Англії
Хоча аж до появи біт-музики Англія в області рок-музики не могла скласти Америці ніякої конкуренції, перші рок-записи стали з’являтися тут вже в 50-х роках. Якщо в Америці рок-н-рол розвивався в тісному зіткненні з кореневими жанрами блюзу і кантрі, то на англійський рок-н-рол зробив найбільший вплив скіффл, зокрема, один з найвідоміших виконавців скіффл Лонні Донеган. Першими виконавцями рок-н-ролу, які змогли змагатися в англійських чартах з американськими виконавцями, стали Кліфф Річард і The Shadows. Перший англійський рок-н-рольний хіт — «Move It» Кліффа Річарда. Серед з’явилися у той час захопився груп була і перша група Джона Леннона The Quarrymen.
Рокабілі
На основі синтезу рок-н-ролу і кантрі з’явився особливий піджанр рок-музики — рокабілі. Найбільш знамениті його представники в 50-х — Еді Кокрен, Джин Вінсент і Карл Перкінс. Серед перших зразків рокабілі виділяються деякі ранні записи знаменитого кантрі-співака Джоні Кеша. Музика рокабілі знов стала популярною в 80-х роках. Серед представників нео-рокабіллі — Stray Cats, The Cramps, Heavy Trash.
Рок-музика 60-х років
Перша половина 1960-х
Зерно, посіяне в 50-х роках у Сполученому Королівстві американської популярною музикою, зокрема, рок-н-ролом, почало активно проростати. Американський рок-н-рол 1950-х років дав великий поштовх безпосередньо до розвитку рок-музики, ставши натхненням для груп, що виникли на початку 1960-х, таких як The Beatles, The Rolling Stones, The Animals, The Troggs. З популярного у Великобританії музичного стилю скіффл стало виділятися новий напрямок — британський біт, що став відповіддю на американський ритм-енд-блюз.
Терміном «Британське вторгнення» прийнято називати проникнення популярної британської музичної культури на територію США. Початком цього явища прийнято вважати «висадку» групи The Beatles на американський берег в лютому 1964 року. До цього моменту їх музика була вже вкрай популярна — на початку 1964 року п’ять синглів цієї групи займали п’ять перших позицій американського чарту.
Слідом за бітломанії, що охопила Америку і світ, послідувало захоплення та іншими англійськими групами: головними конкурентами The Beatles The Rolling Stones, The Kinks, The Animals, The Yardbirds. На хвилі популярності цих груп музичне життя у Великобританії почало бурхливо активізуватися, щодня відкривалися нові музичні клуби і з’являлися нові групи. Найпопулярнішими були групи біг-біту Manfred Mann, Searchers, Hollies, Herman’s Hermits і мод-рок групи The Who, The Kinks і The Troggs, що мали спільного менеджера, і The Small Faces.
Британський ритм-енд-блюз
Разом з шаленів у Англії бітом розвивався і блюз, що не мав такої величезної армії шанувальників на обох півкулях і виконується в основному у невеликих клубах для нечисленних цінителів. Центром англійської блюзу був Лондон, де зосередилися основні ритм-енд-блюзові групи. Головними пропагандистами і музикантами цього напряму були Алексіс Корнер і Джон Мейолл. Перший заснував групу Blues Incorporated, з якою співпрацювало безліч музикантів, які стали згодом світовими знаменитостями. Серед них — Дік Хекстелл-Сміт, Чарлі Уоттс і Мік Джаггер, Грем Бонд, Джек Брюс, Джинджер Бейкер, Роберт Плант, Лі Джексон та багато інших. Джон Мейолл був лідером групи The Bluesbreakers, основною тенденцією якої так само була постійна зміна складу. Через Bluesbreakers пройшли: Ерік Клептон, Пітер Грін, Мік Флітвуд і Джон Маквала, Мік Тейлор, Енслі Данбар і ін.
З виконання ритм-енд-блюзу починали і The Yardbirds, що мали на початку у своєму складі гітариста Еріка Клептона, швидко покинув групу, коли та перейшла до більш комерційно-успішного матеріалу. На зміну Клептону в The Yardbirds прийшов Джеф Бек, якого у свою чергу змінив Джиммі Пейдж. Всі троє лід-гітаристів, що пройшли через Yardbirds, стали першим поколінням «гітарних героїв» — вийшли на передній план гітаристів, на яких тепер звертали все більшу увагу і мали власних поклонників.
Іншою групою, що виконувала на початку ритм-енд-блюз, не без домішки скіффл і джазу, були The Animals, які звернулися в подальшому до биту і стали типовими представниками британського вторгнення.
Пізніше, ближче до кінця 1960-х з’явилися інші відомі групи, чия музика базувалася на блюзі: Free, утворена не без допомоги Корнера, Fleetwood Mac, основу якої складали музиканти, що працювали з Мейоллом, Cream, що заклали основу «важкого» блюз-року і вирвалися в авангард всього музичного руху.
Друга половина 1960-х: в року — «золоте століття музики»
Золотою ерою рок-музики стала друга половина 1960-х — період «людського потепління», що ознаменувався створенням безлічі музичних колективів, рухом хіппі в Америці та молодіжної революцією в Європі. Борис Гребенщиков, у своїй радіопередачі «Аеростат» назвав цей час «Золотим століттям музики». Це був час відкидання соціальних цінностей і кліше, яскравим прикладом чого є більш експериментальні, почасти психоделічні і нестандартні музичні композиції, суттєві зміни в зовнішньому вигляді і поведінці рок-музикантів. Наприклад, учасники групи The Beatles, спочатку носили акуратні зачіски і костюми, відпустили довге волосся, вуса та бороди, і стали носити карнавальні костюми та одягу в стилі хіпі. Музика рок-груп вийшла за колишні рамки і стала вільно розвиватися в різних напрямках.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 437 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |