Читайте также:
|
Середина серпня 1999 р. Після нападу чеченських бойовиків на Дагестан і вибухів у російських містах Росія розпочала другу чеченську війну. Росія назвала Чечню джерелом тероризму, а війну початком нової „антитерористичної” операції в Чечні.
Вона використовувала такі варварські методи ведення війни:
• масові бомбардування, ракетні удари;
• артилерійські обстріли населених пунктів Чечні;
• „зачистки” окремих населених пунктів тощо. Світове співтовариство закликало Росію до демократичного вирішення проблеми Чечні. Чеченські терористи не припиняють боротьби. Свідченням цього є:
• захоплення театрального центру на Дубровці в Москві у жовтні 2002 р. Загинуло понад 120 чоловік.
• 1 вересня 2004 р. Чеченські терористи захопили школярів у Дагестані в заручники. Були численні жертви серед школярів, учителів, жителів міста.
Володимир Путін (народився 1952 р.)
31 грудня 1999 р. Б. Єльцин виступив із офіційним зверненням до громадян Росії, в якому зазначив, що „Росія повинна ввійти в нове тисячоліття з новим обличчям, з новими, розумними, сильними, енергійними людьми”. В. Путін як прем’єр-міністр Росії почав виконувати обов’язки президента Росії, а згодом був обраний і президентом.
Народився 1952 р. у Ленінграді. Закінчив юридичний факультет Ленінградського університету. Працював в управлінні зовнішньої розвідки КДБ СРСР.
Як президент Росії В. Путін намагається посилити центральну владу, провести адміністративну реформу, відмінити виборність глав держадміністрацій, що і було зроблено. (В. Путін ліквідував виборність 89 губернаторів і почав призначати їх з Центру.) Виявляється авторитарний стиль управління, наступ на свободу слова, встановлення контролю над засобами масової інформації, усунення з політичної арени опозиції. Путінське управління демократією означає сильну президентську владу. Пропутінська партія „Єдина Росія” має 2/3 місць у парламенті.
У 2000 і 2004 pp. В. Путін обирався на пост президента Росії, здобувши переконливу перемогу на виборах.
На міжнародній арені В. Путін намагається підвищити роль Росії і повернути їй втрачені позиції.
2008 р. – президентські вибори в Росії. Президентом обрано Д. Медвєдєва.
травень 2010 р. – візит Президента Росії Д. Медвєдєва в Україну (відвідав Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
4 грудня 2011 р. – вибори в Державну Думу РФ.
ДОДАТКИ ДО ЛЕКЦІЇ 2 - "КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ"
Як змінювалася чисельність населення Росії
Визначення кількості населення було налагоджено ще в Новгородській республіці та Київській Русі. Це було потрібно для збору податків, або, як тоді говорили на Русі, „податі”. З ХV ст. всіх податних (тобто тих, хто мав платити податки) почали заносити в так звані писцьові книги. В ХVІІ ст. одиницею оподаткування стали двори, або домогосподарства, тому в практику ввійшли подвірні переписи. В ХVІІІ ст. з’явилися подушні списки – ревізькі казки (від пізньолат. – revisio – „перегляд”).
В сучасній Росії на селі дані про громадян заносяться в господарські книги, а в містах – в будинкові („домові”). Крім того, спеціальні заклади (ЗАГСи) реєструють народження, смерть, шлюби і розлучення (акти громадянського стану).
Ці форми поточного обліку є неповними і неточними. Тому в більшості цивілізованих країн регулярно відбуваються повні переписи населення. Здійснюються вони за 1-2 дні по всій території держави.
У Російській імперії перший та останній перепис населення відбувся 1897 р. (за один день 9 лютого (28 січня за старим стилем)). За радянської влади відбулося декілька великих переписів. Перший, 2 червня 1918 р., охопив жителів Петрограда, а 17 грудня 1926 р. був організований Всесоюзний перепис населення. За відкритістю даних (тобто за часткою інформації, опублікованої в загальнодоступних ЗМІ), він до сьогодні залишається неперевершеним зразком.
Наступний перепис відбувся 6 січня 1937 р. – ввійшов в історію як „репресивний”, показавши, що в Росії живе людей менше, ніж передбачало керівництво країни (в результаті підсумки перепису визнано помилковими, а його організаторів піддано репресіям; отримані результати було засекречено; лише в 1990 р. частина з них була опублікована). 17 січня 1939 р. пройшов новий перепис. На цей раз населення штучно збільшили на 3 млн. чоловік. Наступний перепис було проведено 15 січня 1959 р., після чого такий збір даних відбувався приблизно кожні 10 років (15 січня 1970 р., 17 січня 1979 р. і 12 січня 1989 р.).
Перший Всеросійський перепис населення мав відбутися у січні 1999 р. Однак через брак коштів його, на жаль, перенесли на більш пізній термін (користувалися даними поточного обліку і результатами вибіркового мікроперепису 1994 р., що охопив лише 5 % росіян).
В ІІ половині XVI століття населення Росії становило не більше 7 млн. чол. (це менше, ніж кількість жителів у сучасній Москві), а наприкінці ХVІІ століття – приблизно 10,5 млн. З середини XVIII і до середини XX століття населення Росії зросло в 7 разів. Однак, якщо зобразити цей процес графічно, то не зможемо отримати криву, що круто піднімається вгору. Російська історія „потурбувалася”, щоб зробити її хвилеподібною. Війни, революції, епідемії, голод – головні „вороги” стабільного приросту населення і „винуватці” демографічної кризи з Росії.
Тільки в І половині ХІХ століття приріст населення в Російській імперії припинявся декілька разів. Причиною цього стали: на початку століття (1811 – 1815 рр.) війни (з Туреччиною та Францією); в 1830 – 1831 рр. – епідемія холери; в 1839 – 1840 рр. – сильний неврожай; в 1848 – 1849 рр. – нова епідемія холери та наступний неврожай. У ІІ половині ХІХ століття приріст населення двічі наближався до нуля: в 1855 – 1856 рр., коли йшла Кримська війна, і в 1891 – 1892 рр., коли в країні був неврожай і голод. Але ХІХ століття не знало таких глибоких і тривалих демографічних криз, подібних тим, що принесло Росії ХХ століття.
Населення Росії в роки радянської влади
Перший Всесоюзний перепис населення 1926 року до сьогодні слугує надійною точкою відліку для статистики. Тоді населення Росії (в сучасних кордонах) становило 93,6 млн. чол. До початку Великої вітчизняної війни цей показник збільшився до 111 млн. чол. Природний приріст становив 16,8 млн. чол.; 0,6 млн. припадало на міграційний приріст (тобто на жителів інших республік СРСР, що за різних обставин приїхали до Росії).
За роки війни населення республіки зменшилося на 12 млн. (13 %). Близько 0,5-1 млн. чол. забрав голод 1946 р. Лише в 1956 р. чисельність населення Росії перевищила довоєнний рівень. З 1950-х років країна вже не переживала таких потрясінь, як в І половині ХХ століття. До кінця 1990-х років загальні демографічні зрушення залишалися незмінними: сільське населення скорочувалося, а міське, як і загальна кількість росіян, зростало.
На початку 1980-х років – погіршення демографічної ситуації (особливо це стосувалося європейської частини РФ). Була розроблена система заходів (так звана нова „сімейна політика”), що повинна була сприяти підвищенню народжуваності. Ситуація покращилася в 1981-83 рр., але потім розпочався ще більший спад народжуваності.
Здійснювалися заходи і в напрямку за збільшення середньої тривалості життя росіян (з 1985 р. – масова антиалкогольна кампанія). Це дало свої результати: тривалість життя зросла з 68 років (у 1981 р.) до 70 років (у 1987 р.). Але незабаром ситуація погіршилась: уже в 1995 р. середня тривалість життя в Росії скоротилася до 65 років.
Населення Росії наприкінці ХХ століття
Загроза скорочення чисельності населення Росії давала про себе знати з 1960-х років; саме тоді почала знижуватися чисельність сільського населення, а потім і міського (в центральних районах країни). Сільська молодь залишала села і за рахунок цього деякий час підтримувалося зростання міського населення, не дивлячись на низький рівень народжуваності. Але наприкінці 1970-х років це джерело себе вичерпало. На початку 1990-х років спостерігається падіння чисельності населення майже на всьому просторі РФ. В демографічних статистичних повідомленнях основними причинами цього називають: різкий спад виробництва, зниження життєвого рівня, національні конфлікти. Сотні тисяч біженців, що буквально „ринули” в Росію, не привнесли рівноваги в ситуацію, а лише загострили ті суперечності, що давно назріли в суспільстві. З початку 1990-х років змінилася динаміка чисельності населення по всій країні. Переломним був 1992 рік, коли міське населення неухильно зменшувалось, а сільське – дещо зростало. Загальна чисельність населення країни знижується з 1991 р., коли вона досягла 148,7 млн. чол.; до 1997 р. скоротилася до 147,1 млн.; з 1996 р. почала знижуватися і кількість сільського населення.
Вчені-демографи вважають, що нічого незвичного та несподіваного не відбулося, і всі нинішні зрушення в структурі населення РФ були підготовлені вже декілька десятиліть назад. Загальнодержавна криза лише прискорила незворотні демографічні процеси, що спостерігаємо в сучасній Російській Федерації.
Демографічні катастрофи ХХ століття
На долю Росії в ХХ столітті випали важкі випробування: дві світові війни і три революції, сталінські табори (ГУЛАГи) і колективізація, злидні та голод.
Одним з наслідків соціальних потрясінь є різке зниження чисельності населення країни, або ж демографічна катастрофа.
У Росії в ХХ столітті таких катастроф було три.
Перша – під час Першої світової війни, трьох революцій і громадянської війни (1917 – 1922 рр.); друга – під час колективізації і зразу після неї (1930 – 1936 рр.); третя – Велика вітчизняна війна і перші повоєнні роки (1941 – 1948 рр.).
Скільки ж людей втратила Росія в період цих демографічних катастроф?
Оцінити, скільки ж Росія втратила людей можна лише приблизно. За підрахунками вчених, за катастрофу 1915 – 1922 рр. – 12 млн. чол. (13 % населення), в 1930 – 36 рр. – 5 млн. (5 %) і 1941 – 48 рр. – 21 млн. (19 %). Однак це лише прямі втрати (вбиті солдати, мирне населення, жертви голоду та епідемій). Але ж є ще й так звані побічні втрати: в епоху суспільних катаклізмів збільшується природна смертність, а народжуваність зменшується. З врахуванням опосередкованих втрат дані значно зміняться: вони відповідно становитимуть 18,6 млн., 6,5 млн. і 24,5 млн. чол.
Подібні розрахунки завжди є приблизними, тому що багатьох даних просто немає, або ж вони вкрай недостовірні. Наприклад, невідомо, скільки саме росіян загинуло в Першій світовій війні (від 0,5 до 4 млн. чол.). Іноді політики, намагаючись знищити власні помилки, що привели до соціальних трагедій, „ховають” справжні розміри людських втрат (так про голод 1930-х рр., який забрав мільйони жителів, у радянські часи навіть не згадувалось, а про підрахунки втрат мова не йшла взагалі). Дані про втрати початку та періоду Великої вітчизняної війни впродовж 50 років збільшилися майже в 4 рази! Тому, щоб визначити, скільки ж людей втратила Росія під час демографічних катастроф, вчені використовують досить складні методи.
Ось один з прикладів. Згідно даних Центрального статистичного комітету Російської імперії, загальна чисельність населення країни (в її тодішніх кордонах) на 1 січня 1914 р. становила 185,2 млн. чол. Знаючи цю цифру, а також скільки народжувалось і вмирало людей в передвоєнні роки, демографи підрахували, що не будь Першої світової війни, на території Росії в 1918 р. повинно було б проживати 195,2 млн. чол. За статистичними даними 1918 р. виходило всього 110 млн., або на 43,5 млн. чол. менше. Куди щезли 85 млн. чол.? Декілька регіонів на той час здобули незалежність і вийшли зі складу Росії (Польща та Фінляндія), частина була окупована військами Німеччини, Австро-Угорщини та Туреччини. Демографи вирахували людей, що жили на цих територіях, і визначили, що Російська імперія тільки в Першій світовій війни втратила щонайменше 10 млн. чол.
Ще важче назвати точну цифру загиблих у період репресій і голоду, так як ці дані були суворо засекречені. Колективізацію, що почалася наприкінці 1920-х років, можна порівняти з війною, що оголосили більшовики селянам. Їх називали куркулями і ворогами радянської влади; частину розстріляли, частину вислали до Сибіру, на Північ та до Середньої Азії. Сотні тисяч висланих загинули від голоду і хвороб. Так були винищені найбільш працьовиті та працелюбні селяни. Сільське господарство занепадає плюс до цього страшний голод 1933-1934 рр. У половині регіонів Росії в цей час різко скоротилася чисельність населення. Визначити жертви голоду і жертви репресій окремо вкрай важко. Разом вони становлять приблизно 6,5 млн. чол., включаючи прямі (5 млн. чол.) і опосередковані втрати.
Скільки втратив СРСР в Другій світовій війні? Керівники країни називають різні цифри:
Й. В. Сталін – 7 млн.;
М. С. Хрущов – 20 млн.;
М. С. Горбачов – 27 млн. чол.
На думку провідних вчених, точну цифру можна отримати, порівнявши чисельність і склад населення до і після війни. На середину 1941 р. населення СРСР (у післявоєнних кордонах) становило 196 млн. 715,4 тис., а на початку 1946 р. – 170 млн. 548,4 тис. чол. Таким чином, країна недорахувалася приблизно 26,2 млн. чоловік. Вирахуємо з цієї кількості величину природної смертності дітей за 4,5 роки і з’ясуємо, що, всього СРСР втратив 26,6 млн. чол. (16 % післявоєнного населення країни (за іншими даними – 26 млн.)). З них 20 млн. – чоловіки, саме з них складалася армія та партизанські загони. Найбільші втрати (близько 55 %) прийшлися на тих, хто народився в 1901 – 1931 рр., тобто кому на початку війни було від 10 до 30 років.
В 1946 р. через посуху і неврожай в країні настав голод. Уряд зняв з державного хлібного забезпечення 28 млн. селян, і від голоду померло, за різними оцінками, від 0,5 до 1 млн. чол.
Таким чином, за три великі демографічні катастрофи ХХ ст. Росія (в її сучасних кордонах) втратила майже 50 млн. чол. – 1/3 нинішньої чисельності населення Російської Федерації.
Міграції
За розмірами території Росія – найбільша країна в світі. Протягом століть освоєння її величезних просторів супроводжувалося рухом населення, тобто міграціями (від лат. migro – „перехожу”, „переселяюсь”) з центральноєвропейських регіонів до окраїн. Історик Василь Осипович Ключевський писав: „Історія Росії – це історія країни, що колонізується”.
З XVI століття Росія з тісних рамок волзько-окського межиріччя почала розширятися в двох напрямках: на південь і схід. Рухаючись на південь, росіяни освоїли задонські та заволзькі степи (Дике поле). Східний шлях йшов через Камінь (так тоді називався Урал) до Сибіру. Його російські землепрохідці пройшли протягом двох поколінь і в ХVІІ столітті вийшли до Тихого океану.
Поступово росіяни (а з кінця ХVІІ століття й українці) заселили землі в басейнах Дону і Кубані, Північний Кавказ, Середнє та Нижнє Поволжя, Урал, Північний Казахстан, Сибір і Далекий Схід. Слідом за козаками-першопроходцями йшли купці, священики, селяни. Останніх нерідко насильно переселяла держава: державних селян – для ямщицької „гоньби” (на нових дорогах), кріпаків – „на вивід” (для освоєння земель на окраїнах).
Селянська реформа 1861 р. і зародження капіталізму внесли чимало змін в характер російської міграції. Головною причиною, що спонукала мігрувати людей з центральних районів, стала нестача землі. Як і раніше, один з напрямків переселення (5 млн.) – за Урал, а інший – приблизно 8 млн. – в південні губернії (від Дунаю до р. Урал і далі, в Семиріччя та Середню Азію).
Наприкінці ХІХ століття зароджується „відходництво” – масова міграція в міста і фабричні поселення. За переписом 1910 р. в Петербурзі значилося 1,3 млн. робітників із селян, стільки ж у Москві.
Міграції радянського періоду
В радянський час люди продовжували залишати освоєні райони Росії, України, Молдавії і Білорусії (переїзжали на північ, схід і південний схід СРСР). У 20-30-і рр. на Урал, в Сибір, на Далекий Схід переїхало більше, ніж 4,7 млн. чол. Все більше селян залишали село і переселялися до міст. Особливо цей процес посилився наприкінці 1920-х рр., коли радянська влада взяла курс на розвиток промисловості. „Розкуркулювання” села привело до того, що більшість селян „добровільно” (щоб уникнути репресій) їхали до міст та на великі будови. Частка міського населення за 1920-1930-і роки зросла з 18 до 32 %.
Особливим міграційним періодом стали роки Великої вітчизняної війни. З західних прифронтових територій (включаючи і Москву) в східні і південні райони в стиснуті терміни було евакуйовано близько 25 млн. чол. Більшість евакуйованих після закінчення війни не повернулися додому, а залишилися жити на нових місцях.
В роки війни існував і західний міграційний потік (всього приблизно 8,7 млн. чол.) – військовополонені, робітники, цивільні особи, що були вивезені окупантами під час відступу. Після закінчення війни на батьківщину повернулося приблизно 5,9 млн. радянських громадян, решта загинули (майже 2,1 млн. чол.) або стали „невозвращенцями” (0,7 млн. чол.).
У післявоєнні роки поновилися міграції сільських жителів у міста (особливо великі) та на новобудови (головно Сибіру та Далекого Сходу). Районом-донором, звідки переселялися люди, традиційно була середня смуга європейської частина СРСР, насамперед Волго-Вятський і Центральночорноземний райони. Основними регіонами, що приймали переселенців, стали Казахстан, Середня Азія, Північний Кавказ. Крайня Північ вабила людей не тільки високою зарплатнею та пільгами (зокрема, „северяни” раніше йшли на пенсію), але й романтикою освоєння нових земель.
В ІІ половині 1940-х років держава почала заселяти знелюднені в результаті війни райони. Наприклад, у Калінінградську область було завербовано 0,4 млн. чол. В 1950-х на початку 1960-х років почалося освоєння казахстанської та південносибірської цілини, мільйони гектарів степу (тільки до Казахстану в 1957-1962 рр. приїхало близько 1 млн. чол.).
Поступово в освоєних районах Європейської Росії жителів ставало все менше, і вже в 1960-х роках два з них – Північно-Західний і Центральний – самі відчули нестачу населення. З цього часу змінюється напрямок міграційних потоків. Якщо раніше люди переселялися в основному з центральних районів в окраїні, то в ІІ половині 1970-х років сформувався новий напрямок міграції з окраїн до центру. За 1979-1989 рр. в Росію приїхало 3,5 млн. чол., а залишили її 1,8 млн.; таким чином за рахунок міграцій країна отримала приріст населення в 1,7 млн. чол. (на Москву і Московську область прийшлося 28 % загальної кількості переселенців, а на Ленінград і Ленінградську область – 12 %; ще 25 % прийняла Тюменська область у Західному Сибіру, де бурхливими темпами розвивався нафтогазовий комплекс).
Сучасні міграції в Росії
Наприкінці ХХ століття територія РФ чітко розділилася на дві зони – та, що приймає населення і та, що його віддає; але при цьому плюс і мінус помінялися місцями. Вся Північ (за винятком Тюменської області), що раніше інтенсивно притягувала населення, зараз інтенсивно його втрачає. Цей район та прирівнені до нього за умовами проживання території втратили близько 8 %, а Чукотка лише за два роки (1993-1994 рр.) – навіть 22 % населення. За першу половину 1990-х років з Далекого Сходу виїхало 6 % жителів, причому відтік людей з цього регіону спостерігається вперше за всю історію його освоєння росіянами. Перехід на ринкові відносини, відміна північних пільг, у ряді випадків відсутність фінансування багатьох підприємств оголили гострі проблем російської Півночі, в першу чергу низьку ефективність господарства та перенаселеність. Тому відтік населення з Півночі, в сучасних умовах, на жаль, незворотний процес.
Європейська частина (окрім Півночі), Урал і Західний Сибір привабливі для мігрантів. Навіть такі традиційні райони відтоку населення, як Волго-Вятський, Центральночорноземний та інші, зараз активно приймають приїжджих.
Зміни торкнулися також і автономних республік, розташованих в Європейській Росії. З них (окрім Карелії) люди в основному виїзжали, а нині (окрім Чечні і Калмикії) туди приїзжають, особливо інтенсивно в Дагестан, який приймає біженців з Чечні.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 256 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |