Читайте также:
|
В роки війни в СРСР „карали” цілі народи. Офіційною причиною депортації називали „зрада” або ж, як у випадку з німцями, побоювання, що за певних обставин така зрада може бути. Насправді ж зрада та малодушність проявляли представники всіх народів СРСР. Тому звинувачення в „зраді” цілого народ були глибоко несправедливими. Визначення вини за злочини, скоєні окремими людьми, на увесь народ, тобто покарання за національною ознакою, є злочином проти людства.
Найперший удар в роки війни прийшовся по німцях[2], які проживали в СРСР. Їх предки, в основному селяни, прибули в Росію в ХVІІІ столітті на запрошення Катерини ІІ (а опинилися тут ще ХІІ – ХVІІ ст.ст.) і згодом розселилися по всій країні. З 1924 року по 1941 рік існувала Автономна республіка німців Поволжя в складі РСФСР. В ході депортації німців цю автономію ліквідували, а її територію розподілили між Саратовською та Сталінградською областями.
З „покараних” народів постраждали найбільше саме німці піддані депортації та позбавлені права пересуватися – 1,2 млн. чол. 28 серпня 1941 р. було видано Указ Президії ВР СРСР „Про переселення німців”, які проживають в районах Поволжя”. Вивозили їх головно в Казахстан, а також в Красноярський і Алтайський країн, в Новосибірську та Омську області.
Після Поволжя влада приступила до аналогічних репресій проти німців, які жили в інших республіках СРСР. Таким чином, німців в СРСР виселили практично звідусіль, де вони проживали. У вересні 1941 р. Сталін видав наказ про звільнення військовослужбовців німецької національності з діючої армії.
Примусової депортації зазнали також фінни-інгерманландці та греки. В 1941-42 рр. фіннів стали виселяти з Ленінградської області. Направляли їх в основному у віддалені райони – в Іркутську область, Красноярський край та Якутську АРСР; більшість працювали в риболовецьких колгоспах на р. Лена та її притоках. В 1942 р. з Криму, Красноярського краю і Ростовської області відправили на спеціальне поселення ще один „соціально небезпечний елемент” – головним чином греків.
Наступним „покараним” народом стали карачаївці. В серпні 1942 р. німці окупували територію Карачаївської автономної області. Партизанський рух було розгромлено, якому активно сприяв Карачаївський національний комітет, який активно співпрацював з окупантами; в січні – лютому 1942 р. організував повстання проти радянської влади. За зраду декількох людей влада вирішила покарати увесь народ. У січні 1943 р. радянські війська звільнили область, а в жовтні 1943 р. вийшли указ і постанова уряду про виселення карачаївців і ліквідації Карачаївської автономної області. Її територія була поділена між Ставропольським та Краснодарськими краями. Практично за один день було виселено 69 тис. чол.
Наступним „покараним” народом стали калмики. Наприкінці 1943 р. після звільнення Калмикії від німецької окупації – почалася підготовка до їх депортації в Алтайський і Красноярський краї, в Омську і Новосибірську області. Всього було виселено близько 93 тис. чол. Оскільки депортація відбувалася зимою (почалася епідемія сипного тифу), смертність серед висланих була високою. Калмики працювали в сільському господарстві, на лісоповалі, займалися рибним промислом (але ж вони споконвічні скотарі).
Наступними в черзі опинилися чеченці й інгуші. Територія Чечено-Інгушетії лише частково опинилася в зоні фашистської окупації, так що звинуватити їх в разі було важко. Офіційним звинуваченням в цьому випадку стала „активна і майже поголовна участь у терористичному русі, спрямованому проти Радянської і Червоної Армії”. Це звинувачення в зраді цілого народу було абсолютно несправедливим[3].
Нарком внутрішніх справ Л. П. Берія прибув до Грозного і особисто керував операцією, в якій брали участь величезні сили – до 120 тис. солдат і офіцерів військ системи НКВС, стягнутих з усієї країни. Не в кожній фронтовій операції діяло стільки бійців. 22 лютого 1944 р. Берія зустрівся з керівництвом автономної республіки та вищим духовенством і попередив їх про операцію, призначену на ранок наступного дня.
На відміну від попередніх ця операція виявилася нелегкою. Було заарештовано 2016 чол., які „вчинили опір, вилучено 20072 одиниці вогнепальної зброї. Факти говорять самі за себе. За тиждень виселили 500 тис. чеченців та інгушів. Чечено-Інгушська АРСР була ліквідована, а на частині її території створено Грозненський округ у складі Ставропольського краю, пізніше перетворений в Грозненську область (перевезені до Казахстану і Киргизії).
Після цього наступила черга Кабардино-Балкарії, вірніше, її гірської південної частини – Приельбрусся, де проживали балкарці. В серпні 1942 р. німецькі війська окупували частину території Кабардино-Балкарської АРСР, але вже в січні 1943 р. республіка була повністю звільнена. Цей народ Берія звинуватив у неспроможності захищати Ельбрус від німців. У березні 1944 р. відзвітував Сталіну про виселення 37 тис. балкарців у Казахстан і Киргизію.
Кабардино-Балкарія була перейменована на Кабардинську АРСР. Звільнені землі заселили „колгоспниками з малоземельних районів Кабардинської АРСР”, тобто кабардинцями, а гірські південно-західні райони передали Грузії.
Останніми в цьому сумному списку були кримські татари. Німецька окупація Криму тривала з листопада 1941 р. до квітня-травня 1944 р. І співробітництво з окупантами і антинімецький партизанський рух у Криму були в рівній мірі масовими: з обох сторін діяло чимало кримських татар. Але „покарали” всіх разом. Операція по виселенню з Криму почалась на світанку 18 травня і тривала три дні. Всього з Криму було депортовано 191 тис. кримських татар. Більшість з них потрапили в Узбекистан (найчисельніші „колонії” виникли в Ташкентській, Самаркандській, Андижанській і Ферганській областях), а інших відправили в ряд областей європейської частини СРСР і на Урал. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму крім татар вивезли близько 42 тис. греків, болгар, вірменів, турок й іранців (греків депортували також із Закавказзя).
В результаті етнічної депортації народів Північного Кавказу і Криму, здійснених за неповні сім місяців (з листопада 1943 р. по червень 1944 р.), рідні місця залишили близько 870 тис. чол.
Разом з німцями кількість депортованих в роки війни складає 2,3 млн. чол. Оскільки покинуті землі заселяли іншими людьми в основному насильно, то виходить, що жертвами тотальних етнічних депортацій стали 3 млн. чол.
Таким чином, виокремлюємо три хвилі етнічних депортацій у роки Великої Вітчизняної війни. Перша – початковий період бойових дій, коли ворог наступав на всіх фронтах. Вона охопила виключно представників двох національностей – німців і фіннів, оскільки в той час СРСР знаходився у стані війни з Німеччиною та Фінляндією. Скоріше всього, ця хвиля торкнулася б і румунів з угорцями, якби території їх проживання не опинилися в руках противника з перших же бойових дій.
Друга хвиля – акції „помсти” стосовно народів, які, на думку Сталіна, провинились перед СРСР. Вони здійснювались, як правило, через півроку після звільнення відповідних територій. І тільки у випадку з татарами Криму „покарання” здійснили через місяць.
Третя хвиля – „зачистки” радянської прикордонної зони, але тільки в південному напрямку (головним чином в Закавказзі, але також в Криму та Середній Азії). Жертвами цієї політики стали турки, болгари, греки, турки-месхетинці, курди і деякі інші.
В післявоєнні часи депортації поновились але носили вже не такий систематичний та послідовний характер, як це було до 1945 р.
Після смерті Сталіна почалось поступове повернення депортованих народів на попередні місця проживання. І тоді давні образи обернулися гострими конфліктами: як будувати відносини з тими, хто поселився на „очищеному” місці? Ця проблема донині не вирішена!
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 120 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |