Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Міжнародний порядок

Читайте также:
  1. E. Порядок защиты курсовой работы.
  2. Gl] Тема 9.Законность и правопорядок. Мировой правопорядок
  3. II. Порядок выполнения
  4. II. Порядок выполнения курсовой работы
  5. II. Порядок выполнения, рецензирования и защиты курсовой работы
  6. III. Организация и порядок прохождения практики
  7. III. Порядок и условия проведения олимпиады
  8. III. ПОРЯДОК ОРГАНИЗАЦИИ И ПРОВЕДЕНИЯ ОБЩЕГО СОБРАНИЯ СОБСТВЕННИКОВ ПОМЕЩЕНИЙ МКД
  9. III. Порядок производства и решения дел
  10. V. Порядок назначения повышенной государственной академической стипендии студентам

Функціонування та розвиток світової системи передбачає певну організацію, впорядкованість міжнародного життя, що ставить питання про співвідношення у сфері міжнародного життя понять “система” і “порядок”. Міжнародне життя – це сукупна діяльність міжнародних акторів з метою реалізації своїх інтересів і спільного рішення загальних (у тому числі глобальних) проблем, за допомогою якої відбувається формування, функціонування і розвиток міжнародних інститутів і відносин. Особливості цілевстановлення виступають визначальним фактором при виділенні можливих форм організації (облаштування) міжнародного життя, дозволяючи виділити дві їхні найбільш загальні категорії: міжнародна анархія і міжнародний порядок.

Міжнародна анархія являє собою таку форму організації міжнародного життя, при якій у відносинах між суб'єктами домінують стихійні сили, що виражаються в перевазі егоїстичних інтересів міжнародних акторів як мотиваційну основу їхньої поведінки, відсутності інституційних, у тому числі правових механізмів регулювання взаємодії міжнародних акторів, а також відсутності загальновизнаного етичного «кодексу міжнародного поведінки». Міжнародна анархія є неупорядкований стан «війни всіх проти всіх», війни без правил суперництва. Протилежністю їй є міжнародний порядок.

Міжнародний порядок є особливим різновидом суспільного порядку як такої організації соціального життя, яка протилежна анархії, що заперечує усяку владу одних соціальних спільнот над іншими, що проповідує непокору будь-якому керівництву і нічим не обмежену волю. Інакше кажучи, суспільний порядок - це певна організація життя соціуму, її регулювання на основі відповідних (наприклад, державно-правових) норм і загальних (національних, культурних, морально-етичних і т.п.) цінностей.

Міжнародний, в тому числі світовий, порядок безпосереднім чином впливає внутрісуспільне життя народів і держав, зокрема, на характеристики політичних режимів держав. Хоча б тому, що політичні режими певної епохи, які керують організацією суспільства певного типу, неминуче мають якісь спільні характеристики. У свою чергу, характер політичних режимів держав значно впливає на характеристики міжнародного порядку конкретної епохи. Так, Р. Арон каже про те, що «дипломатичні маневри бувають тим витонченішими, чим авторитарнішими є режими, тобто менше правителі відчувають тиск політичних груп або громадської думки». Особливо значимим для встановлення того чи іншого типу міжнародного порядку має політичний режим держав – центрів сили.

Можна розглядати міжнародний порядок як такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, що покликаний забезпечити основні потреби держав і інших міжнародних інститутів, створювати і підтримувати умови їхнього існування, безпеки і розвитку. Представляється, що за критерієм цілевстановлення і за принципами організації взаємодії міжнародних акторів можна виділити три форми міжнародного порядку: міжнародна конкуренція, міжнародна координація і міжнародна субординація.

Конкурентний порядок характеризується домінуванням інтересів міжнародних акторів над усвідомленням необхідності спільного рішення загальних проблем виживання, безпеки і розвитку, але, на відміну від міжнародної анархії, тут діють механізми упорядкування стихійних взаємодій, мотивованих вигодою. У ролі таких механізмів виступають насамперед погоджені правила суперництва, конкуренції, що закріплюються в нормах і принципах міжнародного права і міжнародних звичаях. При цьому кожен суб'єкт міжнародної взаємодії вільно здійснює свою діяльність на міжнародній арені, не визнаючи ніякого санкціонованого правом чи мораллю зовнішнього впливу на свою вільну волю, крім як заснованого на добровільній згоді. Зрозуміло, конкуренція може бути сумлінною і несумлінною. В умовах конкурентного порядку діють безструктурні механізми регулювання міжнародних відносин. При цьому поступово держави усвідомлюють необхідність такого маневрування, яке здатне перешкодити будь-якій з інших держав зібрати сили, які перевищували б сили її супротивників, навіть об’єднаних у коаліцію. Створення інституційних засобів підтримання такої рівноваги свідчить про перехід до міжнародного порядку координації.

Порядок координації являє собою більш високу за рівнем організації форму міжнародного порядку, що характеризується формуванням певного балансу між інтересами міжнародних акторів і необхідністю спільного рішення загальних проблем. Міжнародна координація відрізняється від конкурентного порядку насамперед виникненням інституційних механізмів узгодження національних інтересів. Основним серед них є досягнення міжнародного еквілібріуму. Саме класична система балансу сил, сформована Віденським конгресом після невдачі спроб Наполеона створити континентальну імперію, являє типовий приклад міжнародної координації. Вона прагнула стабілізувати відносини між її учасниками й обмежити виникаючі між ними конфлікти. Якщо ж конфлікти приймали збройний характер, то це були класичні «досконалі» війни, що відповідають політичним уявленням про війну.

Формування порядку субординації являло собою подальший розвиток міжнародного порядку в напрямку ускладнення управлінських принципів організації міжнародного життя. Дана форма міжнародного порядку означає в тій чи іншій мірі підпорядкування інтересів окремих міжнародних акторів інтересам міжнародного співтовариства, що починають усе більш усвідомлюватися в міру зростання взаємозалежності в економічній, технологічній, соціокультурній сферах людської життєдіяльності.

Саме виникнення порядку субординації зробило принципово можливим просування від міжнародного до світового порядку. Можна згадати тут, що Х. Булл під світовим порядком розумів не міжнародний порядок серед держав, але приклади дій людства як цілого, що захищають першорядні цілі соціального життя, якими він вважав виживання, істину і власність. Існує як можливість, так і бажаність розуміти світовий порядок як порядок серед усього людства як цілого. Бажаність такого розуміння обґрунтовується прихильниками такого підходу тим, що світовий порядок більш фундаментальний і споконвічний, чим порядок серед держав, і морально передує йому.

Важливо усвідомити розходження міжнародного і світового порядку. Останній виступає в якості особливого, вищого рівня першого. На думку П.О. Циганкова, різниця між поняттями “міжнародний порядок” і “світовий порядок” полягає в тому, що якщо перше відбиває потреби існування держав і забезпечення їхнього суверенітету, то змістом другого є фундаментальні потреби людства - виживаність, добробут, справедливість у відношенні конкретних людей. Друге розходження, на думку російського соціолога, полягає в тому, що якщо міжнародний порядок як більш-менш оптимальний устрій міжнародних відносин, що відбиває можливості суспільних умов, існував практично на всіх етапах історії міждержавних відносин, те світовий порядок ще тільки має бути створити.

Поняття світового порядку відбиває зростаюче усвідомлення глобальної спільності людей і народів, які несуть спільну відповідальність за стан нашої планети. Воно має містити всю характеристику внутрішньої структури світового суспільства, характеризувати моделі людської життєдіяльності, які забезпечують елементарні та головні цілі суспільного життя людства.

П.О. Циганков вважає, що наша епоха - епоха переходу від міжнародного порядку, заснованого на суверенітеті держав-націй, до світового порядку, регульованому інститутами, законні права яких будуть складатися з добровільно відчужуваної і постійно зростаючої частки суверенітетів всіх учасників міжнародних відносин.

Разом з тим, хоча міжнародна субординація робить можливим формування світового порядку, все ж не всякий порядок субординації є світовим порядком. Справа в тому, що в рамках порядку субординації діють різноспрямовані вектори. Один з них виражається в сприйнятті самої міжнародної субординації як інструмента ефективного вирішення загальних, у тому числі глобальних проблем. Інший пов'язаний з розумінням її як інструмента ствердження власної влади в масштабах тієї чи іншої світ-системи (регіональної чи глобальної). Саме цій меті прагнуть підпорядкувати діяльність міжнародних інститутів. У рамках світового порядку другий вектор підтримується механізмами глобального домінування, які забезпечують надлишкове споживання у країнах «уніполю», що руйнує соціоприродний баланс планети, призводить до передчасного виснаження як природних, так і антропологічних ресурсів. Глобальність цих механізмів нівелює будь-які методи протидії, якщо вони не виходять від такого ж глобального суб’єкта.

Існування таких різноспрямованих векторів, як представляється, обумовлено наявністю потенційних циклічних тенденцій у світосистемному процесі, що полягають у даному змісті в тенденції до повернення зі стану міжнародної субординації як вищої форми міжнародного порядку до конкурентного порядку і навіть до стану міжнародної анархії. Носіями цієї тенденції є як керуючі центри, так і «міжнародна опозиція». Безперечне силове переважання перших стає матеріальною основою їхніх спроб самочинної інтерпретації правових і моральних норм міжнародного життя, що руйнує фундамент міжнародного порядку і повертає світ до стану міжнародної анархії. У свою чергу, «міжнародна опозиція» екстраполює негативне відношення до таких тенденцій на відношення до самих принципів міжнародної субординації, повертаючись до твердження безумовного пріоритету своїх інтересів над інтересами міжнародного співтовариства, під вивіскою якого діють претенденти на установлення світової влади. Тим самим, міжнародний порядок руйнується як «зверху», так і «знизу».

Потенціал стабільності міжнародного порядку субординації визначається тими чи іншим його типом, і особливо це значимо стосовно до світового порядку. Можна виділити три історично реальних типи міжнародної субординації. Це гегегемоніальний порядок, імперський порядок і порядок кондомініуму.

Основою гегемоніального порядку є настільки безперечна перевага одного з міжнародних акторів, що незадоволені актори не мають надії змінити статус-кво. Разом з тим центр-гегемон не прагне поглинути цих ослаблених акторів, поважаючи зовнішні атрибути їхнього суверенітету. Такий порядок Р.Арон описує як «мир гегемонії», відзначаючи, що у системі політичних утворень, що ревниво оберігають свою незалежність, гегемонія є нетривкою модальністю рівноваги. Після 1870 р. німецький рейх утримував своєрідну гегемонію, і Бісмарк сподівався, що інші європейські держави приймуть її, з урахуванням помірної політики його уряду, що прагнув заспокоїти їхні опасіння і недовіру. Хоча даний приклад дуже відносний в ілюстрації принципів гегемоніального порядку, причому це відзначає сам французький дослідник:, коли каже, що Німецька перевага перетворилася б у гегемонію, якби рейх, розбивши Францію і Росію, зміг би підписати переможний чи компромісний мир з Великобританією. Більш удалим прикладом може служити сучасний американоцентричний світовий порядок.

Сьогодні США знаходяться у становищі «першої та єдиної дійсно світової держави», але механізми підтримання світової гегемонії США дуже нагадують великі імперії минулого – Римську, Китайську, Монгольську, яким вдавалося встановити повну регіональну гегемонію. Однак унікальність американської гегемонії пов’язана з тим, що, як відзначає Зб. Бжезінський, «Америка займає домінуючі позиції у чотирьох областях світової влади, які мають вирішальне значення» - у військовій, економічній, технологічній та культурній одночасно.

Економічна та фінансова гегемонія США спирається на панування долара у світових розрахунках за енергоресурси (насамперед нафту), а також за золото і зерно. Саме тому для американської адміністрації ключовими проблемами є роль і курс долара, а також доступ до нафтових ресурсів. Геофінансове суперництво США та ЄС було однією з головних причин військової операції США проти Іраку, який у 2000 році перейшов на розрахунки у євро при здійсненні міжнародних операцій з нафтою, а пізніше перевів у цю валюту всі свої фонди в ООН. Наміри зробити подібний крок демонстрували країни-члени ОПЕК. Тому США було життєво необхідно повернути іракський нафтовий експорт до «доларового стандарту» та змусити ОПЕК утриматися від перегляду своєї валютної політики на користь євро. Інакше це змусить всі держави, що споживають нафту, позбутися своїх резервних доларових фондів, що призведе до падіння долара та стрімкого зростання інфляції. Подібними причинами пояснюється невдоволення США політикою Венесуели, яка проводить бартерні операції з нафти, піддаючи тим самим долар загрозі девальвації.

«Гегемонія долара» створює ситуацію, коли національні економіки працюють на придбання великої кількості доларів, щоб обслуговувати свої зовнішні борги і створити внутрішні доларові резерви для підтримання курсів національних валют. Для того, щоб уникнути спекулятивних атак на національні валюти, національні центральні банки змушені зберігати свої валютні резерви у доларах, при цьому обсяг доларових запасів має відповідати обсягу національної валюти, що знаходиться в обігу. Такий стан справ постійно працює на зміцнення долара і створює, користуючись висловом Дж. Сороса, “велике імперське коло” американської валюти і американської політики, змушуючи національні центральні банки постійно збільшувати власні доларові резерви і тим самим знову посилюючи позиції долара.

В умовах глобалізації інформаційного простору фінансові інструменти гегемонії поєднується з інформаційними. Інформація стає мегаресурсом глобальної влади і в умовах суперсимволічної економіки синтезується з владою грошей (які самі стають відеофеноменом). Загальним переконанням глобалістів з часів Просвітництва було те, що «світом правлять думки». Як писав Вольтер, «людьми управляють через пануючі думки, а думки поширюються з поширенням просвітництва». Сьогодні це підтверджується сучасними футурологами. Е. Тоффлер доводить, що кожен «факт», що використовується в бізнесі, політичному житті або повсякденних людських відносинах, випливає з інших «фактів» або припущень, котрі були сформовані, навмисно чи ні, існуючою раніше структурою влади. Фактично мова йде про концептуальну владу. Концептуальна влада ефективно реалізується через глобальні системи ЗМК, уособлені гігантськими мультимедійними імперіями, де повідні позиції займають США та Великобританія. Глобалізація систем ЗМК створює дуже складні умови для забезпечення інформаційної безпеки для окремої держави-нації та цілих регіонів світу.

Інформація в усі періоди розвитку людства була, як це слушно підмітив О.К. Скаленко, «невід’ємною сутнісною основою трудової діяльності, виживання і самовдосконалення людей», відігравала роль глобального чинника загальносистемної рівноваги в економіко-екологічному комплексі. Він розглядає інформацію «як першоджерело морально-етичних принципів, як пріоритетно стратегічний фактор прогресивного розвитку і системоутворюючого зв’язку в методологічно повному науково-освітньо-виробничо-споживацько-екологічному комплексі».

Сьогодні знання перестало бути додатком до влади сили та грошей, воно стало сутністю цієї влади, надзвичайно посиливши її. Це зумовлює розгортання боротьби за глобальний контроль над знаннями і засобами комунікації. Важко погодитися з думкою Е. Тоффлера про те, що «знання – найдемократичніше джерело влади». Так, не можна заперечувати того, що знанням можуть володіти як багаті, так і бідні, як білі, так і чорні і т.ін. Але вони володіють не знанням, а інформацією. Знання ж, тобто володіння механізмами структурування інформації, залишається у руках вузької групи суб’єктів концептуальної влади, тобто тих, хто створює «правила гри» і «призначає ціну». Насправді інформаційна епоха посилює олігархічні тенденції, пов’язані саме з набуттям інформацією ролі мегаресурсу влади. Цьому сприяють тенденції зменшення інформаційних та інноваційних центрів сучасного світу. Створюються сприятливі умови для глобальної концентрації влади. Здатність інформації як ресурсу влади проникати навіть через дуже щільно зачинені кордони дозволяє тим, хто створює «правила гри» в інформаційному просторі, формувати глобальну регуляторну систему.

Форми і методи підтримання гегемоніальної влади США відбивають особливості політичної організації американського суспільства. Америка прагне забезпечити ефективний вплив на іноземні еліти як структурними, так і безструктурними засобами. Поширення у світі американських політичних цінностей та американської моделі ринкової економіки, що посилюється американським пануванням у системі глобальних комунікацій, створює, користуючись словами Зб. Бжезінського, «сприятливі умови для встановлення непрямої і на вигляд консенсуальної американської гегемонії».

В цьому розумінні можна погодитися з А.Л. Страусом, який визначив порядок, що сформувався після знищення біполярності, як “елемент багатополярності впливу в рамках уніполярності могутності”, або “деяку багатополярність у рамках уніполярності”. Мова й де про те, що гегемонія США спирається на диференційовану інституційну мережу міжнародно-владних зв’язків, системоутворюючим чинником яких стає ресурс американської могутності. В цих умовах стабілізаційний ресурс світового порядку залежить від відповідальної поведінки одного міжнародного актора. Саме тому у реаліях американської політики слід шукати передумови трансформації гегемоніального порядку в імперський.

Однак про наявність полюсів можна казати лише за умов наявності протилежностей, тому міркування про деяку “уніполярність” взагалі є некоректним з наукової точки зори, на що звертав увагу В. Б. Тихомиров: “про “єдність”(unіty) можна казати, але за умовою, що мова йде про єдність протилежностей при їх взаємодії одна з одною, але не про домінування тільки одного учасника подій”. Тому теза про уніполярність, яка виступає ідеологемою гегемоніального порядку, насправді може визнаватися лише частково, в тому сенсі, що зміцнення гегемонії має своїм зворотнім наслідком посилення розколу світової системи, в тому числі за ознакою “цивілізація (члени уніполю) – варварство (решта держав світу, загнані на узбіччя історії)”. Як відомо, у світовій історії ця дихотомія є ключовою ознакою імперських систем.

Світова еліта все більше починає мислити у категоріях опозиції «цивілізація - варварство». Президент Хорватії С. Месич з трибуни Генеральної Асамблеї ООН назвав події 11 вересня 2001 року в США навіть не зіткненням цивілізацій, культур чи релігій. За його словами, “це просто конфронтація між цивілізацією і варварством” [151, с.10] Президент США Дж. Буш-молодший прямо заявляв після подій 11 вересня 2001 р.: «у цьому світі є добрі мотиви і є погані мотиви, і можна розходитися у тому, де проходить розподільча лінія між ними. Однак не існує такої речі, як добрий терорист» [151, с.17]. Розвиваючи думку глави Білого дому, можна сказати: «добрий терорист – мертвий терорист». Це буде закономірним результатом еволюції американської політичної свідомості, яка починала формуватися з гасла «добрий індеєць – мертвий індеєць».

Імперський порядок визріває в надрах порядку гегемоніального. Той же Р.Арон писав: «ні античний світ, ні Азія, ні сучасна Європа не знали тривалого періоду між рівновагою й імперією. Греко-латинська цивілізація Середземномор'я після тривалих періодів смути розвилася до імперського миру. В Азії три великі цивілізації по черзі існували в умовах миру рівноваги і миру імперського». Імперський порядок характеризується об'єднанням території, на яку він поширюється, під владою однієї сили чи одного суверенітету. Війни, що ведуться в рамках імперського порядку, припускають транснаціональні принципи поведінки однієї зі сторін і переслідують за мету або повне знищення антагоністів і досягнення єдності вищого рівня («імперські війни»), або збереження чи розпад якого-небудь національного чи імперського політичного утворення («інфраимперські війни»)..

На підставі визначення “політичної форми правління в західній цивілізації” як демократії C. Хантінгтон вважає, що універсальна держава, що зароджується, є не імперією, а скоріше цілісністю федерацій, конфедерацій, міжнародних установ і організацій. Однак Pax Romana теж становив складну конфігурацію прямих і непрямих зв’язків, які забезпечували імперську владу Риму. Тому можна казати лише про ті чи інші особливості імперського порядку Pax Americana, до яких належать в тому числі квазідемократичні механізми глобального управління.

Сучасна система глобального управління відбиває американоцентричний гегемоніальний порядок, встановлений після ліквідації біполярності, а також тенденції його трансформації у порядок імперський. Особливістю системи глобального управління є принципова непублічність дій нової транснаціональної та неформальної еліти. Вона є складовою більш широкої проблеми відчуження влади, котра веде до втрати можливості самоуправління і самоорганізації

Функціональна підсистема системи глобального управління включає елітарно-консенсуальні процедури спільного прийняття рішень при вирішальному домінуванні США. Однак нинішній підхід до розвитку, що виробляється за допомогою її механізмів, носить фрагментарний та розрізнений характер, не інтегрує завдання у сферах економіки, соціальної сфери, екології, миру і безпеки. Він фактично не враховує, що неусталені форми споживання лягають непомірним тягарем на світові природні системи. В цих умовах політичні підходи до фінансових, інвестиційних, технологічних, ресурсних проблем розвитку не є скоординованими і послідовними, переважним чином визначаються не стратегічними інтересами, а короткостроковими завданнями. Все це актуалізує завдання покращення координації політичного управління процесами глобального розвитку.

Інституційна підсистема системи глобального управління містить, окрім системи ООН, яка залишилася як спадщина від минулого порядку кондомініуму, також трансрегіональні системи колективної безпеки (НАТО та Американо-японський договір безпеки), інститути світової фінансової системи (МВФ, Світовий банк), інститути глобальної системи “вільної торгівлі” (ВТО, ОЕСР), інститути світової юрисдикції (Міжнародний спеціальний трибунал), континентальну політико-економічну систему, яка забезпечує вирішальну неоімперську владу США над Північною та Латинською Америкою (НАФТА і Панамериканський союз).

Поруч з міждержавними механізмами глобального управління активно використовуються транснаціональні інститути глобального громадянського суспільства. Глобальне управління значною мірою ґрунтується на різних формах міжнародного співробітництва між суспільним і приватним сектором («public-private partnership»), а також на колективному пошуку і розв’язанні проблем: оскільки управлінські ресурси з вирішення міжнародних і глобальних проблем (знання взаємозв'язків, здатність установлювати рамки і наведення порядку) часто розосереджені між різними гравцями, значення «public-private partnership», що виходить за рамки окремої країни, зростає.

Міжнародне співтовариство стає усе більш неоднорідним і різноманітним. Представники громадянського суспільства і приватного сектора починають приймати усе більш активну участь у міжнародному співробітництві на всіх рівнях: від місцевого до глобального. Форми їхньої участі варіюються від висування ідей і пропозицій до здійснення конкретних заходів, таких, як надання послуг у сфері суспільної охорони здоров'я чи надання продовольчої допомоги. В даний час спостерігається експонентний ріст числа суб'єктів громадянського суспільства і розширення сфери охоплення транснаціональних мереж, що об'єднують їх. Протягом XX століття число міжнародних неурядових організацій виросло в сорок разів і склало в 2000 році більш 37 000. Розширення всесвітніх мереж неурядових організацій охоплює організації практично всіх рівнів — від сільських громад до глобальних саммітів — і практично всі сфери громадського життя — від виділення мікрокредитів і постачання предметів надзвичайної допомоги до активної діяльності по охороні навколишнього середовища і захисту прав людини.

Для оформлення глобалізації необхідно мобілізувати потенціал розв’язання проблем приватних акторів, економіки, профспілок, неурядових організацій. Уряди зберігають за собою монополію на закріплення і проведення тих чи інших політичних ліній, однак приватні актори грають усе більш вагому роль на етапах визначення проблеми, аналізу проблемних зв'язків і безпосереднього виконання (наприклад, збір даних, проведення моніторингу, робота в приватно-громадських інститутах по регулюванню).

Правда, далеко не завжди діяльність міжнародних неурядових організацій є ефективною, нерідко вони навіть ускладнюють комплекс існуючих проблем. Так, М. Едвардс наводить приклади, як у Судані, де голод був наслідком громадянської війни, обмежені та економічно неусталені заходи стали заважати пошуку політичного рішення. Норвезькі фахівці переконали кенійське плем’я Туркана відмовитися від кочового способу життя і зайнятися рибальством, але не розрахували вартість заморожування риби, а, зрозумівши невигідність проекту, кинули обладнання і саме плем’я на призволяще. Так саме австралійські організації, що працювали у Кенії, зовсім не розібралися у реальній ситуації навколо племені Гіріама, внаслідок чого ця народність опинилася у ще більш вразливому становищі [180].

Держави в ряді випадків залежать від «ноу-хау» чи кооперації приватних акторів-учасників процесу, оскільки інакше вони зможуть робити свій регулюючий вплив на стрімкі процеси перетворень тільки «заднім числом» (наприклад, коли мова йде про розвиток серйозного міжнародного контролю за банками). Підприємницькі структури, з іншого боку, залежать від глобальних структурних досягнень (наприклад, на світових фінансових ринках), від стабільних рамкових умов і стандартів, що ринок сам по собі не робить (наприклад, соціальний і екологічний стандарт-мінімум, необхідний для того, щоб уникнути обвинувачень з боку недержавних організацій і відповідної втрати престижу). Недержавні організації є в усе більш взаємозалежному світі важливими системами, що попереджають про майбутні проблеми; вони в усе більшому ступені затверджуються як компетентні партнери урядів і приватних суб'єктів прийняття рішень. Міжнародні організації в системі глобального управління можуть узяти на себе координуючі функції і сприяти виробленню глобальних способів розгляду і сприйняття проблем.

Головною ареною співробітництва національних урядів при здійсненні глобального управління є Організація Об'єднаних Націй. Майже досягнута універсальність ООН полегшує реакцію на глобальні виклики; і важливою передумовою в цьому зв'язку є густа мережа місцевих представництв ООН/ПРООН, що робить можливим тісне співробітництво з партнерами на місцях (з урядовими закладами, а також із суспільними групами). Норми і правила, прийняті в ООН (наприклад, в області прав людини), особливим образом додають ООН легітимацію для дій у чуттєвих з політичної точки зору областях (приклад – «благе управління» («good governance») і демократизація).

Ослабленню значення ООН сприяло руйнування принципу непорушності кордонів і невтручання у внутрішні справи суверенних держав. У міжнародних чиновників ще з часів, коли генеральним секретарем ООН був Х.Перес де Куельяр, формувалося уявлення, що захист суверенних кордонів країн-членів ООН є менше значимою проблемою, ніж проблеми гуманітарного характеру усередині окремих країн. Такі уявлення значно послабили ефективність ООН як регулюючої універсальної організації, здатної попереджувати хаотизацію. Ще більше вона знизилася внаслідок ігнорування з боку США Хартії ООН, яка виключає втручання у внутрішні справи країн-членів без санкції Ради Безпеки ООН, і взагалі нехтування Сполученими Штатами ООН в цілому та інших міжнародних організацій.

Втім нині, незважаючи на свій кризовий стан, ООН є єдиним інститутом, наділеним досить великим мандатом для усунення корінних причин нестабільності і конфліктів і для всеосяжного, комплексного рішення широкого кола економічних, соціальних і екологічних проблем, що позначаються на процесі розвитку. Організація має у своєму розпорядженні також найкращі можливості для наведення мостів співробітництва і налагодження необхідних партнерських зв'язків в інтересах розвитку між урядами, приватним сектором, громадянським суспільством і регіональними і міжнародними організаціями.

Альтернативою гегемоніальному й імперському порядкам субординації є міжнародний порядок кондомініуму, що втілився в принципах поведінки учасників біполярної системи. Порядок кондомініуму являє собою таку форму організації міжнародного життя, що заснована на силовій рівновазі двох наддержав, інституціоналізована взаємодія яких забезпечує стабілізацію міжнародних відносин, що дозволяє міжнародній системі ефективно функціонувати і розвиватися в умовах зовнішніх і внутрішніх змін, зберігаючи при цьому свою структуру. Риси порядку кондомініуму ми знаходимо у біполярному протистоянні часів першої “холодної війни” (до періоду розрядки, до появи Руху неприєднання, виходу Франції з військової організації НАТО і розпаду радянсько-китайського блоку, після чого починається трансформація порядку кондомініуму). Прообразом порядку кондомініуму можна вважати біполярну систему грецьких полісів, які гуртувалися навколо морських Афін і континентальної Спарти, при наявності також не заангажованих полісів (подібно до Руху неприєднання). Така модель може бути застосована до характеристики Ялтинської та у певній мірі Берлінської системи, яка хоча і була недовговічною (1878-1914 рр.), але все-таки забезпечила Європі на три десятиліття досить міцний мир, заснований на взаємному стримуванні двох блоків.

Історичні приклади існування порядків кондомініуму підтверджують думку Р. Арона про те, що утримання конфігурації не є найпершою або найвищою метою дійових осіб, за умов дотримання єдиного універсального і формального правила в цих умовах: кожна головна дійова особа намагається не потрапити під владу іншої. Кожн з наддержав здатна пійти на ризик знищення свого опонента, якщо це ретельно розраховано і можливі витрати не перевищуватимуть здобутки. Така позиція сторін зумовлена глибоко ідеологізованим характером їх протистояння.

Саме порядок кондомініуму був історично першим типом власне світового порядку. За його умов змагались за домінування дві коаліції, що засновані на постійних незмінних інтересах, включають ідеологічні компоненти та мають тривалий характер. Страх перед ядерною війною пом’якшуюче діяв на збройні конфлікти. “Рівновага страху” слугувала передумовою мовчазної згоди наддержав, за якою вони домовлялись не посягати на сфери впливу кожного із блоків та спільно здійснювати контроль за періферійною зоною обох блоків і запобігати глобалізації локальних та регіональних конфліктів. Крім того, наявність двохполюсного світу, що підтримувався двома наддержавами – США і Радянським Союзом, - забезпечувала збереження розмаїття людських цивілізацій. Вона дозволяла країнам “третього світу” розвиватися з урахуванням власної специфіки і своїх інтересів.

Обидві наддержави взаємно визнавали результати, обставини, правила і прецеденти, що склались у процесі їх взаємодії з метою підтримання суперництва на прийнятному рівні. Вони виступали як сторони партнерських відносин, які не можуть існувати одна без одної, що змушувало їх досягати згоди з приводу суперечностей та гасити дестабілізаційні спалахи. Універсальний актор був залежний від згоди наддержав і тому сам був схильний підтримувати посередницьку та коніфліктознижуючу діяльність. Якщо слідувати за описанням вільної біполярної системи М. Каплана, втрачають силу стимулюючі моменти щодо правил невтручання у внутрішні справи інших держав у рамках своєї сфери впливу, і навпаки, дії наддержав морально санкціонуються необхідністю підтримання рівноваги. Стабілізуючим чинником порядку кондомініуму було те, що нерівність між наддержавами та малими державами була дуже великою. Наддержави мали велику змогу наносити удари та контролювати насильство, тому вони могли утримувати інші держави від насильства і гасити дестабілізуючі зміни, що породжуються насильством, у випадку неможливості його контролювати. Дві наддержави в рівній мірі прагнули з почуття самозбереження шукати можливості підтримувати баланс сил у системі, який ґрунтувався на широких можливостях, включаючи військову та технологічну міць. В той же час поступово загальне суперництво наддержав призводить до постійної боротьби за союзників, що руйнує ієрархію, роблячи кожну з них залежною від підтримки чи нейтральності третіх країн. Це також збільшує ризик зіткнення, що існує у будь-якій точці контактів між наддержавами.

Історичний досвід міжнародних відносин дозволяє припускати, що світовий порядок як порядок субординації може втілитися у формі гегемоніального, імперського порядку чи порядку кондомініуму. Як представляється, у сучасному світі дійсно присутні сильні тенденції перетворення американоцентричного порядку гегемонії в імперський порядок «Pax Americana». Разом з тим варто порушити питання: чи можливі інші типи світового порядку, крім історично реальних? Можливість позитивної відповіді на це питання пов'язана саме з різновекторністю тенденцій розвитку порядку субординації, з боротьбою між силами, зацікавленими в зміцненні міжнародної субординації в тому чи іншому вигляді, і силами, зацікавленими в поверненні до стану конкурентного порядку чи до відновлення міжнародного еквілібріуму. Саме тут можна вбачати потенціал реалізації запропонованої колись Ричардом Роузкранцем моделі «бімультиполярної» системи.

Виокремлення в якості типів світового порядку гегемоніального, імперського порядків, порядку кондомініуму і бімультиполярного порядку визначає існування відповідних їм режимів функціонування системи глобального управління. Подібно тому, як нещодавно риси порядку кондомініуму визначалися характеристиками політичних режимів СРСР і США, сьогодні засоби і методи здійснення гегемонії визначаються політичним кліматом і традиціями владарювання, існуючими у Сполучених Штатах. Саме тут ми насамперед спостерігаємо кризу моделі представницької демократії. Використання новітніх політичних технологій перетворює політичні ідеології та політичні партії у механізм оперування на політичному ринку, формування попиту, оформлення і продаж відповідного політичного товару. В цих умовах зникає можливість для кожної соціальної групи відстоювати і реалізовувати свої інтереси в органах державної влади.

В умовах порядку кондомініуму система глобального управління функціонує у тоталітарно-консенсусному режимі, який передбачає, з одного боку, тотальний контроль з боку двох наддержав над відповідними підсистемами («соціалістичною системою» і «свободним світом»), а з іншого – консенсусний механізм формування світової політики, оснований на взаємному праві вето кожної з наддержав на рішення з питань світової політики. В цих умовах зникає грань між політичною і неполітичною дією, простір політичного надзвичайно розширюється, поглинаючи всі аспекти міжнародного життя. Особливого значення набуває використання засобів ідеологічного контролю, а стан напруги у відносинах наддержав підтримувався веденням інформаційно-психологічної війни. Зникнення зі світової арени однієї з наддержав зруйнувало рівновагу в системі глобального управління та знищило попередні консенсуальні механізми глобального управління. На зміну порядку кондомініуму прийшов гегемоніальний порядок.

Гегемоніальному світовому порядку відповідає елітарно-консенсусний (“олігархічний”) режим, необхідність установлення якого зв'язана з зацікавленістю гегемона, з одного боку, у розширенні простору своєї легітимності і ресурсної бази, а з іншого боку – у встановленні твердої, але при цьому функціональній і тому диференційованій ієрархії, що забезпечує стабілізацію даного порядку. Нинішній американоцентричний гегемоніальний порядок підтримується існуванням системи глобального управління, що функціонує в режимі, який поєднує транснаціонально-елітарні механізми здійснення глобального управління з трансформованою консенсуальною моделлю прийняття рішень. За словами Зб. Бжезінського, «ця гегемонія тягне за собою комплексну структуру взаємозалежних інститутів і процедур, призначених для вироблення консенсусу і непомітної асиметрії у сфері влади і впливу. Американська глобальна перевага, таким чином, підкріплюється складною системою союзів та коаліцій, котра буквально опутывает весь світ».

Необмеженість сфери дії, нечіткість норм і процедур, за якими діють інститути глобального управління, створюють великі можливості для зловживання ними в інтересах держави-гегемону та її союзників. Помічник Генерального секретаря ООН Б.Г. Рамчаран пише, що «практична діяльність Ради Безпеки показує, що будь-яку ситуацію він може розглядати і розслідувати з точки зору дотримання міжнародного миру і безпеки». Вона може втручатися, «якщо ситуація веде до підриву міжнародного миру і безпеки», «коли становище в гуманітарній сфері досягло таких масштабів, що виправдовує втручання», «якщо ситуація пов’язана з тероризмом», «масовими порушеннями міжнародного гуманітарного права і прав людини», «якщо ситуація пов’язана із захистом цивільного населення під час військових конфліктів», навіть «якщо ситуація пов’язана з кризою урядової влади» [184, с.24].

Нові транснаціональні еліти одержали можливість все більш легко підпорядковувати собі національні уряди, котрі в силу цього перестають бути національними, що особливо наочно видно на прикладі ряду багатьох країн Латинської Америки, Африки та Євразії.

Встановлення імперського світового порядку сприяє формуванню неототалітарного режиму функціонування системи глобального управління. Тут необхідно диференціювати його від тоталітарного політичного режиму, поняття якого є традиційним для політології. Спільність двох понять зв'язана з тим, що тоталітарний політичний режим як політичний устрій держави ґрунтується на повному (тотальному) контролі державної влади над усіма сферами життя громадянського суспільства і кожної людини, претендуючи на управління свідомістю людей, контролювання чи програмування їх ціннісних орієнтацій і напряму думок. Концепт тоталітаризму виступає як динамічна характеристика, що відбиває хоча і різний, але дуже високий ступінь контролю держави над громадянами, їх політичною свідомістю і поведінкою.

Неототалітарний режим функціонування системи глобального управління зовсім не обов'язково передбачає існування таких специфічних характеристик державного тоталітаризму, як приховувані від громадськості концтабори, тотальне стеження, однак тоталітарні тенденції в розвитку політичного режиму імперського центра здійснюють визначальний вплив на процеси трансформації арсеналу засобів і методів глобального управління, спрямованих на зміцнення і експансію імперського порядку.

У наш час у сфері міжнародного життя виявляються і все більше посилюються тенденції переходу від гегемоніального до імперському типу світового порядку. Це означає, що система глобального управління переходить від елітарно-консенсусного до неототалітарного режиму функціонування. Такі процеси знаходять відповідне ідеологічне обґрунтування. Зокрема, у 1995 році Зб. Бжезінський заявив, що “глобалізація світового управління не є актом доброго бажання або доброї волі, а неминучим процесом”. Можна погодитися з думкою О.Г. Білоруса, для якого це означає, що вона неминуче буде насильницьким процесом.

Транзитивний характер сучасного світового порядку породжує конкуренцію альтернативних моделей глобального управління. Сам транзитний процес закріпився у понятті «новий світовий порядок». Під час його виникнення було значною мірою незрозумілим, яким він буде, але очевидним була його принципова відмінність від попередніх. «Новий світовий порядок» представлявся спочатку як утвердження чи розвиток демократичних принципів у сфері міжнародного життя, пізніше цей термін набув негативного смислового навантаження під впливом нарощування негативних реакцій на американську політику гегемонізму. Навіть у самій Америці право радикальні організації вважають “новий світовий порядок” ворожим. На їх думку, це порядок соціалістичний і антиамериканський, після його встановлення будуть заборонені приватна власність і ношення зброї, буде введено єдину світову релігію і вся освіта буде здійснюватися за рецептами ЮНЕСКО.

.Треба сказати, що термін “новий світовий порядок” уживався ще на початку ХХ століття президентом США В. Вильсоном, але як сучасну ініціативу ідея “нового світового порядку” уперше була позначена в міжнародному політичному лексиконі Президентом СРСР М. С. Горбачовим у червні 1990 року в ході його візиту в США. Виступаючи в Стенфорді, він неодноразово згадував про “ідею всесвітньої єдності”, “наближенні до нового світу”, “створенні нової цивілізації” і прямо - про “формування нового світового порядку”.

А 11 вересня 1990 року Дж. Буш-старший на об’єднаній сесії Конгресу США проголосив можливість створення нового світового порядку” на основі самовизначення, спільної оборони та об’єднаних дій проти агресії. Тим самим, в основу цього порядку була закладена ідея протиставлення “ми - вони”, “друг – ворог”. У тому ж році вийшла книга Жака Атталі “Лінії обрію”, де була почата спроба окреслити контури “прийдешнього світового порядку”. Термін знайшов відображення в Паризькій Хартії для Нової Європи, підписаній наприкінці 1990 року, а на початку 1991 року президент США Дж. Буш скористався їм у контексті ситуації, що склалася під час війни в Перській затоці.

Поразка соціалізму як світової системи і розпад СРСР різко підсилили актуальність поняття, хоча сама концепція “нового світового порядку” зберігає деяку невиразність і двозначність. Її внутрішній зміст, з одного боку, зв'язано з основними постулатами неолібералізму (“глобальний вільний ринок”, “відкрите глобальне суспільство”) і мондіалізму (“глобальне управління”), а з іншого боку - атрибут “новий світовий” частково сягає до дуже відмінної за духом концепції “нового міжнародного економічного порядку”, яка активно розроблялася в 70-і роки, а також до ідеї ненасильницького світу. Втім все більше у поняття “новий світовий порядок” вкладаються характеристики, які дозволяють розглядати його як глобальний неототалітаризм. Так, О.Г. Білорус визначає новий світопорядок терміном “глобалізм”, під яким розуміється “деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій”, або “глобальний тоталітаризм”.

Одним з основних засобів закріплення такого порядку є політика “захисту прав людини”, як ґрунтується на тезі про те, що норми природного права встановлюються моральною природою людини і не створюються державами і не залежать від їх волі. Тим самим виправдовується втручання у внутрішні справи суверенних держав для захисту “природних прав” людини. Політика з позиції сили, що є засобом реалізації цього принципу, фактично нівелює грань між війною та миром, яка і так стала умовною за часів “холодної війни”.

 

Питання семінарського заняття

 




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 420 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав