Читайте также: |
|
Грушевський Михайло Сергійович (1866 – 1934) – політичний і громадський діяч, відомий історик, найавторитетніший діяч Української національно-демократичної революції. Народився у м. Холм (нині територія Польщі). У 1890 р. закінчив Київський університет. Працював у наукових установах Львова і Києва, займаючись дослідницькою та викладацькою діяльністю. Водночас провадив активну громадсько-наукову, організаційно-публікаторську роботу: редагував Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка (з 1897 р. очолив його діяльність), став одним з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновником ТУП (1908). У листопаді 1914 р. був заарештований і засланий до Сибіру (у 1916 р. – до Москви). Повернувся до Києва 13 березня 1917 р. У період гетьманату П.Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 р. – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1924 повернувся в Радянську Україну, де займався суто науковою роботою, уникаючи політичних питань. З кінця 1930 до 1934 р. змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 р. у Кисловодську. Автор багатьох історичних праць (найбільш ґрунтовною є “Історія України-Руси” у 10 томах і 13 книгах), літературознавчих та публіцистичних студій. За наукові заслуги був обраний дійсним членом ВУАН (1923) та академіком АН СРСР (1929).
Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) – політичний, державний, військовий діяч, літератор. Народився у Полтаві у сім’ї міщан козацького походження. Вчився у Полтавській духовній семінарії. З 1900 р. – член РУП, з 1905 р. – УСДРП, бере активну участь в українському національному русі у період революції 1905 – 1907 рр. До Першої світової війни активно займався літературно-мистецькою та видавничою справами, журналістикою. Після Лютневої революції почалася стрімка політична кар’єра: у червні 1917 р. був призначений Центральною Радою генеральним секретарем військових справ, у грудні 1917 р., вийшовши у відставку, очолює Український Гайдамацький Кош Слобідської України. Після гетьманського перевороту очолив Всеукраїнський земський союз, за опозиційну роботу в якому у липні 1918 р. був арештований. Після звільнення взяв активну участь у підготовці повстання проти гетьмана, очолив військо Директорії. 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії. У 1919 – 1920 рр. продовжував боротьбу за владу в Україні проти червоних та білогвардійських військ. Після поразки Української революції перебував в еміграції (у Польщі, Будапешті, Відні, Женеві). 25 травня 1926 р. був убитий у Парижі С.Шварцбардом.
Скоропадський Павло Петрович (1873-1945) походив із старовинної української козацько-шляхетської родини (нащадок гетьмана І.Скоропадського). Зробив досить успішну військову кар’єру: від корнета (з таким званням у 1893 р. закінчив Петербурзький Пажеський корпус) до чину генерал-лейтенанта (отримав у 1916 р.). Був учасником російсько-японської 1904 – 1905 рр. та Першої світової воєн. У 1917 р. приймає командування 34 гвардійським корпусом, розташованим на Україні. В серпні 1917 р. розпочав українізацію свого корпусу (налічував 60 тис. боєздатних військових). У листопаді 1917 р. на чолі свого корпусу виступив на захист Києва і ЦР від більшовицького наступу. З березня 1918 р. виступив одним з організаторів Української Народної Громади і прихильником сильної влади в Україні. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський конгрес обрав П.Скоропадського гетьманом всієї України. Після зречення від влади виїхав до Швейцарії, а незабаром до Німеччини. В еміграції веде активне політичне життя – очолює новий гетьманський рух, піклується про розвиток української науки і культури. У роки Другої світової війни сприяв звільненню з німецьких концтаборів українських військовополонених та політичних діячів. Помер 26 квітня 1945 р. від тяжкого поранення, отриманого під час бомбардування.
ОБЩИЕ СВЕДЕНИЯ О КОМПЬЮТЕРНОЙ ГРАФИКЕ
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 20 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |