Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Законодавча база

Центральну Азію можна розглядати як геополітичну цілісність, що зумовлена географією, спільністю історичного минулого, різнобічних економічних зв’язків, етнокультурною і релігійною близькістю народів регіону. За умови поліцентричної геополітичної моделі сучасного світу держави Центральноазійського регіону (ЦАР), попри конкуренцію у боротьбі за розвиток і виживання, мають цілу низку спільних інтересів і завдань, спрямованих на зміцнення їхнього суверенітету, забезпечення безпеки, вирішення соціально-економічних проблем. Водночас кожна з держав регіону має свої специфічні особливості, своєрідність обраної моделі розвитку.

В геополітичному сенсі Центральна Азія є простором, який відокремлює життєві центри двох великих ядерних держав – РФ і Китаю та де перетинаються основні геополітичні масиви Азії – російський, ісламський, китайський та індійський. Від того, чи буде тут сформована якась нова, синтезуюча азійська модель порядку, залежить і доля Азії в цілому. Збалансована схема тяжінь і рівноваг країн регіону на даний час ще не склалася, що є потенційним грунтом для зіткнення глобальних інтересів великих держав у боротьбі за домінування в регіоні.

Центральна Азія не має прямих виходів до світового океану, тому її комунікації зі світовими ринками пов’язані із суходільними транспортними шляхами. Це ставить країни регіону в залежність від стабільності стосунків з прилеглими країнами та безпеки шляхів сполучення. Економіка регіону не є самодостатньою, її розвиток значною мірою визначається спроможністю місцевих держав включитися у світову економічну систему. Все це зумовлює характер поведінки країн регіону у ставленні до РФ, Заходу, Китаю, ісламських країн, яка має бути гнучкою, зваженою, побудованою на компромісах та балансуванні між різними інтересами.

Після занепаду радянської системи Центральноазійський регіон виокремлюється як нова сцена дії різних геополітичних сил, які вступили в конкуренцію за домінування. Регіон є привабливим з точки зору наявних тут ресурсів та геостратегічного розташування в серці Євразійського материка на перехресті важливих транспортних шляхів. З'являються ознаки відновлення феноменуцентральноазійської геополітики, який фактично припинив своє існування після входження цього простору до складу СРСР.

На відміну від держав Закавказзя країни Центральноазійського регіону спромоглися проявити більшу гнучкість у міждержавних стосунках і досягти вищого рівня внутрішньої стабілізації. Дія зовнішніх сил не була тут настільки інтенсивною, щоб становити загрозу стабільності ситуації в регіоні, що дало змогу політичним елітам місцевих держав отримали певний резерв часу для зміцнення своєї влади й утвердження на міжнародній арені.

Керівництво Казахстану, що заявило про наміри перетворити країну на своєрідний міст між Європою й Азією, зосередило головну увагу на утвердженні держави як лідера центральноазійського регіону та позиціонуванні її як важливого експортера енергоносіїв та розвитку дружніх взаємин зі своїми великими сусідами – КНР і Росією. Казахстан намагається реалізувати разом з КНР грандіозний трубопровідний проект Актюбінськ-Сінцзян для транспортування нафти, проектуючи одночасно транспортні коридори в азербайджано-вірмено-грузинському і в ірано-турецькому напрямках. Разом з тим, над казахсько-китайськими відносинами потенційно тяжіє небезпека виникнення суто територіальних проблем, породжених у минулому силою Російської імперії і слабкістю Китаю.

Відносини Казахстану з Російською Федерацією, з одного боку, мають характер союзницьких, свідченням чого є їх спільне входження не тільки до СНД і Ташкентського пакту, Шанхайської організації співробітництва (ШОС), але й до Митного союзу (разом з Білорусією і Киргизстаном), ЄврАзЕС і ЄЕП, з іншого – в них переважають суто прагматичні економічні проекти: казахську сторону цікавлять передусім товарні поставки в РФ “цілинного” зерна, а Росію – комерційне використання космодрому Байконур тощо. У зв'язку з цим Казахстан одночасно шукає інші джерела підтримки свого зовнішньополітичного прагнення перетворитися на провідну державу Центральноазійського регіону. Зокрема, Казахстан ініціював створення Центральноазійського військового союзу Казахстану, Узбекистану і Киргизстану, в межах якого здійснюються спільні військові навчання і зустрічі міністрів оборони трьох держав. Президент країни Н.Назарбаєв є прихильником активної участі Казахстану в натівській програмі “Партнерство заради миру”, що викликає стурбованість у російського керівництва, оскільки на півдні пострадянського простору найбільше значення для Росії мають відносини з Казахстаном (30% мешканців країни – етнічні росіяни, на Казахстан припадає найдовший південний кордон РФ (6023 км), економіка значної частини Сибіру і Південного Уралу створювалась як єдиний комплекс з економікою Казахстану, через країну проходить Транссибірська магістраль – єдина артерія, що з’єднує Росію з її східними територіями).

Останніми роками намагання Росії відновити свій вплив на пострадянському просторі підштовхують Казахстан до більш активної політичної, економічної та військової співпраці з КНР, Південною Кореєю, Японією та країнами Заходу. Як наслідок, перехід близько 80% промислового потенціалу республіки під контроль західних фірм, які зацікавлені в багатих ресурсах Казахстану. Найбільшим іноземним інвестором та “приватизатором” впродовж майже всіх 1990-х років були США. В 1996 р. ця країна взяла участь у закладенні основ військово-морського флоту Казахстану на Каспійському морі, передавши йому п’ять катерів берегової охорони та надавши військові кредити.

Здобутки на зовнішньополітичній арені здебільшого асоціюються у свідомості казахстанців з особистістю президента Н. Назарбаєва. 2001 р. за його ініціативою відбулася Нарада із взаємодіїі і заходів довіри в Азії, за модель якої було взято Гельсінкський процес. Уряд Н. Назарбаєва активно розвиває відносини з країнами Заходу, зокрема уклав угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом та угоду про співпрацю з НАТО у рамках Ради Євроатлантичного партнерства за програмою „Партнерство заради миру”; помітною є роль Казахстану в діяльності ОБСЄ.

Головним конкурентом Казахстану у прагненні до лідерства в центральноазійському регіоні є Узбекистан. Підставами є не лише та обставина, що геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафто- і газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну, але й те, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменістані мешкає понад 2,5 млн. узбеків, що є додатковим фактором впливу Узбекистану на своїх сусідів. Ця обставина дозволила президенту І.Карімову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому – Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передусім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан. Задля зміцнення своєї могутності Узбекистан нарощує військовий потенціал, спрямовуючи на військове будівництво як бюджетні кошти (на оборонні потреби виділяється 20 % бюджетних асигнувань), так і іноземні запозичення.

В зовнішній політиці Узбекистан досить успішно балансує між США і Росією. За часів президентства Б.Єльцина в РФ Узбекистан вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. в Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану й Узбекистану, та приєднався до ГУУАМ. Після приходу до влади в Росії президента В.Путіна відносини двох країн стали поступово нормалізуватися й Узбекистан у травні 2000 р. приєднався до Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. Після приєднання до цієї організації Узбекистану Шанхайський форум перетворився на Шанхайську організацію співробітництва (ШОС).

Після трагічних подій 11 вересня 2001 р. в США Узбекистан надав свою територію для завдання спільних зі Сполученими Штатами Америки ударів по базах терористів в Афганістані. В березні 2002 р. Узбекистан і США підписали Декларацію про стратегічне партнерство й основи співробітництва між двома державами та досягли домовленості щодо скасування у відношенні до Узбекистану поправки Джексона-Веніка, що застосовувалася Сполученими Штатами у торговельно-економічних відносинах з країнами так званого соціалістичного табору.

Ці домовленості допомогли Узбекистану зміцнити свої позиції лідера центральноазійського регіону, про що свідчить перетворення Центрально-Азійського економічного співтовариства на організацію Центрально-Азійське співробітництво (ЦАС) у грудні 2001 р. в Ташкенті під час ініційованої І.Карімовим зустрічі глав держав Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану. Зміна статусу цього регіонального утворення всередині СНД означала збільшення регіонального впливу Узбекистану, оскільки діяльність ЦАС з того часу перестала обмежуватися лише вирішенням питань економічного характеру.

Остаточно закріпитися на позиції лідера центральноазійського регіону Узбекистану завадили криваві події у травні 2005 р. в одному з найбільших узбецьких міст Андижані, під час яких за офіційною версією загинуло 187 цивільних осіб (за твердженням свідків і представників груп захисту прав людини – щонайменше 500), більшість з яких влада назвала “терористичними елементами”. Після відмови влади забезпечити міжнародне розслідування цієї трагедії режим І.Карімова став, як ніколи, близьким до міжнародної ізоляції, що спонукало його ініціювати повернення Узбекистану у фарватер Росії. Російська Федерація надала уряду І.Карімова підтримку, яку цілковито розділив ще один противник американської гегемонії в регіоні – Китай. 14 листопада 2005 р. президенти В.Путін та І.Карімов підписали союзницький договір, в якому, крім економічних, міститься положення про надання військової підтримки у випадку іноземної агресії. Сторони зобов’язалися надавати одна одній військові бази та військові об’єкти на території обох країн. Події в Андижані істотно погіршили взаємини Узбекистану з Євросоюзом і США. Адміністрація Дж.Буша-молодшого заморозила понад 20 млн дол. потенційної допомоги Узбекистану, а Європейський Союз у листопаді 2005 р. заборонив на один рік в’їзд на свою територію 12 чільним представникам узбецької влади. Узбекистан, у свою чергу, змусив американські війська покинути орендовану ними авіабазу “Карші-Ханабад”.

Стосовно регіону Близького та Середнього Сходу пріоритетними для Узбекистану є відносини з Туреччиною та Єгиптом - країнами, що відкидають будь-які прояви екстремізму та фанатизму в ісламі. Відносини з Іраном, Саудівською Аравією, Пакистаном мають значно стриманіший характер. Те ж саме стосується і стосунків із сусіднім Таджикистаном. Це пояснюється небезпідставним побоюванням політичного керівництва Узбекистану, що в разі перемоги в Таджикистані “фундаменталістських сил” може різко зрости ступінь радикалізації різноманітних ісламських угруповань у Ферганській долині та загостритися питання про повернення Таджикистану Бухари й Самарканду, що їх таджики схильні вважати своєю історичною батьківщиною. Потенційною загрозою є й можливість загострення взаємин Узбекистану з Афганістаном, оскільки шість провінцій цієї крани, розташованих на кордоні з Узбекистаном, населяють переважно узбеки.

Натомість узбецько-турецькі взаємини мають тенденцію до активного розширення. Цьому значною мірою сприяє концепція тюркської єдності, що її активно пропагував у своїй зовнішньополітичній діяльності колишній турецький президент Сулейман Демірель.

Узбецько-українські міждержавні відносини регулюються Договором про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва, підписаним уКиєві19 лютого 1998 р. в ході офіційного візиту президента Узбекистану І.Карімова в Україну, в якому зафіксовано положення про стратегічне партнерство двох країн. Україна експортує до Узбекистану продукцію чорної металургії та машинобудування, хімічну й електротехнічну продукцію, продовольство. Натомість до України в квітні 2001 р. розпочалися поставки узбецького природного газу в обмін на металопродукцію і технологічне обладнання. Проте цей проект виявився недовговічним, оскільки слабкістю Узбекистану після андижанських подій 2005 р. скористалася Росія, що взамін за підтримку режиму І.Карімова викупила ввесь узбецький експортний газ на роки вперед, позбавивши тим самим Україну альтернативного і порівняно дешевого джерела постачання енергоносіїв. Аналогічну газову угоду Росія уклала й з Туркменістаном.

Туркменістан від самого початку здобуття державної незалежності проголосив основним принципом своєї зовнішньої політики постійний нейтралітет. Після присвоєння йому Генеральною Асамблеєю ООН 12 грудня 1995 р. офіційного статусу постійного нейтралітету ця країна стала першою в практиці ООН, що отримала статус нейтральної держави з усіма наслідками і привілеями. Дотримуючись нейтральної політики, Туркменістан не бере участі в Договорі про колективну безпеку держав СНД 1992 р. і військовому співробітництві з Росією на двосторонній основі, вийшов з Бішкекської угоди від 9 жовтня 1992 р. про безвізове пересування громадян СНД територіями країн-учасниць.

Щодо місця та ролі Туркменістану в системі міждержавних відносин у центральноазійському регіоні, то туркменський уряд тривалий час зберігав нейтралітет стосовно неформального суперництва Казахстану й Узбекистану за неофіційну регіональну першість. Однак після офіційного візиту президента Туркменістану С.Ніязова до Бухари в листопаді 2004 р. і підписання туркменсько-узбецького договору “Про дружбу, зміцнення довіри і розвиток співробітництва” Туркменістан частково відійшов від політики нейтралітету. Експерти вважають, що туркменсько-узбецьке зближення є спробою формування нового “центру сили” (Ташкент-Ашгабат) на противагу тісній взаємодії Казахстану, Киргизстану і Таджикистану.

Туркменістан активно розвиває взаємини також з Туреччиною й Іраном. Туреччина приваблює Туркменістан не лише через близькість мови і культури, але й як країна, що уникла релігійного екстремізму і тісно пов’язана із Заходом. Значна частина туркменської молоді навчається в Туреччині. Іран пропонує проекти економічної співпраці, домовленість про реалізацію яких було досягнуто під час перебування С. Ніязова в Тегерані в лютому 1992 р. та в січні 1994 р. Найуспішнішим із спільних проектів стало відкриття в травні 1996 р. залізниці Теджен – Мешхед, що забезпечує вихід держав центральноазійського регіону до портів Перської затоки.

Значну увагу Туркменістан приділяє розвитку взаємин із Саудівською Аравією, Кувейтом, Катаром, Об’єднаними Арабськими Еміратами та іншими арабськими державами, які туркменський уряд вважає за взірець для наслідування та потужне джерело інвестицій для економіки Туркменістану. Намагаючись поширити свій вплив на Центральну Азію, Саудівська Аравія фінансує будівництво в Туркменістані мечетей і медресе, сприяє популяризації ісламу. Домагаючись особливої допомоги від мусульманського світу, президент країни С.Ніязов запропонував свого часу відкрити в Ашгабаті філію організації Ісламська конференція зі статусом Комітету з культурних і соціальних питань Центральної Азії і Казахстану. Для реалізації цього проекту Туркменістан отримав від Саудівської Аравії, Кувейту та інших арабських держав значні кредити.

Доволі динамічно розвиваються й українсько-туркменські міждержавні взаємини, які базуються на Договорі про дружбу і співробітництво від 10 жовтня 1992 р. Туркменістан наразі є найбільшим джерелом постачання природного газу в Україну (близько 40 млрд. куб. м щороку).

Сучасний Туркменістан значно меншою мірою, ніж інші центральноазійські держави, знаходиться у сфері впливу Росії і підтримує з нею добросусідські відносини. Стабільність у Туркменістані, що трималася на авторитеті С.Ніязова, були вигідні і Росії, і Заходу. Новий президент Г.Бердимухаммедов свій перший закордонний візит здійснив до Москви, підтвердивши підписані С.Ніязовим контракти з “Газпромом”. У травні 2007 р. Туркменістан підписав з Росією й Казахстаном декларацію про будівництво Прикаспійського газопроводу. У відносинах Туркменістану із Заходом на його користь грає демонстративна готовність до лібералізації країни і декларована політика “відкритих дверей”.

Зручне геополітичне положення Киргизстану - якраз посередині Великого Шовкового шляху – об'єктивно визначає його роль своєрідної точки перетину інтересів як західних, так і азійських держав, які прагнуть потрапити на центральноазійські ринки. У зв'язку з цим Киргизстан є учасником практично всіх інтеграційних та регіональних проектів на пострадянському просторі. Для США Киргизстан є геополітичним простором, який розцінюється як плацдарм для врівноваження Китаю та Росії.

З початку проголошення державної незалежності в економіку Киргизстану став активно проникати великий західний бізнес. До розвитку золотодобувної промисловості було залучено канадські фірми, до розвідки кольорових та рідкоземельних металів - американські, до будівництва й модернізації залізниць, теплокомунікацій, текстильного виробництва, банківської справи - німецький, до реконструкції Бішкекського аеропорту та автомагістралі Бішкек – Ош - японські компанії.

Розширюється й співробітництво Киргизстану з НАТО. Навесні 1997 р. тодішній керівник альянсу Х.Солана здійснив велику подорож державами Центральної Азії, побувавши і в Бішкеку. В червні того ж року в американській Луїзіані відбулися навчання “Кооператив нагетт – 97” за участю 2 тис. військовослужбовців з Туреччини, Молдови, України, Казахстану, Узбекистану і Киргизстану. А у вересні 1997 р. на території Узбекистану відбулися безпрецедентні військові навчання за участю військових підрозділів США, Росії, Туреччини, Латвії, Грузії, Казахстану, Узбекистану, Киргизстану. При цьому киргизьких військових не лише запрошують на спільні навчання, а й готують у Європейському центрі стратегічних досліджень та військової економіки ім. Маршалла.

Потужним конкурентом західним державам у Киргизстані є Китай. Для зв’язку власної економіки з європейськими ринками він зацікавлений у прокладанні широтних трансконтинентальних транспортних шляхів через територію Киргизстану. Завдяки активній допомозі Китаю було відкрито автомагістраль Андижан-Ош-Саратиш-Іркештан, що з’єднує Узбекистан і Киргизстан з Китаєм; розпочато будівництво залізничної магістралі Андижан - Ош - Кашгар, що має стати початком відроджуваного “Великого шовкового шляху” із Сходу на Захід. Нині близько 30% спільних підприємств у республіці є китайськими. Між країнами підписано угоду про двостороннє військово-технічне співробітництво.

Крім суто економічних, Китай має й політичні причини, які зумовлюють його зацікавленість у розвитку стосунків з Киргизстаном. Головною з них є намагання не допустити підтримки чи поширення з боку Киргизстану і Казахстану пантюркістської пропаганди в Синцзян-Уйгурському автономному районі КНР.

Поряд з реалізацією означених світових орієнтирів Киргизстан надає великого значення також розвитку регіональних зв’язків. Створення регіональних об’єднань економічно малопотужних держав з метою спільного використання їх потен­ціалу політичне керівництво країни розглядає як необхідну умову для встановлення рівноправних стосунків з економічно сильними країнами СНД. Виходячи з такої політики, уряд країни уклав з Казахстаном та Узбекистаном тристоронні угоди, що передбачають співробітництво в економічній, гуманітарній та військовій сферах і спрямовані на створення єдиного економічного простору цих трьох держав. У січні 1997 р. підписано Договір про вічну дружбу Республіки Казахстан, Республіки Киргизстан та Республіки Узбекистан, що за своїм характером є безпрецедентним у міжнародній практиці.

І все ж головними регіональними партнерами Киргизстану залишаються Казахстан та Росія. Причому значення російського чинника дедалі зростає, оскільки прикметною рисою киргизької держави останнім часом є балансуван­ня на межі жорсткої кризи у її внутрішньополітичному розвиткові.

Російський чинник залишається вагомим і в забезпеченні стабільності в Таджикистані, що розташований між тюркським світом на півночі і сході та іраномовними народами на півдні. Суперечка за ці землі в недалекому минулому між Британською і Російською імперіями є об'єктивним свідченням важливого геополітичного значення цієї території. Однією з найголовніших проблем зовнішньої політики сучасного Таджикистану залишається проблема встановлення та делімітації кордонів з сусідніми державами, що дісталася Таджикистану в спадок від СРСР. У 2003 р. було підписано угоду з Китаєм, за якою Таджикистан виявив готовність поступитися 1000 кв. км Памірських гір на користь свого великого сусіда в разі, коли той відкличе свої претензії на площу в 28 тис. кв. км таджицької території. Продовжуються переговори з Узбекистаном щодо встановлення кордонів та знешкодження мінних полів у прикордонній зоні. З Киргизстаном ведуться переговори з делімітації кордону в Ісфаханській долині.

Серйозні проблеми у зовнішній політиці Таджикистану виникають у зв'язку з тим, що країна є важливою ланкою в системі наркотрафіку з Афганістану до Росії і Західної Європи та провідною державою Центральної Азії для наркоділків, які контролюють близько 80% усіх наркотиків, що перебувають на території цього регіону.

В зовнішній та внутрішній політиці Таджикистан спирається на військово-політичну та технічну підтримку Російської Федерації і є стратегічним союзником Росії в Центральній Азії та на кордоні з Афганістаном. У червні 1997 р. під тиском Росії та через загрозу агресії афганських талібів президент країни Е.Рахмон підписав з ісламською опозицією Загальну угоду про встановлення миру і національної злагоди в Таджикистані, яка передбачала чотириступеневий план залагодження цього конфлікту.

Іншою країною, що впливає в геополітичному сенсі на Таджикистан є Ісламська Республіка Іран – культурно та мовно споріднена з таджиками держава, в якій також говорять на фарсі. Посол Ірану в Таджикистані Мусаві одного разу заявив, що “відносини між Іраном і Таджикистаном повинні бути моделлю відносин у регіоні Центральної Азії”. В Таджикистані активно діє Фонд імама Хомейні, що надає країні гуманітарну допомогу.

Таджицько-американські міждержавні взаємини залишаються доволі стриманими навіть після завершення військової кампанії США в Афганістані. Адміністрація США остерігається виступити проти воєначальників Північного альянсу, значна частина яких є афганськими таджиками, побоюючись, що вони перестануть підтримувати уряд проамериканського президента Афганістану Х.Карзаї. Багато з цих людей, разом зі своїми співплемінниками в Таджикистані, здійснюють контрабандні поставки наркотиків з Афганістану в країни Азії й Європи.

ПЛАН-КОНСПЕКТ

лекції № 7 з навчальної дисципліни

“ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ”

ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ БЕЗПЕКОЮ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

Правові основи безпеки життєдіяльності

При вивченні даної теми викладач повинен приділити особливу увагу глобальним небезпекам техногенного характеру – аваріям та катастрофам.

Навчально-методичне забезпечення:

Лектор-2000; Слайди № _____________

Контрольні питання

1. Актуальність вивчення проблем безпеки життєдіяльності.

2. Сутність поняття “безпека життєдіяльності”.

3. Стадії взаємодії суспільства та природи з точки зору безпеки життєдіяльності.

4. Поняття безпечного стійкого розвитку суспільства.

5. Зміст та мета дисципліни “Безпека життєдіяльності”.

6. Об’єкти вивчення безпеки життєдіяльності.

Навчальна література

1. Яким Р.С. Безпека життєдіяльності людини: Навчальний посібник. – Л. Бескід Біт. 2005. –304с.

2. Яремко З.М. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник. – К:Центр навчальної літератури, 2005. –320с.

3. Желібо Є.П., Заверуха Н.М., Зацарний. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник / За ред. Є.П. Желібо. – К: “Каравела”, Л: “Новий Світ-2000”, 2001. –320с.

4. Указ Президента України "Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року" № 717/2000 від 24.05.2000.

5. Конституція України. – Київ. – 1996. – 54 с.

6. Закон України “Про охорону праці”. Відомості Верховної Ради. – 1992, № 49. - ст.668.

7. Кодекс Законів про працю України. – Київ, 1997. – 1040 с.

8. Законодавство України про охорону праці: Збірник нормативних документів (у 3 тт.). – Т.1. – Київ, 1997. – 528 с.

9. ДСТУ (державний стандарт України) 2293-93 Охорона праці. Терміни та визначення.

кандидат технічних наук, старший науковий співробітник М.Г. Русанов

ЗМІСТ ЗАНЯТТЯ ТА МЕТОДИКА ЙОГО ПРОВЕДЕННЯ

1. Вступ до лекції

Перевірка наявності особового складу, доведення теми, мети та навчальних питань заняття.

2. Основна частина.

Законодавча база

Держава — це виділений із суспільства, сформований па­нівними верствами апарат управління громадськими справами, наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями підпорядковувати волю громадян певної території, встановлю­вати закони й домагатися їх виконання, збирати податки, застосовувати силу.

Функції держави визначаються її адміністративно-економічною, поліцейсько-військовою та судово-посередницькою ролями.

Екологічні функції держави — діяльність держави у галузі охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, захисту навколишнього природного середовища, основана на реалізації її екологічної програми, яка виявляє інтереси класу, за яким стоять влади економічна і політична.

Фіскальна функція держави — здійснюваний відповідними державними органами контроль за виконанням урядових розпоряджень, за дотриманням законів та вимог щодо фінансових відносин громадян, підприємств та організацій з державою.

Суть реалізації законодавства, в якому висвітлені питання безпеки життєдіяльності, зводиться головним чином до реалізації закріплених в цьому законодавстві прав та обов'язків учасників відносин в галузі забезпечення безпеки життєдіяльності і здійсню­ється в двох головних формах: дотримання та виконання. Вони складають основу правомірної поведінки суб'єктів цих відносин.

Дотримання — форма реалізації, яка виражається в утриманні фізичних та юридичних осіб від дій, заборонених законодавством, яке містить положення про безпеку життєдіяльності.

Виконання — форма реалізації, яка виражається в здійсненні, активному проведенні в життя по відношенню до фізичних та юридичних осіб вимог цього законодавства.

Державні закони — це видані найвищим законодавчим органом державної влади правила, норми, які є:

• обов'язковими для виконання: порушення вимог закону повинно неодмінно передбачати покарання;

• обов'язковими для всіх: будь-які вилучення з закону змінюють його нормативне значення;

• рівними: тобто однаково застосованими до всіх.

Закон - це авторитетна, тобто обов'язкова для всіх норма, дотримання якої держава має право домагатися силою. Він — цілеспрямовано сформульована і проголошена людьми залежність між явищами та подіями в суспільстві.

Джерелами права на безпечні умови життєдіяльності є нормативні акти, що містять правові норми, призначені для регулювання правовідносин у галузі безпеки життєдіяльності:

1. Конституція України.

2. Закони:

• Закон України «Основи законодавства України про охоро­ну здоров'я» від 19.11.-1992 р.;

• Закон України «Про забезпечення санітарного та епіде­мічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р.;

• Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»;

• Закон України «Про охорону праці» від 14.10.1992 р.;

• Закон України «Про надзвичайний стан» від 26 06.1992 р.;

• Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8.02.95 р.;

• Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14.01.1998 р.;

• Закон України «Про цивільну оборону» від 3.02.1993 р.;

• Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р.;

• Закон України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 р.;

• Закон України «Про пожежну безпеку» від 17.12.1993 р.;

• Закон України «Про транспорт» від 10.11.1994 р.;

• Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 р.;

• Закон України «Про відходи» від 5.03.1998 р.;

• Закон України «Про карантин рослин» від 30.06.1993 р.

3. Підзаконні акти:

• постанови ВР України;

• нормативно-правові акти Президента України:

а) укази;

б) розпорядження;

• урядові нормативні акти;

• галузеві нормативно-правові акти:

а) інструкції;

б) методики;

в) правила;

г) акти;

• локальні нормативно-правові акти:

а) рішення місцевих референдумів;

б) акти органів місцевого самоврядування;

в) акти органів місцевих держадміністрацій;

г) акти місцевих органів управління.

І. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

1.1. Засади БЖД в Конституції України

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров'я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили - конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Конституція України проголошує:

-«Кожна людина має невід'ємне право на життя... Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» (ст. 27);

-«Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування... Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя» (ст. 49);

- «Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди» (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України: про охорону здоров'я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

1.2. Законодавство України про охорону здоров'я

Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з зазначених Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров'я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров'я, а саме:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

Право на охорону здоров'я має кожний громадянин України, що передбачає:

життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;

безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов'язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення нею державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення - це оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань. Згідно зі статтею 4 громадяни мають право на: безпечні для здоров'я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище;

відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;

достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, здоров'я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров'я та їх ступінь.

Згідно зі статтею 5 громадяни зобов'язані:

піклуватися про своє здоров'я та здоров'я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;

виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду;

Важливе значення має Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» від 3 березня 1998 року N 155/98-ВР.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) - особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення.

Особливу актуальність має Закон України "Про захист населення від інфекційних хвороб" від 06.04.2000р. Цей закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

1.3. Охорона праці в законодавстві України

Законодавство про охорону праці складається із Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів.

Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р визначає основні положення з реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

У статті 1 Закону проголошується: «Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці».

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш жорсткі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачено законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

У статті 4 визначено основні принципи державної політики в галузі охорони праці:

пріоритет життя і здоров'я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

соціальний захист працівників, повного відшкодування збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань;

встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на 2005- 2010 рр.

Головною метою Національної програми є удосконалення державної системи управління охороною праці, яка сприяла б вирішенню питань організаційного, матеріально-технічного, наукового та правового забезпечення робіт у галузі охорони праці, запобіганню нещасним випадкам, професійним захворюванням, аваріям і пожежам.

ІІ. НОРМАТИВНІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ПИТАНЬ БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ.