Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Дивідендна та інвестиційна політика.

Читайте также:
  1. Гетьманат П.Скоропадського і його політика.
  2. Державна інвестиційна політика - це комплекс економічних, адміністративних і правових заходів держави, спрямованих на активізацію інвестиційної діяльності.
  3. Державний бюджет і бюджетна політика. Бюджетний дефіцит. Державний борг. Види державного боргу.
  4. Директорія УНР, її склад, внутрішня і зовнішня політика.
  5. Інвестиційна стратегія підприємства
  6. Перші київські князі, їх зовнішня та внутрішня політика.
  7. Проста інвестиційна функція

 

Фінансові ресурси використовуються підприємством для фінансування поточних витрат та інвестицій. В усі часи більшість корпорацій покладає серйозні надії на реінвестований прибуток як джерело фінансування їх діяльності. Оскільки фінансовий показник дивідендного доходу, тобто процент прибутку, що виплачується готівкою акціонерам, зменшує об­сяги реінвестованого прибутку, рішення про виплату дивідендів неминуче є рішенням про фінансування. Показник дивідендного доходу є головним аспектом дивідендної політики фірми і може серйозно впливати на оцінку акціонерами діяльності фірми. Дивідендна політика має й інші сторони, такі як стабільність дивідендів, певні чинники, що впливають (з точки зору фірми) на показник дивідендного виходу, виплати дивідендів акціями і подрібнення акцій, викуп акцій.

Дивідендна політика здійснюється згідно зі статутом корпорації шляхом врахування таких чинників:

· обмеження (юридичні та фінансові):

· інвестиційні можливості корпорації;

· можливості вишукування джерел фінансування інвестицій та витрати від їх залучення;

· вплив дивідендної політики на ставку прибутку на оплачений капітал.

Компанія повинна прагнути проводити таку дивідендну політику, яка дозволяла б максимізувати добробут акціонерів. Якщо компанія не має досить вигідних можливостей для інвестування, то вона повинна розділити надлишкові засоби між акціонерами, однак фірма не зобов'язана виплачувати в кожному часовому проміжку весь невикористаний залишок засобів. У довготривалому періоді загальна вартість чистого прибутку і цінних паперів, що мають значний пріоритет та забезпечені зростанням власного капіталу, буде відповідати вартості прибуткових інвестиційних можливостей. Дивідендна політика у цьому випадку буде, по суті, залишковим рішенням, що визначається загальною вартістю прийнятних для фірми інвестиційних рішень. Залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачуються із "залишку" прибутку, після формування фондів, необхідних для розширення виробництва.

На підтримку протилежної позиції було висунуто багато аргументів, наприклад, те, що інвесторам неоднаково, отримують вони свій дохід з інвестицій в формі дивідендів, чи у формі підвищення курсу акцій. Деякі корпорації проводять політику виплат дивідендів у постійних розмірах або постійного їх збільшення. Корпорація встановлює певний темп зростання дивідендів і прагне щороку збільшити дивіденди на цю суму.

Замість виплати дивідендів на акції корпорація може запропо­нувати акціонерам реінвестувати суми дивідендів у нові акції, викупити свої власні акції.

Інвестиції є використанням фінансових ресурсів у формі довгострокових вкладень капіталу в різні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальні програми, охорону середовища як у власній державі, так і за кордоном, з метою розвитку виробництва, соціальної сфери, підприємництва, отримання прибутку.

У законі України "Про інвестиційну діяльність" інвестиції визначаються як всі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої утворюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Це визначення, в основному, відповідає міжнародному підходові до уявлень про інвестиційну діяльність як процесу вкладання ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденду, соціального ефекту в майбутньому. Отже, інвестор відмовляється від задоволення насущних потреб у розрахунку на очікуване задоволення їх у майбутньому, але вже у більших розмірах.

Відповідно до Закону України до майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються у підприємницьку діяльність, належать:

· грошові засоби, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

· рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання) та інші матеріальні цінності;

· майнові права, що випливають з авторського права, досвіду та інших інтелектуальних цінностей;

· сукупність технологічних, технічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау");

· права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спору­дами, обладнанням, а також інші майнові права та інші цінності.

Сукупність вказаних цінностей, що обертаються на ринку, належить до об'єктів інвестиційної діяльності. Ряд авторів до цієї сукупності зараховують також і фінансові права, які випливають із взаємозв'язку інвестицій та державного регулювання умов інвестиційної діяльності, і перш за все, податково-амортизаційної політики. Це дає місце при наданні державою податкових пільг інвестору (зменшення ставки податку на прибуток) або встановлення пільгових норм, амортизаційних відрахувань (прискорення амортизації"). Такі податково-амортизаційні преференції дають економічний ефект в майбутньому, і тому держава повинна цей ефект оцінювати (дисконтувати).

До суб'єктів інвестиційної діяльності Закон "Про інвестиційну діяльність" зараховує інвесторів та учасників. Ними без обмежень можуть бути громадяни та юридичні особи України, а також доземні громадяни та юридичні особи і самі держави. Отже, ін вестор - це суб'єкт інвестиційної діяльності, який приймає рішення про вкладення власних, залучених і позичених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Як передбачено законом, інвестори можуть виступати вкладни­ками, покупцями, кредиторами, виконувати функцію будь-якого учас­ника інвестиційної діяльності, тобто вкладати капітал, купувати цінні папери, а також виконувати функції товаровиробників, проектуваль­ників, підрядників, субпідрядників, замовників та забудовників.

Інвесторам в умовах ринку надаються широкі права: визначення мети, напрямів, видів та обсягів інвестицій, визначення складу учас­ників інвестиційної діяльності. Закон не допускає втручання держав­них органів і посадових осіб до реалізації договірних стосунків між суб'єктами інвестиційної діяльності. Суб'єкти інвестиційної діяльності реалізують свої економічні інтереси, вступаючи в певні стосунки на інвестиційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об'єктами (товарами).

Інвестиції поділяються на прямі та портфельні, причому кожний з цих видів інвестицій може належати до розряду ризикова­них.

Прямі інвестиції - вкладення коштів у реальні активи з ме­тою отримання доходу та отримання прав на участь в управлінні конкретним суб'єктом господарювання.

Портфельні інвестиції пов'язані з формуванням портфеля та є придбанням цінних паперів та інших активів. Портфель - су­купність зібраних воєдино різних інвестиційних цінностей, які є інструментом для досягнення конкретної інвестиційної мети вклад­ника (у нашому випадку - ефективна діяльність нашого підприємства чи організації на фінансовому ринку). У портфель можуть входити цінні папери одного типу (акції) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні та депозитні сертифікати, страховий поліс тощо). Формуючи портфель, інвестор враховує свої "портфельні міркування". "Портфельні міркування" - це бажання власника засобів мати їх у такій формі і в такому місці, щоб вони були безпечними, ліквідними та високодохідними.

Ризиковані інвестиції (венчурний капітал) - це інвестиції у формі випуску нових акцій, що відбувається у нових сферах діяльності, пов'язаних з великим ризиком. Венчурний капітал інвестується в непов'язані між собою проекти в розрахунку на швидку окупність вкладених коштів. Капіталовкладення, як правило, здійснюються шляхом придбання частини акцій підприємства-клієнта або надання йому позик, в тому числі з правом конверсії останніх в акції. Ризиковане вкладення капіталу зумовлене необхідністю фінансування дрібних інноваційних фірм у галузях нових технологій.

Отже, складовою частиною фінансової стратегії організації (субстратегією) с ефективна діяльність на фінансовому ринку через портфельні інвестиції.

Принципами формування інвестиційного портфеля є безпека і дохідність вкладень, їх зростання, ліквідність вкладень. Під безпе­кою розуміють захищеність інвестицій від потрясінь на ринку інвестиційного капіталу і стабільність доходу. Безпеки, як правило, до­сягають у збиток дохідності та зростання вкладень. Нарощувати вкла­дення можуть лише власники акцій. Під ліквідністю будь-якого фінансового ресурсу розуміють здатність його брати участь у негай­ному придбанні товару (робіт, послуг). Ліквідність інвестиційних цінностей - це їх здатність швидко і без втрат у ціні перетворюватися у готівку. Жодна з інвестиційних цінностей не має усіх перерахованих властивостей, тому необхідно шукати компроміс. Якщо цінний папір є надійним, то дохідність буде низькою, оскільки той, хто передбачає високу надійність, буде пропонувати і високу ціну. Головна мета при формуванні портфеля полягає у досягненні оптимального поєднання між ризиком і доходом для інвестора. Це означає, що певний набір інвестиційних інструментів покликаний зменшити ризик втрат вкладника до мінімуму і одночасно збільшити його дохід до максимуму. Методом зменшення ризику є диверсифікація портфеля, тобто при­дбання певної кількості різних видів цінних паперів. Диверсифікація зменшує ризик за рахунок того, що можливі невисокі доходи по одних цінних паперах будуть компенсуватися високими доходами по інших паперах. Мінімізація ризику досягається за рахунок включення до портфеля цінних паперів широкого кола галузей, не пов'язаних тісно між собою, щоб уникнути синхронності циклічних коливань їх ділової активності.

Розглядаючи питання про створення портфеля, підприємець повинен визначити для себе параметри, якими він буде керуватися:

1. Вибрати оптимальний тип портфеля (портфель, орієнтований на переважне отримання доходів за рахунок процентів і дивідендів, або портфель, спрямований на переважне зростання курсо­вої вартості інвестиційних цінностей, що входять до нього).

2. Оцінити прийнятне для себе поєднання ризику та до­ходу портфеля і, відповідно, визначити частку портфеля цінних паперів з різними рівнями ризику та доходу. Це завдання вирішується на основі аналізу обігу цінних паперів на фондовому рин­ку: в основному купуються цінні папери відомих акціонерних това-

риств, що мають хороші фінансові показники, наприклад, розмір ста­тутного капіталу.

3. Визначити початковий склад портфеля. Залежно від інвестиційної мети вкладника можливе формування портфеля, яке пропонує більший або менший ризик. Враховуючи це, інвестор може бути агресивним або консервативним. Агресивний інвестор - це інвестор, схильний до високого рівня ризику. У своїй інвестиційній діяльності він робить акцент на придбання акцій. Консервативний інвестор - це інвестор, схильний до меншого рівня ризику. Він купує, в основному, облігації і короткотермінові цінні папери.

4. Вибрати схему подальшого управління портфелем. При цьому можливі варіанти:

· кожному видові цінних паперів надається певна фіксована вага в за­гальному кошику, який залишається постійним протягом останнього часу. Через коливання курсової вартості цінних паперів на фондовому ринку необхідно періодично переглядати склад портфеля так, щоб зберегти обрані співвідношення різних інвестиційних цінностей;

· інвестор дотримується гнучкої шкали ваги цінних паперів у загаль­ному кошику. Спочатку портфель формується, враховуючи певні співвідношення між цінностями, а надалі вони переглядаються залежно від результатів аналізу фінансової ситуації на ринку і очікуваних змін кон'юнктури попиту;

· інвестор активно використовує ф'ючерсні контракти з індексами з метою зміни складу портфеля. Використання ф'ючерсів є зручним при управлінні великими портфелями. Наприклад, фінансовий менеджер прийшов до висновку, що необхідно збільшити в портфелі частку облігацій. Тоді він продає ф'ючерсний індексний контракт з акціями і купує ф'ючерсний індексний контракт з облігаціями.

 




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 59 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав