Читайте также:
|
Протягом тисячоліть українська нація формувалась на території сучасної України. Історики знаходять її коріння у трипільській культурі, котра розвивалася у Середньому Придніпров’ї у ІV-ІІІ тис. до н.е., у спадщині скіфів, пам’ятках черняхівської культури. Попри те, що внутрішній простір України є неоднорідним, і різні регіони мають різне значення для нації в цілому, консолідуючим центром України була і залишається Наддніпрянщина. В різні часи політичний центр країни міг зміщуватися в інші регіони (Галичина ХІІІ ст., Лівобережжя ХVІІІ ст. тощо), проте в історичній пам’яті українців завжди присутня ідея про Київ як центр тяжіння нації.
Першими з-поміж відомих історикам державних утворень на території України стали утворення неслов’янських народів. У І тис. до н.е. – ІV ст. н.е. у причорноморських і приазовських степах почергово панували іраномовні племінні об’єднання кімерійців, скіфів і сарматів, що були етнічними родичами середньоазійських саків та масагетів. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу, було покладено розселенням антів і склавинів, що виокремилися близько середини I тис. н.е. з венедів (такою була перша назва слов’ян в історичних джерелах). Анти, що їх видатний український історик М. Грушевський вважав предками українського народу, заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря, а їх державність, що мала форму ранньої військової демократії, проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст.) і загинула під натиском аварів.
Від VII ст. у літературі все частіше щодо людності, котра мешкала на правому березі Дніпра, стала вживатися назва “слов’яни”. Невдовзі сформувалося 14 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, європейської Росії й Білорусі. Поступово скллися й великі спільноти, зокрема в історичних джерелах є згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля).
Початок формування однієї з наймогутніших європейський держав доби Середньовіччя – Київської Русі - тісно пов’язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст., за князів Діра і Аскольда – спадкоємців легендарного засновника Києва князя Кия, відбувається об’єднання територій між Чорним і Балтійським морями.
Влада наступних київських князів - Олега, Ігоря, Ольги і Святослава - поширилася на всі землі східних слов’ян, хоч сепаратистські тенденції глав союзів племен і племінних княжінь постійно загрожували єдності країни. Лише за князювання Володимира Святославича (978-1015 рр.) і його сина Ярослава (1019-1054 рр.) Київська держава подолала місцевий сепаратизм і стала відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Володимир фактично завершив формування території держави і запровадив християнство як державну релігію. За Ярослава, прозваного в народі Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. У період його правління збільшилася й територія Київської Русі, що обіймала вже простір від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів’їв Волги та Дону на сході.
Після смерті Ярослава між його нащадками розпочалися чвари, наслідком чого стало поступове ослаблення влади Великого київського князя та феодальна роздробленість держави. На середину ХІІ ст. Русь розпалася на півтора десятка окремих земель-князівств, а Київ після монголо-татарського погрому 1240 р. остаточно втратив роль центру тяжіння руських земель. Продовжувачем традицій державотворення в руських землях після занепаду Київської держави на деякий час (до середини ХІV ст.) стало Галицько-Волинське князівство (з 1253 р. – королівство), що його об’єднав волинський князь Роман Мстиславич.
З середини ХІV ст, у зв’язку з поступовим політичним занепадом Золотої Орди, руські землі стали об’єктом суперництва сусідніх держав – Королівства Польського, Великого Князівства Литовського та Великого Князівства Московського, що виділилося зі складу Володимиро-Суздальського князівства ще у 12 ст. Скориставшись насильницькою смертю галицько-волинського князя-католика Болеслава Юрія ІІ у 1340 р., королівська Польща, під приводом „захисту католицької віри”, захопила Галичину й частину Волині, перетворивши їх на свої провінції. Литовський князь Ольгерд захопив решту Волині, Чернігово-Сіверщину та Подніпров’я, витиснувши відтіль татаро-монголів. При цьому в новоприєднаних до Литви руських землях, особливо на перших порах, зберігалася місцева князівська державність з досить високим рівнем автономії. Московське князівство у ході тривалої війни з Литвою захопило й включило до свого складу частину Чернігівщини та Смоленщину.
Союз Литви з Польщею і утворення польсько-литовської держави Річ Посполита, що завершилося підписанням у 1569 р. Люблінської унії, докорінно змінили становище руських земель, що їх мала у своєму складі Литва на території сучасної України. З переходом цих земель на правах звичайних провінцій під управління Польщі литовсько-руська форма державності українського народу припинила своє існування.
З початком польської доби в історії України ініціативу збереження й розвитку традицій української державності підхопило місцеве козацтво, що утворило в районі дніпровських порогів оригінальну форму державного устрою з яскравими рисами своєрідного республіканського ладу. У середині ХVІІІ ст. запорізьке козацтво стало основним ініціатором і рушійною силою антипольської визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що призвела до створення на визволених територіях по обидва боки Дніпра Української козацько-гетьманської держави.
З середини ХVІІ ст., з початком національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, поруч з назвою “Русь” в ужиток входить назва “Україна” (перша відома згадка датується 1187 р.).
Українська козацька держава від самого початку визвольної війни поставила своєю програмою об’єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Однак з ряду причин ідею соборності України не вдалося реалізувати, і Б. Хмельницький намагався добитися козацької автономії в межах Речі Посполитої. Невдалі спроби самотужки визволити з-під польської влади українські етнічні території змусили уряд Української козацької держави шукати союзника проти Речі Посполитої. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорозького. Попервах Україна одержала під протекторатом Москви досить значну автономію, аж до права вести дипломатичні стосунки з різними країнами, за винятком ворожих Московській державі. Однак ще за життя Б.Хмельницького почався наступ царського уряду на її права. При наступниках Б.Хмельницького автономія України щодалі обмежувалася. Як наслідок - Українська козацька держава послабилася і стала предметом дипломатичного, міждержавного торгу між Московською державою і Річчю Посполитою, в ході якого інтереси українського народу ігнорувалися.
За гетьманування Івана Мазепи (1687-1708 рр.) Україна повернула собі ряд раніше втрачених прав, однак невдалий перебіг спільної з шведським королем Карлом ХII військової кампанії І. Мазепи проти російських військ Петра І став приводом для остаточного обмеження української автономії. 1764 р. гетьманство в Україні було остаточно ліквідоване, а у 1775 р. уряд Катерини II знищив і Запорозьку Січ, що була своєрідним "маяком" національної державності українського народу. На початок 80-х років ХVIII ст. всі залишки української автономії в Російській імперії були остаточно зліквідовані.
У кінці ХVIII – на початку ХХ ст. українські землі перебували на правах провінцій у складі двох імперій - Російської і Австро-Угорської (до Австро-Угорщини у результаті поділів Польщі у кінці ХVІІІ ст. відійшли Галичина і Буковина).
Крах Російської імперії, що настав слідом за падінням монархії у 1917 р., сприяв проголошенню Української Народної Республіки – спочатку як автономії у складі Радянської Росії (20 листопада 1917 р.), а потім як незалежної держави (22 січня 1918 р.). Перша світова війна прискорила також розпад Австро-Угорської імперії, на українських землях якої 1 листопада 1918 р. було проголошено створення Західноукраїнської Народної Республіки, що проіснувала вісім місяців.
У 1917-1921 рр. Наддніпрянська Україна стала ареною запеклої боротьби, військових дій шести різних армій. Урядам УНР доби Центральної Ради, Української Держави і УНР доби Директорії не вдалося відстояти українську державність. Але існування української державності сприяло тому, що національна свідомість, притаманна раніш лише частині інтелігенції, поширилася на всі верстви українського суспільства. У зв'язку з цим події 1917-1921 рр. стали революцією не лише соціально-економічною, а й національною.
З огляду на це більшовики, що утвердили після запеклої боротьби свою владу в Україні у 1920 р., змушені були надавати їй українського забарвлення, враховуючи прагнення більшості населення України до власного державного розвитку. Оманливими обіцянками збудувати рівноправний союз народів на просторах колишньої Російської імперії вони домоглися підписання у 1922 р. Українською СРР, разом з Білоруською СРР, Закавказькою та Російською Федераціями угоди про Союз Радянських Соціалістичних Республік.
Від самого початку свого створення Радянський Союз став дедалі більш перетворюватися на централізовану державу імперського типу, у якій всіляко обмежувалися права й свободи суб'єктів "федерації" – радянських республік, переслідувалися прояви національної свідомості. Найбільш трагічними в історії України цього періоду стали 1930-ті роки. Тогочасне комуністичне керівництво СРСР вдалося до спроби шляхом створення штучного голоду винищити соціальний грунт української національної самосвідомості і подолати опір українського селянства політиці колективізації. Спроба вдалася, при чому на жахливий злочин тоталітарного більшовицького режиму не прореагувала жодна з держав світу. Голодомор 1932-1933 рр. знищив щонайменше 5 мільйонів українців, які проживали у сільській місцевості.
Підрив на століття біологічного потенціалу нації супроводжувався також забороною незалежної від Росії Української автокефальної православної Церкви, фізичною ліквідацією національної інтелігенції і, навіть, значної частини компартійної номенклатури радянської України.
Під час Другої світової війни до складу Української РСР були включені анексовані у різний спосіб сталінським режимом Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, що у 1920-1930 рр. входили до складу, відповідно, Польщі, Румунії й Чехословаччини. У такий доволі незвичний спосіб було реалізовано ідею соборності українських земель.
16 липня 1990 р., у процесі розпаду СРСР, Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, в якій проголосила верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах території України та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Територія України була оголошена неподільною і недоторканою. На ній мають чинність виключно Конституція і закони України. 1 грудня 1991 р. відбувся всеукраїнський референдум, який підтвердив цей історичний вибір понад 90 відсотками голосів громадян України. Одночасно відбулися й вибори Президента України. Ним став колишній голова Верховної Ради України Леонід Кравчук.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 117 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |