Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Методологічне значення проблеми матерії і руху для біології і медицини

Читайте также:
  1. ADD / SUB пам’ять-безпосереднє значення.
  2. CMP безпосереднє значення –пам’ять
  3. Puc. 2. Класифікація ринків за призначенням і структурою
  4. Акт проголошення незалежності української держави (1941р.) та його значення.
  5. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ
  6. Актуальність дослідження і ступінь наукової розробки проблеми
  7. Аналіз параметрів мікроклімату робочої зони та оцінка щодо відповідності їх нормативним значенням
  8. Аналіз психолого – педагогічної літератури з досліджуваної проблеми
  9. Біологічне значення нестатевого розмноження
  10. Боротьба Київської Русi з монголо-татарами та її iсторичне значення.

Сама тема передбачає комплексний характер обраної та використовуваної методології. Крім загальнонаукових методів аналізу і синтезу, без яких неможливо здійснити будь-яке теоретичне дослідження, використовується метод історичної реконструкції, за допомогою якого виявляються ідейно-теоретичні передумови становлення парадигмального підходу в науці про здоров’я. Близьким до нього є герменевтичний метод, який дозволяє виявляти приховані смисли у текстах минулих епох. За допомогою структурно-функціонального методу і системного підходу передбачається розкрити єдність елементів феномену здоров’я та його функціональну цілісність. Синергетичний підхід є необхідним у дослідженні постнекласичної парадигми здоров’я, в якому виявляються закономірності самоорганізації та саморозвитку складної системи у нестабільному середовищі з урахуванням внутрішніх і зовнішніх чинників.

Основна частина. З огляду на те, що в сучасній філософії людина стала головною темою світоглядної рефлефлексії, проблема здоров’я набула метафізичної значущості, вимагаючи від медицини й інших людинознавчих наук переосмислення свого методологічного підгрунтя. Стрімко зростаючий обсяг інформації передбачає більш ефективні засоби її впорядкування, систематизації та визначення пріоритетів, які випливають з образу людини кінця ХХ – початку ХХІ століття.

У самому понятті «парадигма» неявно відображено світоглядні та соціокультурні передумови розвитку пізнавальної діяльності. Проте лише на посткласичній стадії розвитку науки вони стали очевидними. Це стосується також і наукової парадигми здоров’я людини, яка історично змінювалася. «Гуманітарний підхід як дослідницький принцип покликаний виразити ціннісно-смисловий вимір «людинознавчої» проблематики. У сфері медицини специфіка гуманітарного підходу виявляє себе передусім в акцентуації теми індивідуальної людської ситуації, освітленої особистісними смислами».

Трансформація медицини й охорони здоров’я досліджується нині «як процес зміни цілісних парадигм – історично конкретних типів пізнавальної та практичної діяльності, заснованих на певних принципах і ідеалах, нерозривно пов’язаних зі світоглядними та соціокультурними настановами конкретної доби» [5, с.30].

На думку Є.Бикової, саме таке розуміння терміну «парадигма» є більш значущим, оскільки дозволяє виявляти ключові концепції розуміння природи людини та її ставлення до власного здоров’я. «Тим самим ми виходимо з поняття парадигми як системи методололгічних, аксіологічних і інших настанов, що постають у ролі взірця розв’язання певного кола завдань. Відповідно парадигма задає певний еталон, який фіксується в основі творчого пошуку розв’язання різноманітних проблем. І це поняття, вважаємо, є евристично плідним у дослідженні проблеми здоров’я людини». І далі: «Враховуючи все вище сказане, стосовно нашого дослідження ми робимо спробу диференціації як основних підходів, так і відповідних їм «дисциплінарних матриць» природи людини і її здоров’я. Спираючись на фундаментальні концепції, що трактують сутність людини в історії західної філософської думки, ми виокремлюємо такі парадигми здоров’я: природничонаукову, духовну, інтегративну (філософсько-антропологічну)».

Що стосується гуманітарно-наукового, культурологічного дослідження феномену людського здоров’я, то цей напрям передбачає з´ясування «медичних тематизацій у перспективі культурних (універсальних і регіональних) смислів. Він спирається на використання мови тих культурологічних підходів, які «працюють» зі смислами: семіотичного, феноменологічного, методу дискурсивних практик, аналітичної психології й ін. Формування проблематики культурологічних досліджень на стику різних галузей, маргіналізація дослідницького поля, перетинання різних дискурсів (етнологічного, художнього, лінгвістичного) – важлива особливість некласичної традиції філософування. Некласична думка долає розуміння людини лише як суб'єкта пізнання та втягує в аналітику буття соціокультурний контекст. У множинності позицій вона прагне зберегти принципи гуманітарного підходу, виразити ідею цілісності особистості, виявити через вибудовування різних конфігурацій знання нові культурні смисли».

Варто відзначити, що саме перед лицем хвороб і смерті людина вперше стала замислюватися над питаннями смислу буття. Стародавня медицина виростала з емпіричного практичного досвіду лікування та релігійно-культового світогляду. Коли ж у стародавніх Індії та Китаї з’явилися перші філософські системи, склалися передумови розвитку теоретичної медицини. Первісно вона мала синкретичний характер, оскільки філософія так само була цілісною, поєднуючи міфологічні, релігійні, життєво-практичні, морально-естетичні та перші науково-теоретичні уявлення. Так, у стародавній Індії з’явилася спеціальна книга, присвячена здоров’ю людини – «Аюрведа» (вчення про тривале життя), в якій спеціальні знання поєднувалися зі світоглядно-філософськими уявленнями, настановами на гармонію тілесного і духовного, що лягли в основу теорії та практики вдосконалення фізичної, тілесної природи людини як умови успішної духовної практики здоров’я (хатха-йога).

Давньокитайська традиційна медицина, будучи так само тісно пов’язаною з філософією, репрезентувала синтетичну медико-біологічну парадигму, в якій людина вважалася мікрокосмом. Уявлення про дві взаємопов’язані протилежні сили (інь і ян), які походять із первісної енергії ці, разом із фундаментальною філософською концепцією усін (ідея огортаючого людину і Всесвіт єдиного цілого) та концепцією п’яти першоелементів (вода, вогонь, дерево, земля і метал), забезпечували цілісність, універсальність і духовно-практичну значущість інтегральної душевно-тілесної концепції здоров’я, культивованої медициною та філософією.

Варто зазначити, що специфіка східного світогляду, відмінного від європейського, зумовила, по-перше, зосередженість уваги не стільки на хворобах і методах боротьби з ними, скільки на здоров’ї, його культивуванні та збереженні, по-друге, цілісне бачення людини, що не припускає редукціоністського пояснення, зведення всієї медичної проблематики до тілесності, по-третє, значущість езотеричного, втаємниченого, позанаукового знання про природу людини і правильний спосіб життя в оточуючому природному середовищі. Все це вельми актуальне в контексті сучасної філософії медицини, в умовах становлення нової парадигми.

Для давньогрецької філософії так само характерне переконання в єдності людини (мікрокосм) і світу (макрокосм), однак у сфері медичного знання воно виявилося меншою мірою, ніж у давньосхідних країнах, оскільки розмірковували на ці теми здебільшого самі філософи, а не медики, хоча були серед них і ті, що професійно займалися медициною. Так, Алкмеон, Емпедокл зробили вагомий внесок у розвиток медичного знання. Та найбільшим античним ученим, який практично створив медицину як науку, був Гіпократ, який вірив у те, що лікар-філософ рівний Богові. Його намагання перенести мудрість у медицину і медицину в мудрість свідчить про широке філософське розуміння ним природи людини та її здоров’я.

Сократ і Платон у своєму розумінні здоров’я спиралися на вчення про безсмертя душі та смертність тіла, підкреслюючи соціальну цінність і суспільне значення лікування вільних громадян. Аристотель, який був не тільки сином відомого лікаря, а й сам отримав медичну освіту, розвивав основні тези попередників, у тому числі й ті, що стосуються підтримання здоров’я та відмови від лікування калік. У працях «Про душу» та «Політика» він висловив цілу низку цікавих ідей, проте головним є пропагований ним дух строгого систематичного знання, в тому числі й медичного.

Загалом антична філософсько- та науково-медична думка попри те, що вона мала переважно метафізично-споглядальний, або, навпаки, емпіричний характер, зіграла велику роль у подальшому розвитку парадигми здоров’я. Важливим є також те, що в історію наукового медичного знання цієї доби ввійшли імена лікарів Герофіла, Еразістрата, Асклепіада, Гелена, Цельса й ін.

Середньовічна парадигма здоров’я, будучи в своїй основі християнською, має три головні виміри – тілесний, душевний і духовний, між якими постулюється глибокий трансцендентний зв’язок. Значущість першого (тілесного) виміру, незважаючи на нижчу сходинку в ієрархії цінностей, вельми висока, про що свідчить хоча б ідея воскресіння. Душевний (психологічний) вимір, який характеризує людську душу як життєву силу, дозволив глибше пояснити психічні хвороби, що важливо для психіатрії. Духовний вимір середньовічної парадигми здоров’я найважливіший, але при цьому він актуалізується лише в тісному взаємозв’язку з іншими двома вимірами – душевним і тілесним. Духовні хвороби, пов’язані з пристрастями, пороками, гріхами, є найнебезпечнішими, оскільки вони тягнуть за собою хвороби душевні та тілесні. Сьогодні, в міру зростання значущості духовного світу людини, відбувається відродження християнської традиції в медицині, до чого спонукають активні пошуки цілісного бачення людини і духовно досконалого типу сучасного лікаря.

Доба Відродження відзначилася подоланням ідеологічного диктату церкви. При цьому відродження наук і мистецтв відбувалося на тлі розмежування філософії, науки, теології. В умовах інституціалізації теоретичного знання філософія займалася переважно духовністю людини, медицина – тілесними аспектами здоров’ям. Але були й винятки, наприклад, у творчості Парацельса, де філософія і медицина постали в органічній цілісності, синтезі, що можна пояснити приналежністю мислителя до християнської традиції, згідно з якою хвора людина страждає не тільки тілесно, а й душевно і духовно.

Якщо середньовічний світогляд не схвалював анатомічні дослідження, то загальний дух Відродження та гуманізму зіграв у цьому плані стимулюючу роль. Акцент було перенесено з духовно-містичного розуміння здоров’я на його тілесний аспект. Як у свій час антична скульптура, ренесансне мистецтво (твори Леонардо да Вінчі, Везалія) перевідкрило феномен людської тілесності, проте не тільки як об’єкт естетичної насолоди, а й наукового зацікавлення. Головним же було те, що Відродження заклало фундамент для швидкого розвитку наук у ХVІІ – ХVІІІ ст.

Новий час відзначився пошуками універсального методу наукового пізнання. Шляхи досягнення мети були різними, однак ідея науковості поєднувала різні вектори. «Незважаючи на те, що Бекон і Декарт розвивали, практично, протилежні напрями методологічної думки, вони водночас здійснили фундаментальний вплив на становлення новоєвропейської наукової та філософської картини світу» [10, с.22]. Емпіричну методологію Ф.Бекон екстраполював і на медицину. Питаннями анатомії та фізіології переймався і Р.Декарт, засновник раціоналістичної методології. «Загальні гносеологічні та науково-методологічні принципи, розроблені Декартом, були практично без остачі засвоєні західною наукою (в тому числі медициною) Нового часу» [там само, с.23].

Доба Просвітництва пішла ще далі в сцієнтистсько-механістичному розумінні людини, її хвороб і здоров’я. Про це свідчать красномовна назва фундаментальної праці «Людина-машина» Ламетрі, який, однак, одним із перших висловив ідею еволюції. Матеріалістичні в основному світоглядні настанови знайшли своє відображення і в медицині, де найважливіші життєві процеси зводилися до біофізичних і біохімічних явищ. Окремі мислителі зводили душевні стани до тілесних. Так, на думку А.Леруа, душа – лиш один із модусів тіла. П.Кабаніс іще прямолінійніше висловив ідею, що мислення, будучи функцією мозку, нічим не відрізняється від секреторної функції печінки або підшлункової залози. Стан людського духу залежить від тілесного стану. Разом із тим у цей час з’явився віталізм – учення про специфічну життєву силу (vis vitalis), яка визначає всі життєві процеси. Це вже далеко не матеріалістичне розуміння природи людини.

Ідеалістичні засади антропології характерні для німецької класичної філософії. Шеллінг у праці «Система трансцендентального ідеалізму» намагався виявити смисл понять «здоров’я» і «хвороба», виходячи з припущення, що організм є лише родом споглядання, притаманного інтелігенції. Закони інтелігенції – це закони природи. Людський організм є відображенням інтелігенції (нашого універсуму). Почуття хвороби, на думку мислителя, виникає тільки з порушення тотожності між інтелігенцією та її організмом, навпаки, почуття здоров’я, якщо лише можна назвати почуттям абсолютно порожнє почуття, є відчуття повного розчинення інтелігенції в організмі, прозорість організму для духу. Хворий організм уже не може слугувати нам органом самоспоглядання.

Подібні погляди висловлював і Гегель. В «Енциклопедії філософських наук» він завершує свою натурфілософію питаннями медицини, хвороби, здоров’я. Пропорційність між самістю організму та його наяним буттям, коли для організму немає нічого неорганічного, трактується як здоров’я, тоді як хвороба – це диспропорція між буттям і самістю організму.

У ХІХ-ХХ ст. формується й утверджується посткласична наукова парадигма здоров’я, найбільш істотною рисою якої є плюралізм. У філософії та медицині формується широкий погляд на людину. Філософська антропологія, психоаналіз і неофройдизм, а також психіатрія та психотерапія спираються на нове розуміння взаємозв’язку психічного і соматичного в людині. Медичні поняття, дотичні до проблеми «здоров’я-хвороба», проникають у постмодерністську філософію («шизоаналіз» Дельоза і Гваттарі як умова діагностування хворої цивілізації).

У філософії та методології науки, передусім у структуралізмі та постпозитивізмі, парадигма здоров’я набула нового трактування. М.Фуко своїми працями «Історія божевілля в класичну добу» і «Народження клініки. Археологія погляду медика» привернув увагу до соціокультурного контексту становлення нової наукової парадигми, яка змінювалася відповідно до пануючих у суспільстві уявлень про тіло. Йдеться про те, що відповідне ставлення до тіла визначає розуміння такої важливої його характеристики, як здоров’я, на що звернув увагу Д.Левін, який доводить, що медицина неухильно рухається до розуміння фізичного тіла як наділеного певним життєвим досвідом організму, без урахування якого прогрес у лікуванні неможливий. «У наш час – можливо, більше ніж коли-небудь – розвиток наукової медицини і клінічної практики залежить від усвідомлення того, що значення медичного поняття «тіло» завжди походить із довільно обраного визначення. Філософ Мішель Фуко у своїх працях показував, як ланцюг різних трактувань сутності людського тіла вплинув на історію медицини, і заявляв, що якби ми простежили логіку формування різноманітних концепцій тіла, то могли б істотно прояснити історію медицини. Він називав це "хаотичною історичною структурою". Багатозначність тіла, його життя і смерті, хвороб і вад неможливо виявити й осягти доти, поки воно розглядається як усього-на-всього самодостатній матеріальний об'єкт, який спрощено розуміється в термінах механічної фізики, і вивчається окремо, поза зв'язком з оточуючим світом».

Якщо в класичній парадигмі здоров’я людина поставала біологічним видом, а медицина була зосереджена переважно на «тілесності», то поскласична парадигма формується на грунті взаємозв’язку тілесного і духовного, що відкрило можливості для конституювання таких специфічних дисциплін, як психіатрія та психотерапія, в основу яких покладено переконання в існуванні кореляцій між психічними і соматичними змінами в організмі людини.

Нова парадигма здоров’я сформувалася всупереч звичному протиставленню матеріального та ідеального, тілесного й духовного, що вимагало надання переваги тому чи тому. «Сучасні вчені, творці Теорії фізики Матерії і фізики Духу, відкрили нову наукову парадигму, базисні тези якої стверджують, що поряд із матеріальним світом реально існує світ духовно-нематеріальний, і що в основі двох світів перебуває єдина сутність, єдина субстанція натуральної природи, що володіє властивостями як матерії, так і духу».

Дискредитація механіцизму і редукціонізму в медицині (зведення людини до біофізичних і біохімічних процесів) уможливила становлення широкого та цілісного погляду на феномен людського здоров’я, в якому тілесне і душевно-духовне беруться в нерозривному зв’язку та взаємодії. При цьому тілесне зазвичай ототожнюється із соматичним, душевне – з психологічним, а духовне – з моральним.

Упродовж двох останніх століть медицина розвивалася в основному на грунті біологічного знання, не пориваючи зв’язку з фізикою, хімією та іншими природничонауковими дисциплінами, в чому немає нічого дивного, тому що людина – жива істота, хоч і наділена художньо-естетичними (чуттєвими), морально-етичними (вольовими) і раціонально-логічними (інтелектуальними) потенціями.

До ХХ століття в західній медицині (на відміну від східної) панував так званий «патоцентризм», оскільки вона спрямовувала свої зусилля в основному на хвороби і способи боротьби з ними (лікувальний аспект), а не на здоров’я та шляхи його збереження (профілактичний ефект). «Медицина цілковито занурилась у патологію, в результаті чого свідчень про саме здоров’я, його структуру, зміст, форму і технології збереження здоров’я виявилось явно недостатньо. Водночас очевидним є той факт, що зусиллями одних лише медиків, зорієнтованими на лікування, не вдається справитися з обвалом патологічних захворювань, які посипалися на теперішнє покоління. Потрібне залучення інших, принципово нових підходів».

Перенесення в центр уваги здоров’я відкрило перспективу зміни пануючої парадигми. Медицина переорієнтовується з патоцентристських настанов на здоров’яцентристристські, з осмислення соматичних явищ на пізнання психосоматичної реальності. При цьому змінюється розуміння самої патології, що трактується в етимологічному своєму значенні, близькому до значення слова «пафос» (як відомо, Платон його вживав у значенні «здивування», «подив», а це, на думку Аристотеля, те, з чого починається любов до мудрості, філософія).

Коли з’ясувалося, що пояснити ментальні чинники здоров’я неможливо винятково природничонауковими засобами, розпочалися пошуки більш адекватного погляду на людину, плюралістичного в своїй основі, тому що це вимагало поєднання методів академічної та народної (традиційної) медицини, західної та східної традицій, природничонаукових і релігійних уявлень і т.ін.

Сформувалося нове розуміння хвороби і здоров’я. На відміну від усталеного визначення хвороби як стану, зумовленого порушеннями структури і функцій організму та його реакціями на ці порушення, сучасна дефініція цього поняття трактує його як цілісне біосоціальне явище, невіддільне від своєї протилежності – здоров’я, в чому проявилася древня мудрість, яка саме життя трактувала як умирання, звідки випливало, що здоров’я – це не стільки відсутність хвороб, скільки своєрідний життєвий (екзистенційний) потенціал, який вимагає постійного підтримання, культивування, збереження та примноження. «Здоров’я індивідуума – це стан оптимуму міри адаптації організму, як біопсихосоціальної істоти (системи), до умов життя в цю мить».

В дусі синергетики здоров’я постає негентропійною характеристикою такої надскладної системи, як організм, оскільки вона здатна до самоорганізації та протистояння розсіюванню енергії. «Нині добре відомо, що життя організму відбувається у постійно високій, а часом і крайній напрузі його захисних сил, спрямованій на ліквідацію негативного впливу різноманітних патогенних чинників, на те, щоб ця їхня дія не вилилась у хворобу. І цілком природно, що ця прихована, але важка боротьба не може не супроводжуватися не лише незначними структурними змінами тканин, а й більш серйозними порушеннями, які вимагають для своєї ліквідації участі компенсаторних реакцій, тобто залучення в процес ширшого кола органів, ніж тільки ушкодженого» [9, с.120].

Якщо раніше філософією медицини була загальна патологія (в її світоглядному вимірі), то нині цю роль перебрала на себе валеологія (валеософія) – своєрідна поєднуюча ланка між новітньою медичною парадигмою та філософською антропологією. Валеологія – комплексна наука, що постала в процесі міждисциплінарної комунікації, взаємодії різних парадигм, обміну парадигмальними настановами. Причому цей обмін здійснюється «не тільки між різними природничонауковими дисциплінами, а й між ними і соціально-гуманітарними науками, формуючи гештальт нового, більш високого рівня, що підкоряє собі й трансформує всю попередню ієрархію уявлень і образів наукової діяльності. Саме таким образом-гештальтом сучасного наукового пізнання, у першу чергу медицини, біології, психології та соціології і постає нова парадигма здоров'я. Вона втілюється в новому науковому напрямі, що дістав назву валеологія, котра будується на використанні різних вихідних основ парадигми здоров'я, взаємодоповнюючих і конкуруючих, які часто не відповідають або навіть суперечать одна одній».

Природничонаукова парадигма здоров’я грунтується на принципах об’єктивності, загальності, доконечності наукового знання. У процесі становлення новоєвропейської науки класичного зразка ці принципи зіграли важливу роль, адже такі провідні природничонаукові дисципліни, як фізика, хімія, біологія, саме завдяки їм отримали фундаментальні знання про світ. Але медицина не може трактувати людину лише як об’єкт, оскільки це невиправдано звужує її предметне поле, поза межами якого залишається така важлива сфера людського буття, як душа, духовність, унікальність і неповторність особливого внутрішнього світу. Тож об’єктивність і загальність у цьому випадку набувають іншого смислу. Навіть якщо становлення психології наприкінці ХІХ століття продемонструвало прагнення виявити моменти універсально-типового в психічному житті людини, це не дало бажаних результатів, оскільки багато його аспектів залишалися непоясненими. Екзистенціалістська філософія початку ХХ століття взагалі заперечувала можливість осмислення науковими засобами сутності людини. «Проте, погляд на людину переважно як на організм, поза врахуванням духовно-особистісного складника людської природи став переважаючим в академічній медицині Нового та Новітнього часу, що не завадило теоретичній і практичній медицині досягти досить і досить вражаючих результатів. Представляється очевидним, що в межах природничонаукової настанови лікарської діяльності проблема духовної культури лікаря має другорядне значення: завдання лікування тут зводиться до нормалізації функціонально-морфологічних параметрів».

Природничонауковий підхід у медицині трактує людину як об’єкт серед інших об’єктів, а це, як відомо, не дозволяє бачити людину в її духовно-тілесній цілісності. Річ у тім, що тілесні патології в більшості випадків зумовлені душевними хворобами. Цілісний погляд на проблему людського здоров’я передбачає врахування нерозривного взаємозв’язку між тілесними і душевно-духовними станами людини, що свідчить про неминучість гуманізації та гуманітаризації медичної науки, яка вже не може покладатися на класичну природничонаукову методолгію. «Це створює сприятливі умови для розвитку гуманітарної настанови лікарської діяльності, де особистість хворої людини, сфера її духовного життя розглядається в нерозривній єдності з її тілесністю. Гуманітарна настанова підкреслює потужне терапевтичне значення деонтологічного чинника, тобто залежності результатів лікування від мотивів лікаря, особливостей його спілкування з пацієнтом і т.ін. У цьому зв'язку можна говорити про складні передумови нового зближення медицини, теоретичної психології та філософії, а також релігійної антропології. В їхньому синтезі, очевидно, слід очікувати становлення нової цілісної концепції людини».

Говорячи про побудову синтетичної картини здоров’я, що відповідає сучасним уявленням про природу людини, Є.Бикова підкреслює, що здоров’я постає «як інтегративна характеристика особистості, що охоплює як її внутрішній світ, так і всю своєрідність взаємовідносин із оточенням і включає в себе фізичний, психічний, соціальний і духовний аспекти; як стан рівноваги, і водночас рухливого балансу між адаптаційними можливостями людини і постійно змінюваними умовами середовища. Упродовж тривалого часу проблема здоров’я людини була особистою справою кожного, а головними причинами смерті вважались екзогенні чинники. Передчасна смерть, нетривалість життя, намагання покращити рівень життя, розвиток медицини, гуманна соціальна політика, пропаганда здорового способу життя та культивування здоров’я призвели до того, що сьогодні в розвинених країнах основними причинами смерті стали ендогенні чинники. На думку низки дослідників, глобалізація разом із новими можливостями покращення здоров’я населення водночас несе йому нові загрози здоров’ю. Людина дедалі більше залежить від медичних послуг, які не завжди ефективні. Триваюче збільшення частки штучних чинників у людському житті вносить корективи в уявлення про природу людини та її здоров’я. У цьому зв’язку ми повинні чіткіше сформулювати основні вектори здоров’я людини. Здоров’я постає інтегральною характеристикою особистості, синтезом фізичного, психологічного, соціально-культурного і духовного аспектів універсуму людини, що дозволяє їй перебувати у гармонії з оточуючим світом і самою собою».

Найбільш явно і повно гуманізація та гуманітаризація медичного знання реалізувалась у такій специфічній дисципліні, як валеологія – наука постнекласичного типу, де ціннісні виміри включають у тому числі й сакрально-релігійну компоненту. В.Кулініченко справедливо підкреслює, що «наука, позбавлена християнських цінностей, може стати устремлінням до помилкових цілей. Тому окремі форми гуманітарної та моральної валеософії, ставлячи перед собою цілі, в яких відсутні християнські смисли і цінності, можуть стати “промахом” або реалізацією тимчасових, минущих ідей і цілей. З іншого боку, якщо в цих підходах є християнська орієнтація, то вони можуть стати умовами зустрічі або самою зустріччю з Істиною. Так, якщо гуманітарна і моральна валеософія, беруть моральний розвиток як норму, як дороговказну нитку й головну умову здоров'я особистості, розглядають людину як самоцінність, то християнська – додає ще й уявлення про кінцеві, абсолютні засади такого вибору. Розуміючи людину як образ і подобу Божу, вона втілює в ньому не тільки вселюдські, а й сакральні цінності, а процес розвитку (з можливими відступами і труднощами) трактує як реальний досвід наслідування Христу» [4].

Новітня парадигма здоров’я людини синтезує в собі досягнення науки медицини й інших споріднених з нею сфер емпіричного і теоретичного знання з метафізичними ідеями сучасності, що дозволяє подолати однобічності попередніх парадигм і відродити втрачений синкретизм. «У той час як класична медицина розглядала організм як частину священного цілого, елемент космологічного порядку, сучасна медицина на ранніх етапах розвитку почала ставитися до організму емпірично і вивчала його винятково як земний і анітрішки не сакральний об'єкт – зводячи тіло до ізольованого від навколишнього світу механізму та представляючи його як щось автономне й самодостатнє. Втім, недавно сучасна медицина пізнього етапу почала повертатися до розуміння людського тіла як частини загального світоустрою. Одержуючи дедалі більше підтверджень цього погляду, вона намагається розглядати організм як саморегульовану систему, функціювання якої залежить і невіддільне від решти світу, і який відповідно може існувати тільки у постійній, психологічно опосередкованій взаємодії з комплексом культурних особливостей, історичних подій і впливів навколишнього середовища. Працюючи з цією моделлю організму, сучасна медицина пізнього етапу дедалі більше схиляється до розуміння захворювань як частини важливих епідеміологічних процесів, які належать до прикметних «економій» життєвого світу. Отже, програми наукових досліджень у сфері епідеміології нині поєднуються з програмами вивчення логіки ендокринних і імунних процесів. Так виникає потреба в постмодерністській медицині, здатній до розуміння тіла в усіх вимірах його системної цілісності».




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 381 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.01 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав