Читайте также:
|
Більшу частину свого існування Україна пробула у складі інших держав, але найактивніші її представники довго намагались створити свою незалежну і соборну державу. Звичайно, звертаючись до влади, ці спроби присікалися, не маючи надії на продовження. Але все ж на початку ХХ ст. політичні і громадські діячі, публіцисти, письменники, такі як М. Міхновський, Д. Донцов, В. Винниченко, М. Грушевський та багато інших почали працювати над створенням програм щодо можливості проголошення України незалежною та соборною державою. Але висловлення цих думок навіть у найцивілізованішій формі, у межах конституційних свобод та гарантій, викликали негайне і невідворотне реагування старанно відпрацьованого репресивного механізму.
Період потужного піднесення руху опору колоніальному комуністичному режимові у формах збройної боротьби воєнного та повоєнного часів завершився розгромом частин Української повстанської армії та підпілля. Більшість учасників руху, що вижили в боях та катівнях НКВС, опинилися в тюрмах і таборах, а їхні сім'ї — у віддалених поселеннях. Однак окремі озброєні групи проіснували до початку 60-х років, хоча реальної загрози системі вони не становили.
Смерть «вождя народів» пробудила сподівання на лібералізацію режиму. Розвінчання культу особи Сталіна не лише виявило антигуманну суть тоталітаризму, а й посіяло в душі передових людей того часу сумнів у соціальній вартості побудованого в СРСР ладу, історичній цінності теорії, що його обґрунтовує, і прогресивній ролі партії.
Хрущовська «відлига» серед мільйонів звільнених із сталінських концтаборів та заслання повернула до творчого життя частину репресованих діячів української культури та мистецтва.
Розпочався новий етап національно-визвольної боротьби в Україні.
В літературі подаються різні причини виникнення дисидентського руху. Люди, які гостро відчували наростання проблем у суспільстві, дискримінаційну політику центру щодо України, починали відверто висловлювати свої погляди та вимагали від властей зміни політики. Саме вони стали рушіями українського духу дисидентів.
Бажання влади за будь-яку ціну втримати народ під контролем і одночасно проводити десталінізацію у конкретно визначених межах призвело до конфлікту з інтелігенцією.
Значний вплив на формування дисидентства в Україні справляли зовнішні фактори, а саме: антикомуністичні виступи у країнах так званого соціалістичного табору (Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині), розвиток світового правозахисного руху.
Важливим моментом є те, що Український дисидентський рух набув національно-демократичного забарвлення та спрямованості на пошук соціальної та національної справедливості. Як будь-який національно-визвольний рух українське дисидентство мало свою специфіку. Так, в науковій літературі наводяться такі риси:
По-перше, це була мирна, опозиційна, ненасильницька форма боротьби за розум і душу людини. Підтримуючи ідеали національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій – що є яскравим прикладом української ментальної традиції.
По-друге, цей рух мав чітко визначення організаційні форми (гуртки, спілки, об’єднання, комітети).
По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і існувало в усіх регіонах України.
По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення – інтелігенцію (письменники, журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних галузей народного господарства, студентство, робітництво тощо).
Більшість представників нового опозиційного руху перейняли ідеї діячів початку століття та почали їх розвивати в новому руслі. Традиції національно-визвольної боротьби в нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись од збройних методів опору режимові, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них — широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі а юристом Левком Лук'яненком (1959— 1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).
Але ще одним здобутком потепління політичного клімату стала поява нової генерації мислителів і творців, названих за часом розквіту їхнього таланту «шістдесятниками», а за рішуче неприйняття догматів пануючої ідеології — «дисидентами», тобто словом «дисидент» (від лат. dissidens – незгідний), яке в своєму історичному значенні застосовувалось як назва для єретиків, стали називати осіб, які в 60-х – на поч. 80-х рр. XX ст. в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» піддавали сумніву та критикували офіційну комуністичну ідеологію та політику. У 60-80х роках збільшилася кількість осіб, які відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політикою, та тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними.
Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них при єдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидовим, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В'ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.
Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підпорядкування інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рук за права людини, який назвали ще демократичним. Він жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською Гельсінкською спілкою (УГС, 1976—1988).
Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української греко-католицької і різних протестантських церков. Серед знаних діячів цього руху зустрічаємо імена Василя Романюка, Йосипа Терелі, Георгія Вінса.
Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х років були:
· самостійницька, яку представляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп;
· національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників;
· правозахисна;
· рух за свободу совісті (релігійна опозиція).
Самостійницька течія, мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.
Так виникають:
− в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м. Івано- Франківськ ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;
− у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР.
− у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.
Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій мови, правдивого висвітлення історичного минулого.
Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідувань за переконання, незаконних арештів і закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматами соціалістичного реалізму.
Основу його складали молоді люди, розбуджені хрущовською «відлигою», – поети, художники, музиканти, історики, публіцисти.
Видатними діячами культурно-просвітницького руху шістдесятників були молоді поети, письменники, художники, публіцисти, історики: Іван Світличний, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Ліна Костенко, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Василь Стус, Валерій Шевчук, Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Стефанія Шабатура, Іван Дзюба, Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський та інші.
Рух шістдесятників пройшов складний еволюційний шлях від культурологічного нонконформізму до відвертого громадянського протистояння владі. В результаті жорстоких репресій та посилення русифікації шістдесятники зрозуміли, що їхні надії на розв’язання національного питання у складі СРСР були марними. Саме цей рух заснував перші осередки громадянського суспільства й визначив подальший розвиток руху опору в Україні. Рух шістдесятників тривав із кінця 50‑х до початку 70-х років і закінчився тотальним розгромом руху у 1972 році. Після 1972 року цей рух продовжується тільки в неволі.
Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернення до загальносвітової культури. Як сказав Йосип Бродський, «вони інтуїтивно прагнули відтворення безперервності культури». Фактично шістдесятники повернули словам і поняттям їх природне розуміння. Чесний, розумний погляд на дійсність став необхідним каталізатором для поглиблення й розширення культурологічних процесів. Повернулися загальнолюдські цінності: віра в Бога, Душа, Вічність.
Найпотужнішою течією дисидентства був правозахисний рух. Його учасники вважали основним завданням громадський контроль за дотриманням громадянських свобод, проголошених в Загальній Декларації прав людини (1948), а також Заключному акті Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі(1975), підписаних СРСР. Це ж стосувалося і виконання положень республіканської та союзної Конституції, де, для прикладу, проголошувалася суверенність України, а фактично статус її залишався колоніальним. Звідси програмною метою боротьби була деколонізація республіки, шляхом вільних виборів та демократизації суспільства. Тому згаданий рух викликав шалений опір тоталітарного режиму.
Прихильники правозахисної течії відстоювали ідеї гуманізму та демократії, особистої та національної свободи, право людини на творчість, вільний розвиток, доступ до інформації, захист від насильства, переслідувань за інакомислення, на політичні та економічні свободи, мирні збори, об’єднання у спілки, вільне пересування, вибір місця проживання, гласність, контроль за діями чиновників будь-яких органів, особливо, каральних. Вони намагалися утверджувати в народі розуміння своєї всевладності і всеправності, пропагувати примат особи та другорядність держави, виступали в оборонні прав національних меншин.
З середини 70-х років правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні. Комуністична система прагнула зруйнувати виплекані релігією моральні та духовні засади суспільства і нав’язати нову віру – марксизм–ленінізм і поклоніння її вождям. Тому релігійних дисидентів режим переслідував особливо жорстоко. Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала в боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення та реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави в діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь.
Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли Йосип Тереля – голова, отець Григорій Будзінський – секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ.
Дисиденти та опозиційні організації в програмних документах і заявах викладали також свою точку зору на економічні і соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, отже, окремим панівним експлуататорським класом. Пропонувалося ліквідувати приватну власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виробленої продукції з правом її вільного розпродажу.
У сфері міжнаціональних відносин дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського ґатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, в тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення в будь-якому куточку імперії.
Отже, дисидентський рух знайшов свій прояв майже в усіх сферах життя суспільства, а ідеї, викладенні представниками різноманітних течій збігаються на тому, що Україна має стати незалежною державою в її етнографічних межах, де будуть підтримуватися права і свободи людей.
Також виділялись і радикальні ідеї опозиційного руху, що знайшли свій вияв в несприйнятті національних меншин та бажанні виселити їх з території України. Більшість представників підтримували ідею розширення прав українців, перебуваючи в складі СРСР. Велика увага приділялась духовному і культурному відродженню України. До того ж висловлювалися ідеї проти втручання влади в діяльність церков тощо.
Таким чином, дисидентський рух був проявом незгоди з бездержавним статусом України, пануванням класу партійно-радянської бюрократії, утискам національного культурно-духовного життя та цілеспрямованій русифікації корінного населення. Відзначалося, що можна все це можна зупинити лише виходом України з Радянського Союзу, та відтворення власної незалежної та соборної держави.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 488 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |