Читайте также:
|
Центральні банки країн з ринковою економікою виконують майже однакові функції, хоча в їхній діяльності існує низка специфічних особливостей. До функцій центральних банків, що визначають його місце і роль в економіці, відносяться:
1. Емісія грошей та організація грошового обігу.
2. Нагляд і регулювання діяльності банківської системи. Функція «банку банків».
3. Центральний банк є банкіром і фінансовим агентом уряду.
4. Грошово-кредитне регулювання економіки.
Емісія грошей та організація грошового обігу. Центральний банк має монопольне право на випуск банкнот і розмінної монети, які є єдиним законним платіжним засобом, обов’язковим для всіх платежів на території країни. Процедура випуску грошей в обіг здійснюється шляхом продажу банкнот і монет комерційним банкам в обмін на їх резерви, що знаходяться на окремому коррахунку в центральному банку. Він також здійснює емісію депозитних грошей шляхом кредитування комерційних банків, купівлі цінних паперів та іноземної валюти Отже, центральний банк, використовуючи названі канали емісії грошей, збільшує свої активи — переважно у формі державних боргових зобов’язань. Збільшення активів центрального банку приводить до відповідного зростання його пасивів — до створення грошей. Отож, найважливішим джерелом ресурсів центрального банку є емісія банкнот, що утворює одну з основних статей пасиву його балансу.
Сьогодні в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер, забезпеченням якої слугують, в основному, державні цінні папери.
Відповідно до закону «Про банки та банківську діяльність» емісійним центром країни є НБУ. На нього покладено організацію грошового обігу й регулювання емісійних операцій, тобто операцій, пов’язаних з випуском та вилученням готівки з обігу.
Функція «банку банків». Виконуючи функцію «банку банків» центральний банк відкриває кореспондентські рахунки комерційним банкам; проводить міжбанківські розрахунки; кредитує та організовує систему рефінансування комерційних банків. Центральний банк здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків; видає інструкції, методичні положення та інші нормативні документи, що регламентують процедуру проведення банківських операцій; визначає напрями діяльності банківської системи.
Центральний банк, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:
- здійснення міжбанківських розрахунків через централізовану платіжну систему (рахунки комерційних банків, що відкриті в центральному банку), дає дозвіл на проведення міжбанківських розрахунків через прямі кореспондентські відносини комерційних банків та використовуючи їх власні розрахункові системи;
- надає кредити комерційним банкам на завершення міжбанківських розрахунків;
- встановлює правила, форми і стандарти розрахунків в країні, дає дозволи па здійснення клірингових операцій.
Центральний банк виступає кредитором останньої інстанції та організовує систему рефінансування для комерційних банків.
Рефінансування комерційних банків — це надання центральним банком кредитів комерційним банкам з метою підтримання поточної ліквідності. Це означає, що центробанк, як кредитор останньої інстанції, має право (але не зобов’язаний) надавати кредити для рефінансування комерційного банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи. Такі кредити надаються на короткий термін (до одного року) у порядку:
- надання ломбардних кредитів (кредити під заставу цінних паперів, насамперед державних цінних паперів, що обертаються на організованому ринку). Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депоновані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до центрального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нарахованими процентами.
Центральні банки використовують два методи надання ломбардних кредитів:
1) прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;
2) тендерний (аукціонний) метод. Банки - потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові.
Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою процентною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.
Проведення цінових тендерів передбачає, що банки - потенційні позичальники вказують у заявках не тільки суму кредиту, а й процентну ставку. На цінових тендерах використовується дві моделі організації торгів: американська й голландська. Американська модель передбачає, що заявки банків-учасників ранжуються, виходячи з рівня запропонованої процентної ставки, у міру спадання, а потім центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на тендері обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється центральним банком;
- купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО (операція під заставу цінних паперів з їх зворотнім викупом). Операція РЕПО з рефінансування комерційного банку складається з двох частин. У першій частині цієї операції комерційний банк продає цінні папери центральному банку. Водночас комерційний банк бере на себе зобов’язання викупити цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’язанню на зворотний продаж, що його бере на себе Центральний банк. Зворотна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати центральний банк, що є покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині операції РЕПО;
- редисконтування векселів - це придбання Центральним банком векселів комерційних банків з дисконтом.
Центральні банки здійснюють регулювання діяльності комерційних банків, а в окремих країнах до їх повноважень належить і банківський нагляд.
Банківське регулювання — це система заходів, що визначають загальні правила і принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства.
Державне регулювання діяльності комерційних банків здійснюється центральним банком у таких формах:
1. Адміністративне регулювання:
- реєстрація банків та ліцензування їх діяльності;
- нагляд за діяльністю банків;
- встановлення вимог і обмежень щодо діяльності комерційних банків;
- застосування санкцій адміністративного чи фінансового характеру.
2. Індикативне регулювання:
- кореспондентські відносини;
- економічні нормативи;
- процентна політика.
Головна мета банківського регулювання і нагляду — безпека та стійкість банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Заходи впливу центробанку на діяльність комерційних банків здійснюється за двома основними напрямами:
а) постійний нагляд за дотриманням комерційними банками законодавства України і нормативно-правових актів центрального банку;
б) нагляд за дотриманням комерційними банками економічних нормативів, встановлених центральним банком.
Банківський нагляд — це система контролю та активних засобів впливу, спрямованих на забезпечення дотримання банками у процесі їх діяльності вимог законодавства України і встановлених економічних нормативів. Банківський нагляд здійснюється з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів.
До основних завдань банківського нагляду належать:
- забезпечення стабільності та надійності банківської системи;
- захист інтересів вкладників та інших кредиторів від ризику втрати коштів;
- створення конкурентного середовища у банківському секторі;
- забезпечення прозорості діяльності банківської системи;
- підтримання необхідного рівня професіоналізму і стандартів діяльності банків;
- запровадження новітніх банківських технологій тощо.
Відносини центральних банків з суб’єктами кредитної системи. Центральні банки здійснюють регулювання економіки грошово-кредитними методами не самі, а через кредитні інститути. З цією метою центральний банк створює певні умови для функціонування комерційних банків та інших фінансових посередників. А вони вже впливають безпосередньо на хід економічного розвитку країн.
З усієї системи взаємовідносин центрального банку з комерційними банками та іншими фінансовими посередниками можна виділити такі основні аспекти:
- порядок виконання центральним банком функції «банку банків», кредитора в останній інстанції для комерційних банків;
- ступінь монополізації, широта обхвату та жорсткість нагляду центрального банку за діяльністю комерційних банків та інших фінансових посередників;
- міра розвитку комунікаційних мереж, якими здійснюється обмін інформацією між центральним і комерційними банками, характер контактів між ними (через свої філії, через групу великих банків, на рівні керівників банків тощо).
У функції банкіра і фінансового агента уряду центральний банк тісно взаємодіє з фінансовими органами держави у вирішенні загальних проблем монетарної і фіскальної політики. Зокрема, йому належить провідна роль в організації касового виконання державного бюджету — організації надходження грошових коштів до бюджету та їх видачі в процесі виконання бюджету. З цією метою фінансові органи відкривають рахунки, на яких відбиваються (відображаються) відповідні розрахунково-касові операції:
- прийняття розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших платежів до бюджету;
- зарахування доходів на рахунки відповідних бюджетів;
- зберігання бюджетних коштів;
- видача цих коштів на передбачені бюджетом заходи;
- ведення відповідного обліку та звітності.
Центральний банк, виконуючи роль фінансового агента уряду, є його кредитором, здійснюючи кредитування державних видатків у формі прямих позик, або шляхом емісії та розміщення на відкритому ринку державних цінних паперів.
Центробанк відповідальний також за зберігання золотовалютних резервів країни, що використовуються центральними банками як гарантійно-страхові фонди для міжнародних платежів і для підтримки курсів національних валют шляхом здійснення інтервенцій на валютному ринку.
Центральні банки беруть активну участь у фінансово-кредитних операціях своїх держав на міжнародних фінансових ринках у якості фінансових агентів (радників, консультантів), а також представляють інтереси своїх країн у міжнародних фінансових інститутах.
Функція грошово-кредитного регулювання економіки. До основних напрямів грошово-кредитного регулювання економіки належать процентна політика, політика рефінансування, політика обов’язкових резервних вимог, політика операцій на відкритому ринку і валютна політика. Кожен із зазначених напрямів має набір власних інструментів та механізмів, які використовуються в єдиній системі з метою ефективного впливу (трансмісії) на господарську активність, темпи економічного зростання, гальмування інфляції та забезпечення зайнятості.
3. Становлення та особливості функціонування національного банку України
Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою України в липні 1990 р., проголосила курс на політичну та економічну самостійність України як незалежної держави. Для реалізації цього курсу потрібні власні гроші та банківська система. Законом «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.) було закладено основи самостійної дворівневої банківської системи ринкового тину, перший рівень якої становить Національний банк України, як головний банківський інститут держави, а другий — комерційні банки.
Основи правового статусу НБУ, як центрального банку країни, визначено Конституцією України. Згідно з Основним Законом держави Національному банку надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, що свідчить про його особливу роль у системі органів державного управління.
Водночас, необхідність підвищення відповідальності центрального банку за забезпечення монетарної стабільності обумовила необхідність прийняття у 1999 р. окремого Закону «Про Національний банк України», згідно з яким НБУ є особливим центральним органом державного управління, основним завданням якого є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні.
Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що належить до державної власності та перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал НБУ є державною власністю і призначається для забезпечення зобов’язань банку.
Чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку:
- центральний апарат;
- територіальні управління в областях і в Автономній Республіці Крим;
- розрахункові палати;
- Банкнотно-монетний двір;
- Фабрика банкнотного паперу;
- Державна скарбниця;
- Центральне сховище грошей;
- спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.
Система управління Національним банком України:
1. Рада НБУ:
- розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її виконанням;
- розробляє рекомендації Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання;
- затверджує кошторис доходів і витрат банку;
- затверджує бухгалтерський баланс банку;
- має право застосовувати відкладальне вето щодо окремих рішень Правління банку;
- інші повноваження.
2. Правління НБУ:
- забезпечує реалізацію монетарної політики через відповідні монетарні інструменти;
- організовує діяльність банку та інші повноваження, які випливають із функцій банку.
Рада НБУ складається з 15-ти осіб. Сім членів Ради призначаються Верховною Радою, а сім — Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою.
Правління НБУ — це другий керівний орган банку. До його компетенції належить забезпечення реалізації монетарної політики через відповідні монетарні інструменти, організація діяльності банку та інші повноваження, які випливають з функцій банку. Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.
Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п’ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособово несе за неї відповідальність. Голова НБУ не є одночасно головою Ради НБУ, який обирається членами Ради строком на три роки.
Основні принципи функціонування Національного банку:
- принцип незалежності банку;
- принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;
- принцип централізації системи банку;
- принцип єдності системи банку;
- принцип вертикальної структури управління банком.
Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Органи законодавчої та виконавчої влади не мають права втручатися у процес виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.
Істотне значення для посилення незалежного статусу має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.
Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента і Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Законом Рада НБУ щорічно вносить для інформування Верховної Ради основні засади грошово-кредитної політики. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.
Принцип централізації системи НБУ означає, що система організована таким чином, аби забезпечувати реалізацію єдиної державної монетарної політики в усіх регіонах України під загальним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють функції на визначеній території. Діяльність усіх структурних підрозділів та установ, що входять До системи НБУ, контролюється і спрямовується з єдиного центру, який очолює Голова НБУ.
Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об’єднані спільністю цілей і завдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними правовими нормами, що закріплені і законах України, указах Президента, нормативних актах НБУ.
Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюються тільки по вертикалі. Так, начальники територіальних управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Структури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпорядковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизонтальних зв’язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.
Національний банк України згідно до своїх функцій здійснює такі операції:
- надає комерційним банкам кредити;
- веде рахунки банків-кореспондентів, здійснює розрахунково-касове обслуговування комерційних банків;
- купує та продає цінні папери, що випускаються державою;
- надає кредити банкам під заставу цінних паперів;
- купує та продає іноземну валюту;
- проводить операції з резервними фондами грошових знаків;
- організує інкасацію та перевезення грошових знаків й інших цінностей;
- інші.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 43 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |