Читайте также:
|
В другій половині XIX ст. у всій Європі, а втім і на українських землях, будівництво житлове і громадянського призначення стоїть під знаком утилітаризму й перевантаженості.
Архітектуру цих часів характеризує мішанина різних стилів, або т.зв. еклектизм. Серед різних фаз цього стилю та різновид-них мистецьких напрямків особливо поширився віденський ренесанс. Техніка будівництва, яка в старі часи мала високий рівень, в другій половині XIX ст. підупадає. Намагаючись знищити всі особливості культурно-економічного життя України, російська центральна влада особливо завзято поборювала українське міщанство і з ним зв’язане ремісництво, його незалежні організації та стиль їх роботи
Розвиток малярства у середині та другій половині XIX століття пов’язаний з відкриттям ряду спеціальних навчальних закладів (малювальні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевченківському живописі займають сцени з української природи, історичні події та інші. Великого значення для розвитку образотворчого мистецтва набув рух "передвижників” – пересувних художніх виставок (1870). До передвижників належали Микола Ге (картини філософсько – релігійної тематики), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії), Ілля Рєпін (картини з козацької тематики – "Запорожці пишуть листа турецькому султану”), Микола Бондаревський та інші.
У другій половині XIX ст. в українському образотворчому мистецтві поширились принципи реалізму та народності, їх утвердженню та посиленню демократичних тенденцій у живописі сприяло виникнення 1870 р. у Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок, до складу якого, крім блискучих живописців Росії (В. Перова, В. Васнецова, І. Шишкіна та ін.), входили і талановиті українські художники (М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.).
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX століття — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем с з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторi поблизу Харкова.
Малярство в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст. мало скромніші досягнення, ніж у східноукраїнських землях. Тут воно було представлене такими українськими майстрами, як Остап Білявський (1740— 1803), Василь Береза (1754-1835) і Лука Долинський (1750-1824). Серед них, зокрема, виділявся Л. Долинський - уроженець Білої Церкви. Він навчався в Київській академії та Академії мистецтв у Відні, постійно працював у Львові. Як стверджують дослідники, митець "орудував непересічною технікою й великою творчою уявою". Його твори мали переважно релігійний зміст, написані у стилі класицизму з оригінальними українськими стилістичними ознаками. Низка художників українського походження служила інтересам польської або німецької культур. Серед таких були Юлій Коссак (1824-1899), Теодор Яхимович (1800-1870), Рафаїл Гадзевич (1803-1886) та ін
27. Українська пейзажна школа живопису другої половини ХІХ століття.
У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.
Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826- 1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина "Садиба Г.Тарновського в Качанівці" органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв "чувства добрые" та повагу. Романтичного настрою сповнений і "Портрет дружини" А. Мо-крицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря - сприяв його викупу з кріпацтва.
Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.
28.. Архітектура і пошуки національного стилю кінця ХІХ початку ХХ століття: неоукраїнський стиль, необароко, модерн.
Початок XX століття став світанком нової доби, що написала на своїх знаменах гасла гуманізму і демократизму, соціальної рівності і загального поступу людства. Мистецтво того часу, відкидаючи мертве і застаріле, нагромаджуючи живе і плодотворне, укріплює корені нового. Розвиваючи ці процеси, воно не випадково звертається до прогресивних народних традицій. Народне мистецтво, й архітектура зокрема, привертають усе більшу увагу професіоналів, живлячи їх пошук творчої самобутності, національної виразності. Досить згадати пошуки національно-романтичної архітектури, що ними захоплюються У. Морріс, Ф. Уебб, Н. Шоу та інші в Англії або І. П. Ропет, В. А. Гартман, В. О. Шервуд у Росії в другій половині XIX ст. Вони позитивно впливають на своїх сусідів, пробуджуючи і в них бажання розробляти нові теми в архітектурі та мистецтві.
До подібних явищ можна віднести і первісток української народностильової архітектури — "будинок для гостей" у Лебединцях, споруджений у 1854— 1856 рр. за проектом петербурзького академіка Є. І.. Червінського (1820 — кінець XIX ст.) на замовлення Г. П. Ґалаґана (1819—1888).
Це перший приклад архітектури, в якому вдало було поєднано традиційні народні і новітні раціоналістичні починання. Образ будинку ввібрав у себе все найкраще із об'ємної композиції хат, їх пластичного декору, а також новітні принципи раціонального конструктивного розв'язання, невимушеного в своєму мальовничому абрисі плану, заснованого на новому розумінні функцій приміщень і їх просторових зв'язків між собою.
Знадобиться майже п'ять десятиріч накопичення сил, знань про народне мистецтво, розвитку будівельної техніки з її увагою до нових конструктивних і об'ємнопросторових розв'язань, нарешті, конче потрібними будуть значні суспільні зміни, завдяки яким проблема національної за формами архітектури буде поставлена на питання денне, щоб створити необхідні умови для формування самобутньої галузі національного зодчества на початку XX ст., яка дістане назву "український архітектурний стиль".
Саме в період після 1903р., коли В. Г. Кричевський (1872—1952), натхнений С. І. Васильківським (1854— 1917) та О. Г. Сластьоном (1855—1933), створить перший твір українського архітектурного стилю — будинок Полтавського губернського земства, почнеться цей дивовижний 14-річний марафон творчого змагання між архітекторами і художниками Полтави, Львова, Харкова, Києва, Катеринослава, Чернігова, Одеси, в якому кожен з учасників спробує зробити свій внесок у розвиток української народностильової архітектури. Завдяки їхнім пошукам створено більше 500 будинків у різних містах і селах України, опубліковано ряд теоретичних праць з даної проблеми, буде зроблено ряд доповідей, відбудеться кілька диспутів, виставок і конкурсів.
Український архітектурний стиль охоплює сільські і міські школи, клубно-освітні, кооперативно-торговельні і житлові будинки, заклади сільськогосподарської науки, лікарняно-оздоровчі, залізничного транспорту, промислові і господарські, культові споруди, а також виставочно-музейні будинки, намогильні пам'ятники та меблі. Все це свідчить про значне розмаїття типів будинків, споруд і виробів, призначених не для задоволення потреб елітарних груп, а для використання їх широкими верствами народу.
Характерні риси українського архітектурного стилю початку XX ст. виявилися у вирішенні дахів, які були переважно високої чотирисхилої форми і нагадували обриси дахів народних хат. Ця тема дістала багатоваріантне розв'язання, йдучи від простого до ускладненого і експресивно загостреного. Баштоподібні виступи також нерідко увінчували пірамідальні дахи, іноді із заломами або грушоподібними банями, навіть з маківками. Часом застосовували трапеційної форми фронтони або ж трикутні щипці біля коньків даху. В багатьох випадках будинки набували активного і романтичного за характером силуету, що виділяло їх серед оточуючої забудови. Прообразикласичної народної хати, дзвіниці чи дерев'яної церкви діставали іноді механічне відтворення або ж оновлення, переробку та розвиток архітектурних форм, але завжди так, що зв'язок з першоджерелом не втрачався, завдяки цьому форми ставали символічними знаками, що підкреслювали приналежність будівлі до українського архітектурного стилю.
Можна стверджувати, що на початку XX ст. сформувалися її головні стильові напрями — декоративно-романтичний, раціоналістичний, необароковий, неокласицистичний. Формування це проходило в загальному руслі розвитку ідей, якими була тоді захоплена вся світова архітектура, від еклектизму, модерну, неокласицизму до раціоналізму. Розвиток розглядуваного напрямку спирається на багатющі традиції народної архітектури, накопичені за віки. Цю спадщину переосмислювали і пристосовували до вимог сучасного життя, нової техніки і нового стилю доби. Нерозривний зв'язок з народною архітектурною творчістю, з національними джерелами образотворчого мистецтва завжди декларували теоретики і практики народно стильової архітектури від Л. М. Жемчужникова, О. Г. Сластьона до О. П. Новицького чи Д. М. Дяченка.
29. Український художній авангард.
Авангард — цей художній стиль, що увібрав сукупність багатьох новаторських і бунтарських течій у мистецтві. Найбільш загальними рисами авангардних течій є свідоме спрямування на пошук нової художньої мови, здатної виразити найсучасніші речі, революційне заперечення традиційного мистецтва, а також пов'язаних з ним цінностей; прагнення до створенням нової реальності, а отже, відмова від зображення "видимого" В Україні авангардна творчість була блискучо представлена у 20—30-х роках (особливо кубофутуризмом: О. Богомазов, О. Екстер, В. Єрмілов, А. Петрицький та ін.). Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andréi Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова.
Відмінними рисами стилю авангард є яскраві, чисті кольори, а саме: білий, чорний, червоний, жовтий, зелений. А використання контрастних кольорів додає експресію і динаміку, які були властиві революційно налаштованої молоді початку XX століття. Основною стилю авангард є колір і форма, обов'язково контрастують один з одним Слід зазначити, що в цьому стилі можуть поєднуватися абсолютно не поєднувані предмети та матеріали.
Ще серед митців-авангардистів, можна віднестиДавид Бурлюка; поляк, котрий приймав себе за українця, Казимир Малевич;
Школа Бойчука. «Школа Бойчука» — не заклад, а широка система мистецьких поглядів, ідейних принципів й методики роботи. Вона існувала скрізь, де був Бойчук — в Парижі, у Львові, Києві, Одесі, Харкові. Він вирішив збирати здібних хлопців і дівчат з усієї України і відкрити в Україні власну Академію-Робітню, щоб ті дівчата і хлопці стали ремісниками-творцями: розписували церкви, робили усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, ліпили горщики, писали образи, фрески, мозаїку.Він написав монументальну ікону «Таємна вечеря». Однією з центральних ідей Бойчука була ідея синтезу мистецтв, яку він здійснив у Київській Академії мистецтв, відкриття якої відбулося 5 грудня 1917 р
Центром малярського руху, що орієнтувався на традиції і відстоював реалістичні засади, була на Україні спілка АХЧУ (Асоціація художників Червоної України) входили І. їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, С. Прохоров, М. Самокиш. До авангардистської АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України) ввійшли О. Богомазов, М. Бойчук, В. Меллер, К. Гвоздик, В. Седляр та інші.
Ліві авангардистські художники більше тяжіли до комуністичного руху — ще в воєнні роки вони оформлювали агітпоїзди та агітпароплави (Екстер), червоноармійські казарми в Києві (Бойчук)
30. Постмодернізм в сучасному українському образотворчому мистецтві.
Постмодернізм (постмодерн, поставангард) (від лат. post – «після» і модернізм), сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко позначилися в 1960-і роки і які характеризуються радикальним переглядом позиції модернізму і авангарду.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Визначальні риси постмодернізму:- культ незалежної особистості;- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя„
головна функція і сильна сторона постмодернізму полягає в критиці західної культури, свідомості, в руйнуванні її найбільш стійких міфологем і тим самим в розчищенні теоретичного простору для інших ідей і концепцій
Значного розвитку в сучасній Україні набуло неакадемічне мистецтво, в якому найбільшу роль відігравав постмодерністський напрямок. В цьому плані, визначною рисою українського мистецтва завжди було його звернення до своєї автентичної, традиційної культури.
Але автентичність сучасного українського мистецтва переважно виявляється в збереженні менталітету і глибинних, духовних зв'язків зі своєю традиційною культурою. І тому у сучасному українському мистецтві, на противагу західній тенденції деконструкції та нігілізму, виявляється лінія пошуку духовної основи нового відродження.
Виникнення школи українського постмодернізму в живописі пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов та ін.
Тема4
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 588 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |