Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Творчість Сергія Параджанова: особливості існування авторського кіно в радянському кінематографі

Читайте также:
  1. Банківські системи зарубіжних країн, особливості їх побудови та функціонування
  2. Біографічні особливості М. Драгоманова
  3. Біографічні особливості М. Костомарова
  4. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ "ПОТОЧНОГО" ВІДНОВЛЕННЯ
  5. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДИКИ ЗАНЯТЬ
  6. БІОХІМІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ВІДНОВНИХ
  7. Буття матеріального. Сутність матерії та форми її існування.
  8. Види навчання. Особливості проблемного, розвивального, модульно-розвивального навчання.
  9. Виробничий транспортний процес, продукція транспорту та її особливості.
  10. Вікові особливості

Сергій Йосипович Параджанов— вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).
Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанов — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько ніколи не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату
У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів.
У 1942–1945 роках він вчився на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший хлопець» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з А. Слісаренком).
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з фільмом «Ашик-керіб» побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл. Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.

 

53.. Поетична школа українського кіно: виникнення, філософсько-естетичне підґрунтя, найвідоміші представники.

Про термін «поетичне кіно»

З приводу терміну «українське поетичне кіно», що в 1970 році з’явився з легкої руки Януша Газди, час від часу виникають запитання, а то й заперечення. Першим проти кіно, означеного цим терміном, виступив кінознавець і редактор Держкіно СРСР Михайло Блейман: визнане всіма як відкриття він потрактував як щось, для кіно непридатне. Сьогодні цей термін заперечує один із представників цього напрямку – Юрій Іллєнко. Ще не так давно він публічно згадував Януша Газду і його проникливі оцінки українського поетичного кіно, а нині твердить, що термін вигадали радянські партократи як етикетку для неугодних їм фільмів.

Звичайно, термін цей дискусійний, як будь-який інший, що претендує на дефініцію мистецького явища.

Українське поетичне кіно – це мистецьке явище, напрям, що його визначили фільми: «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Та, що входить в море», «Камінний хрест», «Захар Беркут» Л.Осики «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Всупереч усьому» Ю.Іллєнка, «Совість» В.Денисенка, «Комісари», «Іду до тебе» М.Мащенка, «Пропала грамота» Б.Івченка, «Пізнай себе» Р.Сергієнка (вийшли в 1964 – 1973 роках) і «Вавилон ХХ» І.Миколайчука (1979). П’ять із чотирнадцяти було заборонено і вони побачили світ наприкінці 1980-х.

Януш Газда, шанувальник українського кіно, їздить до Києва, переглядає нові фільми і представляє їх польським читачам, доповнюючи ефектними кадрами. В лютому 1970-го друкує в журналі Ekran статтю «Українська школа поетичного кіно», де аналізує явище й аргументовано розкриває його мистецьку цінність. А от «Советский экран» (Москва) вустами критика Т.Іванової нарікає на занадто складну мову фільму «Вечір на Івана Купала», яка дратує глядача й залишається незрозумілою. В липні того ж 1970 року в «Искусстве кино» виходить стаття Блеймана, де він, як уже мовилось, виносить вирок поетичному кіно, доводить його безперспективність, знецінює.

Не біда, якби висновки Блеймана залишились приватною думкою критика. Але в Україні, де голос із Москви сприймався як «керівництво до дії», починають вживати заходи. Хоча ще встигли вийти «Білий птах» і «Захар Беркут», «Пропала грамота» і «Відкрий себе», та вже останні два поклали на «полицю», чимало задумів було зупинено. 1973 року, після арешту і ув’язнення Сергія Параджанова, заборонили і «Тіні забутих предків». А 1974 року В.Щербицький констатував на партійному пленумі: «З поетичним кіно у нас покінчено». І хоча українським фільмам прямо не інкримінували націоналізму, було зрозуміло, що не ускладнена мова, а їх яскрава національна самобутність найбільше не подобалась радянським чиновникам від кіно. На щастя, були й інші думки. Наприкінці 1980-х критик з Москви Валерій Фомін, який симпатизував поетичному кіно – не тільки українському, а й грузинському, молдавському, киргизькому, – констатував: «Вони прагнули вийти не просто до якихось інших, а принципово нових змістовних шарів, на принципово інший рівень бачення. А саме – ступити до буттєвості, перейти від кола поточних життєвих проблем і явищ у коло так званих вічних, загальнолюдських проблем. Поетичне кіно передбачає образну систему. Вона ґрунтується на тому, що кіно є мистецтвом зображальним і, отже, повинно мати композиційне багатство, продуманий ритм, драматургію кольору й колориту. Для цього потрібне знання світового мистецтва, в тому числі народного, а також володіння найновішими досягненнями операторського мистецтва та операторської техніки. Важливою є творча фантазія, вільний перехід від реального до уявного і навпаки, стирання меж між дійсністю та вигадкою, між буттям реальним та фантастичними видіннями, снами тощо. Його авторам притамане історичне та міфологічне мислення, у фільмах присутні міфічні персонажі. Система задіює символи, метафори, метонімії, асоціації, алегорії тощо. Термінологічно «поетичне кіно» забезпечується термінологією літературознавчою та мистецтвознавчою, що усталена, на відміну від теорії кіно. До жанрових моделей українського поетичного кіно входить притча, яка дозволяє лаконічно й образно передати концепцію фільму.

Фільми поетичного кіно були насичені біблійними алюзіями, можна простежити їх зв’язок з мистецтвом релігійним. Навіть на рівні композиційному. Зокрема, «Білий птах з чорною ознакою» багатосюжетний. Автори сценарію Іван Миколайчук і Юрій Іллєнко не залишили вільного місця, діяли за ефектом «перенасиченого розчину». Як іконописці, які боялися порожнечі в іконах, прагнули до насиченості, ущільненої композиції. Але фільм – не цикл сюжетів, а довільно обрані, наче б то не пов’язані між собою зображення, нерідко різномасштабні, однак цілісні завдяки об’єднуючій силі живопису. Поетичне кіно було викликане до життя генетичною пам’яттю, яка, за словами Льва Гумільова, здатна «пронизати століття й випливти у свідомості у вигляді образів, які породжують емоції». У світоглядному плані такі фільми – це осмислення чогось давно зниклого, таємничого, яке називаємо неперехідними цінностями людського буття, що існують всупереч і на противагу хвилинним і минущим. Але влада угледіла в цьому кіно небезпеку для себе і помстилася митцям, одних заборонивши, інших схиливши до компромісу. Чи варто дивуватися, чому з настанням свободи митці не повторили своїх минулих успіхів? Треба, навпаки, дивуватися, як вони лишилися у професійній формі після несправедливих заборон їхньої визнаної у світі творчості, після морального виснаження. Йдеться не тільки про окремих митців, йдеться про культурне середовище загалом....Януш Газда зауважив, що фільми поетичного кіно можна дивитися багато разів. Так само, як читати поезію чи слухати музику. Справді, переглядаючи «Тіні забутих предків» та інші фільми українського поетичного кіно, духовно збагачуєшся і отримуєш насолоду від їхньої краси і гармонії.




Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 252 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.008 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав